Ісус Христос порівнює Церкву з гірчичним зерном, з якого виростає велике дерево (Мат. 13, 31).

Основу Церкви заложив Ісус Христос, зібравши навколо Себе певну кількість учнів, вибравши з-поміж них дванадцять Апостолів і призначивши головним над ними Петра.

Церковна громада тоді складалася з Ісуса Христа, 12 Апостолів, 72 учнів, мужів і невіст, які спілкувалися з Христом.

Своє суспільне життя Церква розпочинає від Зелених Свят, коли прийняло хрещення 3. 000 людей.

Отже, Зелені свята — це день народження Церкви.

Незадовго після зіслання Св. Духа Апостоли за наказом Христа (Мар. 15, 16) розійшлися по світу з метою проголошення Євангелія й утворення християнських громад.

Найревнішим проповідником Євангелія був св. Павло (І Кор. 15, 8). Він як місіонер обійшов усю Малу Азію, Південну Європу й острови Середземного моря. Багато зробив для поширення християнства св. Петро. Церковними громадами в Малій Азії керував з Ефезу св. Йоан. Його брат, Яків Старший, апостолував у Іспанії, Яків Молодший — в Єрусалимі. Андрій проповідував Євангеліє в землях пониззя Дунаю, Тома і Бартоломей — над Євфратом і Тигром, а пізніше в обох Індіях; Симон — в Єгипті і Північній Африці.

Апостоли засновували християнські громади таким чином: навернувши і охрестивши в певній місцевості і охрестивши певну кількість людей, вибирали собі співробітника і передавали йому частину своїх уповноважень; покидаючи цю місцевість, залишали свого наступника (Діян. Ап. 14, 22).

Співробітники Апостолів називалися дияконами, а ті, що були наділені більшими уповноваженнями, називалися старшими або священиками, а заступники Апостолів називалися єпископами. Право вибирати наступників Апостоли отримали від Ісуса Христа (Йоан 20, 21).

Особливе місце серед християнських громад займала христи­янська громада в Римі, ба нею керував св. Петро, глава Апостолів.

Усі християнські громади, які виникали, мали одну і ту саму віру, одні і ті ж засоби ласки, і всіх їх очолював Папа римський. Тому усі вони творили єдину велику християнську громаду — католицьку Церкву.

Під час великих переслідувань християн Церква не зане­пала, а, навпаки, зміцніла і зросла.

Протягом перших трьох століть нараховуємо 10 великих переслідувань християн. Найстрашнішими були переслідування Нерона (54-68 pp.) і Діоклеціана (284 - 305 pp.). За час правління Діоклеціана загинуло протягом 10 років 2 млн. християн. Для християн вигадували найстрашніші тортури їм стинали голови, їх розпинали на хресті, каменували, кидали хижим звірам, пекли на розжарених жорнах, топили у воді, з них здирали шкіру, скидали зі скель, спалювали на вогнищі, живцем закопували в землю і т. п. Християни не боялися смерті. На місце страчених приходили інші, навернені або промовами Мучеників під час суду, або безстрашністю, з якою вони ішли на смерть, або їх безмірним терпінням чи великою любов'ю до ворогів, яку вони проявляли під час тортур. Причиною навернень були і чуда (св. Полікарп вийшов неушкодженим з вогню, св. Йоан — з киплячої олії). Добу переслідувань християн можна назвати добою розквіту Церкви. З цього часу походить найбільше святих. Вірні, ризикуючи життям, збиралися на Богослужения, які відправлялися під землею, в катакомбах.

У 313 р. імператор Костянтин Великий дозволив своїм підданим приймати і публічно визнавати християнство, а у 324 р. оголосив християнську релігію державною.

Наверненню імператора Костянтина сприяла поява на небі сяючого хреста і вплив його побожної матері св. Олени. Костянтин наказав святкувати неділі і свята, віддав християнському духовенсту поганські святині, заборонив бої гладіаторів і смертну кару через розп'яття на хресті, збудував багато нових церков (лише в Палестині ЗО).

У середні віки перейшли до Церкви майже всі поганські народи Європи.

В Австрії голосив Євангеліє св. Северин; в Англії працював 41 місіонер; навернення Німеччини завершив св. Боніфатій; серед слов'ян поширювали християнство два грецькі монахи св. Кирило і Мефодій; в Угорщині запровадив християнство св. Стефан; в Данії, Швеції, Норвегії, Ісландії, Польщі та Росії християнство поширилося біля 1000 р. Україна прийняла християнську віру в 988 р. за часів київського князя св. Володимира Великого.

У середні віки Церква немало витерпіла від ісламу.

Іслам — це релігія Магомета. Магомет походив з Мекки. Він проголосив себе пророком правдивого Бога, обіцяв після смерті чуттєві розкоші, дозволяв багатоженство, вимагав поширення свого вчення вогнем і мечем. Основи вчення Магомета вміщені у Корані. Прибічники цього вчення святкують п'ятницю і моляться 5 разів на день, обертаючись обличчям у сторону Мекки. Входячи до своїх святинь, скидають взуття (це символізує чистоту серця, з якою слід молитися до Бога). Наступники Магомета (каліфи) вели загарбницькі війни і нищили християнську культуру. Вони захопили частину Азії, Північну Африку, Іспанію й острови Середземного моря.

У той же час багато вірних втратила св. Церква через грецьку схизму, а пізніше через схизму на Русі.

У новітні часи завершено навернення багатьох народів на нововідкритих землях. Але, разом з тим, Церква втрачає багато членів через лютеранську і англіканську схизму.

Д-р Мартин Лютер був монахом чину августинів у Ерфурті, а пізніше викладачем у Вітенберзькому університеті. У 1510 р. перебував у Римі, де був досить холодно прийнятий. Тоді саме Папа Лев X з нагоди будівництва Собору св. Петра оголосив відпуст для тих, хто висповідається і зробить якийсь грошовий внесок на будівництво. Для оголошення цих відпустів і збирання внесків Папа розіслав проповідників. Коли один з них прийшов до Вітенбергу, Лютер написав 95 тез (тверджень) проти відпустів і публічно прибив їх на дверях замкової церкви. У цих тезах Лютер виступив проти вчення Церкви про відпусти. У 1520 р. Лютер був відлучений від Церкви. Його ересь поширилася по всій Німеччині і була причиною кривавих релігійних війн. Прихильників Лютера названо протестантами (на сеймі в Спірі у 1529 р. вони протестували проти рівноправ'я католиків).

Основи лютеранської єресі: Церква не може мати найвищого учительського уряду; найвища церковна влада належить главі держави; не потрібний сан священика — коли ж громада вибере собі проповідника, то він виконує свої обов'язки з волі громади; заперечувалася традиція (усне Передання), за Лютером, уся християнська віра міститься в св. Письмі; св. Письмо може тлумачити кожен, як хоче; віра є спасінням сама по собі, добрі вчинки зайві; заперечувалися християнська жертва, сповідь, чистилище, Святі.