Останній бій підпілля ОУН з радянським режимом, який відбувся 50 років тому, 14 квітня 1960-го, в Підгаєцькому районі Тернопільської області в лісі біля хутора Лозів, розташованого між с. Шумлянами та Божиковим, є  досить відомим історичним фактом. Тоді під час бою з опергрупою Тернопільського УКДБ і загоном внутрішньої охорони МВС СРСР (раніше ця частина охороняла тили Особливого корпусу, який придушував угорське повстання 1956 року) було оточено та в короткому бою розбито останню групу українських повстанців. Двоє чоловіків, учасників групи, загинули, а жінка, вистрілявши набої, хотіла піти із життя, вистреливши собі останнім у голову, але куля... застрягла в черепі...

Однак мало кому відомо, що підпільна доля цих повстанців тісно пов’язана з Івано-Франківщиною, а саме — з Рогатинщиною. Саме ця група, як мені вдалося документально переконатись, більшу частину свого часу в підпіллі у 50-х роках провела на хуторі Кубані села Цюцькова (нині Малинівка) в Рогатинському районі тоді Станіславської області, про що я неодноразово чув раніше від старожилів села. Цю інформацію підтвердив і ще живий брат К. М. — безпосередній учасник цих подій — К. Я., який проживає в Херсонській області. З ним авторові вдалося поспілкуватися в травні 2010 року.

Група повстанців, про яку ведемо мову, діяла з літа 1952 року спочатку у складі Марії Пальчак, псевдо Стефа (22.07.1922 — 03.01.1998) та Петра Пасічного, з 1948 р. вінчаного з  Марією, псевдо Чорний, Петро (1925 р. н., тепер с. Середня Калуського району Івано-Франківської області — 14.04.1960 р.), члена Подільського окружного проводу ОУН. А з 1955 року до цієї групи приєднався Олег Цетнарський із  с. Боків Підгаєцького району (загинув 14.04.1960 р.).
із надрукованих у журналі «Визвольний шлях» у кн. № 3 (588) за 1997 рік спогадів  М. Пальчак, яка після засудження повністю відбула свій строк, вийшла на свободу 14 квітня 1975 року та дожила до незалежності України, знаємо, що повстанцям допомагало вузьке коло довірених осіб сіл Шумлян, Тростянця, Боків Підгаєцького району, села Славитина, хутора Діброви Славитинської Бережанського району Тернопільської області, сіл Зеленова, Свистільників і Цюцькова Станіславської області. В своїх спогадах Пальчак виголошує таємничу фразу: «В одних господарів ми перебули три зими в криївці, і ніхто про це не знає з посторонніх ще й до сьогодні».

Тепер, крім колишніх каральних органів радянської влади, про це знаємо і ми, «посторонні». Цими людьми було подружжя К. із хутора Кубані села Цюцькова.
Хутір Кубань — маленьке поселення тоді ще села Цюцькова (з 1968 року перейменоване на Малинівку) на п’ять-шість хат. Після війни дехто з господарів переселився до самого Цюцькова, а на хуторі залишилися обжитими лише чотири хати. Хутір оточений лісом на межі Рогатинського та Бережанського районів.

Зиму 1952—1953 років М. Пальчак та Петро Пасічний зимували в криївках, розташованих у Тростянецькому лісі, що в Тернопільській області, але через труднощі та незручності тривалого перебування далеко від населених пунктів вирішили обладнати криївку в якомусь селі. Очевидно, вони розуміли, що їх безпосередніми пошуками каральні органи активно не займаються, бо до 1954 року організований Опір українських повстанців на території Підгаєцького, Бережанського та Рогатинського районів було придушено.

Тому восени 1954 р. за пропозицією П. Пасічного та за згодою жителя хутора Кубані К. М. і його дружини Н. М. у недобудованій частині їхньої хати викопали криївку. Вона була невеликою, розрахованою на двох осіб. Господарство К. М. було вибрано для обладнання криївки не випадково. Господарів К. М. та їх сусідів П. Пасічний знав давно, тому ховатися тут було безпечно. До них ця група повстанців постійно заходила протягом 1952—1954 років разом із Михайлом Перегінцем-Білим, деколи переховуючись тут і отримуючи допомогу продуктами.

Криївку викопали за п’ять днів із допомогою господарів та їх родичів — К. Я. і його дружини К. Під час копання криївки підпільники були вимушені з допомогою господарів та їх сусідів витягати великий камінь, що виявився в тому місці. У подальшому цю криївку підпільники використовували у зимовий час аж до 1959 року, а коли була така необхідність через небезпеку, то і в літній час.
Сама криївка була малою за розмірами, тому повітря для перебування там трьох людей (після приєднання до них у 1956 році О. Цетнарського) не вистачало й довго переховуватися в ній було важко. Через це підпільники старалися більше бути на поверхні, дотримуючись при цьому правил конспірації.

На жаль, на цей час цю хату родичі дружини К. М. розібрали на будівельні матеріали. Залишився лише фундамент, а саме місце заростає лісом. А на цьому місці годилося б поставити пам’ятний знак...

З огляду на пасивність радянських каральних органів, протягом 1955—1958 років підпільники більшу частину часу проводили на горищі або в хаті, а не в криївці, бо на хутір Кубань, що стояв серед лісу, рідко навідувались представники радянської влади. Повстанцям допомагали навіть діти К. М., які інформували про ситуацію на хуторі та чужих осіб. Якщо такі появлялися, підпільники ховалися в криївці.

Щоліта повстанці відходили на інші терени Тернопілля і Рогатинського району, час від часу навідуючись до свого постійного місця перебування на хуторі.
Група мала на озброєнні автоматичну гвинтівку і пістолети, друкарську машинку та передавач (П. Пасічний був радистом і закінчив відповідний вишкіл УПА в Карпатах), який, щоправда, був у неробочому стані, а також певний запас старої націоналістичної літератури. Її О. Цетнарський передруковував, датуючи більш пізнім часом, ніж вона була створена — у такий спосіб підпільники намагалися переконувати населення, що повстанська боротьба триває.
З часом про те, що вони переховуються на хуторі, стало відомо родичам дружини К. М., з якими повстанці навіть сфотографувались, і в подальшому це фото відіграло фатальну роль у їх повстанській долі.

Зиму 1959—1960 року група М. Пальчак провела в криївці, викопаній у господарстві жителя с. Шумлян Підгаєцького району П. Підгородецького. Причину, чому група не ховалася в криївці в Цюцькові взимку 1959—1960 років, М. Пальчак після її захоплення 14 квітня 1960 року пояснила тим, що влітку 1959 року їм стало відомо, що органи КДБ мають у своєму розпорядженні фото, на якому зображені Петро, О. Цетнарський, Н. М. та дві жінки з родини К., й що за цим фото органи встановлюють осіб, які на ній зафіксовані.

Повстанці знали, що це фото було зроблено на хуторі Кубань в К. Я., й щоб не наражати себе на небезпеку і бути схопленими в будинку К. М., вирішили з літа 1959 року більше там не переховуватися. Але перед своїм відходом вони попередили К. М., щоб він криївки не засипав, бо вона може їм ще згодитися.
Пізніше їм також стало відомо, що з зими 1958—1959 років до К. М. на хутір навідувались працівники КДБ та міліції і встановлювали, чи не переховується хтось у нього, тому підпільники вирішили взагалі більше не зупинятись у Цюцькові.

Однак, як виглядає, каральні органи почали безпосередньо займатися цією групою лише після випадкового вбивства 12.10.1959 р. П. Пасічним лейтенанта КДБ В. Стороженка в Тростянецькому лісі, який став останньою бойовою жертвою з боку радянського режиму.

На той час група вже фактично майже ніякої організаційно-пропагандистської роботи не вела, але здійснила 11 озброєних пограбувань сільпо та колгоспних складів для забезпечення своєї життєдіяльності, а також займалася залякуванням сільських активістів.

За спогадами К. Я., Петро обррунтовував йому дії повстанців при пограбуванні сільпо зокрема як одну із форм боротьби з радянською владою та правомірністю таких дій щодо влади, яка визискує українців.

За переховування цих повстанців, а також за співучасть у деяких епізодах пограбувань К. М. і К. Я. були засуджені до різних строків та відбували покарання.

Як зазначено у вироку Тернопільського обласного суду від 16 листопада 1960 року, за яким було засуджено зокрема і  М. Пальчак, «знаючи, що рештки бандитів ОУН, ліквідовані органами радянської влади (підпільники — Р. М.), стали з 1952 року ховатись і діяти на території Підгаєцького і Бережанського районів Тернопільської області, а також Рогатинського району Станіславської області і шляхом залякування населення, тероризування окремих громадян, передрукування старої націоналістичної літератури і розповсюдження її серед населення, шляхом залучення до розбійних нападів окремих, нестійких громадян створювала видимість, що, крім них, діють інші банди ОУН, і таким чином добували собі житло та їжу...».