Промовляючи останні слова "Символу Віри" під "Єдиною, Святою, Соборною, Апостольською Церквою" завжди вбачала нашу Українську Греко-Католицьку Церкву. Але зараз, відкинувши свою боязнь перед втраченим ідеалом, що його уособлювала моя віра в Єдність, скажу, що належу до церковної парафії не традиційної, а як зараз все частіше звучить це слово - модерністичної Католицької Церкви. Власне, для мене цей поділ є дуже умовним. Хоч і бачу характерну відмінність його складових, маю ще безліч запитань. А оскільки запитань є завжди більше ніж відповідей, спробую одразу на деякі з них відповісти самостійно, наводячи приклади з власного життя.

1. В першу чергу хочу привітатися: "Слава Ісусу Христу!" Сьогодні це привітання майже відсутнє у нашому повсякденному житті, все менше цієї прослави стає в житті Церкви. Все рідше і рідше чую це привітання від священика в часі Святої Літургії, перед і після проповіді. Намагаюся це виправдати наступним чином: мовляв, слова проповіді підсилює мовчанка на початку чи наприкінці, тим більше, що переді мною священнослужитель - невже він може говорити щось не так? Та водночас розумію: жодна проповідь, якою б сильною вона не була, не може замінити прослави Ісуса. Це як своєрідне благословення на початку і в кінці кожного діла. Тоді чому це привітання опускають? Бо Церква... "полагіднішала". Можливо це не зовсім вдале означення, але, як на мене, саме так - "полагіднішала". Від справедливої суворості, істинного вчення правд віри, навіювання богобоязливості Церква сьогодні, так виглядає, відступила, ставши притулком для грішників, що не каються. І справа тут не лише у привітанні. Церква всілякими новітніми засобами полегшує шлях людини до очищення. Це, звичайно, було б дуже непогано, якби всі люди чітко усвідомлювали Господа у своєму житті, а своє життя бачили у Господі.

2. Менше молитися, НЕ вклякати, НЕ покутувати, НЕ постити, бо НАВІЩО??? "БОГ Є ЛЮБОВ" - заспівають у церкві під гітару чи магнітофон, і нумо до Причастя. Пишу це не на основі подій у Крехові, про які йшлося неодноразово. Три роки тому сама була учасницею таких нічних чувань, що відбувалися в одній із церков Львова. Сестра-монахиня, сидячи на церковній підлозі, спиною до престолу, грала на гітарі. Брат-редемторист, що стояв поруч, у такт мелодії вибивав цікавими калаталками. Молодь - члени організацій "Світло Христа" та інших (точно не пригадаю) - співала пісню та виконувала супроводжувальні рухи, не зовсім танцювальні, але і молитовними їх важко назвати. Руки раз у раз здіймалися вгору, тоді описувалися якісь кола, знову опускалися і т. д. Тим самим заохочувалося присутніх парафіян до повторення. Вже тоді я ставила перед собою цілий ряд "Чому?", але ще зовсім юна душа чітко і беззастережно відповідала: "Тому!". І це було достатньою підставою вважати, що так воно і має бути. А як же інакше, якщо тут присутні священнослужителі, які цілком підтримують це дійство, більше того - є його організаторами...

3. Якось я запитала в одного священика, чому одні приймають Святе Причастя навколішках, а інші підходять до Святих Тайн? Своє запитання я мотивувала нещодавно прочитаною книжкою, в назві якої поставало це запитання. Спочатку я зустріла деяке обурення священика: мовляв, хто друкує такого роду книжки, той сіє розбрат у лоні Церкви (тоді я ще не знала, який насправді розбрат діється у лоні Греко-Католицької Церкви, інакше сприйняла б ці слова неоднозначне), і тут же отримала цілком задовільну для себе відповідь: "Зі страхом Божим і з вірою приступім", а не "приклякнім"! Тепер, почувши таку відповідь з уст духовної особи, я, орудуючи словами зі Святої Літургії, сама могла відповісти на таке запитання. Та про це ніхто не запитував, бо в кожній Службі Божій ці слова виразно чути.

4. Дорога людини до з'єднання з Богом щоразу ширшає. Все коротшими стають наші Відправи, все менше місць під час Літургії, де треба вклякати. А те, що під час Богослужіння навколішках має стояти людська душа, ніхто взагалі не згадає. Та чи істинною є така дорога до Бога? Чи такою ж легкою була дорога Христа?...

5. Одного недільного вечора, перебуваючи в центрі Львова, зауважила вродливого юнака, що ніби очікував когось. Кольорова сорочка, добре випрасувані штани, на взуття я не встигла звернути уваги. В цей момент мене наче блискавкою прошило: я ж сьогодні вранці у нього сповідалася, він же священик-монах! Прости, Господи. На коротку мить про цього юнака я дозволила собі думку, котрої б ніколи не виникло у мене стосовно священнослужителя. Безліч запитань роїлося в моїй голові: де його реверенда, де колорадка? Що він (даруйте, отець) взагалі тут робить? Чому на Вечірній не молиться разом з іншими братами? Чому не молиться на вервичці за Україну, за з'єднання Церков, за всіх людей, а надто за грішну молодь, до якої належу і я?... Адже монах - це не просто вибір стану, а життєве призначення, покликання, відчувши яке, навіки з'єднуєшся з Богом. Це боротьба двох непримиренних світів - духовного і тілесного, примхливого і упокореного, внутрішнього і зовнішнього. Невже Церква сьогодні стає союзником цієї боротьби? Тоді на чиєму ж Вона боці?

6. Молодь не ходить до церкви. Чому ж? Якраз ходить. Взяти хоча б, для прикладу, Церкву Пресвятої Євхаристії (Домініканський собор, храм душ пастирства молоді). Щонеділі там багато молодих людей - найперше, мабуть, через зручні умови перебування у храмі, адже є багато сидячих місць, які зайняті не лише при читанні "Апостола" чи під час проповіді, але щонайголовніше - в часі уділення Святого Причастя. Бажаючих причаститися тут завжди багато, отож процесія триває довго, можна і посидіти, доки вірні "приступають". Саме тут, у Домініканському соборі, я вперше відкрила для себе цікавий і зовсім новий обряд потискання рук зі словами "Христос посеред нас". Я сама неодноразово брала участь у такому рукопотисканні (а відбувається воно завжди під час Служби Божої перед "Символом віри" після слів "Возлюбім один одного...") і не бачила, як зрештою, і не бачу зараз у цьому нічого такого, чому б могла давати якусь критичну оцінку. За винятком лише того, що цей звичай - нововведення у традиції Святої Церкви, ще одна беззаперечна відмінність.

7. Все більше усвідомлюю, що я таки дійшла до розуміння Святої Традиції. Передумов до цього було багато. Але найтвердішим каменем спотикання для моїх ілюзій було влучне, ваговите слово о. Василя Ковпака, його реколекційні науки, відпусти, вервиці, духовна література та періодика, що виходять із-під пера його послідовників, Богослужіння і Традиційна Церква.

Леся БАЛУЦЬКА
Дзвін з Фатіми 5(22), вересень-жовтень 2005 р.Б. http://www.saintjosaphat.org