На жаль, рано чи пізно, але горе приходить у кожну родину, забираючи чиєсь життя. Згорьовані рідні часто не знають, як поводитись біля покійного, і питають про це в старших людей.  Але чомусь не священика…

Скажімо, у хаті, де лежить покійник, не можна відчиняти вікна і квартирки. Дзеркала завішують тканиною, після того, як винесуть тіло, перевертають усі стільці в хаті.

Що це – традиції, яких потрібно дотримуватись, чи звичайнісінькі забобони?  Про це розмовляємо з єпископом Євстратієм (Зорею), отцями: Тарасом Дзьобою, Миколою Микосовським (ЧСВВ), Зеновієм Хоркавим.

-  Які бувають забобони пов’язані із християнським похороном?

о. Тарас: 

- Найчастіше стикався з тим що «хтось», «чомусь» забороняє сім’ї померлого торкатись хреста, який очолює похоронну процесію, нести труну чи Євангеліє… мовляв, щоб не було нової смерті в родині. Правду кажучи, немає такої заборони. До несення хреста чи Євангелія в похоронній процесії слід запрошувати лише гідних людей, а не будь-кого, адже це - поважна місія: очолювати похоронну процесію, несучи хрест Христовий чи Слово Боже. Або ще один забобон – «не можна відчиняти вікна чи квартирки». Це також поширена практика, через яку люди які прийшли на парастас чи похорон, а в особливо гарячу пору року, мліють, їм стає зле. Адже коли бракує кисню, важко молитися. А похорон - це і є молитва за новопредставлену людину. І підготовка місця, де лежить покійна людина, полягає саме в тому, щоб це місце найбільше приготувати до такої молитви та щоб молитися було комфортно. Коли виносять небіжчика, у домі часто перевертають столи й стільці, – і цей забобон також немає нічого спільного із християнським похороном. Пригадую, якось спитав одних людей, для чого вони перевертають стільці. Кажуть, щоб «душа не сіла». Але ж душа - не тіло, їй крісла не потрібні. 

- Навіщо закривають тканиною усі дзеркала ?

о. Олег: 

- Начебто для того, щоб душа покійного, побачивши себе, не злякалася. Інший варіант тлумачення: щоб покійний не налякав родичів. Уважається також, що через дзеркало душа може піти в темний світ “задзеркалля”, де панує диявол і правлять біси. Насправді цей звичай пішов із далеких часів, коли в багатих будинках драпірували чорними тканинами дзеркала і кришталеві люстри, щоб вони своїм розкішним блиском не відвертали тих, хто молиться.

о. Микола:

- А насправді душа покійних відразу після фізичної смерті постає перед Богом на особистий суд, складаючи звіт з усього свого життя, а не “вештається” без потреби по світі.

- Які ще поширені забобони ?

о.Олег:

- Наприклад, вірять, що начебто людина, котра повернулася в помешкання після винесення тіла, але до повернення процесії з цвинтаря, неодмінно помре.

“Коли виносять небіжчика, у домі часто перевертають стільці”

Або що людина, котра йде перед труною, піде за померлим. Вважають, що не можна дивитися з вікна на похоронну процесію, бо теж помреш. Кажуть, що не варто приносити з цвинтаря живі або штучні квіти, бо той, хто це зробить, буде важко і довго хворіти. Вірять, що на час похорону треба забирати із дому тварин, особливо собак. Бо собачий гавкіт лякає душу покійного. Після того, як покійного винесуть з дому, обов’язково миють підлоги – так «вимивають» із хати смерть. Або кажуть, що не можна нічого залишати з речей померлого, хоч би якими коштовними й гарними вони були, щоб не перебрати на себе чужі лихо і хвороби. Чи кладуть у труну всі улюблені речі, які мав покійник, скажімо, люльку палицю, окуляри.

о.Зеновій: 

- Найгірше, що використовують похоронні речі для магії. Наприклад, чув, що беруть той шнурок, яким були зв’язані ноги (руки, щелепи) покійника, намочують його в горілці й дають ту горілку чоловікові. Так хочуть віднадити його від неї. Часто, виносячи труну з дому, три рази піднімають її над порогом або ж навіть розхитують. Навіщо? 

о. Микола: 

- Якщо спитати, чому так роблять, ніхто не дасть раціональної відповіді. Річ у тім, що в давнину наші предки були, як знаємо язичниками і вірили, що в порозі живе домовик, тобто злий дух. Отож, виносячи померлих надвір, із ним прощалися. Тепер для чого робити таке «прощання» з нечистою силою і що це має із здоровим глуздом та, взагалі, із християнською вірою? З покійним ми прощаємось під час самого похорону, коли триває так зване останнє цілування.

Як ставитись до таких забобонів? Чому вони виникають?

о. Тарас:

- Звісно, у підготовці до похорону рідні питають порад у знайомих, старших людей, але парадоксально – чомусь не у священика. Усі забобони мають одне коріння – брак християнської свідомості. Саме через своє незнання люди придумують чи передають іншим те, що немає нічого спільного з ученням Церкви. Адже похорон – це молитва, а не лише обряд із певних дій, а в молитві кожна дія має свої зміст, символ і значення.

о. Зеновій:

- Інколи під час похорону люди звертають більшу увагу на другорядні речі, ніж на головні. Забуваючи, що в такий час потрібні тільки молитва про цю померлу людину та добрий спомин. Користі душі тієї людини, яка відійшла у вічність, усі ці забобони не дають. Навпаки: вони ще можуть і нашкодити її спасінню.

Єпископ Євстратій (Зоря): 

- Згоден, що єдине, чого померла людина потребує, - це молитви. Все інше зовнішнє й більш потрібне нам, живим. Наприклад, часто на поминках для покійника ставлять чарку з горілкою. Кажуть, що це - їжа для померлого. Але душі покійника, яка є нематеріальною, цього не потрібно. Краще запалити свічку . 

Леся Ясинчук / http://kyrios.org.ua


 

Доволі часто доводиться мати в м. Івано-Франківську похорони. Ховаю різних людей: бідних і багатих, молодих і старших тощо. У більшості випадків усе закінчується на цвинтарі в с. Чукалівці. І що я зауважив? Що майже кожен начебто християнський похорон оповитий грішними забобонами (помилковою вірою), якимось напів’язичництвом… Ми християни чи хто?

Перевертання крісел

Люди мають дивне переконання, що смерть сидить на кріслі поруч небіжчика і коли випроваджують тіло померлого з оселі, бажають у такий спосіб немовби вигнати смерть на вулицю… І ще щоб на них не сів ніхто із живих. Як маємо померти, то помремо й без цього. Забобони не врятують нітрохи.

Родичі не можуть нести труни

Не роблять це тому, щоб потім померлі не подумали, що їх смерті раді або щоб не відправитися опісля слідом за ними. Тому не раз просять про це чужих. А як нема кому з неродичів нести труни? Буває ж таке, що обмаль присутніх на похороні. Чув про випадки, що навіть священик з дяком несли домовину… Тому треба поступати второпно. Я, буває, кажу, що труну мають нести ті, що мають силу та бажання. І так само у випадку з хрестом на могилу.

Заборона дітям бути на похороні

Найменші теж мають знати, що смерть існує, тому їх треба поволі до цього факту готувати. Кажуть, що якщо діток забирають від покійного в інше місце – вони згодом можуть мати перед смертю великий страх, боячись чи не всякої тіні. Наше земне життя не раз крокує поряд з дійсністю смерті. Все у руках Всевишнього.

Закривання дзеркал щільною тканиною

Забобонні люди думають, що дзеркало може бути як «пастка» для померлої особи. Вона нібито, заглянувши до нього, буде швидко «полонена», адже не відразу відправляється у потойбіччя. Треба знати, що душа покійних відразу після фізичної смерті стає перед Богом на особистий суд, здаючи звіт з цілого життя, а не вештається без потреби по світі…

Триразове піднімання домовини над порогом

До слова, коли тричі підносять труну з небіжчиком над порогом (теж і при виході з церкви), то така поширена нині практика походить саме з темного язичництва. Якщо спитатися, чому так роблять, ніхто не дасть раціональної відповіді. Річ у тім, у давнину наші предки були, як знаємо, язичниками і вірили, що в порозі помешкання живе… домовик, тобто злий дух. Отож, виносячи померлих надвір, з ним прощалися. Тепер для чого робити таке «прощання» з нечистою силою і що це має спільного зі здоровим глуздом і взагалі християнською вірою? З покійними ми прощаємося в час самого похорону, коли триває так зване «останнє цілування».

«Коли люди перестають вірити в Бога, вони починають вірити в усе інше» (англійський письменник-християнин Г. К. Честертон). Похоронних забобонів, антихристиянських народних традицій, є вдосталь. Я навів тільки найбільш поширені, з котрими сам неодноразово стикаюсь у своїй священичій діяльності.

Шкода, що «віруючі» люди не хочуть слухати святої Христової Церкви (голосу Бога) і не вдаватися до різного роду видуманих марновірств, що не мають місця у св. Писанні чи у священному Переданні. Хто вірить у нерозумні забобони, той у них і потоне. Проти цього явного гріха проти першої Божої заповіді треба нам боротися у духовній боротьбі, визнаючи його у сповіді, щоб потім не було запізно… «І пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить!» (Ів. 8, 32).




Забобонність суперечить християнській вірі

Все більше і більше в наш час український люд продовжує фальшиво вірити у різноманітні нісенітності, насамперед видумані та такі, що теж суперечать здоровому глуздові попри часті зауваги святої Церкви. Наприклад, ті ж забобони, серед котрих найбільш поширеними є так звана нерозумна віра у підкову "на щастя" (особливо знайдену), у шкідливу силу чорного кота, порожнього відра, п’ятниці 13-го тощо. Найбільш дивує, що часто подібним переймаються особи, що називають себе… християнами. Як це розуміти?

Віра у дрімуче забобонство – гріх проти 1-ої заповіді Господа. Цим грішать тоді, коли речам, які створив Бог чи сама людина, приписують силу, котрої вони, згідно зі своєю природою фактично не мають і не матимуть, чи приписують їм більшу силу, ніж вони насправді вже мають. Це помилкове переконання спонукає, отже, багатьох до вірування в різні безглузді практики, що начебто їх захоронять перед якимось нещастям і також принесуть відповідне щастя…

Чим людство менш релігійне, тим більш схильне до смішних вірувань у всілякі забобони, що не мають під собою найменшої раціональної основи. «Забобони є відхиленням від релігійного почуття і практик, які воно передбачає» (Катехизм Католицької Церкви, № 2111). Забобонність так само належить до фальшивого вшанування Господа Бога. Це шлях темряви, котрий контролює диявол; недовіра до Всевишнього та забуття за повсюдне Боже Провидіння.

Через таке зайве вірування дехто, буває, може зчинити навіть сварку, осудити злісно іншого: якщо йому перейти дорогу з порожнім відром… Пригадую, що як був ще малим, то одного разу в Карпатах не пропустив якогось заїжджого незнайомця поруч своєї оселі – я йшов по воду біля річки, що була зовсім близько... Він був досить невдоволений, спитавшись, чому я так з ним повівся. Потім узяв мене обома руками за голову, що аж закрились очі, та трохи припідняв… Навіщо? Мабуть, аби те «зло» від нього перейшло на мене. Чогось подібного ніколи перед тим не бачив. Дивні бувають забобонні люди.

Забобони заважають нормально жити та бути правдивим послідовником Христа. Нам вони не потрібні. Невір'я і забобонність – часто два чоботи пара. Будьмо врешті-решт християнами, а не напівпоганами!

о. Миколай МИКОСОВСЬКИЙ, ЧСВВ / http://mykosovskyy.livejournal.com/