"Таким чином, - говорить далі Папа, - щоб ці бажані блага щедріше отримати і щоб міцніше вони прийнялися у християнському суспільстві (...) здається нам, що нічого так не спричиниться до того, як установлення особистого і окремого свята Христа-Царя.

Отож, щоб навчити людей про правди віри, а через них піднести їх до внутрішньої радості життя, для цього найефективнішими є доброчинні заходи святих таємниць, ніж будь-які, хоч навіть дуже поважні докази церковного навчання; адже вони (...) діють спасенно (...) на розум і на серце, тобто на всю людину".

Якраз з установлення свята Христа-Царя і його щорічного святкування найкраще вдасться пояснити людям про царську гідність Христа, а одночасно отримати всі ті згадані добра, запалити своє серце любов'ю та святою ревністю в боротьбі за царство Христа в приватному і суспільному житті.

Святіший Отець пояснює: "Історичні пам'ятки стверджують, що такі урочистості запроваджувалися упродовж віків одна за одною тоді, коли цього вимагала необхідність або потреба вірних: а саме, коли необхідно було зміцнити людей у загальній небезпеці чи захистити їх від облуди єресей, які починали поширюватися, чи для того, щоб оживити їхню віру і запалити до розважання з більшою побожністю над якоюсь таємницею віри чи благом Божої доброти".

Далі говорить, що почитання пам'яті мучеників заохочувало вірних до мужності у визнаванні віри, практикуванню чеснот, а почитання набоженств до Матері Божої збільшувало любов до Неї. А вже пізніше установлене свято Пресвятої Євхаристії мало на меті відновлення віри і побожності до Ісуса, утаєного в кивоті під видами хліба і вина, та Його Пресвятого Серця. Це свято з новою силою в серцях людей ревність і любов Божу. А де є свято Пресвятої Євхаристії по греко-католицьких парафіях сьогодні? Хто про нього говорить, пам'ятає, хто нагадує вірним? Хто робить ще урочисті процесії на Божого Тіла навколо церкви, містами і селами? Адже свято Пресвятої Євхаристії в нашій УГКЦ Львівським Собором 1891 р. було піднесено до гідності свят Різдва і Пасхи, наказано було виставляти Св. Тайни і робити обходи до чотирьох престолів.

Однією з найголовніших причин установлення свята Христа-Царя була ця, як каже Папа, що "Ми хочемо зарадити потребам нинішнього дня і дати особливий лік на заразу, яка охопила людське суспільство. А цією заразою є так званий лаїцизм, тобто секуляризація".

Зараза лаїцизму відмовляє Церкві у Її праві керувати народами

Лаїцизм, який хоче очистити життя людини, державні інституції (дитячі садки, школи, університети, лікарні тощо) і публічне життя в державі від всякого впливу Церкви, її науки про Христа, вічне спасіння та від всякої згадки про духовність, є найбільшої заразою, смертоносною отрутою для віри, Церкви, християнства і взагалі для цілого людства, бо, деградуючи, само себе знищить.

"Злочин цей (...) вже віддавна причаївся в державах. Розпочалося все від заперечення царювання Христа над всіма народами, Церкві відмовлено у праві навчати людей, в установленні законів, в управлінні народами, тобто у владі, яку Вона отримала від самого Христа, щоб провадити людей до справжнього щастя".

Лаїцизм твердить, що суспільство може і повинно бути установлене і може існувати без жодних стосунків з Богом і релігією, він не бере під увагу Ісуса Христа і визнавання Його прав до панування, це означає без врахування Його науки у законодавстві суспільного порядку. Тому лаїцизм - це державний атеїзм без назви! Мислителі, які підтримують такі думки та твердять, що людина може зробити кращу державу і законодавство без науки Ісуса Христа, з тим що Церква не має вмішуватися в державні закони і має бути відділена від держави, забувають просту істину: Бог сотворив людину, дав їй таку суспільну природу і так все впорядкував, що нічого, і ще раз повторюємо, нічого без Нього не може зробити, бо всім своїм життям і діяльністю має віддавати прославу своєму Творцеві. Людино, коли Бог забере дух твій - в порох повернешся. Чоловіче, не гордися, "що маєш, чого б ти не одрежав?" (І Кор. 4, 7). Люди можуть хіба зробити щось гірше, без ласки Ісуса Христа.

Тому кардинал Піе вчить: "Належить навчати, що догмат є необхідний, що надприродний порядок, в якому установив нас сам Автор нашої натури..., є зобов'язуючий і є не до уникнення; "належить навчати, що Ісус Христос не становить опції вибору і що поза Його об'явленим правом не існують і ніколи не будуть існувати жодні філософічні і мирні золоті середники", де кожний, душа вибрана чи душа проста, може знайти відпочинок для свого сумління і справедливе право на своє життя. Належить навчати, що важливо є не тільки це, щоби людина чинила добро, але щоб чинила то в ім'я Віри, внаслідок надприродного наміру (для Бога, за навернення грішників, за спасіння своєї душі, за збільшення заслуги в Небі, за прощення гріхів тощо, прим. ред.), без якого її вчинки не осягнуть кінцевої мети, яка була їй визначена через Бога, це вічне щастя в Небі".

Отже, в ситуації, коли людство є цілковито здане на ласку Божу, не може повстати або існувати суспільства поза нашим Господом Ісусом Христом: таке є навчання св. Павла: "бо в Ньому все було створене, що на небі і що на землі (...) все було Ним і для Нього створене. Він раніш усього, і все існує в Ньому" (Кол. 1, 16-17).

Планом Бога є "відновити все в Христі" (Еф.1,10). Це означає привернути все одній голові - Христові, під ним все об'єднати. Святий Папа Пій Х з цього вислову св. Павла вчинив свій девіз: установити наново, відновити все в Христі - не тільки релігію, але і світське суспільство: "Ні, Шановні Браття, - належить з усією силою в тих часах суспільної й інтелектуальної анархії, коли кожний сам себе встановлює учителем і законодавцем - суспільство не буде збудоване інакше, ніж Бог то вчинив. Суспільство не буде збудоване, коли Церква не покладе фундаментів і не буде керувати будовою. Ні. Цивілізації не треба повторно відкривати, не треба будувати нового суспільства на хмарах. Це було вже доконане. Ним є християнська цивілізація і католицьке суспільство. Належить його тільки установлювати і безустанно привертати, в оперті на природних і Божих підвалинах, давати відсіч атакам, які відроджуються, нездоровим утопіям, бунтам і безбожності, відновити все в Христі".

Однією з причин, чому сьогоднішні люди думають, що конче необхідне відділення Церкви від держави, є пропаганда масонських сект. Це їхні найвищі цілі, для яких вони таємно працюють. Папа Лев ХІІІ у своїй енцикліці про масонів Humanum genus говорить: "Тому також (масони) голосять цілому світу ту засаду і боряться в її обороні: що Церкву від держави належить цілком відлучити". Тому той, хто голосить про це відділення Церкви від держави чи про лаїцизацію, свідомо чи не свідомо нищить Церкву, допомагає і пропагує масонські ідеї.

Багато хто говорить, що релігія стосується приватної сфери, тому держава не має мати до неї жодних стосунків. Але почитаймо ще раз, що говорить Лев ХІІІ в енцикліці Libertas:

"Дещо спокійнішими, але не більш погодженими з собою є ті, які стверджують, що укази Божих законів справді мають управляти життям і приватними звичаями, але не державою: у справах публічних належить відступати від Божих наказів і при формуванні законів взагалі не треба на ці накази зважати. Звідси з'являється згубна максима про розділення справ Церкви і держави.

Неважко зрозуміти, яким недоречними є це говоріння. Коли сама природа волає, що громадянам у суспільстві не повинно бракувати ні засобів, ні способів, щоб вести порядне життя, тобто життя, узгоджене з Божими законами, бо Бог є началом усякої чесноти і справедливості, то думка, що держава цілком не повинна турбуватись про такі права громадян і владно допомагати їх утвердженню, поза всяким сумнівом, вражає своєю суперечністю.

І далі: ті, що стоять на чолі народу, зобов'язані підтримувати корисні речі і зовнішні справи мудрістю законів, але також якнайбільше підтримувати добра для душ".

о. Андрій Коваль, СБССЙ / http://www.saintjosaphat.org