Парафіяльний священик — про тривожні новини, які він дізнався у дітей в сповідальниці.
Як священик, перші кілька років я проходив через звичний великопісний ритуал, а саме — сидячи у сповідальниці годинами та вислуховуючи різноманітні сповіді парафіяльних дітей шкільного віку. Однак із року в рік я вислуховував ту ж саму літанію гріхів: «Я ображав брата; я обманював; я не виконував того, що просила мене зробити мама; я говорив погане слово; і… я не ходив на Святу Месу». Як молодий священник, я ще не був виснажений цим простим переліком у звичних дитячих сповідях. Так собі, трохи здивований тим, що дитина не йшла на Літургію і просто запитував: «А чому ти не йшов?» І діти відповідали в один із трьох способів: «Тому, що я мав [спортивні змагання/канікули]»; «Тому, що ми проспали»; і (найчастіше) «Тому, що мої батьки не взяли мене».
«Тому, що мої батьки не взяли мене».
Таких відповідей мені випало почути багато. Але те, що мене насправді вразило, що схвилювало до глибини душі, — це не так частота сказаного, як те, що більшість дітей говорили про це із глибоким жалем у серцях та палким бажанням іти на Святу Месу. Вони знали, що повинні були б бути на Літургії, і вважали себе винними в тому, що не йшли. Діти ще не розуміли, що як їхні батьки не взяли їх, тоді це була не їхня (дитяча) провина, але батьківська. Звідси поволі почав наростати у мені праведний гнів на батьків та бажання «запропонувати» їм певні питання, а саме: «Чи ви розумієте, який вплив маєте? Чи усвідомлюєте той жаль, який ваша дитина носить у своєму серці?» Але ці питання я тримав у собі. Гнів я переніс у молитву та роздратування від набутого досвіду. Можливо, я був необачний; можливо, жорстокий та неспівчутливий. Мій гнів перейшов у жаль до ситуації в цілому.
Плекання байдужого сумління
Так тривало до минулого року. Торік я став помічати, що семикласники почали сповідатися з цього гріха (пропущення Літургії) з байдужістю. Вони промовляли літанію своїх гріхів, але повністю безпристрасно. Деякі навіть зізнавалися в цьому з усмішкою на обличчі. Чому це сталося? У молодшому віці вони сповідалися з жалем, але тепер — зовсім збайдужіло. Чому?
Я почав розмірковувати над цим, і дійшов такого висновку: протягом декількох минулих років дитина в певний момент відчувала, що вона мала вибрати. Згідно з її обмеженим та дитячим сприйняттям речей, дитина відчувала, що повинна була обрати між Богом і батьками: або любити Бога і засмутити батьків, або радше любити батьків і сподіватися, що з Богом «все буде окей», не вибравши Його. Це дитяча надія. Однак це надія, що потім легко переходить у впевненість, яка, своєю чергою, сприяє зникненню жалю. Якщо Бог не заперечує, що ми пропускаємо Святу Месу, то чому ми повинні відчувати жаль із цього приводу? Надалі це переконання переходить у байдужість, коли дитина усвідомлює, що її батьки, яких вона обрала понад Бога, насправді байдужі до Святої Літургії…
Так, із часом семикласники бачать обох: Бога і батьків, батьків як людей байдужих до Євхаристії, і як висновок, Літургія перестає бути цим важливим, щоб можна було визнати як «гріх» (якщо пропустив її) — стає чимось набагато меншим, ніж гріх, аби шкодувати за нього. Через приклад своїх батьків і ту любов, що діти мають до них, дитяче сумління було повільно вбите, а разом із ним, будь яке відчуття гріха та жалю за ним.
Запитуючи байдужість
Певної миті я знову розсердився, але це вже не був праведний гнів на батьків — це був гнів безпорадності. Я не бачив, як ця ситуація може виправитися без чуда. Я був сердитий, що минали десятиліття байдужості, і здавалося, що ніхто не зробив нічого, аби цьому зарадити. Отже, я спробував щось робити з цим: заохочував до сповіді, більше вислуховував сповідей, трактуючи їх як щось важливе; навчав під час святої Святої Меси тощо. Даючи дітям покуту, я навіть просив їх жертвувати свої молитви за батьків.
Було невелике покращення, але мені й надалі залишалося ще дуже багато плисти проти течії. Я також мав спокусу думати, що, можливо, це звичний стан речей, і що все це частина цілісного становлення «малої Церкви», про яку говорив папа Бенедикт. Так було до цього року. Цьогоріч я сповідав по всій архидієцезії. Я перестав, як раніше, запитувати, чому діти пропускають недільну літургію, адже вже знав відповідь на це запитання. Я ставив нове питання:
Коли ти востаннє приймав Євхаристію?
Це дещо інше питання, і це зовсім інше, ніж просто запитати: чи ти збирався йти на Літургію. Це питання, яке зосереджується на меті: прийнятті Ісуса.
Коли ти востаннє приймав Ісуса?
Байдужі відповіді та відповідь байдужістю
Я не був готовий до почутих відповідей. В середньому, діти четвертого та п’ятого класів не отримували Ісуса від моменту свого Першого святого Причастя… тобто від семирічного віку. Це два-три роки без Святого Причастя! Я більше не був сердитий, радше сумний, глибоко засмучений за дітей, які не отримували Ісуса понад два роки. Коли тринадцяти-чотирнадцятирічні діти приходили до мене сповідатись, я ставив їм те ж саме запитання: коли ви востаннє приймали Євхаристію? Для більшості це було понад рік; для деяких це було цілих п’ять років тому — знову ж таки, від Першого святого Причастя. Дехто з цих дітей усміхався, говорячи про це. Після чого я повторював їхню відповідь: це було п’ять років відтоді, як ти прийняв Ісуса.
І додавав нове запитання:
Хіба ж це не сумно?
Негайно їхнє сумління, немовби щойно повернулося назад, знову оживало. Кожен із них відзначив, що це було сумно, і їм бракувало Ісуса, і вони знали це. Можливо, це можна було б узяти мені за зле, але я намагався зберегти їхнє сумління живим. Старався зберегти живим розуміння того, що Літургія — важлива. Усвідомлення, що неділя за неділею були вбиті через приклад їхніх батьків.
Намагаючись знайти відповіді на звичайні запитання
Кілька років тому я зробив (анонімно) дослідження в денній католицькій школі. Поставив семикласникам кілька запитань:
1) Як часто ти ходиш на Літургію?
2) Коли востаннє ти був на Святій Месі?
3) Коли ти востаннє був на недільній Месі?
4) Як часто ти ходиш на недільну Месу? (варіанти: щонеділі, раз на місяць, двічі на рік чи менше, ніколи).
Кожна дитина відповіла, що ходила на Літургію кожного тижня, по «вівторках» (то був день, коли діти йшли до школи). 30% відповіли, що ходили на Літургію минулого місяця, і 70% відповіли, що ходили на Літургію «двічі на рік, менше чи ніколи». Я зробив те ж саме дослідження на програмі уроків релігії при парафії, і результати стосовно участі в Літургії кожного тижня, в цій школі були ті ж самі. Це вразило більшість батьків денної школи. Це збентежило кожну заручену пару, яку я готував до шлюбу. Щоразу заручені казали: «Це дивно. Я думав, що сім’ї денної школи ходитимуть частіше на Літургію, ніж ті, що на програмі релігійного виховання при парафії. Схоже, в іншому разі це марна трата грошей».
Природньо тут запитати: чому?
Чому — у значенні не тільки чому життя Таїнствами сімей денної школи та парафіяльної школи приблизно однакове (незважаючи на те, що одна група витрачає тисячі доларів на спеціальну парафіяльну школу), але також чому деякі мали помилкове сприйняття, ніби сім’ї денної школи більше віруючі, ніж сім’ї католицької школи.
Декілька місяців тому я перестав запитувати, чому люди не йдуть на Літургію. Після всього, відповіді на це запитання є звичайними та до певної міри очевидними: літургійна банальність, секуляризація, шалений ритм життя, відсутність прикладів цілісності життя та радості у вірі, вбивство сумління тощо. Я зрозумів, що інколи, коли ми ставимо ті ж самі запитання і даємо ті ж самі відповіді, можливо, це саме час, аби поставити нові запитання. Я припинив запитувати себе, що мав би робити з цим, бо неважливо, що я мав би робити, але що люди думають, що вони повинні робити з цим. І понині 70% батьків денної школи та парафіяльної школи вірять, що це не те, з чим слід щось робити.
Отже, подібно як у Великий Піст, різні запитання повинні бути поставленні перед тим, як розпочати проекти, які, на нашу думку, мали б розв’язати проблему. Це запитання, які я не ставитиму собі; ми повинні запитувати батьків. Я завжди відповім їм за себе самого. Тепер це час відповісти на них батькам. Ось вони:
Батьки, чи знаєте ви, що ваші діти плачуть у моїй сповідальниці тому, що ви не берете їх на Святу Месу?
Батьки, чи розумієте ви, що у семикласників вбите сумління, і вони стали жертвами байдужості?
Батьки, чи усвідомлюєте ви, що як ви продовжуватимете в цьому ж дусі те, що ви робите, то ви не побачите ваших дітей одруженими в Церкві, вони, швидше за все, не матимуть дітей, а весь цей час і гроші, які ви даєте, витрачені даремно?
Хіба ж це не сумно, батьки?
Можливо, батьківська свідомість була також убита дуже давно. Можливо, слід це усвідомити: провести іспит сумління із запитаннями, які мають прояснити та очистити. Можливо, тоді ми зможемо поставити наступне логічне питання, а саме: що ми повинні робити з цим?
http://www.livingrosary.org.ua
