Сучасне християнське життя суттєво ускладнюється тим, що Церква змушена існувати у просторі смерті Бога. Причому навіть спогад про Бога лишається у минулому. Нинішня культура, нинішній світ — це простір, у якому останні Божі сліди намагаються швидесенько замести, аби ніщо не заважало будувати “відкрите суспільство” з його множинністю істин, відносністю моралі та божевільною жагою “самовираження”.
Проте принципова секуляризованість нинішньої культури — це ще не вирок для Церкви. Темрява не є середовищем, де світильник не може світити. Навпаки, вона потребує більшого вогню, більшого горіння тих, хто має нести у цей світ світло Христового Євангелія. Одна з найбільших проблем сучасного християнства полягає не в тому, що для сучасної культури “Бог помер”, а в тому, що дуже багато християн намагається повірити у те, що помер Диявол. Слова “Диявол помер”, вимовлені християнином, значно страшніші за слова “Бог помер”, що є основою сучасної культури.
Польський філософ Лешек Колаковський — спочатку марксист, а потім антимарксист — в середині 60-х років минулого століття видав дуже цікавий твір, який не втрачає актуальності і по нині: “Стенографічне повідомлення про метафізику Диявола на прес-конференції у Варшаві 20 грудня 1963 року”. Дозволимо собі зацитувати досить об'ємний фрагмент:
“Ви перестали вірити в мене, і я це добре знаю... Але для мене необов'язково, аби моє існування було визнане... Я іду деколи до церкви і дуже уважно і спокійно слухаю проповіді. Але дуже рідко і навіть дуже-дуже рідко якийсь проповідник — навіть десь у провінції — пригадує мене з проповідниці. Тому що це його бентежить. Бо ж ніби хто ще сьогодні вірить у якусь чарівну казку і не дотримується кроку модерного духа часу, що, до речі, не оминуло також Церкви. Так, не оминуло, бо теологи додержують кроку духа часу, а деколи навіть його випереджують і не бояться реформи. (...) Що ж це все означає, панове теологи? (...) Питання, одначе, є: чи Диявол є нічим іншим, як тільки формальною риторикою? Хіба ж він не є правдою, панове, що репрезентує повністю незаперечну дійсність, визнаний Традицією, об'явлений Святим Письмом і описаний Церквою протягом двох тисяч років як справжня і конкретна реальність? Чому ви, панове, мене уникаєте? Боїтеся насмішок скептиків? Боїтеся бути посміхом в кабаретах? Відколи віра тремтить від осміювання поган і єретиків? Куди ж це все вас заведе? Якщо ви прагнете ухилитися від основ віри зі страху перед осміюванням, де ж тоді ви опинитеся? Якщо сьогодні це Диявол, то завтра жертвою вашого страху може стати існування Бога. Панове, ви дали довести себе до ідолопоклонства модернізму... Церква стала глухою через змагання з часом... Вона хоче бути модерною, прогресивною, гігієнічною, утилітарною, продуктивною... Панове, ви вже не боїтеся ані невіри, ані єресі, і навіть диявол уже є вам нестрашний. І тому ви вже не боїтеся Бога. Ви боїтеся тільки одного, а саме, щоб хтось не міг сказати вам сказати, що ви відсталі або образити порівнянням із Середньовіччям” (Цит. з адаптацією до сучасної української мови за книгою В. Олексіюка “До проблем доби обману мудрості”)
Колаковський у своєму творі виступає літописцем виродження християнської доктрини. Бо ж справді 60-70-ті роки минулого століття — це час, коли захиталися основи християнської віри, коли в середовищі Католицької Церкви почали активно йти на діалог із протестантами, лібералами і навіть комуністами. Як наслідок, християнська віра опинилася в небезпеці т.зв. “деміфологізації”. Одним із проявів цієї “деміфологізації” стало намагання відмовитися від традиційних християнських уявлень про демонічний світ.
Сьогодення мало чим краще від тих часів. Можливо, на доктринально-теоретичному рівні нинішні небезпеки не такі великі, як у той час. Але на рівні практичного життя виродження християнської релігії більш, ніж помітне. Це зауваження цілком стосується і питання існування Диявола, нечистих духів, Антихриста.
Християнське духовне життя може бути зведеним до глибоких метафізичних формул. Але на практиці навіть ті святі, яким ці формули були доступними, дуже часто описували його як боротьбу з бісами. Поняття, запозичені з військової сфери, узагалі є базовими для опису християнського життя. Читаючи житія багатьох святих або ж їхні власні твори, ми натрапляємо на чіткі описи протистояння з демонічними силами. Підтримувані Божою благодаттю, святі вели запеклу боротьбу з реальними сутностями, що намагалися погубити їхні душі. Скажіть, чи багато нинішніх християн подібним чином дивиться на власне життя? Чи багато християн вбачає у спокусах та здійснених гріхах діяння бісів? Чи духовенство докладає належних зусиль, аби відродити віру в бісів?
Ще більше проблем із вірою в Антихриста. Живемо в час, коли діяння Антихриста стають все сильнішими. Але чи бачать ці діяння нинішні християни? Чи розуміють, що за постать за ними видніється?
Сьогодні все більше християн стають жертвами переслідувань з боку політичної влади, котра дотримується радикального лібералізму. Найчастіше причиною цих переслідувань є неприйняття гендерної ідеології. У США та країнах Європи християн звільняють з роботи, штрафують, інколи — кидають за ґрати через те, що вони просто дотримуються правд своєї віри і не хочуть приймати ідеї того, що статеві збочення — це нормально. Їх виштовхують із суспільної сфери. Їх намагаються примусити стати співучасниками жахливих речей (приміром, християнські установи у США зобов'язують виплачувати спеціальні медичні збори, розраховані на здійснення абортів).
Церква намагається на це якось реагувати. Але подивімось, яку риторику вона використовує. Найвищі церковні ієрархи говорять лише про захист прав віруючих і забезпечення свободи віросповідання. Погоджуюсь, що таку риторику можна використовувати в світських судах, коли йдеться про прагматичний захист християнських інтересів в рамках існуючого законодавства. Але в жодному разі її не можна розглядати як сутнісну. Видаючи таку риторику за щось об'єктивне, християни підміняють власну доктрину і справжні християнські почування ідеями класичного лібералізму. Вони підміняють речі об'єктивного характеру суб'єктивізмом, на який спирається лібералістична ідеологія.
Натомість Церква має жити об'єктивністю власної віри. Підняття на рівень об'єктивності чогось суб'єктивного для християн має бути неприйнятним. Таке поняття як “образа почуттів віруючого” може існувати лише в межах секулярної культури. Для християнина повинно існувати лише святотатство і образа Божого маєстату загалом. На речі потрібно дивитися у площині їхнього об'єктивного значення. І у цій площині наступ гендерної ідеології чи інші негативні явища — це не порушення чиїхось там прав і свобод. Це прямий прояв діяльності Антихриста, котрий намагається позбавити людей не лише вищого, даного у Об'явленні Закону Божого, але й універсальних істин природного закону.
На жаль, пастирі Церкви рідко про це говорять. Вони воліють говорити про проблеми сьогодення світською мовою, котра не знає, що таке Антихрист. Вони не наважуються порушити ілюзію комфорту згадками про персоналізоване зло.
Чимало християн віками уявляли, що Антихрист прийде, несучи з собою голод, війни та пошесті. А він приходить, несучи з собою заповнені товарами супермаркети, максимально раціоналізоване життя і трішечки бюрократії. Його царство будується під гаслами демократії, толерантності і прав людини.
Те, що сьогоднішні християни не живуть практичною вірою в Диявола, бісів та Антихриста, є відображенням загальної утопічності нинішньої цивілізації. Сучасна людина узагалі не хоче знати зла. Вона оточує себе матеріальним комфортом (насправді, надзвичайно відносним). Вона мріє бути від усього захищеною. Вона маскує природне старіння послугами косметологів та пластичних хірургів. Вона наївно втікає від смерті, відправляючи своїх старих батьків до притулків. Вона маскує власну духовну порожнечу антидепресантами та візитами до психоаналітиків. Інколи, щоправда, утопія комфортного і безпечного життя не витримує тиску реальності, і, не вміючи жити реальним життям, люди закінчують самогубством (найвищий рівень суїциду спостерігається у країнах, котрі прийнято вважати “найбільш розвиненими”).
Одним із основних чинників формування утопічного характеру нинішньої цивілізації є збереження прогресистської міфології. Ідея “Прогресу” остаточно перетворилася із більш-менш раціональної концепції на міф — оповідь, позбавлену історії. У “Прогрес” просто вірять, бо це — конвенціональна норма. Так само вірять у демократію та права людини. Так само, аби підкреслити власний життєвий комфорт, вірять у страшилки про “темне минуле”.
Проблема сучасних християн у тому, що вони, нібито заперечуючи смерть Бога, водночас на практиці приймають думку про смерть Диявола. Вони зжилися з комфортом сучасної цивілізації, котра однаково заперечує і Бога, і Диявола. Вони воліють жити тими самими ілюзіями, якими живе світ.
Сучасні християни — це новітній ізраїльський народ у єгипетській неволі. Вони інколи скаржаться на фараона і навіть готові подати на нього до суду. Але вони не хочуть покинути Єгипту, бо там безпечно і комфортно. А тому стають залученими до будівництва новітніх пірамід — бізнесцентрів чи будівель типу Штаб-квартири ООН і Палацу Європи.
У наший час недостатньо намагатися довести своїм життям, що Бог не помер. Наш час вимагає від християн чіткого усвідомлення масштабів диявольської активності, що заполонила планету. Не можна бути вірним Богові і не противитися Дияволу. Не можна називатися християнином і не протистояти Антихристу. А щоби протистояти, необхідно побачити.
Уся хитрість Антихриста у тому, що він заманює до свого табору, не говорячи, ким він є. Він навпаки хоче переконати людей, що його не існує, і що єдине зло — це те, що намагаються подолати адепти “Прогресу”. Йому чимало вдалося на цьому тлі, адже нині ми бачимо, що навіть церковні ієрархи мовчать про його діяльність, говорячи лише про якісь світські проблеми (і то, нерідко, говорячи світською мовою — такою самою, якою говорять відверті вороги Церкви).
Усвідомлення справжнього зла, що прогресує у світі, — це неминуче завдання тих, хто хоче дійсно залишитися в Церкві. Інакше, самі того не розуміючи, ми перейдемо до табору Божого ворога і станемо його слугами.
