Дорогий читачу! До твоїх рук подаємо працю "Думка і наука Церкви в питаннях літургічної мови". Ця зібрана праця не має за мету сіяти ненависть чи непорозуміння, чинити пропаганду чи агітацію, але глибше впізнати Традицію церковну, а в даному випадку св. Традицію літургічної мови. Бажаємо щоб нарід впізнав правду, тисячолітню правду нашої Церкви, а особливо, що стосується мови у св. Літургії.
Чому по церковно-слов'янськи?Багато людей сьогодні задає це питання, чи вартує робити собі проблему з цього, в якій мові відправляється богослужіння? Досить часто можна чути закиди священнослужителів: "Забудьте, що вас вчили ваші батьки, священики, мусимо іти в ногу зі світом і прогресом".
Однак, ми вже не раз в історії України чули це слово "забудьте". Росіяни в ідеологічній боротьбі кричали: "За¬будьте, що ви українці, забудьте про Україну - ви Малороси". Поляки кричали: "Немає України, є Малопольська" - якщо б ми послухались цих голосів, то нас би дійсно не було, але наш нарід не забув, а передав з покоління в покоління свою приналежність до Української нації. На Підляшші і Холмщині, Волині і Великій Україні кричали: "Забудьте, що ви уніяти, унія вмерла". Подібно повторилось і у Львові 8-10 березня 1946 року; псевдособор, який очолив голова "Ініціативної групи по возз'єднанню греко-католицької церкви з православною" о. д-р Костельник, заявив:
1) анулювати постанови Берестейської Унії 1596 року;
2) відірватись від Римської Церкви;
3) повернутись до прадідівської православної віри;
4) воз'єднатись із всеросійською Православною Церквою в Радянському Союзі. (Єпархіальний вісник № 2-3, 1946р., Львів), а це означало забути про греко-католицьку церкву.
На превеликий жаль і нині по наших парафіях лунають заклики:
"Забудьте!" Забудьте про всі ті набоженства, які греко-католицька церква плекала на протязі віків. Забудьте про літургічну церковно-слов'янську мову, Хресну Дорогу, Суплікацію, Адорацію Найсвятіших Тайн, Євхаристійні процесії, відпусти, св. Причастя на колінах, перше св. Причастя, Маївки, набожності перших п'ятниць і субот, Святі Години. На наших календарях починають зникати свята, до яких наш народ так глибоко був прив'язаний та з великою побожністю їх обходив:
1. Христа Царя;
2. Пресвятої Євхаристії (Божого Тіла);
3. Пресвятого Ісусового Серця;
4. Священномученика Йосафата;
5. Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії.А Синод Єпископів, йдучи назустріч своїм вірним, вирішив: вірні Української Греко-Католицької Церкви зобов'язані святкувати, окрім неділі, нижченазначені церковні празники і виконувати, у ці дні, такі обрядові обов'язки: брати участь у Святій Літургії, вислухати проповідь, не виконувати важку працю. Обов'язкові, окрім неділі, церковні свята:
1. Різдво Христове (один день);
2. Богоявлення Господнє;
3. Вознесіння Господнє;
4. Благовіщення Пресвятої Богородиці;
5. Успення Пресвятої Діви Марії;
6. Свято верховних апостолів Петра і Павла.
Забудьте про піст, молитву, умертвлення, самопожертву -
ці чесноти ніяк не підходять модерній людині XX ст. Сьогодні в наших церквах, монастирях звучать заклики: "Бог тебе любить яким ти є...".
Однак, щоб ми усвідомили собі до чого провадить модернізм, візьмемо за приклад одну із країн, Францію. "Франція більше не є католицькою країною", - ця фраза вже з'явилась на сторінках французької преси. Зокрема, відомий французький щотижневик "Ля франс католік" написав таке: "Зрозуміло, що принаймі на трьох рівнях Франція перестала бути католицькою країною". "Перший-політичний; єпископи не підіймаються більше на естраду поруч із префектами, -пише автор статті Жан-Марі Домена. Другий аспект - це католицька мораль, яка, якщо і вітається, то не дотримується... Нарешті, якщо і є ще приклади відданості, пожертви з боку мирян та клиру, то практично немає католицької культури, і це, можливо, найсерйозніше". Таким чином, можна твердити, що французьке суспільство активно секуляризується.
Цей процес секуляризяції має свою руйнівну проекцію на католицьку церкву в Франції. Так, число священиків, які молодші 65 років, зменшилось з 36 тисяч у 1965 році до 18 тисяч у 1985 році. А до 1999 року передбачається, що їх залишиться 9530. Якщо ж брати до уваги, що 65% французів називає себе католиками згідно з останнім опитуванням, то можна сміливо сказати: число свячень катастрофічно зменшується. Зараз навіть стоїть питання про розформування існуючих єпархій з наступним їх укріпленням, бо поменшала не тільки кількість парафіян, яка все ще залишається значною, але й число священиків не дозволяє забезпечувати діючу адміністративну систему.
Однак треба зазначити, що дуже швидко росте число молитовних груп та активізуються миряни - католики молодого та середнього віку, і роль їх в Церкві стає все важливішою навіть під час Літургії. І будучи, очевидно, проявами багатовікової католицької традиції, ці новітні явища релігійної відданості все ж таки ставлять перед Католицькою Церквою більше запитань, ніж дають відповідей на новітні проблеми. Адже молитовні групи часто є полишені самі на себе, без опіки священика, а отже, часто не витримують рамок католицької практики...
Вищезгаданий автор статті "Франція більше не католицька країна", поміщеної у французькому тижневику "Ля франс католік", написав: "Я не думаю, що Франція може знову стати такою ж католицькою країною, якою вона була колись. Але якщо вона зберігає пам'ять про віру, без якої вона просто перестала існувати, - це є першорядним завданням, без якого не буде віднайдено втрачене".
Однак повернемось до такого болючого вищезгаданого питання:
чому по церковно-слов'янськи?Насамперед, мусимо усвідомити, що св. Літургія є найвищим і найсвятішим актом на землі, тому мусить бути відправлена в мові освяченій. Цією освяченою мовою для жидівського народу була старовинна єврейська мова. Під час переселення до Вавилонії увійшла до вжитку мова арамійська. Єврейська ж перетворилась на книжну, літургійну, стала мертвою мовою. На Заході літургійна мова - це латинська. В нашому народі після прийняття християнства літургійною мовою стала церковно-слов'янська, яка служила 1000 літ, і нікому не приходило на думку її змінювати, занедбувати, чи вважати мовою чужою, незрозумілою.
Церква вживає мертву мову, якою вже ніхто не говорить, бо в цей спосіб вона є вийнята від цілковитого впливу світу, з можливістю профанції чи зміни. Все, що пов'язане із служінням Господу Богу, має відмінний характер від цього світу. Священик, котрий стає до богослужіння, не стає в звичайному одязі, але обликається в літургічні ризи, які мають свій символічний зв'язок з Ісусом Христом. Наші церкви не збудовані як звичайні будинки, але архітектура цілковито відмінна від світської. Не вживаємо в церкві світського посуду, а літургійний.
Священики, монахи і монахині не ходять як світські люди, але в священичих чи монаших габітах. Спів богослужінь не має звичайних собі світських мелодій, але мелодій гласів, які не є у повсякденному вжитку...
І все, що нас оточує в храмі, вказує нам на надземний характер Божої святині. Запах кадила, ангельські мелодії церковного співу, одяг священика, шедеври мистецтва і скульптури, молитовний дух народу, а на тому тлі звучить звичайна народна мова. Серед такої величі і таємничості, святості і надземності чуємо щось звичайне і щоденне. Дехто може нам закинути, що ми цураємось своєї мови. Ніколи! Лікарів цілого світу об'єднує мова медицини - латинь, хіміків - формули, мову музики і співу - ноти. Отже, бачимо, що кожна наука, мистецтво мають свою мову, то чому церква повинна занедбувати свою мову і вікові традиції.
О. Стєфан ГайовийP.S.
ПередмоваЦієї передмови не було у книжці "Думка і наука Церкви"... Але оскільки виникла потреба надрукувати цю працю тому і написали цю передмову.
ДУМКА І НАУКА ЦЕРКВИ В ПИТАННЯХ ЛІТУРГІЧНОЇ МОВИ
Зміст: Рішення Собору Тридентійського і Папів Климентія XI та Пія VI. Аргумент католицьких богословів. - Що до форми: Таінственність і святість Богослужень. -Що до змісту: догматичне значення літургічних книг. - Єдність Церкви. - Оцінка противних аргументів.Від якогось часу в наших ліберальних часописах підносяться з різних сторін голоси за зміною церковно¬слов'янської літургічної мови на живу народну. А роблять це під несимпатичним гаслом "українізації Церкви". В. "Новій Зорі" зареаговано відповідно на ті псевдореформаторські затії. В тій самій справі забрав одначе голос в різдвянім числі "Діла" з дня 6 січня 1929 року (ч. 6.) о. д-р Г. Костельник п. з. "Наша церковна мова". Вже тим самим, що це пише священик, публіцист, а надто професор при Дух. Академії у Львові, питання про літургічну мову набирає більшого значення.
Для того уважаємо вказаним, подати нашим читачам, яка є думка католицької Церкви в питаннях про літургічної мову. Бо чейже для нас міродайним під тим оглядом мусить бути погляд і суд Церкви, не тільки з огляду на послух, який ми винні, але також з огляду на тисячолітній досвід, котрий католицька Церква посідає в тій справі.
І
На самім вступі насувається питання, чи є виразні рішення учительського Уряду Церкви в справі літургічної мови.
На це треба відповісти, що є і то дуже поважні і виразні. На першім місці заслугує на увагу вселенський Собор Тридентійський. На XXII засіданню, де трактовано науку о св. Літургії, находимо таке рішення: Глава 8.: Хотяй Сл. Божа замикає в собі велике поучения для вірного народа, Отці собору заявилися за тим, що не випадає, щоб її відправлювано загалом в народній мові1). А в каноні 9. Вирішено: Хто твердив би, що Службу Божу належить відправляти лише в народній мові... нехай
буде анатема (Дослівно в оригіналі так: "Etsi missa тадпат contineat populi fidelis cruditionem, non tamen expedite visum est Patribus, ut vulgari passim lingua celebraretur).
Крім тих позитивних рішень маємо ще два авторитетні осуди противної думки. І так між блудами Пасхазія Квеснеля осудженими Папою Климентієм XI., є також в 86 точці оприкинена гадка, неначе відправляти літургію не в народній мові противиться практиці апостольській і Божим намірам. Той сам осуд повторив Пій VI., осуджуючи блуди синоду в Пісторії. Текст звучить дослівно так: "Propositio asserens, fore contra apostolicam praxim et Dei consilia, nisi populo faciliores viae pararentur vocem suam iungendi cum voce totius Ecclesiae; intellecta de usu vulgaris linguae in liturgicas preces inducendae; falsa, temeraria, ordinis pro mysteriorum celebratione praescri pti perturbatiorum celebrationepraescri pti perturbativa, plurium ma lorum facile productrix". (Cf. H. Denzinger, Enchiriion Symbolorum п. 15664).
З того бачимо, що думка св. Церкви в питаннях літургійної мови не є двозначна. Церква жадає, щоби всюди у відправлянню св. Літургії затримано старовинний звичай після свого обряду, одобреного св. Церквою, а агітацію за зміною старовинної мови на народну вважає наклепом, засліпленням, впроваджуванням замішання, що легко спричиняє багато лиха.
II
Католицькі богослови і проповідники, обороняючи цей погляд св. Церкви перед псевдо-реформаторськими закидами, наводять надто поважні аргументи, чому у літургійних відправах повинна бути затримана старовина, "мертва" мова, а не народна. Коли говориться про літургійні богослужіння, розуміється тільки правдиво церковні богослуження, так ск. офіціяльні, отже Служба Божа, Утреня, Вечірня, Часи, Требник, а не додаткові, приватні (пр. Набоженства майські, до Серця Христового вервиці і т. п.) хоч би і відправлювані в церкві для народу.
Аргументи їх можна зібрати в трьох точках:1. Святість і таємничість літургійних відправ. Змислова людська природа вимагає на зовні певної таємничості і святості в релігійних обходах та відправах. Загалом все, що в'яжеться з релігією і богослужінням, не повинно мати нічого буденного, звичайного. Тому храми й церкви мають свій особистий стиль, цілковито відмінний від всяких інших, хоч і як величних будівель; тому і священик під час богослужіння одягає осібні церковні ризи, тому вкінці і літургійна мова не повинна бути звичайна і буденна, а старовинна і віками освячена церковна мова. Це не тільки не є перепоною в релігійних почуваннях народу, але навпаки підносить їх і надає їм надземський таємничий блиск.
2. Впровадження до Літургії народної мови не тільки не причинилося б до піднесення релігійного настрою народу, але надто нанесло б багато шкоди й замішання, як це виразно видно з наведених слів папи Пія VI., опертих на довгім досвіді Церкви.
Жива мова підпадає безнастанним змінам. Візьмім прим. "Діло" з першого року, а нинішнє, хоч минуло ледве 47 років, і порівняймо поодинокі слова, спосіб вираження будови речень. Як же великі найдемо зміни! А що буде через сто або більше років? Коли ж прийшло б відправляти богослужіння в такій мінливій живій мові, скільки-то принесло б і замішання і лиха! Чи не треба було б кожного майже півстоліття наново видавати і змінювати літургійні книги, подібно як тепер що пару років змінюють шкільні підручники? І де ж можливо викинути цілий ряд попередніх накладів дорогих книг з різних, нераз і дуже убогих церков? Кожний раз при такій зміні літургійних книг вив'язався б пристрасний спір між всякого відтіння вченими філологами, почавши від Полтави, а скінчивши на Ряшеві. Для одних треба 6 писати "зараз" замість нині, або "до щенту" - замість цілковито і т. д. без кінця. За кожний майже зворот були б суперечки. То що до т. зв. "літературного" вислову.
Крім того кожна мова має більшу або меншу кількість різних діалектів. Візьмім у нас спосіб говорения на Полтавщині, в Галичині, на Лемківщині, на Закарпатті і в Бачці. Чи це не викликало б суперечки, ворожнечі, а в дальших наслідках розвалу Церкви? Пригадаймо собі тільки, що то коштувала нас зміна етимологічного правопису на фонетичний.
Надто в Літургії в її словах та формах виражені правди нашої св. віри і її найглибші таїнства. Коли шукаємо доказів на яку-небудь правду віри, побіч св. Письма покликуємося на літургійні книги. І тільки завдяки незмінній старовинній мові не змінюються у них ні слова ні поняття, зв'язані зі словами. А при безнастанній зміні слів тим самим і понять, знову повстали б тільки замішання, коли літургійна мова стала, незмінна, отже старовинна, мертва.
3. Вкінці старовинна літургічна мова, спільна різним народам, це гарний зовнішній вияв єдності св. Церкви. Ми розуміємо, що до сущої єдності Церкви вистарчає єдність віри, св. Тайн і церковної Влади. Все ж таки й літургійна мова має своє значення. Найліпше видно це в західній Церкві, де по всіх краях цілого світу є одна літургійна латинська мова. Зате на історії православної нез'єднаної Церкви бачимо, як некорисною для її єдності виявилася практика впровадження для кожного народу його мови в літургії. Між іншими причинами і це дало притоку до того роз'єднання, яке нині у них наступило. Кожний народ, кожна держава, це окрема церковна одиниця, котрих нині вже ніщо майже не з'єднує, крім зовнішніх, обрядових форм. А й ті вже ламаються. Бачимо це і на польській автокефальній православній Церкві і боротьбі за українську літургійну мову. Наша церковно-слов'янська літургійна мова це ще спільний знаменник всіх Слов'ян східного обряду і це дуже полегшує працю над їх церковним з'єднанням. Подумаймо, як велика була б перепона в уніоністичній акції! Та що говорити про уніоністичну акцію. Впровадження української мови нас самих розбило б на численні церковні одиниці, коли б ми мали українську літургічну мову.
Візьмім таку Виленщину, де поряд живуть Українці,
Білоруси і Москалі, всі три народності східного обряду. Яку ж тоді мову затримати? Хіба для кожного свою! З тих кількох прикладів бачимо ясно, що народна мова в літургії по словам папи Пія VI є "ordinis pro mysteriorum celebratione praesclihti, plurium malorum facile productrix"...
Тепер перейдемо до оцінки тих аргументів, котрі по думці о. Костельника промовляють за впровадженням народної мови до св. Літургії.
III
О. Г. Костельник підносить головно два аргументи, котрі "пруть до того, щоб чужу, незрозумілу церковну мову заступити зрозумілою, народною: мотив релігійний і національний".
Візьмім мотив релігійний. "Християнська віра - каже о. Костельник - і психологічно й історично заявляється за зрозумілою літургічною мовою. Такий могучий теолог, як ап. Павло, каже: "Дякую моєму Богові, що я ліпше усіх говорю мовами. Але в церкві волію п'ять слів сказати моїм розумом, щоб і других навчити, як десять тисяч слів незрозумілою мовою" (1 Кор. XIV 18-19).
Навіть не треба бути теологом, щоб на основі наведених, хоч і зі звязи вирваних слів апостола, зрозуміти, що тут нема мови, ані про літургічні молитви, ані про молитви загалом, а лиш про навчання народу в церкві. А коли взяти під увагу цілий вступ з послання до Коринтян, то св. Павло говорить про харізми Духа святого, які часто являлися в апостольських часах і служили головно для збудовання вірних. Між іншими даруваннями діставали також вірні дар бесід. І св. апостол поручає, щоб тільки тоді публічно виступити з чужою мовою для навчання вірних, коли рівночасно найдеться такий, що "потрафить пояснити". Коли ж не було б кому пояснити -каже св. Павло - "нехай мовчить в церкві і нехай говорить собі та Богові" (1 Кор. XIV, 26-28). І чи нині Церква не чинить те саме? Коли мова йде про проповіді та поучения в церквах, не можна уживати іншої мови, як тільки зрозумілої для вірних. А вживання слів св. Письма в зовсім іншім понятті, як вони стоять в тексті, це надужиття. Подібно поступають наші противники целібату. Вони також залюбки наводять слова св. Павла з послання до Коринтян, "ліпше женитися, як розпалюватися" (1 Кор. VII. 9), неначе апостол тут осуджував би безженство. Тимчасом цілком що іншого є, поставити питання: "Женитися, чи розв'язло жити". Так і тут: що іншого повчання вірних в церкві, що іншого приватні молитви вірних, а знову що іншого літургічні відправи. Св. Церква все, що дотичить релігійного збудування вірних, подає нам в повній повноті.
Чи ж Отці Вселенського Собору Тридентійського, коли розважали справу літургійної мови, мали також на увазі релігійний мотив, а не інший і якраз той релігійний мотив казав їм рішитися за збереженням літургії старовинної мертвої мови, а не запроваджувати народну. Також неправдивим є, що в римо-католицьких церквах через затримання латинської мови "відправи стали тихими... й взагалі замість "слова" на чільне місце в обряді вибилися "матеріальні символи", - бо кожний знає, що в римо-католицьких церквах відправляються всенародні співані Служби Божі й інші літургічні Богослуження так як у нас і то звичайно при дуже великім здвизі народу. А щоб вірні і з літургічних Богослужень могли користати й мати збудування, отже той сам Тридентійський Собор так зарядив: "Для того задержуючи всюди в кожній церкві старовинний, а св. Римською Церквою всіх церков матір'ю й учителькою одобрений обряд, щоб однак, вівці Христові не голодували ані щоб діти не просили хліба, а не було кому дати, приказує св. Собор пастирям і всім в душпастирстві занятим, щоб часто під час Служби Божої або самі або через других викладали дещо з того, що в Службі Божій правиться, а також пояснювали одно або друге таїнство Пресвятої Жертви, особливо в неділі і свята" (Засід. XXII, 8).
Коли б це було правдою, що до релігійного збудування і піднесення вірних, конечне запровадження народної мови в св. Літургії, тоді (крім кількох східних церков, котрі мають більше або менше зближену до народної мови літургічну мову), - ціла Церква найшлася б на блудній дорозі та замість першорядного мотиву релігійного, вдовольнилася б тільки другорядним. Також показує досвід, що якраз на заході релігійне життя далеко сильніше і живіше, ніж на Сході, навіть коли взяти під увагу і той Схід, де впровадили революційно народну мову. Що більше! Якраз там, де впроваджено в Літургію народні мови, видно упадок фреквенції й побожності та розбрат, бо значна частина народу не пішла за народною мовою.
Ще слабший національний мотив. Поминаємо, чи це можливе, щоби причиною всіх наших національних недомагань була церковно-слов'янська літургічна мова. О. Костельник твердить, що і то, що наша народна мова стала так пізно літературною мовою, ба й те навіть, що донині існує у нас москвофільство та що наше національне відродження недокінчене - у всьому винна церковно-слов'янська мова. А щоб всі ті недомагання усунути, вистарчить зробити одне: впровадити до Богослужень народну мову.
Коли однак глянути на національний розвій інших народів, то видно, що ті міркування о. Костельника не мають ніякої основи. Візьмім Москалів, Сербів, Болгарів; вони також мали і мають церковно-слов'янську літургічну мову, так само зближену до народної, як наша, і помимо того розвинули прекрасно літературу і покінчили національне відродження, а про зміну літургічної мови їм бодай дотепер і не сниться. Візьмім Італійців, Іспанців, Французів і інші романські народи: їм також латинська мова в Богослужениях не перешкодила й не перешкоджує до літературного й національного розвою і поступу. З того видно, що не літургічна мова, а зовсім інші чинники вплинули і впливають на розвій національний та літературний.
Загалом впроваджування мотивів вибуялого націоналізму до церкви може спричинити тільки замішання і розвал, а ніколи розвій і правдивий поступ. А коли о. Костельник надіється з революції на Великій Україні також і віднови нашої Церкви тут, то й живе такою самою ілюзією як ті, що за Збручем видять "гарну державу" і надіються звідтам державного відродження. Не вони нам, тільки ми їм можемо дати і релігійне і державне відродження. Від них до нас може прийти лише розвал і руїна.
Щодо аналогії впровадження фонетики в урядування наших консисторій, то річ ясна, що це була справа чисто формальна, а не суттєва і що та справа з літургічним Богослуженіям нічого спільного не мала й не має. Є більше подібних і навіть дальше ідучих справ, з котрих Церква ратуючи більші й важливіші цінності віри чи своєї організації та престижу, уступила серед розвитку подій і обставин. Одначе є справи, в котрих Церква засадничо не уступала, не уступає й не уступить.
о. Теодозій Галущинський, ЧСВВ, 2000 р.
