Думки місіонера (скорочено)
Від людей почуєш усіляке. На церковні теми теж. Щось їх влаштовує, а щось "пахне" не нашим - чужим. Як-от: вервиця, Хресна дорога, дев'ятниця, Серце Христове, Апостольство Молитви, Марійська дружина, клячання і так далі...
Не наше? Та й став я думати, і мені спали на гадку оті слова батька блудного сина, які він сказав до свого старшого хлопця: "Ти завжди при мені, дитино, і все моє - твоє" (Лк. 15, 31). Подібно і з тим "не нашим". Коли ми - діти Петрової Церкви, то все, що є Її, є наше. Бо все вище перелічене якраз і є скарбом правдивої Церкви. То як же ми, справжні Її діти, будемо висловлювати нісенітниці чи повторювати за іншими, що це не наше?
Відмовившись від церковних практик, набоженств, ми втрачаємо масу Божої благодаті й відпустів, якими Свята Церква так рясно наділила почитателів і тих, що виконують ці набоженства. Чи є хтось таким нерозумним, аби зректися майна своїх батьків? А тут - зрікайся небесних скарбів, бо то, бач, - "не наше"...
Уважаймо: ця мова - не від доброго духа, це хитра провокація ворога та пана брехні і пітьми. Як я можу бути таким недолугим і бездумно зрікатися великих духовних скарбів та завдатків на вічне щастя?
І ще: ці набоженства поручає Петрова Церква, а ми ж до Неї належимо, виходить, що ми просто не коримося і не слухаємо Учительського Уряду Церкви. А це вже - бунт та крамола. Виходить, Папи й святі помилилися і нас вводять у блуд. Ми, "істинно восточні", сміємо повчати Папу та цілу Христову Церкву, що Вона - нам чужа!? Бо як тільки щось не наше, то воно, виходить, чуже для нас. Де ж логіка? Чи є щось у таких поборників у голові?
Годі, щоб нам ті, з-над Тібру, накидали напрямки для обрядових справ. Коли єпископи на чолі з митрополитом Рогозою приступали до Святої Унії, то виразно, як головну лінію, застерегли собі автономію в обрядових та культурних справах Київської Церкви. То ж з яким лицем це нині перекреслювати? Не раз чую, що Свята Унія є перепоною до порозуміння християн. Навпаки, якраз оте диктування східних, татарських і монгольських норм є найбільшою перешкодою. А нез'єдинені це знаменито бачать і не думають іти під такий диктаторський режим, хоча на всі заставки співають і декламують про любов та солідарність...
Ці набоженства поручає Петрова церква, а ми ж до Неї належимо, виходить, що ми просто не коримося і не слухаємо Учительського Уряду Церкви. А це вже бунт та крамола. Виходить, Папи й святі помилилися і нас вводять у блуд. Ми, "істинно восточні", сміємо повчати Папу та цілу Христову Церкву, що Вона - нам чужа!? Бо як тільки щось не наше, то воно, виходить, чуже для нас.
Виходячи з цього, ми маємо право на своє, але також маємо священне право на добра цілої Петрової Церкви, їх не можемо зрікатися, безжалісно та нерозумно позбавляючи їх себе. До того ж, ми маємо підстави, аби наша Київська Церква функціонувала вповні рівноправною, а не була під ковпаком тих, що керуються орієнтацією на Росію. Бодай у Католицькій Церкві ми повинні мати свободу, якщо не маємо її у начебто своїй державі...
Та коли вглянутися глибше в ту роботу "цензовиків", то помітимо з яким фанатизмом та терором вони пропихають оте слово "славне". Бо вони вважають себе чужими в лоні Петрової Церкви.
Або проаналізуймо так званий "патріархальний рух". Він теж підкреслює несумісність речей, які є йому чужі. А чужі тим, що, як заявили ватажки того руху, "коли Папа нам дасть патріархат, то ми станемо незалежні від Риму і від Папи"... Ось де собака зарита! Ради того вони, коли Папа говорив на Львівському іподромі, зібралися й вигукували, наче на вічі: "Нам патріархат!" Своєю поведінкою перед самим Папою і численними гостями з-за кордону вони показали, як шануватимуть той патріархат. Блаженніший Любомир кілька разів звертався до священиків свого "патріархату", щоб ішли причащати, а вони поскидали ризи й пішли ще до закінчення відправи.
Або ославлене "стояння". Саме тут "ненашники" показують, як самі себе латинізують і полячать! Нині стояння до Св. Причастя загальне в західній Церкві, і то ще подають частичку на долоню, а поде-куди (Гельсінкі) дають мирянам ще й пити з чаші. То навіщо так репетувати й фанатично вимагати того латинського стояння, коли ми сотнями літ клячали? Виходить, у них дуже коротка "історична пам'ять". А тому казати, що повертаємося до свого, старовинного - то неправда, бо нинішня "славна" Церква не має нічого спільного з Церквою старого київського обряду, бо його Москва докорінно знищила, а нам напихають (нав'язують. - Ред.) зі Сходу, а ще більше із Заходу "синодальний" обряд. А залишився в нас єдиний київський обряд у Йосафатовій берестейського порозуміння Церкві. Це, зрештою, визнають і самі православні.
о. Василь Зінько, "Посвята Христовому Серцю", Львів, 13.04.2004 р. Б
Греко-Католицька Традиція 12(196), грудень 2013 р.Б. / http://www.saintjosaphat.org
