«Жоден народ не буде вільним, поки не звільниться сам!»

Доки українці будуть заручниками віри «в доброго царя-батюшку», котрий прийде й вислухає, приголубить та вирішить за них усі їхні злободенні турботи, доти в Україні пануватимуть крутії і пройдисвіти, лицедії від політики й обіцяльники різних мастей, облудні пророки й фальшиві благодійники. Доти народ України буде жити в духовних і матеріальних злиднях, в умовах правової незахищеності, а корінна нація – українці – ще й в атмосфері тотального національного гноблення.

У країні від початків «незалежності» діє антиукраїнська антинародна система внутрішньої окупації. Володіючи значними засобами інформаційного впливу, вона щоденно втовкмачує в голову електорату, що єдина законна можливість щось змінити в країні – це прийти на виборчу дільницю й проголосувати за чергового «доброго дядька». А отже, набір засобів впливу на процес державотворення цим і обмежується для «носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні…». Таким чином система мінімалізує участь народу у справі керування державою до невигадливого процесу вкидання бюлетеня в урну раз на декілька років і уникає підконтрольності з боку народу, а тому почуває себе безкарно й витіває нахабно та цинічно все, що їй заманеться. Зі зміною осіб на посадах різних рівнів у цій системі сама система залишається незмінною.

Усе сказане в попередньому абзаці - це аверс проблеми. Але є й реверс – байдужість решти суспільства, тих таки виборців, до власних можливостей впливати на хід процесів у державі та свідоме обмеження своїх обов’язків до примітивного малювання галочки чи хрестика в бюлетені раз на декілька років. З незмінним «умиванням рук» після, начебто виконаного громадянського обов’язку: ми їх ото, мовляв, обрали, дак нехай вони тепер за нас думають, як нам жити… Наше діло маленьке…» А «обрані», бідолахи, опиняються тим часом сам на сам, мало того, що зі своїми турботами (конкуренція в середині самої системи не гарантує стабільності, а тому одразу ж постає гостра потреба повернення затрат, вирішення власних нагальних забаганок і необхідність якнайшвидшого забезпечення безтурботного майбутнього – свого, дружини, дітей, родичів близьких і далеких…), так іще ж і людські треба вирішувати, хоча б для видимості, щоб не так кидалася в очі цілковита байдужість до численних потреб «маленького українця», на які, вони, «народні обранці», здебільшого плювати хотіли з висоти свого суспільного й матеріального становища. А ті, котрі теоретично й готові щось зробити (є й такі і їх чимало), то впрягшись в упряжку системи, торувати шлях по-своїй волі не можуть. Система – це множина взаємопов’язаних частин, якщо один чи декілька елементів гальмують роботу системи – їх замінюють. Тож для того, аби втриматися в рамках системи, потрібно справно на неї працювати. Якщо спитати в будь-якого колишнього або чинного патріота-депутата, патріота-чиновника в чому справа, відповідь буде прогнозованою: «Я з усіх сил намагаюся – не дають…» Оце те, про що йдеться.

Одиниці не здатні протидіяти системі. Одну систему може подолати лише інша система.

Така система вже була в українській історії. Це та сила, котра спромоглася своїми рішучими діями зупинити Голодомор 32-33 років ХХ ст. в Україні. Яка найбільшою мірою спричинилася до повалення злочинної імперії СРСР. Це система українського організованого національного визвольного руху з українською національною ідеєю на своєму прапорі, очолювана єдиним авторитетним Проводом.

На превеликий жаль, у часі розпаду СРСР ця система виявилася виснаженою через значні людські втрати в багатолітній нерівній боротьбі з потужними нацистською та більшовицькою системами. А ті кадри провідного активу, котрі заступили місце попередників, виховані в умовах західного демо-лібералізму, відірвані від української дійсності, при збереженні назви й зовнішніх атрибутів проявили повну нездатність до осмислення вимог часу й завдань нації на новому етапі боротьби, а тому не спромоглися очолити процес національного державотворення. Провід опинився в руках людей, вихованих радянською системою, ще більше віддалених від розуміння нагальних потреб української нації. Новий Провід закликав до боротьби за права людини в той час, коли ще не були забезпечені права нації, а лише звільнена територія її проживання. Коли нація в неволі, одна з її складових – людина - не може бути вільною автоматично.

Чому саме українська національна держава є панацеєю і єдиним виходом із ситуації, котра склалася в країні? Та тому, що українці є переважаючою спільнотою в цій державі, нас майже вісімдесят відсотків. Зі своїми тисячолітніми традиціями, зокрема й у площині державотворення, прагненнями, культурними й духовними цінностями, дещо відмінними від цінностей інших націй. Як може суспільство повноцінно існувати, коли в ньому не забезпечене основоположне право «бути самим собою» найбільшої його складової? Без врахування цього фактору будь-які зусилля побудувати щось якісне на цій землі були й будуть недостатніми. Досі бралися до уваги різні соціальні, вікові, класові, ґендерні, економічні фактори, з цілковитим ігноруванням українського національного чинника. Саме тому будь-які зусилля в сфері державного будівництва були марними.

"Без вирішення головного політичного питання – створення української національної держави (УССД) – жодна інша (соціальна, економічна, політична, освітня, культурна, релігійна тощо) проблема ніколи не буде вирішуватися на користь народу” (В. Іванишин)

Отже, головною причиною всіх бід України є бездержавність корінної нації, решта –лише наслідки цього досі невирішеного питання.

Яким же є завдання всіх українців і кожного окремо в його вирішенні? Насамперед, зрозуміти першопричину негараздів.

Ще не стерлися з пам’яті людської події так званої «помаранчевої революції». Це яскравий приклад того, як цілком конституційним шляхом народ зміг вплинути на хід подій у країні. Слід знати, що влада – це не обов’язково посадові крісла й депутатські мандати. Не всі, хто нині насправді керує Україною, обіймають державні посади, проте, вони й без цього тримають країну під своїм наглядом. Влада – це здатність впливати на прийняття рішень. Під час помаранчевого повстання народ узяв владу до своїх рук. Механізм спрацював – люди переконалися у своїй спроможності. Але свято тривало недовго. Крах сподівань було закладено вже до фундаменту «революції». Знову, вже вкотре в історії, замість боротьби за національну державу річище народного піднесення було направлене в хибне русло змагань за трон для чергового «царя». Українці повелися на заклик до боротьби не за все, що їм належить, а лише за частину, за покращення умов утримання в неволі. Від цього й розчарування, бо замість здобути «все» – здобули «пшик», і всі зусилля пішли намарне. І знову «національний провід» виявився неспроможним вказати народові на головну причину всіх лих. І лише тому, що сам не усвідомлював цієї причини. Для її розуміння, потрібно вміти будь-яку людину, будь-яку дію, будь-які обставини оцінювати крізь призму добра чи шкоди перш за все національним інтересам. Здатність до такого розуміння може дати лише знання глибинних процесів, котрі відбуваються всередині нації. А ці знання закладені в основу такого вчення, як український націоналізм.

ВО «Свобода» має цілковиту рацію, коли говорить, що партії національно-демократичного табору дискредитували себе бездіяльністю, порожнім базіканням, угодництвом, сумнівними союзами, підміною національних інтересів власними партійними тощо. Варто було б додати до сказаного: політичні партії та організації так званого національно-патріотичного табору в умовах політичної кон’юнктурщини відкинули об’єднуючий чинник – національну ідею (чого варті лише заяви стовпів націонал-демократії В Чорновола в 1994 році: «Нам з націоналістами не по-дорозі!» та П. Мовчана в 2004 році: «Сьогодні національна ідея українців – це Ющенко, наш президент!») і весь комплекс напрямних для її утвердження званий українським націоналізмом – виплеканий протягом тисячоліття життя й боротьби, власне, самою українською нацією і лише осмислений та описаний ідеологами й науковцями. Дерево, як відомо, без коріння гине. Так сталося. Відмежувавшись від ідей та чину з позицій українського націоналізму, «націонал-патріоти» позбавили себе засобів живлення, закорінених в глибини національної самобутності, а тому їхні стовбури або загнили, перетворившись на політичну трухляву, або вчасно підібрані стали сировиною для різьблених та інкрустованих в національному стилі оздоб і декорацій різних безідейних Блоків.

Мало б також слушність твердження свободівців, що вони сьогодні, є єдиною дієвою політичною силою українців, з невеличкою поправкою: «Єдиною дієвою політичною силою на партійному відтинку боротьби». Таке формулювання більше б відповідало дійсності. Але картаючи інших, ВО «Свобода» носить в собі ту ж болячку, що й вищеназвані партії: дбаючи більше про власні партійні інтереси, ніж про об’єднання в рамках організованого націоналістичного руху (бачить націоналізм в своїй особі, а не себе, як складову націоналізму), проголошуючи соціальне важливішим за національне, вигадує «економічний націоналізм» на противагу традиційному, котрий, нагадуємо, є виплеканою в надрах самої нації системою, що регламентує її існування в усіх сферах та площинах буття і в соціальній та економічній, зокрема. Не усвідомлює, що головною цінністю українського націоналізму є українська нація, а не соціум, тобто, ставить воза попереду коня. Відкидає християнську складову українського націоналізму, а отже, й тисячолітню українську духовну традицію. А тому повторює помилки тих, захоплених соціальним визволенням горе-провідників, через яких надії українців на власну державність обернулися крахом, як на початку ХХ ст., так і в останнє його десятиліття.

У державі, нагадуємо, діє антиукраїнська система з підпорядкованими їй державними інституціями (законодавча, виконавча й судова гілки влади, служба безпеки й розвідка, прокуратура й МВС, армія тощо), значними фінансовими, інформаційними й людськими ресурсами в розгалуженій мережі політичних партій та громадських організацій, підконтрольних їй. Чи здатна одна-єдина партія, діючи лише в політичній площині, протиставити себе системі й побороти її? Чи можливо в межах однієї партії створити інституції, альтернативні вищеназваним? Чи впрягання декількох своїх «коників» у багатотисячну упряж антиукраїнської системи потягне державного воза в напрямку вирішення головного питання українців? Скільки їх вже було, тих «коників», а віз де?

Творячи свого часу систему українського організованого націоналістичного руху, Євген Коновалець розумів, що силами однієї, навіть такої потужної організації як УВО, української справи не вирішити. Для цього необхідна участь усього українського народу. Саме тому до творення ОУН було залучено представників різних напрямків і відтинків розрізнених націоналістичних та національно зорієнтованих організацій. А їхні лідери ввійшли до керівного органу новопосталої понадпартійної сили. За кожною з тих організацій стояли люди. Кожна з них отримала в результаті напрямок для діяльності, але вже в єдиному руслі боротьби за Українську Соборну Самостійну Державу. Об’єднавшись у єдину силу, осмисливши єдину для всіх Мету, випрацювавши спільну стратегію і тактику дій, націоналісти змогли об’єднати навколо спільної ідеї національного визволення значну частину українського суспільства. На що кожна з тих партій чи організацій осібно не були здатні. Як результат – приклад величі українського духу в середині двадцятого століття й збереження гідності нації, як запорука її подальшого існування.

Отже, щоб не бути знову ошуканими, потрібно усвідомити, чого вимагати від тих, хто проголошує себе черговим «рятівником нації» без максимального залучення зусиль самої нації. Щоб не кричати: «Негідник!» вже post factum, коли в «Україні для людей» «людьми» виявляться лише «обрані», «Нова країна» - побудованою десь біля берегів чи на островах Середземного моря, «Справедливість» буде по кишені лише тим, хто здатен викласти за неї потрібну суму. З трьох на емблемі «єдиної сили» залишиться лише один палець – середній… Згадайте часи цілковито безкритичного обожнювання Віктора Андрійовича і подальше розчарування в його особі, оточенні, політиці... Кожен, хто приходить зі словами: «Оберіть мене, а про решту можете не турбуватися, будете жити в шоколаді» або «Я і тільки Я здатен ощасливити народ» – ошуканець.

Лише всеохоплююча, масова, за участю всього українського народу національна революція, під керівництвом єдиного авторитетного Проводу з кращих представників народу, метою якої буде здобуття Української Соборної Самостійної Держави – держави української нації на українських етнічних територіях, яка забезпечить українській нації усю повноту державницького життя, кожному українцеві відчуття єдиного повноправного господаря Своєї долі, на Своїй рідній землі, а всім громадянам України інших національностей, не зараженим бацилою українофобії, добробут і процвітання – здатна змінити хід історії і привести українську націю до омріяної віками національної свободи!