Коли говоримо про цю тему, треба повернутися трохи назад і проаналізувати період II Світової війни не тільки з огляду на нападників, але й на Європу, на стан Церкви.
Живемо тепер після понтифікату Папи Пія XII і робимо велике зусилля, щоб відновити Церкву після кризи яку принесла II Світова війна, щоб наново приступити до відбудови і поширити місійну діяльність. Церква переживає застій. Покликання не збільшуються, а навпаки, зменшують. Багато священиків, навіть єпископів, прагнуть утвердити своє "я". Бачачи себе в центрі одурманення прогресом світу, котрий вірить в спасіння через матеріальне багатство, духовним людям не залишається іншого виходу, як влаштуватися якось в тому модерному світі. Та, це була історична помилка.
Позитивний розв'язок мав полягати у тому, щоб в цій ситуації навернутися до святості, наповняти новим життям організації, установи, закладені Христом та Його послідовниками — це подружжя і родина, школи, монаші згромадження, семінарії, а передусім саме священство. Потрібно було зміцнити апостольство в Церкві з’ясувати, як сучасні християнські осередки можна використати для проповідування християнської віри. Але вибрано цілком інший шлях. Через надмірну самокритику, через питання про власне коріння, почало губитися усвідомлення особистої місії. Зачинателем цього стає Гомс Бальтазар, котрий вже на поч. 50-х років домагався знищення бастіону. Він мав на увазі католицькі інституції зокрема, і католицьку догматику в цілому. Сучасна екзегеза також спричинилася до того, щоб похитнути віру в Церкві. Вона була запроваджена протестанським раціоналістом Бульманом і розповсюджена в духовних семінаріях серед професорату й священства. Карл Рахнер розпочав свою справу знищення Церкви, сповіщаючи про "анонімного Христа". Він стверджував, що кожен є Христом, незалежно від того, чи він це усвідомлює, чи ні. Мова йшла про реформу Церкви, але вона не зачепила мислення і сердець віруючих, тобто внутрішнього навернення і віднайдення ідеалу розп'ятого і воскреслого Ісуса. Це була реформа структур, інституцій, котрі Господь залишив Своїй Церкві.
Папа Іван XXIII кинув таке гасло: "Aggiornamento", тобто пристосування до змін середовища.
Доносо Кортес, великий іспанський філософ 20 століття, ствердив, що сьогодення обтяжене двома блудами: перший стосується Бога, другий — людини. Перший акцентує на сумнівній присутності Бога в цьому світі. Він замінює християнський, біблійний образ Бога на такого Бога, який не переймається проблемами людства, залишаючи світ розвиватися самостійно. В результаті цього ставиться під сумнів абсолютність, суверенність і неповторність Бога: тому що Його присутність в світі і Його панування над світом випливають з Його Божої істоти. З цього виникає наступний обман. Якщо Бог є тільки абстракнною ідеєю, що не втручається в життя людини й людства, тоді Бог не міг стати чоловіком, відтак не було б Церкви, Жертви, Найсвятіших Тайн і Христового вчення — все це тільки культурні надбання.
Другий блуд, на думку Доноса Кортеса, стосується людини. "Людина, — говорить він, — не є обтяжена первородним гріхом, вона народилася чистою і тому не потребує спасіння, а тільки виховання і розвитку закладених в ній добрих рис".
Це приводить до забуття про Хрест Христовий, а св. Жертва Літургії, як його продовження, не сприймається як покута. Людина не потребує покути, самозречення, умертвлення чи самопосвяти. Кожна людина за своєю природою є доброю, приємною, податливою і ввічливою. Тому Руссо, називаючи цивілізацію і культуру чинниками, що псують людину, кидає гасло: "Назад до природи".
Ця думка мала широкий резонанс у філософії, а передусім у сучасній теології. У сфері виховання це спричинило занепад поняття про авторитет, боротьбу з поганими нахилами, гріхом і злом, кари і спасіння. Це веде до безмежної, беззастережної віри в поступ, що передбачає універсальну можливість порозуміння і єдності між людьми. З цього випливає, що рай на землі може існувати, отже людина має присвятити цій ілюзії всі свої сили.
За таких обставин відбувся II Ватиканський Собор, котрий став найбільшим нещастям цього століття. Він, фактично, санкціонував всі ці прояви модернізму, лібералізму, вільної моралі, тобто "приписав", включив до внутрішнього життя Церкви.
Коли придивитися ближче до цієї події, неможливо стриматися, щоб не оскаржити Собор в трьох великих гріхах.
Перший гріх — це відкинення однозначного трактування правди і осудження помилки — тобто зорганізування чистого пастирського собору.
Другий гріх — головний, стосується прийняття двозначних положень, котрі допускають різні тлумачення. Інтерпретатори цього Собору, склавши присягу так званій "Феніш Аліан", про яку можна прочитати в усім відомій книжці П. Ральфа Вільтгена (Рейн впадає до Тибру), свідомо впровадили до Собору двозначні формулювання і поняття, щоб згодом, після закінчення Собору, виводити з них однозначні твердження задля власної користі.
Третій гріх — смертельний, полягає у тому, що до соборних документів включено вислови, котрі підштовхують до єресі. Передусім це таких п'ять Соборних документів:
1. Декрет про екуменізм "Unitatis redintegratio"
2. Догматична Конституція про Церкву "Lumen gentium", де значна частина тексту викликає великі сумніви.
3. Декларація про стосунки Церкви з нехристиянськими ми релігіями "Nostra aetate"
4. Декларація про релігійну свободу "Dignitatis humae"
5. Душпастирська Конституція при Церкву в сучасному світі "Gaumdium et spes"
Проаналізуймо ці документи:
1. Декрет про екуменізм
Кожен католик добре знає, що існує нерозривний зв'язок між Богом, Господом нашим Ісусом Христом і Церквою: Бог Отець посилає на землю Свого Сина, який приймає людську природу, тобто людське тіло і людську душу, засновує Церкву. Бона досконало виражає Його власну істоту і продовжує Його місію. "Як Отець послав Мене, так і Я вас посилаю", — говорить Господь до апостолів після Воскресіння (Йо. 20, 21 ). Це одна й та ж місія, яку виконує Церква, і яку Сам Господь здійснив під час Свого життя на землі та за Своєї смерті на Хресті.
Отож, поза усяким сумнівом, Церква єдина і неповторна, вона символізує Бога живого, як Обручниця розп'ятого Агнця, як новий Єрусалим, який зійшов з Неба, як Містичне Тіло Христа, як Христос, котрий живе і діє посеред нас. Церкву не можна порівняти з якоюсь іншою релігійною спільнотою, ані надавати якісь інші християнські назви тому, що через неї Бог присутній на цій землі, вона — Небо, що зійшло з гори до людей; через Церкву Бог керує світом, освячує душі та провадить їх до вічного спасіння. Церква не є витвором дочасного світу; вона, радше, встановлена Богочоловіком, як надприродна. Свята інституція передбачена для того, щоб проповідувати віру, незалежно від того, чи то комусь подобається чи ні, особливо віру в божественність Ісуса Христа. Церква має закликати людей до навернення і покути, давати їм у славі й тайнах спасіння, ласку, життя вічне.
Декрет про екуменізм II Ватиканського Собору своєрідно заперечував винятковість Церкви. Слово "Церкви" в декреті вжите в множині, слово форма, яка перед II Ватиканським Собором ніколи і ніде не застосовувалася. Але якщо і вживалась, то це означало Церкви в різних місцевостях, лише як згромадження віруючого люду. Мова йшла про Церкву в Колонії, в Парижі, або в Римі. Вживано цей термін подеколи також стосовно православ'я, але ніколи не використовувався щодо католицьких.
Але пригляньмося до самого тексту. В пункті 3 говориться: "Саме ті Церкви і відлучені спільноти що за нашим переконанням не відповідають догмам Вселенської Церкви, не є цілком позбавлені значення і ваги таємниці Відкуплення, Дух Христа не забороняє послуговуватися ними як засобами на шляху до Спасіння, сила котрих походить з повноти ласки і правди, повіреної Католицькій Церкві".
Тут мова не йде про членів інших релігій, а лише про інші релігії, про їх систему, їх організацію. Чи повинні вони бути посередниками на шляху до Спасіння, до Бога? Це небезпечна напівправда, яка, як царівна, сидить на троні, носить корону і тримає скіпетр! Ні, Господь наш Ісус Христос не мав кілька обручниць, на хресті не здійснив багатоженства; віддався лише за Свою непорочну, улюблену Обручницю, котру відкупив власною кров'ю.
Це просто неможливо оманливою дорогою дійти до Царства правди. Це страшне богохульство стверджувати, що можна врятуватися за допомогою фальшивих, створених людьми релігійних систем. Той, хто осягає спасіння поза видимою Католицькою Церквою, а в першому чи другому випадку це цілком можливе, той осягає його тільки через Католицьку Церкву, через Хрест Ісуса Христа, з якого походить будь-яка ласка і благословенство. Не можна спастися через іншу релігію, можна радше рятуватися в іншій. Скількох людей сьогодні це стосується, знає тільки Сам Господь Бог. Можливо, є їх значно менше, ніж ми гадаємо.
Недаремно в документі, котрий був виданий Папою Пієм IX, можна знайти осудження трьох характерних поглядів сьогодення:
Твердження 16: "Люди можуть знайти дорогу до вічного спасіння сповідуючи будь-яку релігію".
Твердження 17: "Принаймні можна сподіватися на вічне спасіння тих, котрі не живуть в правдивій Церкві Христовій".
Твердження 18: "Протестантизм, це ніщо інше, як вияв тієї ж самої правдивої Христової віри, в якій можна служити Богові так само добре, як в Католицькій Церкві".
В 4 пункті Декрету про екуменізм читаємо:
Тоді ті спільноти також осягають повноту співпраці у всіх завданнях, котрі для спільного добра ставить перед ними християнське сумління, і збираються, де тільки можна, на однодумну молитву.
Увесь декрет, власне, цілий існуючий сьогодні екуменізм, спрямований на те. щоб колись дійти до повного порозуміння між різними релігіями і таким чином спричинитися до поступу народів, до розвитку культури, до поширення миру у світі, до охорони середовища, до захисту прав людини, до боротьби з расизмом, до втручання в справи Третього Світу; тобто, фактично, мова йшла про гуманний і політично стабільний світ.
Але це не першочергове завдання Церкви. Без сумніву, вона має свою соціальну політику і завжди захищала людську гідність. Але перше і найістотніше завдання Церкви було чисто надприродне: проповідувати віру всім народам і уділяти ласку душам.
Собор закликає католиків до самокритики. Незважаючи на те, що Церква Католицька наділена всією правдою, об'явленою Господом, і всіма ласками, її члени однак не живуть ревно, як повинні, відтак обличчя Церкви замало світить відлученим від нас братам і цілому світові, а зріст Царства Божого гальмується.
Знову втручається сатана, батько хаосу: тому тут змішався об'єктивний Божий порядок створіння і відкуплена з суб'єктивною очевидністю окремої людини, з застосуванням до конкретної особи. Тут не йде мова про що ми, католики, не завжди були вірними нашій релігії, що не завжди жили згідно з нашою вірою. Мова йде про те, чи Церква Католицька є інституцією нашого спасіння, заснованою Ісусом Христом, де її діти відновлюються безнастанно в Дусі, тому й повинні навертатися і жити згідно з Його наукою. Іншими словами, йдеться про істину, не про справедливість, догмати, моральність. Істинність опирається на правду, а моральність випливає з догмату, і не інакше.
Жодна людина, крім Пречистої Діви Марії, не відповідає вповні Божому планові відкуплення. Щоденно нові провини і людина робить гріхи. Такі провини деколи зростають до великих розмірів, передусім тоді, коли по-фарисейський укриваються під плащем справедливості. Хіба Господь не говорив про згіршення, котрі повинні прийти?
Бачимо, що у документах II Ватиканського Собору цілком явно фігурують двозначність, перекручування, хаос.
Ще один доказ міститься в пункті 11 цього ж декрету.
Там говориться:
"Формування Католицької віри в жодному разі не повинне завадити діалогові з братами?"
Якщо пропагування віри не має шкодити діалогові з братами, тоді треба замовчувати велику кількість догматів не говорити про св. Жертву Літургії, як справу відкуплення: не згадувати про ласку Божу: треба оминати примат Папи: потрібно усунути всі догмати стосовно Пречистої Діви Марії, а також вчення про чистилище, про святих, про їх заступництво у Небі. Тому що всі ці католицькі постулати не задовільняють протестантизм, і тим самим перешкоджають діалогові з братами?
Водночас в документі наголошується на глибокому доступнішому пояснюванні католицької віри.
Це вимога є абсолютним запереченням того, що було висловлено в пункті 11.
Через справді диявольські приховані двері прагнутъ вийти з цієї проблеми: мова йде про порушення ієрархії правди всередині Католицької Науки, де існує порядок догматів. Це означає, що один випливає з іншого, і один є підставою іншого; але в жодному разі, що один є менше важливий, ніж інший; бо коли хтось свідомо заперечує бодай один догмат, заперечує авторитет Бога, на якою цей догмат опирається, а значить, усі догмати, усій вірі. Говорити про порушення "ієрархії правди" — це завдати смертельної, нищівної атаки християнству.
В таких провокаційних висловах, зрештою, були свідомо запрограмовані усі, без винятку, післясоборні конфлікти: модерністи після закінчення Собору посилаються на те, що не можна пропагувати віру, якщо вона становить перешкоду для діалогу з братами, а через замовчування заперечується половина правд віри, тим паче, що дух Собору сприяє у цьому через вільну інтерпретацію. Консерватори, натомість, скажуть: "Але ж погляньте: нам варто глибше і доступніше пояснювати всю Католицьку Віру". Тут маємо нове утвердження доброї, старої католицької точки зору.
Рано чи пізно ці годинникові бомби вибухнуть і призведуть до справжньої катастрофи не тільки в Церкві, але й в усьому роді людському.
2. Догматична Конституція Церкви
Тепер перейдемо до документа "Lumen gentium", тобто до так званої догматичної Конституції Церкви. У 8 пункті говориться, що Церква Христова встановлена і зорганізована в цьому світі як спільнота, яка перебуває в Католицькій Церкві. Це коротке слово "перебуває" — без сумніву, є одним з найнебезпечніших формулювань всього Собору. Вислів цей дуже близький до суті. Це формулювання вказує нате, що Церква Бога може бути ідеологічно відділена від Церкви Католицької. Що існують дві різні одиниці — Церква Христова і Церква Католицька, котрі випадково співпадають. Церква Христова реалізується в Церкві Католицькій, перебуває в ній, знаходить свою форму вираження.
Реформатори впровадили слово "перебуває" в соборні тексти, позаяк в перших проектах стверджувалося про абсолютну ідентичність "est Ecclesia catholica", натомість наприкінці Собору було перекручено з особистою користю.
Церква, отже, у своєму поступі може виступати в інших релігійних спільнотах, або принаймні може ділити свою істоту з іншими релігійними спільнотами. Це ж остаточно наштовхує на висновок, що релігії різняться між собою тільки кількісно; всі вони більш-менш є об'явами Бога і дорогами до спасіння.
Це дієслово "перебувати" фігурує в новому канонічному праві кан. 204, пар.2, де говориться, що Церква Божа перебуває в Католицькій Церкві. Цей малий приклад ілюструє, як найновіше Канонічне право 1983 р. намагається застосувати постанову Собору.
Молодий теолог Й. Роткранз у книзі під назвою "Кардинальні помилки Ганса Урса фон Бальтазара" подає ґрунтовний аналіз різних справ недавно померлих єзуїтів і присвячує дієслову "перебуває" значну частину книги. Згідно з його спостереженнями більшість сучасних теологів, починаючи від Карла Рахнера до Й. Рацінгера, розуміють це формулювання як "має" свою конкретну екзистенціальну форму вираження. Словом, Церква Божа може виявлятися через інші релігійні спільноти, і таким чином заперечується абсолютизм Церкви, абсолютність Ісуса Христа, Бога, а це вже порушення і Заповіді Божої.
В 2 посланні св. Павла до Солунян (Co. 2, 10-11) читаємо:
"Позаяк вони не прийняли любові правди, щоб їм спастися. І тому Бог посилає їм силу, яка зводить їх вірити неправді, щоб засуджені були всі ті, які не увірували в правду, а милуються з несправедливості".
Тут мова йде про теперішній суд Бога над світом. Це засліплення провідників Церкви, а також мужів стану, закам'янілість їхніх сердець і, як результат, відступлення народів від Бога. “Не прийняли вони правди любові,” — говорить Апостол; а правда завжди є одна, абсолютна, вона понад часом, понад модою і проблемами сьогодення Вона є покликом окремих, що приймають її з усіма наслідками і втілюють. Сповідувати її абсолютність, виголошувати її права — це перший обов'язок католиків і християн. Хто цього обов'язку не виконує, той заперечує втілену правду, якою є Господь наш Іcyс Христос. Він стає схожим на Пилата, який, поставивши Христа і Варраву на одному рівні, дав лицям вибирати.
3. Декларація про стосунки Церкви з нехристиянськими релігіями
Третім документом Собору, який діє як годинникова бомба, є Декларація про стосунки Церкви з нехристиянськими релігіями "Nostra aetate" Без сумніву, ці системи охоплюють цілий ряд природних прав, філософії, життєвої мудрості; зберегли вони також тут і всюди елемент з Божого об'явлення, котре Бог довірив Адамові та Єні в день сотворення. Прийняли вони також елементи об'явленої релігії, як ось іслам прийняв віру в єдиного Boгa. Але при такому вимушеному різноманітному розважанні треба сказати, що релігії радше утримують людей перед правдою, перед розп'ятим і воскреслим Христом, аніж до них ведуть. Це не шлях до спасіння путі, а система опору Духові Святому. Вони не звільняють людину, але тримають її в кайданах омани, в темноті невірства, а часто в пристрастях і аморальності, Приміром, у стократ важче, практично неможливо навернути до Церкви магометанина, ніж поганина з Африки.
В "Nostra aetate" передусім звертається увага на чотири найбільша поширені релігії, а саме: індуїзм, буддизм, іслам, іудаїзм.
Стосовно індуїзмі сказано: "Люди досліджують і виражають божественну таємницю через безмірне різноманіття міфів і проникливу філософську концепцію, вони шукають визволення від мук нашої екзистенції або в різних формах аскетичного життя, або в глибшій медитації, або в милуючім і довірливім прибіжищі до Бога."
Досить бодай раз поїхати до Індії, щоб виявити оманливість цієї декларації. Під час однієї з подорожей до Індії я розмовляв в Бомбеї з о. Маквіо, котрий вже 60 років був там місіонерем. Він сказав: "В індуїзмі нема милосердя і співчуття" Серед індусів чимало заможних, що могли б дати "щось" ближнім, які потерпають у бідності. Ця відсутність любові до ближнього с коренем самого індуїзму, котрий навчає, що душа, залишивши тіло, може оселитися в інше. Саме перевтілення це інша форма життя, приміром, и постаті щура або миші. Це перенесення душі триває так довго, поки вона перестане нести свій тягар провин і може спочити спокійно. Якщо ж тепер допомогти бідному, то це перешкоджатиме в удосконаленні його карми і продовжиться таким чином подорож його душі. Тому індуси не чинять діл милосердя. Найбільш вражаючим в Індії є не споглядання страшних злиднів, бруду і нужди, а те, що самі індуси незворушно, без найменшого зацікавлення чи то співчуття проходять повз і, очевидно, вважають нормальним те, що люди живуть на вулицях і на вулицях вмирають.
Попри те віддають шану корові, символу плідності. Убити корову — святотатство.
Документи ж Собору твердять, що індуси з любов'ю і довірою прибігають до Бога. До якого Бога? Чи отці Собору не знають, що індуїзм це що завгодно, тільки не віра в одного Бога? А сповнені ненависті обличчя виражають навіть зовсім інше, ніж довіру і любов?
Буддизм в різних своїх формах визнає основну недостатність цього змінного світу і показує дорогу, якою люди духом побожні можуть або осягнути духовні визволення, або дійти власними силами чи з допомогою до найвищого освячення.
Саме це закидаємо буддизмові, що вірить в само спасіння і тим самим радикально протистоїть християнству. Ми католики, визнаємо абсолютну потребу в Спасителі: говоримо про вільний дар ласки зовсім по-іншому ніж про буддизм. Його основною ціллю є осягнення нервани, стану нічевості, в той час, як християнство ставить собі за ціль дійти до найвищої чесноти, до любові, від любові власної до Пресвятої Тройці. Таким чином це два відмінні світи, які протирічать один одному.
Найстрашніше в індуїзмі і буддизмі це відсутність різниці між Сотворителем і створінням, між Богом і світом.
Бог - це природа, природа — Богом, так навчають пантеїстичні релігії. Вони не відмежовуються від християнства, тільки пробують його відтворити у своєму монізмі, як вираз одної релігійності.
В Японії, наприклад, існує більше членів окремих релігій, аніж населення цілої країни, тому що багато людей одночасно належать до кількох релігій.
Що ж дивного, незадовго екуменічні теологи виявлять певну спорідненість з тими релігіями.
Не можна заперечити, що через ілюзорне утвердження двозначності й хибні рішення Собору здобуто в Європі право існування для азіатських релігій. Азіатські ідеології щораз більше просочуються до Європи, до давнього християнського заходу, і реінкарнація (перевтілення), і сатанинський рух "New Age" ширяться, як пожежа. Цей останній проникає у всі інституції, як державні, так і суспільні, маючи своїх агентів, які засідають в ONZ. Снуються над землею, звіщаючи смерть християнству і пришестя нехристиянської ери. Безперечно, що за такий розвиток ситуації не можна звинуватити тільки Собор, але це частково його вина. Останніми роками до Індії виїхало багато молодих людей, щоб прилучитися до гуру або до Америки, щоб віддавати честь бхагавонові, щоб через нього позбавити особистості, поневолити і перекривити. Тим часом ми не повинні на них злословити тому, що II Ватиканський Собор вчить, що Католицька Церква не має закидів всьому, що в тих релігіях є правдиве і святе.
Що говорить Собор про іслам? Церква ставиться з повагою також до магометан, які віддають честь одному Богові, живому і самоіснуючому, милосердному і всемогучому Сотворителю Неба і землі, котрий промовив до людей.
Таке визнання релігії, котрій наші отці неодноразово протистояли в найбільших битвах, наражаючись насмерть, тому що вона поставила собі за ціль підпорядкувати землю вогнем і мечем півмісяця. Німецькі єпископи зробили відповідний висновок з тих слів Собору: закликали священиків відступити Церковні споруди для поширення культу ісламу. Сам Рим щороку посилає до мусульманів побажання щастя, благословення і спасіння Божого з нагоди початку їхнього посту: (рамадан).
В Римі сам бурмістр подарував мусульманам 30000 м. кв. землі для заснування ісламського центру, передусім на побудову найбільшої мечеті за межами арабського світу.
Вдамося до подальшого огляду ісламу згідно з документами Собору.
Навіть скритим Його постановам цілим серцем стараються підпорядкуватися так, як Авраам Богові, до котрого віра ісламу охоче нав'язує. Ісусові, Котрого не визнають справді за Бога, віддають честь, як пророкові і почитають дівицтво Його Матері Марії, не раз побожно її взиваючи. Чекають Судного дня, коли Бог посправедливості буде судити всіх людей. Через це цінують життя моральне і віддають Богові шану через молитву, милостиню і піст.
Очевидно, в цьому тексті нічого не сказано про боротьбу півмісяця проти Пресвятої Тройці, проти божественності Христа: не згадується про заклики Корану знищити християн, оминається також багатоженство, або цілком тілесне поняття спасіння: людина є тим щасливіша в небі, чим більше має жінок.
Що не вдалося ісламові зробити в XVI і XVII ст. за допомогою зброї, те сьогодні в післясоборній ері він осягає без особливих зусиль. Іслам заполонив Європу. Францію займають араби, Німеччину — турки, Англію і Скандинавію — пакистанці. В Англії, наприклад, що два місяці відкривають мечеть.
Якщо ж справді маємо ставитися з повагою до мусульманів та їхньої віри, тоді не зрозуміло, чому наші попередники 7 жовтня 1571р. під Лепанто перегородили дорогу турецькому флоту і почали криваву боротьбу; або чому 12 вересня 1683р. в Кахленберзі біля Відня розігралася не набагато менша битва, а Папа Інокентій XI сам зібрав всі зусилля, щоб згромадити християнську армію таким чином перешкодити небезпеці. Наші предки видно були нерозумними. Треба було їм трактувати іслам "тільки з пошаною", зрозуміти, що той "віддає честь одному Богу", "живому і самоіснуючому", "милосердному і всемогутньому", і це сприяло б екуменізмові.
Що говорить Собор про іудаїзм? Для німців це, без сумніву, делікатна тема. Тому обмежуся тільки теологічним оглядом.
Увесь Старий Завіт — це настанови Бога до приготування приходу Месії. Вибрав Бог народ серед народів, і дав йому своє об'явлення, своє право і обітницю, що з цього народу вийде очікуваний Спаситель. Коли ж цей Спаситель прийшов, Його обраний народ не прийняв: "Прийшов до своїх, а свої Його не прийняли" (Йо. 1,11).
Під час смерті Христа на Хресті роздерлася завіса святині, повалився Старий Завіт, з пробитого боку Спасителя народилися всі народи, культури, раси і різні суспільства. Але жиди наших часів не тільки не є нашими старшими братами у вірі, як ствердив Папа під час свого візиту до синагоги в Римі 1986р., вони радше співвинні у розп'ятті Бога доти, поки не визнають Божество Христа і Хрест. Але II Ватиканський Собор стверджує, що за події, пов'язані з терпіннями Христа, не можуть бути звинувачені всі без винятку: ані жиди, що тоді жили, ані ті, що живуть сьогодні.
Та чи відповідає це науці першого Папи, св. Петра, котрий волав до усіх жидів без винятку: "Творця життя вбили" (Ді. З, 15) Віруючі жиди Старого Завіту Авраам, Ісаак, Яків — вони наші старші брати у вірі, а ми, християни, їх духовні сини, тому що віримо в Месію, котрий зійшов на землю і живе у Своїй Церкві серед нас, в прихід Якого вірили Авраам, Ісаак, Яків і котрого з тугою чекали.
Зі смутком дивимося на Папу, який входить до жидівської синагоги. Із сумом дивимося на Папу, що скликає до Асижа різні релігійні спільноти на спільну молитву за мир. До якого Бога зводиться ця молитва? До богів індуїзму і буддизму, які утотожнюються з самими створінями? Чи у Аллаха, який є яскравим запереченням живої Тройці? Наш Бог — це розп'ятий і воскреслий Ісус, Бог в Пресвятій Тройці. Не маємо нікого іншого. Папа повинен погодити раз і назавжди таке: чи надає він молитвам інших релігій позитивної вартості? Або що одне й теж, чи існує інший Богочоловік Ісус Христос і заснована ним Церква? Пам'ятаймо, що в цьому випадку не дозволимо собі оцінювати молитву поодинокої душі, спасенна сила якої є відома тільки Богові, але оцінім молитву інших релігій як таких.
Не зрозуміло, про який мир хочемо молитися разом з іншими релігіями, знаючи, що справжній мир якого, власне, світ й не дає, дав Ісус Своїм учням. Цей мир полягає у виєднанні ласки для душі, відпущенні первородного гріха усього людства і гріхів особистих. З цього випливає мир суспільний, мир політичний, мир між народами.
Там, де царює Господь наш Ісус Христос, де керує, де готує гідно душі до Неба, де родини, школи, лікарні, місця праці, суди, парламенти запросили Його і прийняли як приятеля і господаря, там панує мир Христовий в державі Христа. Марна справа шукати деінде миру. Тому сьогодні є такими важливими, можливо більше, ніж будь-коли, слова пророка Єремії: "Мир, мир", а тим часом нема миру" (Єр. 6, 14).
Наскільки сильним є згубний дух скинення з престола Господа нашого Ісуса Христа, як заполонив він думки і серця вірних. В Шрі-Ланці говорили мені мої приятелі, що місцевий священик в неділю перед моїм приїздом тлумачив цілій парафії, яка налічувала 600-700 чоловік, що в майбутньому будемо змушені віддавати честь божкам давніх часів як богам, бо скоро буде існувати вже тільки одна єдина світова релігія, і ті що в минулому проливали кров за віру, були, вочевидь, несповна розуму.
4. Декларація про релігійну свободу
Четверта велика годинникова бомба, котра була прикручена до II Ватиканського Собору — це релігійна свобода. Це означає звільнення від церковного впливу держав і суспільств. В масовій свідомості, засвідчений в конституціях, в парламентах, в судах, в школах, в лікарнях, на фабриках всі релігії мають рівні права; жодна не може бути обмежена ані заборонена доти, поки не виявиться небезпечною для загалу. І це природне право, закорінене в гідності особи людської. До того ж, як стверджують, держава є некомпетентною у релігійних справах; вона не може самостійно виявити, яка релігія є істинна. Зі сторони Церкви йде повчання суспільного агностицизму (недоступності для пізнання). Подаємо текст II Ватиканського Собору:
Ватиканський Собор засвідчує, що людська особа має право на релігійну свободу. Така свобода полягає у тому, що будь-яка людина не повинна зазнавати примусу зі сторони чи то поодиноких людей, чи то масових спільнот, чи будь-якої іншої влади. Відтак в релігійних справах нікого не можуть примусити чинити проти власного сумління, ані не перешкоджати діяти згідно з власним сумлінням індивідуально або разом з іншими у відповідній сфері. Також засвідчуємо, що право на релігійну свободу є, очевидно, закорінене у самій гідності людської особи, яку пізнаємо через об'явлене слово Боже і самим розумом.
Те, що людину не можна примушувати і не може бути жодного примусу щодо прийняття певних релігій, є абсолютно зрозумілим, і Церква постійно цього навчає (Пр. Канон. 1351, СІС 1917). Але ж чим іншим є перешкоджати людям на суспільному грунті за допомогою місійної діяльності, визнавати їх блудні переконання на масових маніфестаціях, зводити будинки для вшанування фальшивого культу. Позаяк Ісус Христос є єдиним Богом, а Його Хрест — єдине джерело спасіння, треба надати статус винятковості в суспільстві.
Відкинення релігійної свободи стане міцною охороною для душ, які, в протилежному випадку постійно наражаються на пропаганду сект і нехристиянських релігій і залишаються здебільшого без опіки.
В Південній Америці, як гриби після дощу, всюди виростають колонії свідків Єгови, адвентистів, мормонів і подібних сект.
Твердженню вільнодумців Церкви про те, що держава повинна займати нейтральну позицію у справах релігії, протиставимо два вислови св. Павла: "А Він є перший від усього і все Ним стоїть" (Кор. 1, 17) — все, зверхність і порядок суспільний в Ньому існує. "Бо належить Йому царювати, аж доки Він не покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми!" (1 Кор. 15, 25). Він повинен царювати! Бо на сьогодні верховенство вже в Ньому не існує, тому й упадаємо, тому й безбожна орда кричить: "Не хочемо, щоби Цей царював над нами"(Лк. 19, 17), тому вже не визнається, що нема в жодному іншому спасіння (Ді. 4, 12), тому йдемо від кризи до кризи в політиці, економіці, вихованні, в соціальній галузі, в моральній сфері, в мистецтві і т.д. Ісус Христос вже не царює. Він має право лише співіснувати поруч з Буддою, Магометом й іншими праведниками сект; але Він вже не цар умів і сердець.
Усі Папи до Пія XII рішучо відкидали таке богохульство супроти Господа нашого Ісуса Христа. Папа Пій IX в енцикліці "Quanta сurа" релігійну свободу називає хибною думкою і наукою, котру через апостольський обов'язок і турботу про святу віру і правдиву науку, про спасіння душ, силою своєї апостольської влади відкидає, забороняє і осуджує. Він водночас прагне, щоб всі сили Католицької Церкви цю науку відкинули, заборонили і осудили. В згаданому вже документі осуджуються такі дві помилки, котрі стосуються релігійної свободи:
Твердження 77: "В наш час мова вже не йде про те, щоб визнавати католицьку релігію єдиною державною релігією, виключаючи інші віровизнання".
Твердження 78: "Тому гідне похвали узаконене передбачення в католицьких країнах, згідно з яким емігранти можуть публічно практикувати свої власні релігії, які б вони не були".
Поряд з релігійною свободою з'явилося поняття вільного сумління, визнання, конкретизування якого безнастанно домагаються так звані християнські меншини. Нічого дивного, що віруючі, покладаючись на своє сумління, протестують проти виголошеної енцикліки "Humanae vitae" або проти обрання деяких єпископів! Хто сіє вітер, пожне бурю. Хто підкладає годинникову бомбу, той знає, що одного дня вона вибухне.
5. Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі
Документ "Gaudium et spes" з історичної точки зору і з точки зору суспільного впливу є найбільш шкідливим серед інших документів Собору. Він проголошує, зсилаючись на констатування фактів, необмежений, вільний ура — оптимізм, створення раю на землі за допомогою техніки, знань і прогресу.
Досить прочитати відповідні фрагменти, щоб в тому переконатися. В 5 пункті сказано: "Сьогоднішній стан порушення умів і відміна засобів життя в'яжуться з ширшою переміною відношень, наслідком якої в формуванні думки набирають зростаючого значення математичні і природничі науки, а також ці, котрі трактують про саму людину, а в галузі дій випливаючі з попередніх технічні вміння. Ця наукова настанова по-іншому формує ніж давній характер культури і спосіб мислення. Технічні досягнення ідуть так далеко, що змінюють вигляд землі, і вже є спроби покорити позаземний простір".
Хіба Папа Павло VI з нагоди приземлення на Місяць 1969р. не благословив людину: "Хай буде слава людині, цареві землі і князю всесвіту" ?
Дальше в тексті Собору говориться:
"Людський розум розширює своє панування також над часом: сягає в минуле — дорогою історичного пізнання, а в майбутнє — вмінням передбачати і планувати. Науки біологічні, психологічні і суспільні, які розвиваються, тільки допомагають людині краще пізнати саму себе та й підтримують її в тому, щоб, застосовуючи технічні методи, безпосередньо впливати па життя суспільств. Одночасно людський рід щораз більше думає про попередження і підпорядкування собі власного демографічного росту".
Чи протестуючі проти "Humanae vitae" і прихильники таблеток не мають рації стосовно такої позиції Собору? Але перейдемо далі до тексту:
"Сама історія так швидко приспішує свій хід, що поодинокі люди заледве встигають йти, не відстаючи. Доля людської суспільності уніфікується і вже не розсіюється на якісь малі історії. (Коментар тут виявляє безсенсовність колективізму). Так людський рід переходить від статичного розуміння порядку речей до більш динамічного і еволюційного".
Тут пробиваються цілком однозначні думки Тіярда де Шардена. Як відомо, він є високо оцінений кардиналом Ратцінгером, а також теологом Каролем Войтилою. який приклав свої руки до опрацювання цього соборного тексту. Але все йде до кращого: людина стане царем і ціллю матеріалізму. В 12 пункті написано:
Згідно з узгодженим поглядом віруючих і невіруючих, всі речі, які на землі, потрібно спрямовувати до людини, яка є і осередком і вершиною всього.
Наш старий катехизм говорить дещо інше. Вже на перше питання: "Для чого живемо на землі?" є відповідь: "Живемо на землі для того, щоб пізнати Бога, Його любити, Йому служити, а колись навіки злучитися з Ним". Так говорить й св. Ігнатій Лойола: "Людина є створена для того, щоб прославляти Бога, Господа нашого, Його почитати і Йому служити і так рятувати свою душу".
В пункті 57 читаємо, що християни повинні "співпрацювати з усіма людьми задля будування гуманнішого світу". Але ж Св. Дух через апостола Павла застерігає нас, щоб не запрягалися в одне ярмо з невірними?
Що спільного між світлом та темрявою? Яка згода між Христом і Веліялом? Яка участь вірного з невірним?"(2 Кор. 6, 14)
В 62 пункті ще раз пропонується вірним не тільки зовнішня але й внутрішня співпраця з світом:
Нехай вірні живуть в найтіснішій єдності з іншими людьми свого часу і стараються якнайдосконаліше зрозуміти їх спосіб мислення і почування, які відображаються в їх духовній культурі.
Коментар: Ким є ця людина нашого часу? Вона є мислячою, позбавленою моральних засад, матеріалістичною людиною XX століття. Вже давно її збагнули і, дякуючи цьому усвідомленню, відкидаємо до кінця її правило "не хочу служити".
Нехай поєднують найновіші винаходи сучасних наук з християнськими звичаями і з доктринами Церкви так, щоб релігійна культура і благородність духа йшли у парі з пізнанням наук і технічних винаходів, щоб завдяки цьому могли все оцінити і пояснити в християнському дусі.
Коментар: Якщо тільки на підставі нового світогляду, сучасних наук, найновіших винаходів можна все оцінити і пояснити в повному християнському дусі, то невже ж наші предки, котрі не знали як сісти на Місяць, або що таке комп'ютер, були релігійними невігласами? Чи таємниця Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії була взагалі можлива в передіндустріальному суспільстві?
Серед техніки, природничих наук і математики людина завжди залишиться істотою, цілком залежною від Бога, окрім того й ураженою первородним гріхом, і потребуватиме спасіння, яке не може осягнути сама і яке, без сумніву, не принесе їй техніка.
"Приземлення на Місяцю, — говорить отець Мільх, — має не більше спільного з християнською таємницею Відкуплення, аніж комар на моєму абажурі". В тому самому пункті 62 читаємо:
В душпастирстві треба визнавати і застосовувати активно не тільки вчення теологічні, але також досягнення світських наук, особливо психології та соціології так, щоб вірних провадити до чистого і досконалого життя віри.
Чи тут не є вже запрограмована заміна сповідника психологом. Кардинал Ратцінгер особисто визнав у своїй книжці "Теологічна наука про основи" (він був префектом Святої Конгрегації в справах віри), що "Gaudium et spes" 22 є антидокументом, проголошує те, що за понтифікату Пія X було засуджено.
Єпископ Риму може і повинен погодитися та сприйняти поступ, лібералізм і сучасну цивілізацію.
Саме це стверджує "Gaudium et spes".
Віруючі повинні залишатися в тісному контакті з людьми всіх ідеологій і течій, старатися зрозуміти їх лібералізм та помилки і таким чином дійти до "зрілого" християнства!
Доносо Кортес в листі до кардинала Форнарі пише, що згадувані на початку дві помилки щодо Бога і людей можна звести до одного:
Не слід легковажити, ані порушувати ієрархічного і незмінного порядку, який Бог запровадив серед всього сотворіння. Цей порядок надає право ієрархічної першості всього того, що є наприродним, над тим, що є природним, тобто першість віри над розумом, ласки над вчинками людини, Божого Провидіння над волею людини і Церкви над державою — одним словом, першість Бога над людиною.
Внаслідок ігнорування або порушення людьми в Церкві встановленого Богом порядку сотворіння і відкуплення спостерігається згасання духу боротьби в таборі католиків та послаблення волі й рішучості. Бракує в Церкві радості, запалу, захоплення, готовності до жертви за Божі справи і перемогу Царя християн. Бракує переконання, що Божа ласка перемінює душу, що Христос є Спаситель світу. І що більше ніде не можна знайти спасіння.
Католицька Церква що налічує понад 800 млн. людей, на сьогодні вже не є тією армією Бога, добре організованою і сформованою, а лише виснаженою громадою слабких, заспаних дезертирів, яким байдуже до Спасителя.
Один з найкращих кардиналів Курії сказав "Що обходить архиєпископа Лефевра справа Церкви? Залишімо це Папі. Якщо Папа прямує до пекла, дозвольмо Йому іти до пекла!"
6. Ще раз "Lumen gentium"
Повернімося ще раз до Конституції "Lumen gentium", про яку вже йшла мова. В ній є два пункти, які можуть мати негативні наслідки.
Перший, що Церква Христова перебуває в Католицькій Церкві. Другий стосується влади над Церквою. Згідно з І Ватиканським Собором (187 — 1871) ця влада належала тільки Папі. Подаємо відповідний канон:
"Якщо хтось говоритиме, що Єпископ Риму посідає тільки місце наглядача і має престол керівника, а не повної і найвищої влади над усією Церквою, не тільки у справах віри і моралі, але і в тому, що стосується карності і керування Вселенською Церквою, або говорить, що він має тільки якусь частину влади, а не повноту цієї найвищої влади, або гир ця влада не є звичною і безпосередньою щодо всіх окремо взятих Церков чи пастирів і вірних — того буде виключено зі спільноти вірних" (Dez. 831).
Натомість, в "Lumen gentium" вчать, що в Церкві існує два авторитети, зокрема авторитет Папи, з одного боку (це ще наразі триває), з другого боку, авторитет єпископів разом з Папою. Цей авторитет єпископів з Папою був відчутний під час соборів, але, як свідчить досвід, він був обмежений до цього періоду. Тепер же став домінувати. Відбуваються конференції єпископів як співкерівників. Без сумніву, вони могли все вирішувати тільки погодивши з Папою; але після Собору вони наголошують на праві співрішення і співкерівництва. Такий чином руйнується монархія і прокладається дорога для створення національних Церков. Конференції єпископів США, Франції, Німеччини і Швейцарії відриваються щораз більше від Риму і простують своєю власною дорогою. Якось Папа відвідав Швейцарію, де його привітали єпископи як свого співтовариша з помісної Церкви в Римі.
Папа Павло VI ймовірно в останній момент усвідомив намір реформаторів, які прагнули з двозначного тексту Собору зробити однозначні висновки з метою демократизації і розкладу Церкви. Тому наказав, щоб до попереднього тексту Собору додати "Nota praevia", яка стала складовою частиною всього соборного документа. На жаль, цим доповненням часто нехтують.
Цей розподіл верховної влади дуже шкодить суспільству.
Руйнування авторитету Папи, без сумніву, веде до руйнування авторитету в державі, в школі, в родині. Позаяк Церква визначає напрям і випромінює ласку на все суспільство. Те, що відбувається з нею, відбивається на суспільстві. Тому не дивуймося, що з кінця 60-х по різних країнах прокотилася хвиля супроти авторитетів.
7. Псевдо і правдива реформа
Ще раз говоритиму на тему лікування ран Церкви, оздоровлення її Тіла, або як висловився о. Мільх, на тему перелому. Передусім хочу наголосити на фальшивих спробах реформування.
Останніми роками повсюди обирають так званих консервативних єпископів: архієпископа Гроера у Відні, його помічника Кренна, нового єпископа Кюнга, нового архиєпископа Сальбурга Едера, кардинала Мейснера, архиєпископа Колонії. Тут йдеться про новий принцип номінації єпископів. Вже не обирають найзапекліших реформаторів, але відносно побожних людей, часто з марійської конгрегації, а передусім особисто відданих Папі — людей, які, з іншого боку за всяку ціну обстоюють II Ватиканський Собор і спільно протистоять архиєпископові Лефевру.
Один з них, кардинал Гроер, коли в Австрії прокотилася хвиля неспокою з приводу нових номінацій єпископів, видав декілька цікавих повідомлень:
Немає причин для непокоєння. Сьогоднішній офіційний курс Риму, гуманний і ліберальний, триватиме. Рим зацікавлений в існуванні австрійської ліберальної Церкви.
Не можна творити собі ілюзій і вірити, що під рясою не може критися революція, або ж криза в Церкві ліквідується за допомогою декількох побожних слів: мова йде про католицький догмат, про незмінну правду, тобто, одним словом — про католицизм. Після висвячення єпископів в минулому році монастир Отців Бенедиктинців в Ле Барроу на півдні Франції, розірвав з нами дружні стосунки і пішов власною дорогою. Декілька колишніх співбратів з братства св. Пія X теж відділилися від нас і заснували братство св. Петра з духовною семінарією у Вігратзбаді на кордоні трьох держав: Німеччини, Австрії, Швейцарії. Спільною для усіх них є відмова від цілеспрямованої боротьби. Вони просто пішли з поля бою.
Один з них сказав нещодавно: "Діятимемо тільки в мирі".
В розмові з одним з нашим семінаристів він виявив готовність прийняти згори не тільки релігійну свободу II Ватиканського Собору такою, якою вона була записана, але також спосіб її конкретного застосування, тобто секуляризацію суспільства, скасування католицьких конституцій, усунення впливу Церкви на світ.
Інший висловив своє ставлення до нової Літургії. Найгірше в ній, — здійснення урочистого Богослужіння. Та це омана, бо найгірше у ній — фальшива догматика, заміна Жертви служби Божої через парафію. Урочиста відправа Служби Божої, яка не передбачена навіть в промульгації (заміні), є тільки одним з аспектів. "Почуваємо себе значно зручніше, відправляючи нову Літургію, — говорить він в опублікованому в Австралії інтерв'ю. — Це означає, що людина почуває себе цілком добре, коли в тій самій Церкві, біля того ж престола після Нової Літургії наступає Стара. Ця концепція для нас просто неприйнятна. Ми завжди відкидали рівність Св. Літургії і зреформованої, і ніколи не почувалися зручно, коли без церемонії була відправлена традиційна Літургія в тій самій Церкві, на тому ж престолі, де панує обряд нової Літургії.
В згаданому інтерв'ю було сказано:
"Архиєпископ Лефевр визнає сакраментальну важливість нової Літургії; ми теж так вважаємо. Різниця між ним і нами полягає у тому, що він не робить з цього жодних висновків, натомість ми їх робимо".
Що означає твердження, що архиєпископ Лефевр не робить жодних висновків? Нічого іншого як те, про що говорить він, що "нова Літургія може бути сакраментально важливою, однак вірні у будь-якому випадку не повинні брати в ній участі, щоб не зашкодити своїй вірі”.
Щодо братства св. Петра і таких, як вони, вважаємо, що ці люди хочуть любити Бога і водночас шанувати диявола. Вони стали католицькими лібералами або ліберальними католиками. Коли б ми зайняли їх позицію 2015 років тому назад, та навіть в останній рік перед висвяченням єпископів, ми б давно порозумілися з Римом.
Ні! Не слід чинити так, як це вже 200 років робили ліберали; гнатись за двома зайцями — служити Господеві нашому Ісусу Христу і водночас сприймати світ з його гріхами і вадами. Позиція справжнього католика повинна полягати у визнанні воплоченого Бога, єдиного Спасителя за істинного Царя Церкви і всього людського роду, Найвищого Священика і Суддю народів. Тільки тоді, коли Він буде визнаний як Єдиний Правдивий, як Абсолютний і Незмінний Господь кожного створіння, тоді задзвенить дзвін, який сповістить про справжнє відродження Церкви.
Рим повинен знешкодити, зовсім усунути нищівні годинникові бомби II Ватиканського Собору. Обов'язок кожного справжнього католика — працювати над тим і молитися за це.
Поручаємо ці справи Пречистій Діві Марії, Матері Милосердя, яка завжди стояла на сторожі спокою Своїх засмучених дітей, щоб берегти їх від помилок і спокус. Вона не була ліберальною чи модерною. Вона не знає іншого Бога, крім Свого улюбленого Сина.
Заспіваймо разом з Марією:
Христос переможе — Христос царює — Христос править!
Ріккенбах, в день св. Августина
28 серпня 1989р.
о. Франц Шмідбергер
