Хрестові походи

Традиційна наука: Класич­на теологія схвалювала й захища­ла хрестові походи, які відбувалися з метою захисту святих місць від профанації (осквернення), а також християн від загрози нападів з боку іновірців (св. Пій Х, 26 ХІІ 1910 р.).

Модерна наука: Модерністи за­раховують хрестові походи до "ста­рих гріхів", за які щиро шкодують (Йоан Павло ІІ, 28 VIII 1998 р.).

---

Суть

Традиційна наука: Тридентійський Собор непомильно стверджує: "Якщо хтось твердить, що жертва Св. Літургії є лише жертвою прослави та подяки або лише простим зга­дуванням жертви, що здійснилася на хресті, але не жертвою перепрошен­ня, або що вона приносить користь лише тому, за кого відправляється, і що вона не повинна приноситися за живих і померлих, за гріхи, кари, винагородження та інші потреби - хай буде відлучений!"

Модерна наука: Новий Катехизм Католицької Церкви згадує ас­пект жертви Святої Літургії, проте аж на шостому місці (з дев'яти), наго­лошуючи на общинному аспекті "євхаристійного згромадження". (Варто особливо підкреслити, що в багато­му тематичному індексі польського видання гасло "Свята Літургія" від­сутнє зовсім!).

Літургійна мова

Традиційна наука: Церква під час Літургії завжди послуговувалася мовою, яка не була загальновжива­ною: спочатку грецькою (у давни­ну), пізніше латиною, у слов'янських народів увійшла церковно-слов'ян­ська, визнаючи, що Її церемонії вна­слідок цього є набагато піднесенішими й легше підкреслюють недоступ­ність Таємниць Віри для людського розуму (так само робили жидівські священики в часи Господа Ісуса Христа: літургійною мовою була гебрайська, в той час як усе населення розмовляло по-арамейськи).

Модерна наука: У новій Літургії, попри те, що ІІ Ватиканський Собор рекомендував загальне використан­ня латини, широко вживаються на­ціональні мови. Їх запровадження мало полегшити вірним розуміння і легше долучення до Літургії.

Стиль поведінки

Традиційна наука: В усіх дособорових обрядах Святої Літургії як Західної, так і Східної Церкви здій­снювана Найсвятіша Жертва була спрямована до Бога. Священик був, таким чином, провідником вірних, від імені яких складав цю Жертву; це сприяло також відповідній зосе­редженості як священика, так і ін­ших учасників Літургії.

Модерна наука: У новій Літур­гії священик повертається спиною до Господа Ісуса Христа в кивоті, а лицем до вірних. Учасники Літур­гії вимушені концентруватися на її "провідникові", а не на властивому адресаті ритуалів - Богові.

Святе Причастя

Традиційна наука: До ІІ Ватиканського Собору Святе Причастя роздавали вірним винятково в поста­ві на колінах, кладучи Його на язик. Вірних зобов'язував євхаристійний піст від півночі; ці засади змінив Пій ХІІ, запроваджуючи обов'язок три­годинного посту для осіб, які брали участь у Святих Літургіях, що від­правлялися після обіду.

Модерна наука: Після Собо­ру поширилася практика уділяння Святого Причастя настоячи, а на за­ході Європи і в США - на руку. За розпорядженням Папи Павла VІ, зобов'язує одногодинний євхаристійний піст.

Літургійний календар:
Свято Христа-Царя

Традиційна наука: Свято Хрис­та-Царя відзначається в останню не­ділю жовтня.

Модерна наука: Свято Христа- Царя перенесено з останньої неділі жовтня на останню неділю листопа­да, тобто на кінець літургійного ро­ку. Таким чином, підривається наука про суспільне панування Христа- Царя, бо цілеспрямовано робиться все для того, аби створити вражен­ня, що Він буде царювати лише на­прикінці часів.

Кивот

Традиційна наука: Кивот зав­жди займав центральне місце на го­ловному вівтарі.

Модерна наука: Тепер він усе частіше переноситься на бічний вів­тар.

Міністранти

Традиційна наука: Вони були обов'язковими при відправлянні Тридентійської Святої Літургії. При вівтарі могли прислуговувати тільки хлопці та мужчини.

Модерна наука: Нова Літургія може спокійнісінько обійтися без міністрантів. До обслуги при вівтарі почали допускати дівчат.
 

Молитовні жести

Традиційна наука: У давній Лі­тургії молитовним жестом, який по­ходив ще з давнини, були складені долоні - символ покори (так поло­нені простягали руки до переможців, щоб ті їх зв'язали).

Модерна наука: Тепер все час­тіше жестом, яким супроводжується молитва, є піднесені на рівні голови руки, серединою долонь спрямовані догори. Так моляться, між іншим, і мусульмани.

---

Традиційна наука: У старому обряді Святого Хрещення робився наголос на усуненні первородного гріха і прийнятті освячуючої ласки. Крім того, цей ритуал містив екзорцизм, який відправлявся у притворі святині, чим підкреслювався факт, що неохрещений ще не належить до Церкви.

Модерна наука: У новому обря­ді скасовано екзорцизм хрещення. Підкреслюється передусім аспект долучення до спільноти.

Миропомазання

Традиційна наука: Класична теологія називає миропомазання таїнством, яке наділяє "особливою ласкою і дарами Святого Духа, зав­дяки яким миропомазаний отримує силу визнавати віру словом і вчин­ком як досконалий воїн Христа" (кардинал Гаспаррі, Католицький катехизм).

Модерна наука: Новий кате­хизм серед наслідків цього таїнства називає на першому місці "глибше закорінення у Божому синівстві", "тіснішу злуку з Христом", "примно­ження дарів Святого Духа", "вдо­сконалення (...) зв'язку з Церквою" і лише на останньому місці "силу Духа Святого у поширенні та обороні віри словом і вчинком".

У римо-католицькому обряді традиційну виразну форму таїнства "Помазую тебе знаком хреста і зміц­нюю тебе хрестом спасіння во імя Отца і Сина і Святаго Духа" заміне­но багатозначною формулою "При­йми знак дару Духа Святого". Також у новому ритуалі єпископ уже не б'є по щоці того, хто приймає таїнство (цей жест, запозичений із церемонії посвячення у лицарі, символізував покликання до служіння Христові- Царю).

Покута

Традиційна наука: Класична теологія навчає, що "таїнство по­кути установив Ісус Христос для по­єднання вірних із Богом на випадок, якби вони після хрещення потрапи­ли в гріхи" (кардинал Гаспаррі, Ка­толицький катехизм). Складається воно "з двох частин: із трьох актів пенітента (каянника), тобто жалю за гріхи, зі сповіді та покути, а також із розгрішення, яке уділяє уповноважений священик" (там само).

Модерна наука: Незважаючи на те, що новий Катехизм визна­чає необхідні акти з боку пенітента, на практиці ж вимога визнання грі­хів повсюдно (особливо в Європі та США) ігнорується, а саму сповідь за­міняє невимушена розмова зі свяще­ником, який виконує функцію радше психолога, ніж судді. Також часто уділяється так зване генеральне відпущення гріхів, яке досі призна­чалося в ситуації загрози життю пе­нітента. Обидві ці практики призве­ли в більшості країн до практичного занепаду сповіді; нерідко діти, які приступають до Першого Святого Причастя, попередньо не приступа­ють до таїнства покути.

Священство

Традиційна наука: "Таїнство священства, тобто священичих свя­чень - це таїнство, яке установив Ісус Христос для того, щоб дати Церкві єпископів, священиків і слуг з відповідними для кожного з них функціями і ласками для належного виконання святих обов'язків відпо­відно до властивого ступеня кожно­го" (кардинал Гаспаррі, Католиць­кий катехизм). Головною функцією священика є "складання жертви за живих і померлих во імя Отца і Сина і Святаго Духа" (Флорентійський Со­бор, Декрет для вірмен).

Модерна наука: Нова теологія у своєму баченні священства знач­ною мірою зближається з баченням протестантським: священик уже не є посередником між землею і небом, між вірним народом і Спасителем - він є радше провідником згрома­дження, який діє від його імені і є ним уповноважений. Це вже не дру­гий Христос, а така сама людина, "як і всі" (цю тенденцію добре вира­жає скасування тонзури), людина, яка виконує суто репрезентативні функції.

Подружжя

Традиційна наука: Згідно з класичною наукою Церкви, "голов­ною метою подружжя є народження і виховання потомства, другою метою є взаємодопомога" (ККК від 1917 року, канон 1013,1).

Модерна наука: Модернізм пе­ревернув черговість порядку цілей подружжя, проголошуючи на пер­шому місці, аби "подруги виявля­ли взаємопідтримку у подружньому співжитті" (Lumen gentium, 11, ККК 1983, канон 1055). Така переста­новка цілей підтримує ідею поступо­вого виключення потомства як мети подружнього життя, а також прак­тику антиконцепції (застосування протизаплідних засобів), яку багато Конференцій Єпископату вважають виправданою, бо це уможливлює реалізацію нової першої мети по­дружжя.

Вервиця

Традиційна наука: Святу Вервицю у ХІІ ст. вручила св. Домінікові сама Матір Божа. У первісному вигляді ця вервиця протривала до 2002 року.

Модерна наука: У 2003 році Папа Йоан Павло ІІ додав до неї п'ять нових "світлих" таїнств, зруй­нувавши таким чином зв'язок 150 дотеперішніх таїнств зі 150 псал­мами Старого Завіту. Папа підкрес­лив, що "вервиця, відкрита наново у властивий спосіб, є допомогою, а принаймні не перешкодою для еку­менізму".

Хресна Дорога

Традиційна наука: Традиційне набоженство Хресної Дороги мало 14 стацій.

Модерна наука: У новому набоженстві додано п'ятнадцяту стацію - воскресіння Господа Ісуса Христа, "оптимістичний акцент", що змінив звучання і внутрішній смисл Хресної Дороги, яка традиційно була розва­жанням страстей нашого Спасителя.

Екзорцизми

Традиційна наука: Обов'язко­вий ще донедавна ритуал екзорцизмів був формою вигнання диявола, якого трактували як особу: свяще­ник від імені Христа наказував зло­му духові покинути тіло опановано­го. Екзорцизми могли відправлятися над предметами, а також були час­тиною обрядів Святого Хрещення.

Модерна наука: Запровадже­ний у 1999 р. новий ритуал екзорцизмів є спрямованою до Бога молитвою про звільнення опанованого, і в ньому відсутня наказова форму­ла, звернена безпосередньо до са­тани. Заборонене відправляння екзорцизмів у разі відсутності впевне­ності щодо опанування злим духом. Занедбано екзорцизмування пред­метів та місць. З римо-католицького обряду хрещення усунуто молитви про звільнення з-під влади сатани.

Похорон

Традиційна наука: У тради­ційній Літургії кольором похоронної Служби Божої був чорний. У ній про­сили про визволення душі від мук чистилища.

Модерна наука: Нова Літургія замінила чорний колір червоним і фіолетовим. У римо-католицькому обряді з нової похоронної Служби Божої усунуто молитви про звіль­нення душі померлого від чистили­ща. А найважливіше, що саме слово "душа" з'являється в літургії всього 5 разів (а то й зовсім - залежно від тлумачення; у старій Літургії це сло­во згадувалося 78 разів).

Кремація останків

Традиційна наука: Церква складала тіла своїх членів у освяче­ній цвинтарній землі, вважаючи про­цес повільного розкладання остан­ків натуральним і таким, що має сим­волічний смисл. Допускався виняток під час масових епідемій, воєн тощо. Спротив кремації випливав із факту, що мотивами її прихильників було підривання віри в догму про воскре­сіння тіл.

Модерна наука: Церква після ІІ Ватиканського Собору все частіше дає дозвіл на кремацію, а також на набоженства за тих померлих, які заповідали спалити свої останки.

Благословення свяченою водою

Традиційна наука: У старому обряді вода була екзорцизмованою.

Модерна наука: У новому (римо-католицькому обряді) вона є всього лиш благословенною, а не екзорцизмованою.

---

Суть Церкви

Традиційна наука: "(...) ві­римо, що існує надприродна сус­пільність, видима, свята і соборна, яку встановив Ісус Христос, коли жив на цьому світі, і назвав своєю Церквою" (кардинал Гаспаррі, Католицький катехизм). "Отже, аби визначити й окреслити ту правдиву Церкву Христову, якою є Свята, Со­борна, Апостольська, Римська Церк­ва - не можна знайти шляхетнішої, достойнішої, врешті божественнішої назви, ніж ця: "Містичне Тіло Ісуса Христа", а визначення це випливає і розкривається, як цвіт, із численних висловів Святого Письма та з творів святих Отців Церкви (Пій ХІІ, енци­кліка Mystici Corporis). Традиційна теологія вирізняла особливо Церкву воюючу (на землі), терплячу (в чис­тилищі) і тріумфуючу (на Небі).

Модерна наука: Новий Кате­хизм цілком оминає надприродний аспект, зосереджуючись на Церкві як на спільноті віруючих: "У хрис­тиянській мові поняття "Церква" означає літургійне згромадження, а також локальну спільноту або усю загальну спільноту віруючих". За­мість окреслення "Церква воююча" вживається назва "Церква мандрів­на".
 

Устрій папства

Традиційна наука: До Друго­го Ватиканського Собору Папа був удільним монархом, єдиним волода­рем у Церковній Державі і Апостоль­ській Столиці. Символічно повноту його влади (земної й духовної) виражала тіара з трьома коронами, а також звичайна пастирська палиця (посох); Папа послуговувався ма­єстатичною формулою "ми", його носили на sedia gestatoria (спеціаль­них ношах - паланкіні), а при його дворі панував спеціальний етикет.

Модерна наука: Останнім Па­пою, який носив тіару, був Павло VІ. Останнім Папою, який користувався паланкіном, був Йоан Павло І.
 

Столиця Церкви

Традиційна наука: Столицею Церкви є Рим, "Мати і Вчителька всіх Церков", "Вічне Місто".

Модерна наука: Модернізм заявляє, що "упродовж віків Єру­салим був в усьому світі визнаний "Церквою-Матір'ю" (Йоан Павло ІІ, 2 ХІ 1998).
 

Примат Папи

Традиційна наука: Класична наука Церкви догматично визначила папський примат під час І Ватикан­ського Собору: "Якщо хтось ствер­джує, що Римський Єпископ має тільки наглядову або керівну владу, а не повну і найвищу владу юрис­дикції над усією Церквою не тільки у справах віри й моралі, але також у тому, що стосується дисципліни та управління Церквою на всьому світі - хай буде відлучений!"

Модерна наука: Щоб мати змо­гу провадити екуменічний діалог з іншими визнаннями, модернізм під­дає сумніву папський примат, запро­ваджуючи різницю поміж "суттєвими елементами доктрини католицької віри та дискусійними проблемами, які не усталені дефініціями" (Йоан Павло ІІ, 2 ХІІ 1996). Конкретно по­трібно розрізнити те, "що було ви­знане депозитом віри упродовж пер­шого тисячоліття на тему примату наступників св. Петра, від того, як переконання віри на цю тему еволюціонувало (розвинулося) аж до дефі­ніції Ватиканум І і до навчання Ва­тиканум ІІ" (кардинал Ратцінгер, 31 VІІІ 1996). Потрібно також розріз­нити "між суттю цієї Божої інституції та конкретними формами й вираза­ми виконування примату упродовж двох тисяч років" (там само), аби зробити висновок, що нібито не­властивою була б сьогодні "форма авторитету Церкви щодо моделі по­літичних інституцій, які розвивали­ся упродовж історії людства" (Йоан Павло ІІ 31 ІІІ 1995; йдеться, оче­видно, про монархії).

Кодекс Канонічного Права

Традиційна наука: Він опра­цьований під керівництвом карди­нала Гаспаррі на підставі давніх приписів. Початок праці припав на понтифікат св. Пія Х, а проголо­сив його Папа Венедикт ХV у 1917 р., тому часто його називають "піо- венедиктинським".

Модерна наука: Оприлюдне­ний у 1983 р., він є утвердженням нових післясоборових трендів (коле­гіалізму, екуменізму, нової еклезіо­логії з її поняттям "народу Божого" і так далі).

Місійна діяльність Церкви

Традиційна наука: Класична наука Церкви неустанно підкрес­лює, що "найважливішим завданням і турботою Церкви має бути діяльність для справи вічного спасіння душ через поширення на всьому світі Царства Ісуса Христа, згідно з наказом, який дав божественний Засновник Церкви своїм апостолам: "Ідіть і навчайте всі народи. Пропо­відуйте Євангеліє всім створінням" (Пій ХІ, V 1922).

Модернізм рішуче відкидає місій­ну діяльність, з погордою називаючи її "прозелітизмом" та "релігійною нетолерантністю": "Церква навчає, що кожна форма релігійної нетоле­рантності та прозелітизму загрожує основоположному праву релігійної свободи" (Йоан Павло ІІ, 7 VІ 1996). "Нова євангелізація" полягає у "тіс­ній співпраці поміж партикулярними церквами та в праці єдності з християнськими Церквами: протестант­ськими і православними у правді і в бажанні діалогу" (Римський Синод, "L' Osservatore Romano" від 12 ХІІ 1991).
 

Целібат 

Традиційна наука: Традиційне навчання Церкви базується на за­клику Ісуса Христа до своїх учнів жити в чистоті. Церква від самих по­чатків інтерпретувала це правило як обов'язкове для всіх священиків, адже кожен з них є другим Христом. Воно неодноразово підкреслюється у посланнях Отців Церкви, заявах Пап, а також у документах вселен­ських соборів. І Латеранський Собор (1123) наголошував: "Якнайсуворі­ше забороняємо пресвітерам, дия­конам, субдияконам та монахам як мати вільні стосунки з жінками, так і одружуватися. На підставі святих канонів вважаємо, що шлюби, укладені такими особами, мають бути розірвані , а вони самі повинні від­бути покуту" (канон 21). Ця засада, неодноразово повторювана в історії Церкви, суворо зобов'язувала весь духовний стан і мала доктринальний характер.

Модерна наука: Нинішня тен­денція у модерній Церкві інтерпре­тує слова Святого Письма, а також і християнську церковну традицію загалом як дозвіл священикам на укладання шлюбних зв'язків. На­голошується не на "обов'язковості" целібату, а на "відповідальності" сексуальної стриманості духовен­ства. На думку післясоборових тео­логів та істориків Церкви, целібат не має доктринального характеру, а є всього лиш наказом, що стосується духовенства, має юридичний і та історичний характер. А тому може бути відмінений і має бути добровільним. Отець Костер, ОР стверджує: "Не можна вимагати від священиків жити в целібаті. Вони мають вибирати свій стан. Я не бачу жодних приводів на те, аби звичайний священик мусив дотримуватися обов'язку целібату" (Гомосексуалізм збагачує Церкву. Розмова з домініканцем о. Тео Кос­тером ОР, "Fronda", № 9-10/1997, с. 351).
 

Священичий одяг

Традиційна наука: Священи­чий одяг завжди був елементом, який відрізняв духовенство від інших суспільних станів, його тракту­вали як зовнішню ознаку приналеж­ності до священичого стану. Церква надавала дуже великого значення носінню духовенством сутан та габі­тів, що строго приписували церковні правила. Старий кодекс канонічно­го права від 1917 року передбачав за неносіння сутани без поважної причини і всупереч нагадуванням з боку ієрархії для священика, який не носив одягу упродовж місяця, кару суспензи та втрату бенефіцію (опла­чуваної церковної посади) - канон 188.

Модерна наука: Новий Кодекс Канонічного Права не визначає до­кладно священичого одягу, характе­ризуючи його як "відповідний цер­ковний одяг, згідно з правилами, виданими Конференцією Єпископа­ту, а також місцевих звичаїв, що від­повідають приписам права" (канон 284 ККК). Сутана класифікується як необов'язковий у щоденній праці "літургійний одяг", який можна за­мінити світським костюмом із коло­раткою.
 

Церква та держава

Традиційна наука: Класична теологія навчає, що "відокремлен­ня держави від Церкви є абсолют­но фальшивою тезою і згубною по­милкою. Опираючись на засаду, що держава не може визнавати жодного релігійного культу, така теза пере­дусім є дуже образливою для Бога, оскільки Творець людей є також За­сновником людських інституцій і бе­реже їхнє існування так, як береже нас. Тому ми повинні складати Йому не тільки приватну шану, але й ви­знавати Його публічний і суспільний культ" (св. Пій Х, енцикліка Vehe­menter). Держава завжди підпо­рядкована Церкві у тому сенсі, що завжди отримує від Неї релігійні та моральні засади, якими повинна ке­руватися і їх захищати. Syllabus за­суджує твердження (24), що "Церк­ва не має безпосередньої чи прямої дочасної влади".

Модерна наука: Модернізм проголошує повну незалежність держави від Церкви: "вони мають незалежні і властиві кожному цари­ни, проте ні паралельні, ні супереч­ні. Церква і Держава мають служити людині, без підпорядкування одне одному, але доповнюючи одне од­ного з метою протегування єдиного суспільного добра" (Йоан Павло ІІ, 26 ІІ 1996).
 

Суспільне панування Христа-Царя

Традиційна наука: Класична теологія не знає "автономії" у люд­ському житті. Не існує одиниці чи інституції, яка могла б існувати без Христа: "Людське суспільство може вилікуватися лише через повернен­ня до життя та інституції християн­ства" (Лев ХІІІ, енцикліка Rerum no­warum). "Це догма католицької віри, що Христос має владу закону, суду і правління над усіма людьми та дер­жавами" (Пій ХІ, Quas primas). Весь світ має мовби єдиний "пункт при­тягання" - Христа-Царя, якому все повинно підкорятися.

Модерна наука: Модернізм стверджує, що "потрібно підкрес­лювати справедливу автономію дочасних реалій" (Йоан Павло ІІ, 4 VІ 1995). "Церква визнає свободу ві­росповідання для кожної людини й підтримує такі законодавчі заходи" (Йоан Павло ІІ, 4 ІХ 1996). "Цен­тром притягання" модернізму є лю­дина: "Хай люди всіх віровизнань вчаться взаєморозуміння, взаємопо­ваги і співпраці, щоб разом, згідно з Божим задумом, будувати мир та загальне братерство" (Йоан Павло ІІ, 15 І 1996). Це пряме заперечення панування Христа над усіма людьми.
 

Демократія

Традиційна наука: Класична теологія, хоча й толерує під строго визначеними умовами можливість демократії як політичної системи, проте відкидає демократичну сис­тему у сфері моралі та релігії. Вона засуджує засаду такої демократії, а саме егалітаризм (тобто зрівнялівку) як "догму натуралістів", котрі про­голошують абсолютну рівність усіх людей в усіх сферах (Лев ХІІІ, ен­цикліка Humanum genus). Це "за­сада, яка цілком суперечить природі речей, вона є приводом до заздрості й несправедливості, який підриває суспільний лад" (св. Пій Х, Notre charge apostolique).

Модерна наука: Модернізм по­стійно повторює, що "Церква з ве­ликою симпатією спостерігає за про­цесами, які провадять різних людей до демократії" (Йоан Павло ІІ, 29 Х 1993). Він також пропонує демокра­тичну форму у самому керівництві Церкви: "Кожний аргумент, який пропонує єпископ, піддається віль­ному обговоренню громади" (Йоан Павло ІІ на відкритті Римського Си­ноду 4 Х 1992).

Війна

Традиційна наука: Давня наука Церкви щодо війни спиралася на за­саду, що війна є методом досягнення тривалого миру. Вона може служити лише засобом для досягнення ба­жаної вищої мети. Св. Августин пи­сав: "Війни, отже, ведуться заради для миру навіть тими, хто командує і веде бої, вони стараються досяг­нути через війну мир. Адже кожна людина шукає миру, навіть ведучи війну". Церква з самого початку не була пацифістичною (миротворчою), Вона відкидала іренізм (напрям у християнській теології, орієнтований на досягнення згоди між різними ві­ровизнаннями, на усунення розколу шляхом доктринальних поступок; назва походить із грецької мови і означає "мир" , "згода") як небез­печну ілюзію; в античному Римі цілі шереги християн складалися пере­важно з навернених солдат імпера­тора, які нерідко скріпляли свою віру мученицькою кров'ю. У своїй праці De civitate Dei св. Августин поділяє війни на дві категорії: "справедливі війни", які велися з метою захисту миру й цивілізації, а їх результатом є лад і спокій - згідно з Божою волею; та "несправедливі війни", які служать егоїстичним земним цілям, що їх ставлять перед собою правителі. Такі війни спрямовані на створення невиправданого безладу й хаосу, в основі яких - суцільне насильство та відсутність християнської любові. Цією доктриною світська влада не раз зловживала, а секуляризована версія обмежувалася, всупереч на­мірам єпископа з Гіббона, "спра­ведливою оборонною війною" та "несправедливою агресією": у се­куляризованій концепції немає звер­тання до Бога.

Модерна наука: Післясоборова наука щодо війни відходить від св. Августина і теологів-схоластиків на користь базованої на правах людини інтерпретації війни. Війна є справжнім злом. Йоан Павло ІІ ствердив у 1991 році: "Жодна війна не може бути святою". Того самого року, звертаючись до представників єпис­копатів країн, заангажованих у кон­флікт у Перській затоці, він сказав: "Не відбувається жодної релігійної війни і не може бути жодної "свя­тої війни", оскільки такі цінності, як любов до Бога, братерство і мир, що випливають із віри в Бога, велять нам зустрітися й вести діалог". Вже в 1958 році по-модерністськи на­лаштований о. Чену, SІ ствердив: "Сама думка про запропонування "теології" війни, розміщення війни у контексті слова Божого про світ, у контексті євангельського права любові постає перед нами в супро­воді парадоксу, що його навіть існу­вання колективного гріха не може, так виглядає, знищити". У такому ж тоні висловлюються Павло VІ та Йоан Павло ІІ. Перший окреслював війну як "застарілу інституцію, часи якої минули і яку слід було б раз і назавжди помістити поміж реліктів, які не спроможні розв'язати людські проблеми у наш час". Йоан Павло ІІ, своєю чергою, у 1982 році підкрес­лював, що "війна має належати до трагічного минулого, до історії. Їй не може бути місця у планах людства на майбутнє". Ці такі приємні для вуха слова не мають нічого спільного з реальною дійсністю і є далекими від католицької етики війни побажання­ми, забарвленими іренізмом.
 

Новий світовий лад

Традиційна наука: Класична наука Церкви в тематиці утверджен­ня і збереження миру у світі та вза­ємної довіри відкидає можливість існування "людської інституції, яка могла б накласти на всі держави між­народне право" - "Проте існує бо­жественна інституція, яка в стані га­рантувати людям право; інституція, яка перевищує всі інші і обіймає всі держави, користуючись суверенним авторитетом та славним привілеєм Магістеріуму: нею є Церква Христо­ва" (Пій ХІ, енцикліка Ubi arcano). З другого боку, Папи повідомляють про антихристиянську поведінку "міжнародних конференцій і парла­ментів, де найсолодше Ім'я нашого Відкупителя зустрічають глибоким мовчанням" (Пій ХІ, енцикліка Quas primas).

Модерна наука: Соборова де­кларація Gaudium et spes ставить­ся з великою повагою до "наявних міжнародних інституцій", закликає до співпраці "у будівництві спільно­ти народів у мирі та братерстві... Такі товариства високою мірою причиня­ються до вироблення універсалізму у способі мислення та до вироблен­ня духу воістину загальної солідар­ності та відповідальності" (№№ 84, 85, 90). "Новий світовий лад", про­тегований ООН та подібними інсти­туціями, стає головним завданням модерністів, які мають "велику від­повідальність перед лицем нового порядку світу" (Йоан Павло ІІ, 11 Х 1991).

Від Редакції.

На жаль, з огляду на брак місця ми змушені завершити презентацію післясоборових ново­введень. Багато з них взагалі зали­шилися не названими (наприклад, зміни в церковних заповідях, відмі­на Індексу Заборонених Книг, но­вий Катехизм...); їх ми потрактували дуже узагальнено. Постараємося в наступних номерах нашого часопису розглядати подібні теми.

"Zawsze Wierni", № 2 (51), Warszawa, 2003. / http://www.saintjosaphat.org