Нема нічого дивного в тому, що за нинішніх політичних
реалій малоросійська філія РПЦ, використовуючи, так би мовити,
«адміністративний ресурс», завзято впроваджує в життя свій «канонический
реванш». Це настільки природно, що дивуватися немає з чого.
Москво-криво-обрядославіє лише черговий раз демонструє власний
цезаропапізм.
Одним із вимірів РПЦшного реваншизму сьогодні стало
прагнення приватизувати (чи то пак, «прихватизувати») українські
святині. Серед об’єктів «истинно православной» приватизації числиться і
Почаївська Свято-Успенська лавра. І це дуже знаково, адже Почаївська
лавра – це своєрідна історія хвороби української душі, це літопис
релігійної, культурної, цивілізаційної скаліченості України.
Людині, котра має хоч найменше уявлення про
архітектурний комплекс Почаївської лаври, а також не позбавлена
елементарного естетичного смаку не важко зауважити, як усю гармонійність
барокової композиції, побудованої навколо шедевра Г. Гофмана –
Успенського собору, – руйнує зведений у московському стилі Троїцький
храм. Будівництво собору завершено у 1783 році, в той час, коли монастир
належав Василіянському ордену. Побудова Троїцького храму припадає на
1912 рік; архітектурна стилістика храму виразно відображає факт окупації
святині московським синодальним відомством.
Поруч із органічною помпезністю барокової святині
Троїцький храм нагадує шатро кочівника. Дивлячись на це шатро, можна
уявити, що із нього ось-ось вилізе азіат-монголоїд. І не важливо, що
буде у нього в руках – нагайка чи кадило, бо і в першому, і в другому
випадках він буде чужим на тлі барокової окцидентальності...
Успенський собор і Троїцька церква – це ілюстрації
до двох представлених на українських теренах «східних християнств»:
християнства українського і християнства московського. Ритми першого
споріднені з ритмами цивілізації Окциденту, ритми другого відображають
стукіт копит євразійських орд.
Контраст двох типів духовності, двох культур, двох цивілізацій.
Успенський собор та Троїцька церква просто
співіснують поруч, однак «не накладаються», не створюють гібрида – вони
просто стоять поруч, залишаючись взаємно чужими. Два штрихи про стан
духовного здоров’я, датовані 1783 та 1912 роками... В реальній же
історії (а не в записаній на «архітектурному папері» історії хвороби)
Успенський собор та Троїцька церква є синтезованими, чи то пак,
гібридизованими. Світла життєрадісність Успенського собору вбита,
похована під похмурістю псевдовізантійських розписів; бані знесені, на
їхньому місці, мов для наруги, встановлені шоломоподібні куполи – такі,
як на Троїцькому храмі. Цей уявний архітектурний гібрид – це надгробок,
надгробок убитого московсько-татарською візантійщиною українського
християнства.
Не дивно, що Т. Шевченко, як і багато інших, був
«християнином без Церкви» – в межах Російської імперії для нього не
існувало Церкви, бо існувало лише «капище поганське», котре було чужим
українському духу.
Ось так українці окупованих Московщиною земель були
позбавлені власного християнства. Їм доводилось або залишатися
«християнами без Церкви» і йти до Бога самостійно, або приймати
чужорідне москво-криво-обрядославіє.
Звідси – і той факт, що галичани, попри сучасну
демоліберальну секуляризацію, все ж частіше ходять до церкви, ніж
наддніпрянці... «Уніатизм» теж має певні хвороби, однак йому не довелося
пережити євразійського травмування. (Дивно лише, чому з таким
величезним ентузіазмом заходилася «овосточнювати» себе нинішня УГКЦ?).
Як наслідок – органічніший розвиток, а, отже, – і більший
євангелізаційний «коефіцієнт корисної дії».
Дивлячись на велич Успенського собору та вбогість
Троїцької церкви, закономірно виникає питання: як могло трапитись, що
українська духовність програла московській? Бароко, таке буйне,
життєствердне і повне сил, було переможене азіатством – у чому причина?
Гадаю, українська барокова духовність зазнала поразки, бо не була...
готичною. Євген Маланюк вважав, що проблема української ментальності в
тому, що вона «не доросла до готики», і в цьому є певний сенс. Бароко –
це стиль величний, але розніжений і невиразний. Бароко – це
аристократичні шати, проте не лицарські обладунки.
Це європейський стиль, надзвичайно чужий Московщині, але в українському контексті він є дуже слабким супроти азіатства.
Сьогодні продовжується боротьба між українським
бароко та московським євразійством. Залишаючись «бароковим», українство
має мало шансів на перемогу. Щоб перемогти, йому потрібно стати хоч
трішки «готичним». А що ж таке готика? Обладунки, меч, лицарська
суворість... Це швидше зовнішні атрибути готики. А що нам покаже її
морфологічний зріз?
Як зазначав Сергій Квіт, готика «символізувала
ієрархічний світ, у центрі якого стояв Бог. Найяскравіше вона виявилась в
архітектурі – стремління вперед і вгору, крізь тонкі колони і
стрільчасті арки до шпилів і вітражів, немов з темного дрімучого лісу –
до світла, до Бога. (…) Це була доба живої віри, ідеалізму, великих
досягнень людського духу» [1]. Отже, готика – це вияв теоцентричної
ієрархічності, впорядкованості, гармонійності – будування життя згідно з
його Першопринципом. Прикладом такої впорядкованості може слугувати
характерний для часів Середньовіччя примат духовної влади над світською,
Церкви над державою – примат доволі не механічниий, не закостенілий, а
радше духовний, що виражається у трагічному динамізмі.
Готику можна краще зрозуміти на тлі її антиподу. На
противагу готиці (динамічній гармонійності) постає візантизм –
закостенілий хаос. В історичній Візантії, а згодом і в Московщині виявом
цього хаосу є явище цезаропапізму – підпорядкування Церкви державі.
Цезаропапізм – це порушення згідної з Першопринципом ієрахічності,
перевертання Буття з ніг на голову.
Дуже вдало різницю між католицькою готикою та
різними формами цезаропапізму зауважив вже згадуваний Є.Маланюк. У своїх
нотатках він пише, що готична катедра св. Патріка у Нью-Йорку «є не
лише навпроти Рокфеллер-Сентер, але й проти нього. Вона протистоїть
Мамоні, Матерії, проминаючим „кесарям” і всілякому лже-духові». В цей же
час англіканська церква «власне не «протистоїть» (напр. славнозвісному
Уол-стрітові, що є поруч), але, сказати б, «стоїть поруч», «співіснує» в
системі, де Богове й Кесареве не противляться собі, а співживуть з
собою традиційно й побутово».
Принцип (чи антипринцип?) цезаропапізму, конформізму
відносно «сильних світу цього» має конкретну конфесійну об’єктивацію:
«тінь кесаря, що віддавна лягла і на православ’я, і на англіканство», –
саме так резюмує свої філософсько-поетичні інтуїції Є.Маланюк [2].
Нині, незважаючи на власний – бароковий – ментальний
субстракт, українці мають шанс на готичний ріст вгору, адже сьогодення
відкриває перед нами вхід туди, звідки виросла середньовічна готика –
вхід у римські катакомби. Так, саме із глибини катакомб, від
підпільників-неофітів черпає духовну силу середньовічна готика. Із
таємно відправлених Агапе постає і відлуння григоріанських хоралів, і не
лише духовна, але й світська могутність середньовічного Риму. І
сьогодні християнська Україна може пройти шлях катакомб, передусім –
духовних. Через катакомби – до готики. Через нонконформізм – до
відновлення ієрархічної стрункості. Розділити Боже та Кесареве,
гармонізувати, ієрархічно впорядкувати принципи, рости вгору...
Сьогоднішній «канонический реванш» – це наступ спрофанованого християнства, наступ цезаропапізму.
По одну сторону фронту опинилися «золотые купола» і нафтодолари.
Душе слушно сутність цієї профанації відзначив о.
Олег Гірник, вказуючи при цьому, що вона «повстає як рафінована
богословським інструментарієм і стилізована під православіє типова
шовіністична, буржуазна ідеологія, що редукує богословську "тріаду” на
"триіпостасну єдність” трьох слов’янських народів, забезпечуючи
"релігійний опіум для народу”, а неоліберальній "газпромовській”
капіталістичній олігархії комуністичного походження з "есендешними”
громадянствами, німецькими паспортами, рахунками у швейцарських банках,
палацами у Лондоні та віллами в Каліфорнії – гарантії безтурботного
процвітання та стабільного примноження статків взамін за ”златоглаві
православні собори”» [3].
Сьогоднішні «золотые купола» – це радше еманації
інших бань, тих, про які співається, що вони «на груди наколоты». Ці
бані мирно співіснують і з пануванням кримінально-олігархічної кліки, і з
бандитським імперіалізмом, і з владою транснаціональних корпорацій, і з
поневоленням людини «пірамідою потреб» Маслоу.
Зрозуміло, що я аж ніяк не виступаю проти того, щоб
українці боронили власні святині від зазіхань
путінсько-ФСБшно-газпромівського релігійного відомства. Навпаки,
боротьба з таким «ультраканонічним» нахабством – це боротьба не лише за
національні інтереси, але й боротьба проти цезаропапізму і, насамперед,
боротьба за істинність і чистоту християнства. І про це варто пам’ятати.
Цю боротьбу слід розглядати як маніфестацію боротьби глибшого
характеру. Слід розширити обрії, захопити поглядом максимальну ділянку
фронту.
...Протистояння Імперії знову стає одним із найважливіших аспектів християнської присутності на цій землі.
Примітки
1. Квіт С.М. Основи герменевтики. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003
2. Маланюк Є. Нотатники (1936-1968). – К.: Темпора, 2008
3. Гірник О. Теологія встає після сутінків. Частина І. Теологія як критерій
євангелізації
//
http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/12696-teologiya-vstaye-pislya-sutinkiv-chastina-i-teologiya-yak-kriterij-yevangelizaciyi.html
