Покровитель: преп. Микита, ігум. Мідікійський.
Батьківщина Микити преподобного — Кесарія Витинська, батьки — благочестиві. Батько називався Філарет, постригся в чернецтво, втративши законну дружину свою, яка після народження дитинчати Микити на восьмий день переставилася до Господа. Дитину виховувала батькова мати. А коли віку дійшов і книг навчився, віддався на службу Богові і спершу пономарське в церкві виконував служіння, вправляючись у читанні книг божественних, тоді до одного відлюдника Стефана, мужа добродійного, пішов, який його після достатнього наставлення відіслав у монастир Мидикійський, його ж створив преподобний Никифор і був ігуменом у ньому. І прийняв Никифор Микиту люб’язно, бачивши в ньому благодать Божу, і постриг його в чин чернечий. У ньому ж блаженний Микита настільки постницькими подвигами, смиренням же, послухом і всіма добрими ділами встигав, що всіх, що там були, ченців скоро перевищив, і не закінчилися ще сім років його в монастирі, коли сан пресвітерський прийняти переконав його настоятель і освятитися від святішого Тарасія, патріярха Царгородського. Після прийняття ж священства зразу все монастирське урядування зі старійшинством від Никифора преподобного, що старістю вже знеміг, йому, хоч і не хотів, вручили. І керував добре монастирем замість отця свого Никифора, випасаючи словесне стадо пильно і примножуючи його прикладом добродійного свого життя. Багато-бо, чувши про життя його богоугодне, приходили в ту обитель, відвертаючись від світу, і від нього на путь спасення наставлятися хотіли, там хотіли жити.
І через мало років примножилося братів до ста, благодаттю Христовою. Серед них же був Атанасій блаженний, муж воістину чесний і дивний, його ж чесноти неможливо короткими виявити словами і висловити велику його до Бога любов, на початку відвернення від світу показану, що й самі ангели йому дивувалися. Коли-бо, цураючись світу цього і похоті його задля Бога, з дому батьків таємно вийшов і, в монастир один увійшовши, подвиги чернечі почати хотів, батько його по крові, довідавшись про те, прибіг з гнівом у монастир той і, взявши сина, якого любив вельми, скинув з нього монастирський, що в новоначалії був, одяг й одягнув його у світлий коштовний одяг і насилу відвів у дім свій. Хлопець же казав йому: “О батьку, чи думаєш мене одягом цим дорогоцінним відвернути від мого наміру? Цілий світ ненависний мені, яка-бо користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу?” Батько ж замкнув його в хатині окремій і всіляко намагався перевернути думку його на любов до світу, але той, любов’ю Божою перемагаючи любов батькову і суєтного світу, одяг же той світський, в який був вбраний, скинув із себе і роздер на малі частини. Те побачивши, батько вбрав його в инший, дорожчий: багатий-бо був, і сановитий, і славний. Він же і з тим одягом те саме, що й з першим, зробив, що в гнів великий зрушило батька: бив його нагого без милости, що й тіло його від ран розшматувалося — і погнили рамена його і хребет від ран лютих, і треба було лікарям зцілювати його і зігниле тіло обрізати. Хлопець же казав: “Якщо й на шматки роздере мене батько мій, проте ніяк не відлучить від любови Божої, не відверне мене від наміру мого”. Тоді розчулився батько і, багато сліз проливши, сказав до Атанасія: “Іди, дитино моя, в путь добру, яку ж вибрав. Хай буде тобі Христос помічником, визволяючи тебе від усіляких сітей ворожих”. Той пішов у монастир, в якому був спершу, прийняв повністю на себе чин чернечий і настільки смирився, що нічого ж мирського зовсім у нього не можна було побачити: ані слова, ані звички, ані придбання якихось речей, вдачею лагідний і смиренний, слово тихе і люб’язне, одяг — лахміття, від усіх найгірше, і ціле життя його було безмірно гостре, хоч і у вигодах мирських виховувався: багатих батьків сином був. Такого мужа добродійного, який років досить у трудах чернечих провадив, любов преподобного отця нашого Микити і слава рівноангельського життя його притягнула до себе в монастир Мидикійський, і став він співбесідником і співмешканцем любим обом преподобним — Никифору і Микиті, вони ж через якийсь час впросили Атанасія прийняти в монастирі тому службу іконома. І став Атанасій блаженний з Микитою преподобним у монастирському управлінні одною душею і одним розумом у двох тілах, наставляючи всіх братів словом і прикладом на всілякі чесноти і досконале богоугодження. Насаджували в них любов, навчали смирення, чистоти їхньої тілесної і душевної пильною сторожею стали, підкріплювали немічних і малодушних, тих, що стояли, утверджували, тих, що падали, підводили покараннями і вмовляннями всіляко. Коли-бо один з них карав, як суворіший, тоді другий був благальником найлагіднішим і наймилостивішим. Обох же всі любили, і слово їхнє наче з уст Божих виходило — так брати сприймали. Але не до кінця така добродійних наставників двійця прожила разом — через декілька років преподобний Атанасій переставився до Господа місяця уперверета еллінського, тобто жовтня, у 26-й день. Переставляючись, останнє слово братам сказав, говорячи: “Після кончини моєї довідаєтеся про мене, чи знайшов я благодать в Бога”. Коли похований був преподобний Атанасій, дерево кипарисне, велінням його, на гробі від самих грудей виросло, його ж листя всілякі недуги повністю виліковувало. Тоді й преподобний Никифор, творець того Мидикійського монастиря і перший у ньому ігумен, після багатьох трудів і хвороб тілесних до Господа відійшов місяця артемісія (тобто травня) у 4-й день, і залишився преподобний Микита осиротілий, втративши духовного свого отця Никифора святого і любого друга Атанасія преподобного, і немало тужив за обома з великої до них любови. Утішав же тугу свою безсумнівною щодо них певністю, що отримали благодать і блаженне життя у Владики Христа: Йому ж, добре з юности послуживши, догодили. Після переставлення блаженного отця Никифора всі брати просили преподобного Микиту, аби прийняв сан й іменування ігумена. Допоки ж був серед живих Никифор преподобний, не приймав Микита святий ігуменського сану і називання, хоч і повністю управляв монастирем замість отця свого, Никифора святого, який через старість багато років недужав. Впросили його брати, а найбільше инших багато отців переконали — прийняв він сан і благословення від святішого патріярха царгородського Никифора, який після Тарасія настав. І докладав труди до трудів, сам же, допомогою Божою, правив монастирем і піклувався про спасення душ, йому довірених. Прославляючи ж угодника свого, дав Бог йому благодать зцілювати недуги і виганяти бісів. Хлопцеві одному, який був німим від народження, знаменням хресним дав говорити. Брата, що розум втратив, зцілив помазанням святого єлею. Одного з новоначальних, що біснуватим був, молитвою від бісівського катування визволив, біса, що в змія страшного перетворився, відігнав. Й иншого, також біснуватого, визволив від духа лукавого. І багато хвороб тілесних, трясовиці, і вогневиці, й инших різних зцілював чудесно, благодаттю Христовою, що жила в ньому. Так богоугодно живучи, досягнув літ старости своєї і дійшов часу доблесного ісповідництва і страждання, яке перетерпів за честь святих ікон перед закінченням життя свого. У ті часи єресь іконоборна ще не закінчилася, хоч і проклята вже була Сьомим Вселенським Святих Отців Собором. Проте знову відновлювалася, маючи допомогу від царської влади, бо й початок її був від царів грецьких. Спершу від царя Лева, який третій того імени був, прізвиськом Ісаврянин, та злочестива єресь зросла і, наче хвороба шкідлива, примножилася. Він-бо першим видав наказ на відкинення ікон і владою царською багатьох до свого неправедного мудрування схилив. І вигнав правовірного патріярха Германа святого, звів на престол Анастасія-єретика, однодумця свого. Після смерти того злочестивого царя прийшов син його, Константан Копроним, гірший гонитель на Церкву Божу, який не лише відкидав святі ікони, а й святих угодників Божих святими називати заборонив і мощі святих мав ні за що. І нехай коротко скажемо: зовні лише цар той видавався християнином, всередині ж весь був жидовином невірним, бо й Пречисту Матір Божу, від усілякого творіння вищу, яка захистом і пристанню цілому світу є, ображати й ім’я пресвяте з іконою відкидати насмілився окаянний. Заступництво ж її перед Богом, через яке весь мир складається, не звелів навіть згадувати. А на докір їй показував мішечок, повний золотих, і питав тих, що стояли перед ним: “Чи дорого коштує мішечок цей?” Відповідали ж йому ті, що перед ним стояли: “Настільки дорогий, скільки золота в ньому є”. Копронім же, висипавши з мішечка золото, знову питався: “Ось мішечок без золота. Чи дорога ціна?” Відповідали йому вони: “Нічим є порожній мішечок, яка-бо від нього користь, коли не має в собі грошей”. Після цього сказав Копронім: “Ось Марія, доки мала в лоні своєму Христа, доти була шанованою. Народивши ж Його, позбулася чести тої і нічим же від инших жінок не відрізняється”. О найскверніші уста і язик найнечестивіший! Якої образи найчеснішій зі всіх небесних сил і від усіх святих святішій Матері Творця завдавати посмів! Хіба цариця, народивши царського сина, не є достойна царської чести? Хіба лише доти матір царську шанують, допоки царя носить в утробі?
О біда окаянному тому хулителю, який нічим не відрізняється від хулителів-жидів богомерзенних. Не лише сам був таким хулителем, а й инших всіх до такого ж нечестивого ображання оманливими ласками і грізними погрозами приводив. Тих, що не погоджувалися з ним і противилися, різними муками мучив: путами і голодом довго морив, лютими ранами зранював, мечем тяв, вогнем палив, у безодні морській топив
і всілякими видами мук нестерпних і гірких смертей губив вірних й істинних рабів Христових, за що і сам найлютішою смертю окаянну свою викинув душу. Останній подих віддаючи, гірко кричав, кажучи: “Живий переданий вогню незгасимому”. І той, хто ображав спершу Пречисту Матір Божу, той тоді велів піснями і співами її вшановувати, але вже не здобув розради, відчужений зовсім від Божого милосердя.
Коли так кат той із шумом загинув, настав після нього син його Лев, четвертий того імени, також єретик іконоборний, до батька свого подібний. Але й він скоро помер — прийняла царство жінка його Ірина з малим сином Константином. Вона повернула мир Церкві святій і зібрала Собор Вселенський сьомий на прокляття єресі іконоборної. І зраділа вся Церква Христова, прийнявши первісну свою іконну красу і католицьких царів та архиєреїв на престолах бачивши. Після Ірини царював Никифор, після нього Михаїл — царі правовірні. Тоді настав Лев, п’ятий того імени, прозваний Вірменин, — він наслідував попереднього, тезоіменного собі Лева Ісаврянина, царя злочестивого, почав гонити правовірних і святих, як же і той гонив, оновлюючи і піднімаючи знову прокляту іконоборну єресь. Шукав же помічників собі однодумних, учителів зла. І знайшов трохи серед бояр, з яких були найзліші два — Йоан, прозваний Спекта, і Євтихіян. Зі священичого сану здобув Йоана, якого кликали Граматиком, нового Тертула, посудину вибрану для диявола, такого собі Антонія Силея, і з чернечого чину — Леонтія і Зосиму, яких не через довгий час на нечистодіянні схоплено, через урізання носа постраждали і померли із соромом, погану славу по собі залишивши. З ними цар про злочестя навчався і, ради їхньої слухаючи, заохочувався на боротьбу, яку проти Церкви піднімати починав. Тоді, зібравши із земель своїх усіх архиєреїв і весь чин духовний у Царгород, прикликав святішого патріярха Никифора з усім освяченим собором у свою палату, хотівши, аби перед лицем його і перед усім синклітом сперечалися з тими вищеназваними єретиками, однодумцями його, їх же тоді мав у себе схованих. Спершу тому сам до правовірних говорив, вдаючи правовірного, і вийняв розп’яття Христового ікону, яку мав на грудях, у той час головою іконі вклонився лицемірно і сказав до святих отців: “І я нічим же від вас не відрізняюся, шаную ікону святу, як же самі бачите. Але з’явилися инші, що инакше вчать і кажуть, що праведна путь та, якої вони тримаються. Хай прийдуть тому сюди перед вас, питаннями і відповідями ж хай віднайдеться праведне про ікони розуміння. І якщо вони в словах переможцями виявляться, правоту свою ясно показавши і перемігши вас, то й ви не бороніть доброї речі, більше ж — і самі її не лишайте. Якщо ж ви переможете і викриєте їхнє марнослів’я, то нехай перестануть розсівати згубне учення і, як же раніше, хай тримаються правовір’я. Я ж ваші обидві сторони слухати і судити буду. Якщо-бо про менші речі мені судити годиться, то наскільки більше про церковне управління маю дбати. Послухаю вас, послухати ж і другу сторону мушу — і за ким істинну правду пізнаю, за тим маю піти”. Святіший же патріярх Никифор і всі з ним архиєреї ніяк на те не погоджувалися: не лише ж сперечатися, але навіть бачити не хотіли зломудрих єретиків тих ані допускати, щоб вони перед лице їхнє прийшли, кажучи, що вже єресь ту розглядав і прокляв Сьомий Вселенський Святих Отців Собор, і не варто її більше розглядати й оновлювати в Церкві те, що цілком із Церкви викинене. Бачили ж святі Отці царя, що зовсім схилився до зловір’я і єретикам помагав, говорили йому сміливо. Святий Омеліян, єпископ Кизицький, казав: “Якщо питання це, через яке скликав нас, царю, є питання церковне і розглядає праведну віру, то годиться йому за звичаєм бути у святій церкві, а не в царській палаті”. Говорив цар: “Але й я є сином Церкви і, як же посередник і примирювач, послухаю вас, аби з обох сторін сказане розсудити, саму істину пізнати”. На це відповів йому святий Михаїл, Синадський єпископ: “Якщо ти посередник і примирювач, то чому не робиш те, що тобі, як посередникові і примирювачу, належить? Ось противників церковних збираєш і тримаєш у своїй палаті, даючи їм сміливість без страху навчати всіх дотримуватися догми злочестивої. А ті, що правовірні, не сміють навіть по кутах щось про правовір’я говорити, налякані твоїми страшними погрозами. Не є це знамення посередництва і примирення, а гоніння і катування”. Сказав цар: “Але я, як сказав, з вами однодумець. А тому що сумнів щодо шанування ікон до мене дійшов, тому не годиться мені про це мовчати, але допитувати точно про правдиве. Яка ж причина, що не хочете із супротивниками вашими розмовляти? Очевидно, що ви невігласи і не маєте свідчень із Божественного Писання, якими змогли б захищати ваше мудрування”. Відповів святий Теофілакт, єпископ Никомидійський: “Свідок Христос, Його ж святу ікону перед очима маєш, о царю, що маємо незліченні свідчення католицької віри нашої, які утверджують благочесне ікон святих шанування, але нема нікого, хто б послухав нас, і не можемо нічого досягти, борючись із державною рукою, яка силою нам забороняє”. Тоді Петро святий, Нікейський єпископ, сказав до царя: “Як говориш, аби сперечалися ми з тими, яким ти помагаєш і з ними проти нас сам воюєш? Чи не знаєш, що коли б і манихеїв сюди провів і помагати їм захотів, то й ті легко перемогли б нас, допомогу від тебе маючи?”
Після цього святий Євтимій, єпископ Сардикійський, з більшою сміливістю почав говорити: “Чуєш, о царю, відколи Христос, Господь наш, на землю зійшов, літ вже вісімсот і більше, всюди Його в церквах через іконопис зображають і в Його образі шанують. І хто має стільки гордині, аби сміти передання, яке від стількох років у церквах від святих апостолів, мучеників і богонатхненних отців до нас дійшло, зрушити чи зруйнувати? Говорить апостол: “Тож стійте, брати, і тримайтеся передання, якому научилися, чи словом, чи посланням нашим”. І знову: “Якщо й ангел з неба благовістить вам більше, ніж ми благовістили вам, анатема хай буде”. Отож проти тих, що винайшли іконоборну ту єресь, зібраний був Собор Вселенський за благочестивого царювання Ірини й Константина, і сам Син Божий перстом своїм Собор той знаменував. Якщо-бо хтось посміє що із Собору того зруйнувати чи загладити, хай буде проклятий”. Цар же, те чуючи, хоч і лютував всередині гнівом, проте терпеливо слухав сказаного, лицемірно лагідність собі вдаючи. Ще ж і святий Теодор, палкий ревністю церковний учитель, Студійського монастиря ігумен, без страху говорити посмів: “Не руйнуй, о царю, церковного добре влаштованого чину. Говорить-бо святий апостол Павло: “І Він сам настановив одних апостолами, инших — пророками, ще инших — євангелистами і пастирями, і учителями для вдосконалення святих…” Не додав апостол там царів — тобі-бо, о царю, доручено світськими управляти, градськими ділами і воїнськими силами, тому ними піклуйся, а церковне правління залиш пастирям і учителям, за апостольським ученням. Якщо ж ні, то бачиш: якщо б і ангел з неба учення вірі нашій праведній противне приніс, не послухаємо його, наскільки більше тебе, тлінного чоловіка, не маємо слухати”. Тоді розгнівався цар вельми, слова святих тих отців прийнявши за образу собі і кпини, і лють внутрішню, яку вдаваною лагідністю приховував, на поверхню виніс, із безчестям і дошкуляннями вигнав із палати весь освячений собор той, скинув неправедно з престолу праведного пастиря, святішого патріярха Никифора, так само і з иншими правовірними архиєреями зробив і всіх у вигнання в різні краї і міста розіслав, також і преподобного Теодора Студита. А на патріярший у Царгороді престол звів якогось із радників своїх, що світського чину був — Теодота, прозваного Каситером, вірою єретика, життям же — нечистого. Мав він якусь рабиню, лікарку ремеслом, наче для зцілення недуги своєї (казав-бо, що його утроба болить), насправді ж через свою нечистоту. Також і на инших престолах після вигнання правовірних єпископів цар посадив своїх зловірних псевдоєпископів. І викинули ікони святі з церков святих, і було знову на правовірних за честь іконну таке гоніння, як же було раніше за Лева Ісаврянина і сина його Копронима. І, зібравши зі своїм однодумним лжепатріярхом Теодотом беззаконний свій у Царгороді собор, той зловірний Лев Вірменин прокляв правовірних божественних і благословенних Отців Святих — прокляли ті, що самі були прокляті. Тих, що не погоджувалися з неправедним тим соборищем, мучили всіляко і страчували.
Після закінчення злочестивого того соборища прикликав до себе цар ігуменів найвідоміших монастирів, серед них же був і божественний отець наш Микита, про якого нам слово. Спершу-бо ласкою зваблював їх на своє зловір’я, тоді, бачивши несхильних до його волі, у різних в’язницях замкнув їх, осібно кожного, і думав, що далі має з ними робити. І був преподобний Микита у в’язниці вельми смердючій днів багато, і саме те в’язничне смердюче ув’язнення було немалою для святого мукою. Ще ж до цього щодня приходили якісь люди, безчинні й безсоромні звичаєм та словом, що й імени людського не достойні. Вони словами образливими і встидними безчестили святого і докоряли йому, образу велику чинили старцеві. На те-бо спеціяльно єретики їх під’юдили, серед них же найзліший був один, Миколай на ім’я. Він найбільше безумством своїм засмучував преподобного, злословлячи на нього нечистими словами, допоки Миколаю тому батько його, що давно помер, не явився уві сні, кажучи: “Відійди від раба Божого”. З тої-бо години зупинився Миколай у безчинстві своєму, і не лише сам не надокучав святому, а й иншим боронив. Коли ж пробув днів багато преподобний у в’язничному стражданні, звелів пар відвести його у вигнання у східні землі, у град Масалеон. Була ж у той час зима найлютіша, і велику біду терпів старець від морозу, і снігу, і вітрів, поганий маючи одяг. Ще ж і приставник той, що у вигнання вів, жорстокий і немилосердний вельми, втомив старця дорогою, швидко женучи, намагаючись за мало днів пройти велику відстань того шляху. Те ж зробив цар і з иншими чесними ігуменами, кожного окремо у вигнання послав. Тоді роздумав собі, що нічого не досягне, тримаючи у вигнанні тих, що були вище від усілякої скорботи, але ревнішими в дотриманні попередніх догматів їх зробить, — отож змінив свою раду, бо непостійний був розумом. І заледве п’ять днів преподобний Микита у вищеназваному граді у вигнанні прожив, як звелів його цар, також й инших ігуменів, знову у Візантію скоро повернути. І повертали святого швидшим від першого бігом, що ледве живий він залишився і від холоду великого, і від швидкої дорогою ходьби. Коли ж приведено було всіх ігуменів тих у Візантію, звелів цар залишити їх у загороді, допоки ж роздивиться, яким способом зможе їх притягнути до однодумства свого. Коли ж минула зима і свята велика Чотиридесятниця, після пресвітлого празника святої Пасхи віддав їх тому вищезгаданому Иоанові Граматику, який був наче устами диявола, ритором, щоб, як хотів, так їх мучив. Він же, у різних темницях окремо кожного замкнувши, утискав їх не менше, як же погани святих мучеників мучили. Були-бо в темниці тіснота, мряка, і сморід, і всіляка тяжка нужда, ані постелі там не було, ні жодних умов для відпочинку. Подавали ж їм через мале віконце хліб нечистий і гнилий, наче псам, і по одній онгії на день, аби лише не померли з голоду, і воду подавали каламутну і смердючу. Думав-бо той кат Йоан такою нуждою або перемогти отців і до зловір’я переконати, або заморити. Ще ж на більшу печаль преподобному Микиті учня його юного, на ім’я Теоктист, взяв злісний той Йоан і спрагою мучив. Тоді єретики злочестиві, бачивши отців тих, що воліють радше вмерти, ніж від свого відступити правовір’я, винайшли на них звабу таку, кажучи: “Нічого иншого від вас не потребуємо, лише щоб один раз із Теодотом-патріярхом у церкві причастилися святині, а понад те нічого ж не зробите. І так підете вільно кожний у свій монастир зі своєю вірою і мудруванням”. Таким єретичним лукавством зваблювані, отці наче погоджувалися. Не в той час, але пізніше звабу пізнали, вельми покаялися і виправилися добре. Випустили ж їх кожного з осібного темничного затвору й ув’язнення, прийшли вони до преподобного отця Микити, радячи і просячи, щоб і він погодився приєднатися до Теодота, — і вийде тоді з в’язниці. Не погоджувався ж Микита святий покинути ув’язнення, яке Христа ради терпів, і послухати їх ніяк не хотів. Наполягали отці: “Не можна, — казали, — вийти нам звідси, тебе тут покинувши. Мала річ, яку від нас вимагають, — щоб лише причастилися з Теодотом, а віру нашу собі збережемо, будьмо розважливими в час цієї нужди, малим себе звільнимо, щоб не всі ми загинули”. Коли так вони наполягали й довго примушували, вийшов Микита преподобний, хоч не хотів, — не від злостраждання втікаючи ані мук не боячись, але настійливого прохання отців тих послухавши і на сивину старости їхньої зглянувшись, схилився до переконування їхнього понад волю свою, бо коли життя і смерть перед ним лежали, воля його була вибрати за правовір’я смерть, а не життя. Проте послухав у той час чесну спільноту, їхні ж і віру праведну, і добродійне життя знав. Йшли всі разом до псевдопатріярха того, він же їх, щоб легко зловити і приєднати до себе, ввів у якусь молитовницю, зумисне іконами прикрашену, задля того щоб отці ті, бачивши ікони святі, вважали його патріярхом правовірним. Там Теодот літургісав, прийняли Причастя з рук його, чули з уст його слова такі: “Якщо хтось не шанує ікони Христові, анатема хай буде”. Це ж він говорив не тому, що сам ікону Спасителеву шанував, але лицемірив перед ними, щоб не сумнівалися співпричасниками йому бути. Після того кожен у свій монастир пішов. Преподобний Микита сердечним зранився жалем через те, що з Теодотом-лжепатріярхом, лицемірним підлещувачем, причастився. Бо й мале з путі праведної відхилення святий собі за цілий блуд мав. Замислив тому втікати в инший край і там у прогрішенні своєму каятися. І, увійшовши в корабель, відплив на острів, що Проконнис називався. Тоді роздумав собі, що де було прогрішення, там і каятися годиться. Повернувся знову до Візантії і, відкрито ходячи по граді, учив без страху людей, щоб трималися праведних догм, на Сьомому Вселенському Соборі святими отцями встановлених. Довідавшись про те, цар прикликав святого до себе і сказав йому: “Чому ти не йшов у монастир свій, як же инші ігумени пішли? Чому один залишився, ідучи за волею своєю, нашому ж велінню, як же чую, не підкорившись? Ні за що не маєш владу нашу? Послухай веління нашого і йди в монастир свій, якщо ж ні, то мучити тебе звелю”. Святий лагідним голосом відповів, кажучи: “Я, о царю, ані в монастир свій не піду, ані віри своєї не покину, але в ісповіданні своєму перебуваю і перебуватиму, у якому ж отці мої, єпископи святі правовірні, перебувають, вигнання і пута невинно від тебе терплять і, багатьом бідам віддавшись, захищають правовірну Церкву, у ній же стоїмо і хвалимося в надії Слави Божої. Знай же про мене відкрито, що не смерти боячись ані життя земне люблячи (Бог мені свідок) зробив те, чого не годилося чинити, а задля послуху скорився старцям — хоч не хотів, виконуючи волю їхню, причастився із лжепатріярхом Теодотом, про що жалію нині і каюся. Добре-бо знаєш, що віднині жодного нема в мене з вами єднання, але перебуваю у переданні святих отців, яке прийняв спершу. Роби ж мені, що хочеш, не сподівайся инше щось почути від мене”. Бачив же цар незмінне його роздумування, віддав його такому собі Захарію, старійшині палат царських, що Манґана називалися, аби в кустодії тримати його, доки щодо нього подумає. Захарія ж, добрий і благочестивий муж, не лише нічим не скривдив старця, а й честь йому велику творив. Після того цар послав преподобного Микиту у вигнання на якийсь малий острів, що ім’ям святої мучениці Гликерії називався. Там-бо лежали святі її мощі і церква велика збудована була в ім’я її та монастир, який єретикуюча влада вручила одному євнухові на ім’я Антимій. Той чоловік недобрий був дуже, волхв, святотатець, злохитрий, неприязний, лукавий, гордий, немилосердний. Його ж через лють і погану вдачу Кліяфою називали тамтешні мешканці. Таким-бо тоді правління монастирське подавалося, щоб, владою світською утверджені, все перевернули за своїм бажанням. Той святого, присланого до нього, прийнявши і владу над ним від тих, що прислали, мавши, кривдив його, як міг. Замкнувши в найтіснішій темниці, весь час мучив угодника Божого, не даючи йому навіть виглянути, сам ключ темничний носив і через шпарину їжі йому дуже мало подавати наказував. Була-бо Антимові тому від вождів єретичних велика честь обіцяна, якщо Микиту змусить до однодумства з ними, через те найбільше надокучав святому окаянний, сподіваючись примусом схилити до єретичного мудрування. А преподобний таку кривду задля благочестя з любов’ю терпів. Бог же чудесною своєю благодаттю, яка в ньому діяла, запевняв його бути праведним, і святим, і чудотворним помічником людям у біді. Коли-бо вищезгаданий Захарія заради народних справ посланий був від царя в Тракійські землі, потрапив до рук варварських і в полон був заведений. Про те довідавшись, святий Михаїл, єпископ Синадський, якого у в’язниці також за правовір’я тримали, послав до преподобного Микити, сповіщаючи і кажучи: “Спільного нашого друга Захарію у варварський край відвели зв’язаного. Прошу тебе, молися за нього до Бога, можеш-бо в Нього вимолити”. Святий же, таку вістку Прийнявши, печальний був дуже і цілий день той не куштував їжі, ввечері ж, взявши свічку від прислуговуючого йому брата Филипа, запалив і цілу ніч стояв на молитві за полоненого Захарію, випрошуючи благостиню Божу, щоб звільнив його з рук варварських. І прийняв сповіщення від Бога, що скоро Захарія на свободу вийде. Зранку ж прийшов Филип, знайшов отця лицем веселого і духом радіс ного. І спитав його, кажучи: “Вчора я пішов від тебе дуже печального і скорботного, нині ж бачу тебе, отче, радісним. Прошу тебе, розкажи мені причину такої твоєї від печалі в радість переміни”. Відповів святий: “Через Захарію, друга нашого, радію, бо скоро його тут побачимо”. І було так: через небагато днів уклав мир цар грецький з варварами. І віддавали полонених на обмін з обох сторін. Не згадав же цар про Захарію, посилаючи на обмін полонених, довідався-бо вже про нього, що догм Сьомого Собору тримається і правовірним помагає, через те у варварських руках його залишив, аби загинув там. Коли відпустили варвари багато грецьких полонених, князь варварський до Захарії, що залишився, сказав: “Чи хочеш до себе піти?” Той же відповів: “І дуже хотів би, але не забажалося цареві нашому визволити мене з полону цього”. Сказав князь: “Я тебе звільняю, іди, якщо хочеш”. Захарія, бачивши таку несподівану варварського князя до себе милість, пізнав, що то сам Бог влаштував, вмолений за нього святими отцями, їм же колись благодіяв. І, прийнявши дерзновення, сказав до князя: “Якщо захочеш відпустити мене на свободу, то даруй мені і другого, що зі мною в путах був, полоненого, однойменного мені і з одного краю”. Князь же сказав: “Візьми й того, і йдіть собі з миром”. Так Захарія звільнений був, прийшов із другом своїм на той острів до преподобного отця Микити, віддаючи йому дяку за святі його молитви, за які визволив його Бог з полону варварського. Але й инше преславне святий той отець сподіяв чудо: трьох мужів, братів по крові, які морем плавали в одному човні, від хвиль, що несподівано вночі піднялися, і від конечного потоплення визволив своєю належною за них до Бога молитвою і на сушу вивів здорових. Так сам в путах, наче якийсь полонений, і в біді будучи, инших від пут і біди визволяв чудом. Перепровадив же преподобний у злостражданні тому темничному шість літ — аж до загибелі богопротивного царя Лева Вірменина, його ж власні воїни несподівано убили. Настав після нього Михаїл з Аморії, прозваний Травлій чи Валвос. І випускали Отців Святих з ув’язнення і вигнання на свободу, тоді і преподобний отець Микита, ігумен Мидикійського монастиря, відпущений вийшов, без крови мученик, нездоланний християнський ісповідник, воїн Христовий непереможний. І не пішов у свій монастир, але безмовно хотів жити — оселився на якомусь усамітненому місці поблизу Візантії з північного боку. Там трохи часу після довгого злостраждання прожив, багатьом вельми цілющою благодаттю чудесно благодіяв і до кончини своєї наблизився. І після багатостраждальних у вигнанні трудів розхворівся останньою хворобою, і причастився Божественних Таїнств у день суботній. Коли ж неділя світала, переставився до Господа в 3-ій день ксандика-місця, тобто квітня. І зразу чути було про успення його святе у Царському граді й околицях. І зібралося скоро з граду і звідусіль багато людей обох статей, обох чинів, духовного і світського, і братів з Мидикійського монастиря та инших монастирів. Прийшли ж і два єпископи — святий Теофіл Ефеський і святий Иосиф Тесалонікійський. І, за звичаєм спорядивши чесного святого отця тіло і в раці поклавши, несли в корабель і до монастиря його Мидикійського відвезли. Зустрів же на березі труну преподобного Микити блаженний Павло, єпископ Плусіядський, з багатьма ченцями і мирянами, і, взявши на плечі, несли до монастиря. Чуд немало на шляху діялося: недужі-бо отримували Боже зцілення, і духи лукаві з людей проганялися. Жінка одна довгий час була кровоточива — лише торкнулася святих преподобного мощей, зразу отримала зцілення. Весь же собор псалми і пісні відповідні співав, поклали преподобного у гробі святого отця Никифора, який спочив перед тим, першого тої обителі ігумена, з лівого боку паперті. Багато ж і після поховання його Господніх чуд відбувалося і зцілень тим, хто з вірою приходив, — подавалися на славу Христа, Бога нашого, що у святих своїх прославляється. Йому ж разом з Отцем і Святим Духом нехай буде від усіх честь, і слава, і поклоніння нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.
Дмитро Туптало, Житія Святих
