Коли Катерина виходила з крамниці, її перестріла секретарка сільської ради Валентина Іванівна і почала розмову з нею: – Хочу з вами поділитися своїми думками. Нічого поганого вам не бажаю, лишень, аби все було добре.

– То кажіть… – У мене є дочка Дануся, а у вас – син Роман. Може б, ми їх одружили та й справили гарне весілля. – Я не проти, щоб Роман женився, але, як бачу, він такого бажання не проявляє, тай роки ще не підійшли. А навпаки, він горить бажанням навчатись, тому цілими днями і вечорами сидить з книжками і готовиться, щоб поступити в інститут, – говорила спокійним голосом Катерина. – Ми йому допоможемо. Ви знаєте, що наші родичі тепер всі при владі, все залежить від вас. – Добре, я йому розкажу про нашу розмову, але все залежить від Бога, – відповіла Катерина.

– Який там Бог? Як ми закеруємо, так і буде. Тепер, щоб ви знали, кожний собі сам щастя будує. Минулися ті часи, коли ми надіялись на Бога, а він нам що давав? Злидні. Але це тільки між нами… Пригнічена Катерина дивилась якось здивовано на свою співрозмовницю і, нічого не кажучи, попрощалася з нею і пішла. Прийшовши додому, вона також нічого не розповіла своєму синові Роману про зустріч з Валентиною. Це були тривожні післявоєнні роки. Люди навіть по віддалених селах поділились. Одні сприймали нову владу з якоюсь настороженістю і пригніченням, інші, знову, байдуже, а при нагоді служили цій владі, щоб покращити своє матеріальне становище.

Адже, як говорили люди, одна влада діяла вночі, а друга, радянська, розпоряджалась і порядкувала вдень. Роман готував документи до вступу в університет. Вибрав фізичний факультет, бо хотів стати фізиком. Мати постійно молилась за його щасливу долю. Вона залишилась вдовою із трьома дітьми. Чоловіка призвали в сорок четвертому році на фронт і він незабаром загинув на передовій лінії. Тому Роман мав повне право на вступ до навчального закладу після середньої школи, яку закінчив успішно. – Мамо, завтра я піду по довідку в сільську раду, а післязавтра поїду до Львова, завезу документи на вступ до університету. І тут мати розповіла Романові про зустріч з секретаркою: – Я цього тобі не хотіла розказувати, бо не дуже подобається мені ця сім’я.

Не знаю, як їхня дочка, але вони безбожні партійці і не завжди можна знайти з ними порозуміння. Але ти вибирай своє життя, я ніколи тобі не буду суперечити у такій важливій справі. – Мамо, я ніколи про це не думав. Але я хочу найперше навчатись, а потім все інше, тож моліться за мене, і Господь Бог усе владнає. Наступного дня Валентина Іванівна з радістю прийняла Романа. Вона писала довідку зі всім старанням, додавши наприкінці: «партії і уряду вірний!»

Романе, як будеш навчатись, приїжджай до села і заходь до нас у гості. На тебе буде завжди чекати наша Дануся. Бажаю тобі успіхів. Роман цього не очікував. Про Данусю він знав зі школи і ніколи не думав щось подібного, був байдужим до неї, як і до інших дівчат. Після успішної здачі вступних екзаменів Роман був зачислений до університету на фізичний факультет. Для матері це був новий удар. Витираючи сльозу говорила: – Залишаєш мене, Романе! А я надіялась, що будеш мені допомагати у праці… – Життя так складається… Підростають Марійка і Славко, а я буду приїжджати і допомагати їм, і вам. Дякуйте Богові
і просіть його, Святого, щоб успішно закінчив навчання. Це ваша заслуга, мамо. Ваше виховання не пройшло намарне.

Хіба я можу забути вашу любов, яку ви виявили до мене. Це ви, мамо, навчили і привили мені любов до Господа Бога, до України, до всіх людей цього світу. – Сину, будь обережним, бо цей світ дуже зрадливий. Наших священиків, учителів і всіх, хто був мудріший, ув’язнили. Одні загинули, жертвуючи своє життя, інші на засланні, а ще інші – невідомо, де сьогодні знаходяться. Нехай щастить тобі, сину, а я буду молитись за тебе. Жаль, що церкву нашу закрили. Як забрали нашого отця, то люди сказали, що іншого священика не приймуть і не хочуть. А хтось із начальства висловився: «Тим краще. Заодно і церкву закриємо».

Роман майже кожної суботи приїжджав поїздом додому. Від станції десять кілометрів йшов пішки. Вважав, що додому, чи з дому краще йти самому. Навіть не хотів, щоб його хтось підвозив. Дорогою молився на вервиці і роздумував над різними життєвими проблемами, так що час швидко минав. У селі також ні з ким не спілкувався, тільки зі своєю ріднею. Одного разу підійшла Валентина до матері Романа і почала дорікати: – Ваш хлопець таким гордим став, навіть не дивиться на нікого. Забув, що ми йому писали характеристику. Наша Дануся вже працює в бібліотеці, і буде поступати на заочне відділення у педагогічний інститут.

Тож нехай не погорджує нею. – На все свій час, адже він і не думає про одруження. Весь час вчиться і вчиться, і говорить лише про екзамени, які важко йому даються. А мені каже, як їде з дому: «Мамо, моліться, щоб я здав добре екзамен з математики. Головне цей рік мені провчитись, а там вже буде легше». На жаль, після вбивства Ярослава Галана почалось нове переслідування студентів, а особливо тих, хто був із сільської місцевості. Не оминули й Романа. Він весь час дружив і підтримував зв’язки зі студентами, як були патріотично налаштовані на відродження української державності.

Перевіряли документи, з якої сім’ї походить, хто його родичі. Виявилось, що родичі Романа приймали участь у визвольних змаганнях після Першої і Другої світової війни. Про це не знали студенти. Пильне око служби безпеки діяло згідно свого
призначення.

До села приїжджали службовці комітету безпеки і випитували у людей про Романа: чи він займається агітацією проти радянської влади, і взагалі, як поводиться, що говорить? Не минули вони і сільської ради. – Це ви давали довідку на Романа, що він вірний партії і уряду? – запитали у голови сільради ці ж люди. – Довідку писала секретарка, в чому справа? – Як виявилось, його близькі родичі були ворогами народу, а ми його прийняли на навчання.– Ми, можливо, цього не знали і тому… – Це вас не виправдовує, своїх людей потрібно знати. За це і вас можуть позбавити посади. З вашої сторони докладно опишіть все про його родичів, – була різка відповідь службовців. – Та ж батько його, Семен, загинув на фронті, – виправдовував голова студента. – Батько одне, а де були брати його батька – про це треба написати.

Перестрашений голова тут же почав виправдовуватись і запевняти: – Про все докладно й у найкоротший строк ми подамо всі відомості про Романа Дубчика і його рід. Минуло небагато часу, як судили студентів різних вузів за буржуазно-націоналістичну, як тоді говорилось, діяльність. В тому числі судили Романа. П`ять років заслання – такий був вирок для молодого студента. У молоді роки Роман, не здобувши вищої освіти, зустрівся з несправедливістю цього світу. На суді його обзивали ворогом народу, буржуазним націоналістом, зрадником свого народу та іншими епітетами, якими користувались тоді державні чиновники. Кожна людина пише своє власне «євангеліє страждань». Страждання не легко прийняти нашій людській природі.

На що надіятись, коли всі мрії так легко розсіюються? Роман не міг цього всього зрозуміти. У кого шукати допомоги? У нього не було ні знайомих, ані друзів – тільки одна вистраждана своїм горем мати, яка залишилась із двома дітьми, тільки на неї одна надія, і на її молитви. Тільки один Господь Бог знає, скільки вона у своїй невинності зазнала нового болю і горя. Ніхто інший не загляне у її серце. Це може зробити рідна мати своєю любов’ю і відчуттям. Сльози, молитва, надія на Боже Милосердя завжди наповняють материнське серце. Адже ж, страждання ми не просимо. Воно приходить без запрошення і наповнює нас тілесними болями, душевними муками, і ми думаємо: коли це все закінчиться?

Коли для Романа терпіння починались, то для матері вони продовжувались, і вона думала тільки про одне – коли вони проминуть? В скорому часі Роман був засланий на рудники холодного Норильська. Там були потрібні молоді здорові робочі руки. Його інтелект, як йому здавалось, тут нікому не був потрібний. Таких, як він, тут тисячі. Вони щоденною виснажливою працею на підземних рудниках збагачують ненаситну велику державу. Нещодавно Роман отримав дозвіл написати листа. До кого? Звичайно, до своєї рідної мами. «Дорога мамо! Я ніколи не думав, що доля закине мене так далеко від рідної оселі. Я тут побачив інший світ, який зовсім відрізняється від того світу, де живуть всі люди.

Спочатку я був дуже пригнічений і деколи попадав у розпач. Але й тут я зустрів однодумців. Серед них також наш священик з-під Карпат. Дуже добра і щира людина. Здається, що Ісус у ньому, а він постійно з Ісусом. Це Господь Бог, мабуть, мені його послав. Він мене навчив, як я маю сприймати свій хрест – терпіння і страждання. Одного разу я був дуже засмучений, а він перший підійшов до мене і почав по-батьківськи говорити зі мною, а потім витягнув з-за пазухи хрест і каже мені «Поглянь на голову Ісуса, яка похилилася, щоб тебе поцілувати. Поглянь на Його руки, які хочуть тебе обняти, поглянь на відкрите Його Серце, яке готове прийняти тебе і захоронити у своїй любові.

Та на жаль, Ісус прибитий до хреста і ще більше страждає за цей несправедливий світ. Ісус потребує і твоїх терпінь і страждань, які є знаком його великої любові. Далеко від нас знаходиться наш рідний край. Там твоя мати, твої брати і сестри, а тут наша Голгота. Віддай Ісусові все: молодість, талант, знання, розум – лиш аби вільний був наш край, щоб ми могли на рідній землі свобідно вірити, надіятись і любити. Бог нам у житті дуже багато всього дає, але коли він схоче забрати щось від нас, віддаймо Господеві все, що Він забажає взяти. І тоді ми відчуємо, що ми учні Христові, і перед нами не встоїть цей світ». Мамо, я зрозумів завдяки нашому отцю Григорію, що все це від Бога. Тепер я вже не нарікаю на свої терпіння і не жалію, що залишив університет, і буду терпіти і нести свій хрест на Голготу заради нашої багатостраждальної України, заради нашої святої Церкви. І я щасливий, що частиночку того великого хреста несу я.

І ви, мамо, будьте щасливі, бо так хоче Господь. Ніколи, мамо, не плачте і не впадайте в тугу, бо отець Григорій тут і за вас молиться. Від щирого серця поздоровляю сестричку Марійку і братика Славка. Іншим разом, як дозволить Бог, їм напишу листа. Будьте щасливі, з Богом, до милої зустрічі!»

Цей лист для Катерини був не тільки втіхою, але й піднесенням на дусі. Вона раділа за свого сина. Заодно плакала і не могла ніяк зрозуміти, що десь далеко на Сибіру є священик, який молиться за неї і її дітей. «Боже, який Ти Всемогутній і добрий, що нас не забуваєш і не покидаєш», – говорила скрізь сльози мати. Вона зрозуміла, що страждання, які падають на нас, ми повинні великодушно сприймати і погодитись на свої терпіння й ніколи не зневірюватись. Але чи це можливо? Все це лиш ілюзія, якщо це все терпимо без Бога. І тільки з силою Божою, Святого Духа ми можемо своїми терпіннями перетворити їх у дар Божий. Катерина це відчула, коли дізналась, що за неї молиться священик десь далеко від неї, який несе також хрест каторги.

Тому відчувала полегшення своїх терпінь. Після смерті Сталіна Романа реабілітували і він вирішив закінчити університет у Новосибірську, де було менше проблем зі вступом. Він успішно продовжував навчання. А закінчивши його, залишився тут працювати в науково-дослідницькій ділянці. Одружився із співробітницею, яка за походженням була також з України і відбувала заслання разом зі своїми батьками. Проживши з дружиною ціле життя у Новосибірську, він ніколи не полишав думку повернутись таки на рідну землю. Хоча, до свого села не було бажання повертатись через людей, які у свій час писали на нього присуд. Тому, коли приїжджав, то завжди перебував у родичів своєї дружини.

Після свого сорокап’ятирічного перебування на чужині Роман із дружиною повернулись у свій рідний край і поселився на околиці районного міста. Брат Ярослав проживав у Львові, а сестра, вийшовши заміж, перебралась у сусіднє село. Своє сімдесятиріччя Роман вирішив разом з родичами відзначити на своїм ріднім обійстю, на якому ніхто не проживав, а там, де була хата, килимом росла зелена трава. Був погідний осінній день. На траві поставили стіл, і всі великою родиною сіли за ним. Роман, як найстарший, почав свій ювілей з молитви. Після молитви він припав на зелену траву лицем і немов би слухав, що йому скаже рідна земля. Запах трави надихав його груди якимось ароматом, і тут згадав свою добру рідну маму, яка давно відійшла у вічність.

Земля мовчала, але голос матері, такий знайомий, говорив йому: «Сину, будь завжди добрим до всіх людей, і Бог тебе обдарує добром». Йому здавалося, що цей голос ставав щораз гучнішим, і він пригадав життя своєї матері, батька, якого добре пам’ятав, а також і свою гірку долю. Піднявшись, витер сльози і з усмішкою сказав: – Всюди добре, а вдома найкраще. За столом почались різні розмови. Згадували родичів, сусідів, які вже повмирали, а також все, що було доброго чи лихого в їхньому житті. Майже до самого вечора перебували всі разом на давньому своєму подвір’ї, яке тепер стояло пусткою.

Лиш зелена трава, яблуня і груша давали ознаки, що тут проживала колись сім’я Дубчаків. І коли вже вирішили розходитись, до них підійшла старша жінка, привіталась з Романом і тут же почала пригадувати давню бувальщину: – Ви мене не пізнали? Я Дануся, дочка Валентини Іванівни. – Та звідки я можу знати. Всі ми постарілись і змінились. – Моя мама дуже хотіла, щоб ти став для неї зятем, а для мене чоловіком. Роман її перебив: – Як поживаєш? Як живуть твої діти, внуки?.. – Слава Богу, добре. Протягом життя всього зазнала.

Чоловік випивав, але я виховала троє дітей, маю внуків і правнуків. – А коли мати твоя померла? – запитав Роман. Дануся, промовчавши хвильку, набралась сміливості і почала розказувати півголосом, щоб усі не чули її розмови: – Так, моя мати померла, вже двадцять років минуло. Вона дуже поважала тебе і навіть любила. Але коли ти навчався, одного разу заставив її голова сільради з кагебістами написати про тебе доповідну. І це було приводом твого арешту. Потім вона весь час переживала і часто плакала, і нікому про це не говорила. А коли вмирала, просила священика до сповіді, після чого заспокоїлась, а мені сказала, щоб я, як зустріну тебе, перед тобою вибачилась за неї.

Тож дуже прошу пробачити моїй мамі, яка, не хотячи, стільки завдала тобі біди і горя. Для Романа це було несподіванкою, як грім серед ясного неба. Він ніколи про таке не думав, хоч догадувався, що хтось із односельчан написав на нього донос. Він обняв Данусю, притиснув її до своїх грудей від щирого серця, кажучи: – Прощаю! Такі були часи… Завтра неділя, ми всі зустрінемось у церкві і там щиро перепросимо Отця Небесного перед вівтарем, приймаючи Святе Причастя, а потім підемо на цвинтар і помолимося на могилах твоєї і моєї матері за їх упокій.

На жаль, ми деколи не хочемо і не вміємо прощати, бо не бажаємо терпіти. Адже ж прощати не легко, але коли простимо, відчуємо радість на серці і спокій. Чому не хочемо терпіти? Адже ж любов і терпіння – це дві великі таємниці. І тільки серце Ісуса дозволяє нам зрозуміти душу іншої людини, щоб її потішити, бо чим більше любимо, тим більше терпимо і страждаємо, так влаштоване наше життя, що таїть в собі великі таємниці, які відомі лиш Богові.