Численні шанувальники богословської спадщини УГКЦ нарешті дочекалися на чудове видання знаменитої, але дотепер майже забутої Червоної Книги (Набоженьство до Найсвятійшого Серця Господа нашого Ісуса Христа) Блаж. Священномученика Григорія Хомишина, Єпископа Станиславівського (1867-1945). Вбачаємо в цьому факті воістину пряму дію Божого Провидіння, а саме — вихід у світ цієї книги на іншому кінці українського світу — у зросійщеному Харкові. Особливе зворушення викликає вступне слово-сповідь упорядника книги п. Андрія Черемського, яке є водночас богонатхненним визнанням св. католицької віри,  під назвою «Мій шлях до Найсвятійшого Серця Христового».

Видана книга та вступне слово до неї — дуже на часі, бо орієнтальне візантійство московського синодального штибу, за пророчими словами Блаж. Григорія, як немилосердний шашіль, шаленими темпами розповзається по живому дереві нашої Святої Церкви-Мучениці, знекровлює її, розмиває береги нашої католицької віри і всуціль засіває релігійний індиферентизм, тобто апатію і байдужість, що найстрашніше.

Тому віримо, що слово Андрія Черемського, яке пропонуємо увазі читачів „Нової Зорі”, стане приводом для призадуми для духовенства, чернецтва, вірних і навіть безвірків, у чому ж полягає скарб нашої віри і чому ми покликані його берегти як найбільшу цінність та основу нашого буття.

Я народився і виріс у реліґійно байдужому зрусифікованому Харкові. Але вдома батьки створили для нас, дітей, українське середовище, де плекалася любов до рідного слова й пісні. Змалечку я багато читав. Особливо мені подобалися книги про славне минуле України, про козаків і гайдамаків, які ґероїчно боролися за волю нашого народу проти його заклятих ворогів: поляків, татар і уніятів. Ким були ці уніяти, я тоді ще не розумів, але в книжках їх завжди зображували як запроданців свого народу і вірних слуг "панської” Польщі. Пам’ятаю, як вразила мою дитячу уяву Шевченкова поема "Гайдамаки”, де возвеличується жахлива уманська різанина. Я внутрішньо здригався, уявляючи, як Ґонта різав своїх дітей за те, що вони були католиками. Невже бути католиком – це такий великий злочин? Я ніяк не міг зрозуміти цього і наполегливо розпитував дорослих, за що ж убивали цих людей? Але ніхто так і не міг мені до пуття нічого пояснити, а авторитет Т. Шевченка на той час для мене був незаперечним. Тоді я ще не знав, що колись сам стану уніятом, як не розумів і того, що ці ріки невинної уніятської крови, пролитої козаками Хмельницького і гайдамаками, крізь століття волатимуть о пімсту до неба, стягаючи на нашу безталанну землю страшну й справедливу кару Божу.

Але час ішов: закінчувалася радянська епоха, Україна пробуджувалася до нового життя. У 1988 році під час святкування ювілею Хрещення України-Руси я вперше серйозно замислився над питаннями віри. Було якось дивно, що основні святкові заходи відбуваються не в Києві, а в Москві (якої 1000 років тому ще навіть не існувало). Я вирішив стати практикуючим християнином і почав періодично відвідувати православні храми Харкова. Це не потривало довго, бо хоч як я себе не переконував у необхідності "воцерковлення”, наскрізь російська атмосфера цих храмів пригнічувала й відштовхувала мене. На той час вже почало вирувати активне громадське життя, і я з головою поринув у нього. Якось y 1989 році київські друзі запросили мене на підпільну Службу Божу, яку правили уніятські священики. Це були отці-студити, які щойно розпочинали свою місійну роботу в Києві. Я з цікавістю погодився. Після закінчення Служби ми довго розмовляли з отцями: про історію України, про Унію, про Шевченка і гайдамаків. Нарешті я міг почути відповіді на свої дитячі запитання. Своєю доброзичливістю й відкритістю отці викликали в мене велику симпатію. Здавалося, що вони знають, якою дорогою треба йти, щоби звільнитися з нашого віковічного духовного полону. В мені зродилося майже непереборне бажання долучитися до них, але чи міг я, з діда-прадіда православний, зробити це? Чи не буде це зрадою ідеалів мого дитинства: козаків, гайдамаків, Шевченка? Я поділився своїми сумнівами з о. Севастіяном і з подивом почув від нього заспокійливо-рятівну для себе відповідь. Виявляється, повною назвою Вселенської Церкви є Католицька Православна Церква, а оскільки князь Володимир охрестив Україну ще перед Великим розколом 1054 року, всі українці належать до цієї Церкви, отже є православними католиками. Тому мій крок – це не зрада, а повернення до віри предків. Так я став уніятом. Тоді я ще не знав, що через 4 роки, в 1993 році Ватикан підпише з Москвою злощасну Баламандську угоду, в якій Унію офіційно оголосять історично помилковим шляхом до міжцерковної єдности, а керівництво УГКЦ мовчки погодиться з цим. І ті слова, що їх доброзичливо сказав мені о. Севастіян, колись набудуть зовсім иншого значення...

Та ось настав довгоочікуваний День проголошення Української Держави. Так багато треба було зробити, але нарід, особливо на Східніх Землях, був ще не готовий до цього. Що могло об’єднати цей змарґіналізований етнос у націю? Очевидно – єдина Помісна Церква. Я захопився цією ідеєю і всюди, де тільки міг, повторював слова, почуті колись від о. Севастіяна. Багатьом людям це відкривало очі, й вони, як і я свого часу, наверталися до Греко-Католицької Церкви. Мені порадили написати статтю на цю тему і я наполегливо почав збирати матеріял. Стаття вийшла досить розлогою, майже на 4 ґазетні шпальти, і називалася: "Українська Церква – Православна чи Католицька (до розв’язки українського церковного питання)”. В її основу я поклав ту саму думку, почуту колись від о. Севастіяна, яку тепер усебічно обґрунтував з історичного, доґматичного та ідеольоґічного боку на підставі багатьох наукових джерел. Не знаю, випадково чи символічно так склалося, але ця стаття з’явилася на світ у "баламандському” 1993 році. Вперше – у харківській ґазеті "Нова Україна”. Згодом були публікації в "Терновому шляху” (Тернопіль) і дещо скорочено в "Галицькому слові” (Галич) та "Новій зорі” (Івано-Франківськ). Я тішився таким широким розголосом моєї праці, щиро думаючи, що вона допоможе людям навернутися до правдивої Христової Церкви. Тоді я ще не міг знати, що цю статтю колись використають на свою користь прихильники православної орієнтації в УГКЦ, пропаґуючи віртуальну ідею об’єднання Церков т. зв. "Володимирового хрещення”. Воістину, слова доброго о. Севастіяна, сказані мені колись, тепер звучали зовсім инакше...

Настали нові часи і нашу Церкву дедалі важче стало відріжнити від Православної: якось непомітно змінився церковний спів і молитви, люди почали забувати, що таке Суплікація, Процесія на свято Божого Тіла й перестали клякати перед Найсвятійшими Тайнами. У церкві над головами молодих замість традиційних миртових віночків з’явилися помпезні православні корони. Замість вервиць скрізь почали продаватися чотки й браслетки-"брояніци”, замість розп’ять – православні хрестики, а замість медаликів – ладанки. Навіть Ісусову молитву, яку так любив св. Йосафат, перетворили на різновид християнської мантри, згідно з реабілітованим тепер єретичним ученням гезихастів. Але я не міг забути те, що на власні очі встиг побачити наприкінці 80‑х на вулицях і цвинтарях Львова: молитовні процесії, які орґанізовував блаженної пам’яти Іван Гель, Служби Божі й панахиди, які служили підпільні уніятські священики. Я ще встиг почути, як звучить наша сакральна мова, як тисячі людей єдиними устами і єдиним серцем моляться тими ж словами, які колись промовляли св. Йосафат і Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький. Це залишиться в моїй пам’яті назавжди, як світлий спогад про те, що ми мали і що ми так легко віддали, женучись за сумнівними гаслами сучасної доби.

Я не міг зрозуміти, чому Ватикан так легко зрадив нас перед Москвою, визнаючи Унію історичною помилкою? І це після чотирьох століть майже безупинних жертв, які приносили уніяти за свою вірність Апостольській Столиці! За що ж тоді загинули св. Йосафат і мученики з Пратулина? За що ж тоді йшли на муки тисячі уніятів у ХХ столітті? Якщо тепер виявляється, що Православна і Католицька Церкви завжди були і є сестрами, тоді всі ці жертви марні?! Але ж ці люди мали віру настільки сильну, що ладні були віддати за неї своє життя! У що ж вони так сильно вірили і чим ця віра відріжнялася від віри їхніх православних "братів”? Чому вони не хотіли рятувати своє життя, переходячи на православіє? Адже віра, як і обряд, начебто одна і та ж? Може вони знали щось таке, чого ми зараз не здатні зрозуміти? Може вони боялися, що, перейшовши на православіє, втратять щось дуже важливе і тому обирали краще муки й смерть? Я не міг знайти відповіди на ці запитання і раптом з болем усвідомив, що незважаючи на свою багатолітню приналежність до Католицької Церкви, незважаючи на купу прочитаних книжок, я майже не розумію суті католицької віри. Тієї глибинної суті, яку розуміли колись прості українські селяни-уніяти. Очевидно, я знав цей формальний перелік ріжниць: проблема "filioque”, епіклеза, доґмати... Але хіба в цьому полягає суть католицької віри? Хіба за це віддали своє життя тисячі українців греко-католиків? Я не мав у кого спитати і тому знову поринув у книги, читаючи все, що потрапляло під руку.

Одного разу, переглядаючи свою бібліотеку, я наштовхнувся на книгу о. Артуро Мілані "Велика Обітниця”. Вона стояла в мене на полиці вже давно, але я ніколи серйозно її не читав. Тепер же щось привернуло мою увагу. Це був образ Найсвятійшого Серця, подібний до тих, що висять на стінах у багатьох галицьких оселях, де живуть греко-католики. Я пригадав собі, що, заходячи в гості до православних, ніколи не бачив подібних образів. Може це і є розгадка? Може в цій книзі я знайду відповідь на питання, які віддавна мене мучать? Я з хвилюванням почав читати і зрозумів, що вийшов на правильну дорогу. Я наново відкривав для себе прості катехизмові правди про те, що віра – це дар Божий і що самостійно, без Божої ласки, людина ніколи не здобуде міцної віри. Навіть Апостоли, які безпосередньо спілкувалися з Ісусом, були нестійкими у вірі до того часу, поки Дух Святий не укріпив її. Але ж Господь пообіцяв таку ласку кожному, хто практикуватиме набоженьство до Його Найсвятійшого Серця ("Оспалі душі стануть ревними у вірі”)! Я вирішив спробувати. Тоді я ще не знав, що на цій дорозі Господь обдарує мене багатьма скарбами, насамперед відкриє суть католицької віри, дозволить пізнати справжні причини наших національних нещасть і вкаже вузький, непомітний для стороннього ока шлях порятунку.

Але рішення, яке прийшло так просто, скоро зіткнулося з елементарними перепонами. Насамперед де я зможу відбути цю Дев’ятницю? На той час у Харкові греко-католицькі Служби Божі правилися більш-менш реґулярно тільки в неділі й свята. Навіть у монастирі оо. Василіян у Покотилівці набоженьство до Найсвятійшого Серця не практикувалося через надмірну завантаженість одинокого отця-настоятеля щоденними душпастирськими й господарчими клопотами. Тоді я вирішив їздити до монастиря оо. Василіян у Київ, оскільки знав, що Служба Божа там правиться 2‑3 рази на день. Протягом цих дев’яти місяців я боявся лише одного: пропустити хоча б одну першу П’ятницю. Працюючи черговим лікарем, я плянував свій робочий графік наперед так, щоби, виїхавши з Харкова в четвер увечері, повернутися назад у суботу зранку. Але кожного місяця я з тривогою очікував, що моє чергування може припасти на один із цих днів і мені доведеться перервати Дев’ятницю. Розпочинаючи Набоженьство, я нечітко розумів його основну мету – експіяція, задоситьучинення, надолуження Найсвятійшому Серцю Христовому за зневаги, які завдають Йому люди в Пресвятій Тайні Євхаристії. Але ж як я, грішна людина, можу надолужити Богові за зневаги? І в чому конкретно має полягати моя експіяція, моє задоситьучинення? Крім того, я не розумів, чим же зневажають Христа звичайні люди, які ходять до церкви, і чому Христос так наполягає на цій експіяції?

Раніше я ніколи серйозно не замислювався над способом прийняття Найсвятійших Тайн. Для мене це було тільки питанням обряду. Гостюючи у батьків дружини на Прикарпатті, я бачив, що люди в церкві клякають на словах Освячення і до Св. Причастя, і робив так само. Але в Харкові це не було заведено, і я причащався стоячи. В одній із книжок, яку я прочитав, готуючись до Дев’ятниці, наголошувалося на експіяційному значенні Причастя на колінах. Обдумуючи це, я розумів, що в сільській церкві на Прикарпатті цю умову можна виконати з легкістю, бо всі люди так чинять. Але як я зможу здійснити це в Харкові або в Києві, де Св. Причастя заведено приймати стоячи? Як подивляться на мене люди в черзі і що скаже мені священик? Сумніви не полишали мене. Крім того, я не розумів, чому Причастя на колінах має експіяційне значення?

Мене завжди цікавила Літурґіка і я збирав усе, що траплялося під руку на цю тему. Але, якщо раніше я звертав увагу майже винятково на обрядові, ритуальні питання, тепер мені захотілося дійти до суті. Мене вже не задовольняли формальні або символічні пояснення, які давалися в цих книгах, тому я став читати твори містиків і святих. Мені було цікаво, як ці люди розуміли Службу Божу і Пресвяту Тайну Євхаристії. Те, що я дізнався, одночасно вразило й приголомшило мене своєю простотою і силою. Я раптом зрозумів, у що вірили ці святі люди, а разом із ними й тисячі простих селян-уніятів. Я зрозумів, за що вони віддавали своє життя й чому вони робили це. Вони просто вірили в реальність того, що відбувається на Престолі під час Служби Божої: реальність Голгофти, на якій вони були присутні. Вони бачили очима свого серця страшне бичування ("Прийміть, їжте, це є Тіло Моє, що за вас ламається (...)”, "Пийте з неї всі, це є Кров Моя (...), що за вас (...) проливається (...)”) і розп’яття, під час якого Ісус молиться, жертвуючи себе за всіх присутніх Отцю Небесному ("Твоя от Твоїх (...)”). Вони бачили Пречисту Діву Марію, св. Йоана і ангелів, які клячали під Хрестом. Чи ж могли вони при цьому стояти? Чи могли вони стояти перед Ісусом, Який дивився на них із Найсвятійших Тайн?

І я раптом усвідомив, що Причастя на колінах є не обрядовим питанням, а виявом віри. Невже ж хтось із нас посмів би стояти, побачивши перед собою живого Ісуса? Але чому ж ми тоді стоїмо перед Найсвятійшими Тайнами? Це свідчить про те, що ми насправді не віримо в реальність того, що відбувається на Престолі-Голгофті під час Освячення. Це свідчить про те, що ми не віримо в Бога, бо вірити в Бога – значить вірити в Його реальну присутність у Найсвятійших Тайнах. У цьому і є найглибша суть католицької віри, яку колись так чітко розуміли прості, инколи навіть неписьменні, селяни-уніяти, і яку ніяк не можемо збагнути ми, освічені люди ХХІ століття.

Я зрозумів, чому наші пращури не хотіли переходити на православіє, обираючи муки і смерть. Вони боялися втратити Ісуса в Найсвятійших Тайнах, бо знали, що згідно з традиційною наукою Католицької Церкви, "таїнства” схизматів є недійсними і нічим не відріжняються від театру. Вони не хотіли бути статистами в цьому "театрі”, де замість правдивого Богопочитання – ерзац, позбавлене внутрішнього сенсу обрядодійство. Вони не хотіли рятувати своє життя, приймаючи схизму, бо боялися назавжди втратити можливість повернутися колись до нашої Небесної Батьківщини, до дому Отця і побачити свого доброго Бога. Якими ж сильними й світлими людьми були наші пращури, і якими нікчемами, порівняно з ними, є ми. Вони в таких жахливих часах зберегли й передали нам віками відшліфований діамант Віри, а ми так легко змарнували його...

Тепер я розумів, чим зневажають Христа звичайні люди, які ходять до церкви, і чому Причастя на колінах має експіяційне значення. Я зрозумів, як можу надолужувати Найсвятійшому Ісусовому Серцю за ті зневаги, які завдають Йому люди у Пресвятій Тайні Євхаристії. Тепер я був внутрішньо готовим розпочати Дев’ятницю. Мені було байдуже, що подумають про мене люди в черзі, і що скаже мені священик. Я знав, що роблю. Я жертвував Найсвятійшому Серцю в наміренні надолуження все: дорогу з Харкова до Києва і назад, ранкову й вечірню молитву, Св. Сповідь, Службу Божу і Св. Причастя. Я просто підходив і вклякав до Св. Причастя, а потім відходив і знову вклякав для Благодарення.

Я дивувався, як усі ці люди можуть щось просити в Бога, Якого вони зневажають настільки, що навіть не хочуть ані шанобливо до Нього звернутися, ані подякувати за те, що Він завітав до їхнього нужденного серця. "А як Син Чоловічий прийде, чи знайде віру на землі?” (Лк. 18:8). Але ж Він приходить до нас у Найсвятійших Тайнах на кожній Службі Божій. І що ж Він бачить!? Тлум невдячних жебраків посеред церкви, які щось випрошують для себе, навіть не усвідомлюючи, перед Ким вони стоять! І як же ми сміємо після цього очікувати на те, що зневажений нами Бог вислухає наші нікчемні прохання!?

Я збагнув, що справжньою причиною наших національних нещасть є відсутність Божого благословення для більшости таких гарних, на перший погляд, починань. Адже "коли Господь не будує дому – марно працюють його будівничі” (Пс. 127(126):1). Але чи може Господь поблагословити нарід, який ґльорифікує тиранів, що проливали ріки невинної крови? Адже замість того, щоби оплакувати убієнних і молитися за спокій їхніх душ, ми вихваляємо й пишаємося тими, хто доконав ці страшні злочини. І в цьому фатальному псевдопатріотичному самозасліпленні ми забуваємо, що проллята колись невинна кров буде кликати о пімсту до неба до того часу, поки ми не схаменемося і не перестанемо грішити, прославляючи страшні гріхи нашої минувшини як подвиги: поки не зникне із серця нашої держави зловісна постать сірого вершника, який колись розділив наш нарід, нацькувавши брата на брата, а потім кинув наш знекровлений напівтруп під ноги Москві; поки одна з центральних вулиць нашої католицької столиці носитиме страшне ім’я колія-дітовбивці. Я згадав історію Содому, який, попри всі гріхи, Бог хотів помилувати задля десяти праведників (Бут. 18:32). Але тоді в Содомі їх не знайшлося. Невже ж тепер і в Україні таких не знайдеться? Невже ж ми приречені на загладу, як свого часу Содом? І я раптом усвідомив, що наше спасіння залежить не від патріотичної балаканини, не від участи в "кольорових” псевдореволюціях і масовках, які періодично влаштовують для нас вгодовані псевдопатріоти, що пнуться до влади. Наше визволення прийде лише тоді, коли вся нація разом зі своїми провідниками й духовними пастирями в покорі клякне перед Богом у Найсвятійших Тайнах. Можливо, колись так і буде, але поки що нас продовжують тягти в болото візантійської схизми, переконуючи, що всі чотириста років Унії – це суцільна історична помилка, яку нам треба визнати перед "православним світом” і якнайскорше заходитися спокутувати свій "гріх уніятизму”, проводячи "зачистку обряду”. І нас зомбують не москалі, а наші ж діти, яких ми вивчили на заробітчанські гроші в "католицьких” університетах і які тепер уже на академічному рівні продовжують "славне діло” Попеля, Сємашка, Наумовича і Костельника. А ми мовчки слухаємо їхнє словоблудіє, і нас це не разить. Ми байдуже спостерігаємо, як кривдять Ісуса в Найсвятійших Тайнах, як зневажають Його Євхаристійну Жертву, як коронують Його страшним терновим вінцем усі ці ревнителі "обрядової чистоти”. І ні в кого з нас не виникне бажання просто клякнути й перепросити Ісуса за ці зневаги...

Я був приголомшений і майже розчавлений цим відкриттям. Я не знав, що робити і як жити далі. Все, що дотепер наповнювало моє життя змістом, – громадська робота, політика, націоналізм, – усе в один момент спопеліло, як пожовкле зів’яле осіннє листя. Єдине, що в мене залишилося – це Дев’ятниця. І я тримався за неї, як за рятівне коло. Я надіявся, що Бог, Який дозволив мені пізнати цю страшну правду, навчить мене, як жити далі. Минуло довгих дев’ять місяців. Моя Дев’ятниця скінчилася якраз на Різдво, і я був щасливий, що не пропустив жодної першої П’ятниці. Після Служби Божої я клякнув біля шопки подякувати Ісусові за отримані ласки і раптом відчув, що не зможу Його покинути, що не зможу більше жити без Нього, утаєного в Найсвятійших Тайнах.

Я зрозумів, що не зможу припинити цю Дев’ятницю, бо вона стала сенсом мого дотепер нікчемного життя. Я зрозумів, що маю розповісти иншим про все, що Господь відкрив мені за цей час.

Попереду ще так багато роботи. Я маю показати иншим цей вузький, непомітний для стороннього ока шлях до порятунку. Я маю пояснити їм, що Унія – це не історична помилка, а одна з небагатьох світлих сторінок нашої заплутаної історії, яку ми не сміємо зрадити, бо не будемо мати жодного оправдання на Суді Божому за безґлуздо й гріховно прожиті століття. І що б там не вирішували за нашою спиною Ватикан і Москва, ми не маємо права відступити, бо Унія – це наша остання надія на щасливу вічність, яку в нас хочуть відібрати ті, хто вже давно засудив себе своїми діями до пекла. Я маю розповісти всім про доброго Бога в Найсвятійших Тайнах, якого ми зневажаємо своєю байдужістю і невдячністю, про те, що Причастя на колінах – це не латинський обряд, а вияв нашої віри в реальність Євхаристійної Жертви. Я маю пояснити їм, що Служба Божа – це не "весільний бенкет, гостина чи вечеря”, а Жертва, яку Христос складає на Престолі-Голгофті в Найсвятійших Тайнах, і що все це – не слова, а реальність, найголовніша правда нашої віри...

Можливо, хтось почує мене і тоді, сходячи з неба на Престіл під час Освячення, добрий Ісус побачить серед тлуму байдужих людей тих, що схиляються перед Його Жертвою, і задля них змилосердиться над нашим безталанним краєм. Амінь.

Слово до читача книги Блаженного Кир Г. Хомишина "Набоженьство до Найсвятійшого Серця Господа нашого Ісуса Христа”. – Харків, 2012.

novazorya-if-ua.1gb.ua