Oстаннім часом точаться жваві дискусії навколо питання про майбутнє і сьогодення теології в УГКЦ. З цього приводу ми вирішили поспілкувалися з членом «Тризубу», молодим публіцистом, філософом Ігорем Загребельним.

В першу чергу хочеться запитати, яким чином Ви поєднуєте активну громадську роботу та інтелектуальну творчість?

– Будь-яка праця, яку виконує людина, має бути її відповіддю на власне покликання, а отже – формою самореалізації, служінням Богові та служінням ближнім. Тому і громадська робота й інтелектуальна праця для мене є єдиним цілим, є моєю спробою не марно жити на цій землі, приносити користь Батьківщині, Церкві, Богу. Що таке громадська робота? Це спроба реалізації певних ідей у суспільній площині. Інтелектуальна праця – це теж значною мірою намагання донести власні ідеї іншим людям. Будь-який публіцист, поет, письменник, філософ, вчений – це також пропагандист, популяризатор певних ідей.

Можливо, різниця між громадською роботою і інтелектуальною творчістю полягає в тому, що громадська робота є більш статичною в плані креативу. Громадська робота, як правило, спирається на вже випрацювану ідеологію, на набір певних ідеологічних догм, певних правд. Творчість, натомість, передбачає пошук. Я сам часто пишу про ті речі, які для мене є до кінця не зрозумілими, пишу про те, що не можу знайти вже написаним. Пишу в першу чергу для себе, щоб розібратися у питанні, яке мене цікавить, хоч при цьому нерідко отримую ще більшу кількість питань.

Ви і надалі будете поєднувати обидва напрямки Вашої діяльності?

– Страшенно не люблю не справлятися із власними обов’язками. Тож об’єктивно оцінюючи власні сили, мушу визнати, що мені варто зупинитися на якомусь одному напрямку, щоб не «партачити» з іншим, або навіть з обома. Це як тоненький поліетеленовий пакет: його можна навантажити так сильно, що він порветься, і тоді всі продукти повипадають, а можна навантажити менше і спокійно донести ці продукти. Тому зараз планую не навантажувати себе в плані громадської роботи і натомість спрямувати свої зусииля в творче русло.

Повернемося до основної теми нашої розмови – питання теології в УГКЦ. Чи дійсно в УГКЦ існує криза з богословською думкою? З чого вона почалася? Які перспективи вирішення цієї кризи?

– Безперечно, для богословської думки в УГКЦ характерна певна криза. Але криза – це не просто такий стан речей, коли все погано. Криза – це коли погано, але це «погано» містить у собі колосальний потенціал змін на краще. Інше питання – чи цей потенціал реалізується.

Щодо часу виникнення кризи, то тут говорити дуже важко. Йдеться не так про нинішню кризу, як про історичну долю української філософської та теологічної думки. На жаль, століття бездержавності негативно позначилося в цій сфері. Візьмемо для прикладу репресивні заходи російського уряду щодо Києво-Могилянської академії. Оскільки історія умовного способу не знає, ми можемо лише здогадуватись, що було б, якби цей світоч науки не був знищений. Та й загалом, колоніальні умови – не найкращі для розвитку філософії та богослів’я.

А яким чином колоніальні умови, як Ви виразились, позначаються на розвитку науки?

– За умов іноземного панування здібні представники поневоленої нації дуже часто змушені або заховати свій талант у землю, або заховати туди власне національне «Я» і натомість «одягнути» на себе «Я» нації-поневолювача. Такий стан речей є характерним для еліти загалом. Приміром, родова, військово-політична еліта або гинула у боротьбі, або заслужувала собі ласки в окупантів і асимілювалася, або скочувалася на марґінес. Як наслідок – нація редукувалася до стану етнографічної маси, ставала «народом попів і хлопів». Щодо інтелектуальної, наукової еліти, то людина, котра хотіла реалізуватися у цій сфері, була змушена приймати культуру окупантів і розвивати свою творчість в межах цієї культури. Таким чином, українці, білоруси, поляки, вірмени, грузини ставали «русскімі» і позбавлялися власної національної природи. Відповідно, вони творили вже не свою національну культуру, а лише культуру імперську. Тому не можна дивуватися тому факту, що українці багато втратили у сфері теології та філософії.

Але ж незалежній Україні уже 20 років, і за цей час можна було б трішечки надолужити втрачене!

– Тут, власне, і проявляється криза теології в УГКЦ і загалом в Україні, адже за цей період не з’явилося нічого креативного і концептуального. Хоч і тут не можна «перегинати палку» і бути занадто суворим, бо, з одного боку, 20 років – це не такий вже й великий відрізок часу, особливо – якщо порівнювати з тими періодами, протягом яких формувалися концептуальні напрямки філософської та богословської думки в інших країнах. Та з іншого боку, цей час можна було використати більш креативно. І це в першу чергу стосується УГКЦ. Ви лише уявіть: із підпілля, із катакомб вийшла найбільша у світі східна католицька Церква! Це як пружина, котра була стиснута, а потім «вистрілила»... По-перше, в еміграції, на Заході була значна кількість теологів, котра могла б створити певний базис для розвитку богословської думки в Україні. По-друге, динамізм Церкви і нації, котрі «вистрілили», пробудилися до свободи. По-трєтє, ота благодать, отой дух, ота внутрішня сила переслідуваної Церкви – цим ресурсом варто було скористатись. Однак, так не сталося.

Чому?

– Важко відповісти однозначно. Почну з того, що я означив як базис – теологів, котрі приїхали з Заходу. Не можна засуджувати всіх і вся, не можна говорити, що такий-то такий-то і такий-то такий-то – погані, що це якесь абсолютне зло. Але дійсно, деякі з цих богословів принесли в Україну певні деструктивні ідеї. Християнство на Заході стало дуже ліберальним. Українська Церква, дякувати Богу, могла б уникнути такого «щастя», могла б не заразитися бацилами лібералізму. Однак виховані і вивчені в західних вузах греко-католицькі богослови принесли з собою ці бациили.

Один мій знайомий, шукаючи власне покликання, певний час пробув у монастирі отців-редемптористів. Але згодом пішов з монастиря – його розчарував ігумен, котрого він вважав єретиком, бо цей ігумен не визнавав примату Папи. Справа в тому, що той ігумен закінчив богословські студії на Заході і піддався під вплив тамтешніх ліберально-екуменічних віянь. До речі, про екуменізм. З екуменізмом пов’язаний один момент, котрий суттєво спричинився до отієї кризи теології в УГКЦ, про яку ми говоримо.

Перефразовуючи Георгія Флоровського, можна говорити про своєрідне поневолення українського богослів’я російським. Чомусь наші богослови аж занадто захопилися так званим «відродженням східної ідентичності УГКЦ». При цьому, джерело цієї «східної ідентичності» вони чомусь бачать, насамперед, в Росії: російська релігійна філософія, російська теологія… Я не заперечую, що Росія дала світу оригінальних релігійних мислителів. І це не дивно, адже Росія – це потужна держава, це окрема цивілізація… Однак чи варто нам, українцям, так сильно захоплюватися російськими мислителями – тим же таки Флоровським?.. Очевидно, що ні. І на це існує декілька причин.

По-перше, ми аж занадто захопилися отією східною ідентичністю. Так, Україна прийняла християнство у його східній, візантійській формі. Проте чи означає це, що ми якимось китайським муром повинні відгородитися від Заходу? Попри переважаючий східний обряд протягом довгого часу нам не був чужим християнський Захід… Однак, згодом більшість українських земель потрапили під російську окупацію і були втягнутими в євразійську цивілізаційну орбіту. Тому можна говорити про українську націю як про націю цивілізаційно скалічену: нас вирвали із європейської орбіти і перенаправили на російську, євразійську… Це значить, що ми повинні відродити у собі європейськість. А постійне бурмотання про східну ідентичність якось не дуже в’яжеться із відродженням європейськості...

По-друге, під розмовами про екуменізм та східну ідентичність нерідко ховається новітнє москвофільство. На превеликий жаль, сьогоднішній Український католицький університет у Львові все частіше стає схожим на кубло москвофілів, а то й відвертих україноненависників. Чого лише вартує перебування в ньому російського шовініста білогвардійського штибу Антуана Аржаковського – між іншим, директора екуменічних студій...

Нарешті, надмірне захоплення російською богословською думкою гальмує власний, український богословський пошук: навіщо думати власною головою, якщо все вже написано росіянами?..

І до чого це призводить?

– До того, що маємо те, що маємо. А маємо ми епігонство... Нещодавно в УКУ відбулася конференція греко-католицьких теологів. Звісно, можливо це перебільшення, але, як розповідав мені один мій знайомий, багато доповідачів розпочинали свій виступ словами «Як зазначав видатний Флоровський...». Загалом, нічого нового на тій конференції не було сказано. А сучасність вимагає новизни! Сучасність вимагає нових форм катехизи... Сучасність вимагає практичного богослів’я – такого, з яким можна здійснювати євангелізацію нинішнього суспільтва. Я б радив тим богословам об’їхати всю Україну, особливо – її Схід. Нехай усвідомлять справжній стан нинішнього суспільства і ламають собі голову над тим, як у таке духовно зруйноване суспільство нести Слово Боже! – Ось де актуальне завдання теології.

На мою думку, поганий той богослов, котрого ніхто не звинувачує в єресі. Розумієте… Наш час вимагає від Церкви нових форм виконання власної місії, а для цього потрібен творчий пошук. Звісно, пошук є невід’ємним від помилок, але не про це йдеться. Йдеться про те, що потрібно шукати щось радикально нове, котре декому, навіть, може здатися єрессю... А в нас же теологічна думка закостеніла. Ми боїмося чи просто не вміємо сказати нове слово. На тій конференції, про яку я Вам говорив, хтось в колуарах зауважив, що нам лише теології визволення не вистачало... Очевидно, він мав на увазі ті статті о. Гірника, де говориться про теологію визволення як приклад контекстуальної теології. От вам і приклад нашої закостелості...

До речі, про теологію визволення. А чи не існувало в Україні своєї теології визволення? Маю на увазі період боротьби ОУН-УПА.

– У своєму питанні Ви підняли дуже цікаву тему. Певною мірою, свою теологію визволення ми вже мали. Спробую поянити. Галицьке суспільство міжвоєнного часу, коли розгортало свою боротьбу УВО, а потім ОУН, було досить клерикалізованим, особливо – якщо порівнювати із тогочасною Наддніпрянщиною. Тоді релігія не була фікцією, не була фікцією християнська мораль. І за таких умов розгортався революційний націоналістичний рух. Уявіть: юнак, котрий з дитинства ходив до церкви, для якого правди віри не були чимось чужим – ось цей юнак мав брати в руки зброю і йти виконувати атентат, стріляти чи то в окупанта-поляка, чи в зрадника-українця. Але як? Хіба це не суперечило нормам християнської віри?.. І за таких умов нової актульності набирало вчення про право на опір несправедливій владі, вчення про справедливі війни... Це не була схоластика Томи Аквінського. Це були висновки, зроблені в стані граничної екзистенційної напруги.

За таких умов по-новому зазвучали вічні правди Святого Письма. По-новому зазвучали слова апостола про те, що віра без діл є мертвою. Ці слова, щоправда, видозмінені – «Ідея без діл є мертвою» – стали навіть гаслом одного націоналістичного часопису – «Сурми», якщо я не помиляюсь. І оце «Віра без діл є мертвою» для революційної молоді означало, що потрібно чинно, на ділі доводити власну віру і власну любов. По-новому звучали слова, що немає більшої любові, ніж віддати життя за друзів своїх. Ви уявіть значення цих слів у революційному середовищі, приєднання до якого означало неймовірний ризик... Все це в сумі приводило до такого стану речей, коли молодий націоналіст розглядав власну революційну діяльність через призму християнської жертовності.

З іншого боку, Церква, щоб не відштовхувати радикальну молодь, сама була змушена говорити про націоналізм, пропонувати свій варіант синтезу християнства і націоналізму. За таких умов обидві сторони – і Церква, і представники націоналістичного руху – були змушені вдаватись до певних богословських спекуляцій, якось обгрунтовувати власну позицію.

Цей богословський процес, якщо так можна виразитися про той пошук синтезу християнства і націоналізму, був явищем досить драматичним. Він дещо нагадує оту діалектичну схему: теза – антитеза – синтез... І синтез відбувся, залишивши за собою славний слід в нашій національній історії.

Мені пригадується книга капелана дивізії «Галичина» о. Ісидора Нагаєвського «Спогади польвого духівника». У якості епіграфа автор використав фрагмент із Послання апостола Павла до галатів, в якому говориться, що Христос нас визволив на те, щоб ми були вільними і стереглися кормиги рабства. Все, що описується нижче епіграфа – це розшифрування цих слів, це історія про те, як народ боровся за даровану їм Господом Богом свободу. На одній зі сторінок книги автор пісумовує, що не мав кращих парафіян, ніж дивізійники. І це говорить про дієвість такої теології визволення: молоді люди, що виростали за умов революційної боротьби 30-х років і добровільно пішли на війну з метою принести власній Вітчизні свободу, пройшли чистилище бойового життя і при цьому залишились добрими християнами!

Інший приклад – це історія УПА. Я бачив декілька фото, на яких зафіксовано святкування повстанцями Великодня: околиця села, священик, польовий вівтар, лава повстанців, святково одягнуте цивільне населення... Коли дивишся на таке фото, відчуваєш дух перших християнських Агапе. Ось де щира Літургія! Ось де Церква... Ось де християнська любов. Тоді, напевно, слова «Христос воскрес!» звучали по-особливому щиро, бо в них – віра у перемогу добра над злом, любові над ненавистю, правди над облудою. Тоді і жертва Христа розумілася по-особливому глибоко, бо всі ті люди – і священик катакомбної Церкви, і повстанці, і мирне населення – всі вони самі ходили на грані життя і смерті, бо так само, як і перші християни, не хотіли поклонитися поганському ідолу, не хотіли змиритися з сатанинською державою і продовжували захищати Божий дар – власну свободу.

Навіть, не хочеться змінювати тему розмови, але все ж задам наступне питання. Чи не заважають Вам ваші праві політичні погляди бути прихильником теології визволення у строгому значенні цього терміну, тобто латиноамериканської теології визволення? Адже ця теологія формувалася під впливом марксизму, тобто ідеології лівого спектру.

– А я й не є прихильником латиноамериканської теології визволення. Та теологія для мене – це насамперед контекстуальна теологія, теологія практична і дієва. Це не догма, а зразок. Що ж до тих її радикальних виявів, що характеризувалися засиллям марксизму, то безперечно, я проти такої теології. Щодо питання лівих і правих ідеологій, то це все дуже відносно. «Лівий-правий» – це шкідлива, деструктивна і, певною мірою, штучна дихотомія. Націоналізм, приміром, не є насправді правою ідеологією. Почитайте ранні праці Ярослава Стецька – там ви знайдете безпосереднє заперечення тези про приналежнісь націоналізму до правих ідеологій. Праві – це захисники інтересів капіталу, а націоналізм, хоч і не заперечує права приватної власності, однак наполягає на гармонійній побудові суспільства – на побудові суспільства на засадах християнського солідаризму. Однак все це – політика, ідеологія, а теологія стоїть вище політики й ідеології.

Ви виступаєте за різке розділення релігії і політики?

– Релігія повинна стояти вище політики. Цілковито розділити їх неможливо. Церква існує на землі, в конкретних соціополітичних умовах, тож не може бути абсолютно ізольованою від політики. Крім того, Церква – це ж не лише ієрархи та священики, але й миряни... Просто всюди потрібна ієрархічність, котра гармонізує... Не теологія повинна обслуговувати ідеологію, не релігія повинна бути на службі політики, а навпаки. Суспільна дія християн повинна випливати із християнського світогляду, із християнської любові. Незалежно від того, чи християнин приймає участь у виборах, чи він бере в руки «калаш», він все це повинен робити з почуття обов’язку перед Богом та ближнім, з почуття любові. Що ж стосується націоналізму, то тут варто завжди пам’ятати, що не можна релігію розглядати якимось атрибутом націоналізму, мовляв, це національна традиція. Навпаки, націоналізм цілком і повністю повинен випливати із християнського світобачення: любити власну націю і боротися за її права, бо нація – це Боже творіння, любити власну націю, бо це виконання заповіді любові і поваги до батьків, любити власну націю, бо вона складається із твоїх ближніх...

І на останок: чи існують в українській теології якісь позитивні зрушення?

– Зараз позитивні зрушення – це так зване «бродіння думок». Ті ж публікації про теологію визволення – це теж величезний плюс, бо вони можуть змусити когось задуматись, можуть підштовхнути когось до творчості. Інший приклад – сьогодні все частіше можна почути про радикальну ортодоксію, яку останнім часом популяризує Юрій Чорноморець.

...Як я уже говорив, криза – це коли «погано» містить у собі величезний потенціал позитивних змін. Тож є підстави сподіватись, що нинішня криза – це лише нудота під час вагітності, і щось наша теологія таки народить.

Дякую Вам за цікаву розмову.

Жанна Титаренко

www.banderivets.org.ua