Вірні УПЦ КП, УАПЦ і, якоюсь мірою, УПЦ МП мають чимало підстав для "Te Deum laudamus". Свої причини подякувати Богові мають і католики та протестанти. Для католиків природно радіти з того приводу, що їхні східні брати, які не перебувають у повноцінній єдності зі Вселенською Церквою, шукають єдності принаймні поміж собою. Протестанти можуть мати своє розуміння християнської єдності і радіти нинішнім процесам. Окрім суто релігійних причин для радості існують законні світсько-політичні причини. Під цим кутом зору останнім новинам можуть втішитися і релігійно індиферентні люди.
Утім, тотальність і градус ентузіазму занепокоює окремих християн. І мова йде не лише про "Кагор на Майдані" та "Tomos Welcome Party" в одному з нічних клубів столиці. "Атеїсти Київського патріархату" – це більш, ніж відчутна тенденція. Сьогодні патетичні вигуки про томос і автокефалію можуть належати людям, які агресивно реагують на елементарне дисидентство стосовно ЛГБТ-ідеології, кричать про "релігійне мракобісся", коли хтось підіймає тему захисту ненароджених дітей, і болісно ставляться до того, що в західних регіонах батьки задоволені уроками християнської етики. Ми стали свідками ситуації, коли релігійне питання вплітається у без того химерний дискурс, побудований шляхом гібридизації націоналістичних та ліво-ліберальних елементів. Те, що стосується у першу чергу самих християн, турбує тих, хто керується гаслом "Геть від Москви!", наділяючи його особливими сенсами: Геть від Москви = Давайте будемо ближчими до західного глобалізму і ліво-ліберальної соціальної інженерії.
Ситуація по-своєму прикра. Але вона не дивує, якщо усвідомлювати глобальні тенденції релігійного життя. Найлаконічніше ці тенденції можна схопити поняттям постсекулярності. На зміну прямолінійним процесам секуляризації прийшло творення постсекулярного простору. Релігії, яка раніше витіснялася з публічного простору, ніби дозволяють повернутися. Але повернутися у фрагментарному вигляді, пристосовуючись до реалій, виплеканих попередніми етапами дехристиянізації.
Протестантські спільноти з "єпископинями"-лесбійками, які наказують прибрати з храмів хрести, аби не образити мусульманських мігрантів, є зразковими носіями постсекулярної релігійності. Така релігійність усіляко вітається. Католикам, які бережуть моральну ортодоксію, доводиться тяжче. Втім, мімікрія католицького загалу добре помітна, і чим більше католики пристосовуються, тим меншим стає антикатолицький тиск.
В Росії склалася своя версія постсекулярності. Там християнство мусить пристосовуватися до реалій "культурного сталінізму". Церква позиціонується як певна патріотична цінність поруч із насліддям радянського минулого. Процерковна позиція державної влади сусідить зі збереженням низки лаїцистських та ультраліберальних норм законодавства.
В Україні продовжує зазнавати трансформацій власна модель постсекулярності. Наразі вона виглядає так: культ "єдиної помісної Церкви", яка мала б відповідати патріотичним запитам і одночасно ніяк не протидіяти ліво-ліберальним ініціативам влади та "громадськості". Дивуватися немає чому. Ми є свідками місцевого прояву глобальних процесів. Потрібно усвідомити цю обставину і йти далі, відштовхуючись від наявного стану речей (не сприймати його за щось легітимне, а просто тверезо усвідомлювати).
У світлі сказаного корисно пригадати гасло Папи Пія X "Відновити все у Христі!", яким також виразно керувалися інші понтифіки першої половини минулого століття. Сьогодні немає особливих підстав сподіватися на успіх у найближчому часі якихось сміливих контрсекуляристських стратегій. Одначе "Відновити все у Христі!" звучить з новою актуальністю. Це гасло закликає до віднайдення християнами внутрішньої цілісності та послідовності як відповіді на спокуси постсекулярності.
Для українських християн "Відновити все у Христі!" означає, зокрема, чітко розставити пріоритети і добре усвідомити, де Боже, де кесареве (у нашому випадку національне), а де – всього лиш мерехтливі постмодерні (і постсекулярні) симулякри.
