(Мати Анжеліка).

Була на світі маленька дівчинка Яся. Жила вона в селі з батьками і бабусею. І вчили вони її ходити до церкви, яка була через дорогу, любити Бога, молитися, сповідатися, бути доброю людиною і християнкою. І ось ця дівчинка виросла, стала дорослою і самостійною. І чим старшою ставала, чим самостійнішою, тим частіше забувала про те, чого її вчили в дитинстві батьки. І припинила вона ходити до церкви. Вона не перестала вірити, але завжди були «важливіші» речі, «поважні» причини: то тяжко стояти, то довго правиться, то гаряче, а ще нема чого одягнути. І чим далі, то рідше ходила, а то й зовсім перестала.

Вчили батьки молитися зранку і ввечері. Але і це стало важко робити: то часу  нема, то спати хочеться, хоча на все інше вистачало часу – на телевізор, кафе, друзів.

Вчили батьки до сповіді ходити, хоча б перед Різдвом і Великоднем. Але і на це не було часу. То черга велика, то священик не такий, то страшно свої гріхи визнавати. А тих гріхів ставало все більше і більше. І вже тяжкі гріхи здавалися не такими тяжкими. Нечувши Божого слова та Божої науки, здавалося не так уже страшно, коли кажеш неправду, обмовляєш батьків, знайомих, ведеш розпусне життя. І ніби не забувала вона, що є Господь Бог, але здавалося їй, що Він дуже далеко.

Одного дня дізналася Яся, що вона вагітна, не планувала вона цієї дитини. Дуже через це плакала, просила Бога, аби щось трапилося, щоб вона втратила немовля. На аборт знала, що не піде, бо вже одного разу зробила таку помилку і розуміла, що більше на це не наважиться. І як їй не хотілося, та змушена була змиритися. Стала чекати дитини. Жила вона як і раніше: не ходила до церкви, не молилася, не слухала Слова Божого. Якщо б вона молилася, то, можливо, почула б ті слова: «Нехай буде воля Твоя». Це була воля Божа, щоб ця дитина з’явилася на світ і стала порятунком для Ясі. Господь дав дитинку для порятунку її душі.

Настав час народжувати, народила Яся дівчинку. Але дитина була дуже хворою, лікарі сказали, що вона буде жити, але залишиться калікою, не буде ходити, не буде свідомою.

Ясі стало дуже прикро і тяжко за свою дитину. Згадала вона чого її вчили батьки і сказала: «Боже, нехай буде Твоя воля, я прийму все, що Ти мені пошлеш, але дай мені сили». Почала вона молитися, просити Бога, обіцяла виправитися, піти до церкви, до сповіді, і пообіцяла  написати листа про Божу поміч. Просила св. Юду-Тадея, знаючи, що він завжди заступається перед Богом за людей. І пішла її дівчинка на поправку. Дивувалися лікарі, що у дитини так гарно поліпшується здоров’я. Коли її виписали з лікарні, то сказали, що дівчинка має всі шанси навчитись ходити, бути повноцінною, як усі інші діти. Зраділа Яся, бо вже встигла полюбити своє немовлятко. Минуло два роки, дівчинка підросла, набралася сили, але ходити не могла. Ніби й нічого, але всі казали, що потрібно займатися з нею і чекати. Здавалося, що вже ось-ось піде, ще трішечки і все наздожене, але щось, ніби, не відпускало. Потрібно сказати, що зі всіма проблемами, що з нею сталися, вона згадала про ту науку, яку її вчили в дитинстві. Пішла до сповіді, ходила до церкви, читала слово Боже, просили помочі в св. Юди-Тадея, поїхала до Зарваниці, бо обіцяла це зробити. Та згадала вона, що напевне не все зробила, що обіцяла два роки тому. І справді, знайшовши свій записник, вона прочитала, що пообіцяла ще службу-подяку св. Юді-Тадею і лист в газету про ласку Божу. І ось вона пише цього листа: «Дякую Господу Богу, Матінці Божій, св. Юді-Тадею і всім святим за всі ласки, що вони мені дають, за всі терпіння, що вони мені послали. Не бійтесь терпінь, Господь їх посилає не як кару за гріхи, а для спасіння нашої душі. Хто знає, що б сталося з моїм життям якби не ці терпіння, що було б з моєю душею? В Бога є план нашого порятунку і Він знає, що нам потрібно. Просіть, нехай буде Його воля. І не забуваймо дякувати Богу за все, що маємо: за хліб, одяг, дітей, здоров’я. Не біймося народжувати. Не живемо на вулиці, маємо що їсти і в що одягнутися.

Ісус Христос народився на сіні в стаєнці. Матінка Божа зачала Ісуса Христа, будучи Непорочною Дівою. Вона прийняла Божу волю. То ж приймаймо і ми. І просімо Господа Бога, щоб Його воля зійшла на нас.

А для батьків, в яких тяжко хворі діти, хочу сказати: «Не плачте і не думайте, що Господь Бог вас покарав, він вас нагородив шансом на порятунок душі своєї і дитини. Хто знає, якби ця дитина була здорова, що могло б статися в її житті, які тяжкі гріхи. Тож дякуйте Богові за всі терпіння».