Дивлюся на Вкраїну рідну, що сотні літ під ярмом гнеться. Колись - татарського. Тепер - від показово українського.
І питаю тебе, вільний козаче, - хто ми є на цій землі святій? Що робимо тут, і яку місію несемо? А яку мусимо нести?
Де коріння наше? Звідки прийшли ми?
Якщо від Русі до нині прийшли - то чому втратили відчуття гордості за предків своїх?
Коли безродні - для чого нам родини наші, якщо онуки вже плюватимуть на наші могили?
Якщо земля ця наша - як продавати посміли те, що нащадкам передати мусили до грудки останньої?
Якщо чужа вона нам - де ще в світі Бог нам землі відведе?
Якщо Герої - як сміють законом поневолювати сім'ї наші, а ми продовжуємо жити?
Якщо боягузи - чому муками душу терзаємо, що так живемо?
Коли жінки - чом не ридаємо над майбутньою тяжкою долею своїх і чужих дітей?
Якщо чоловіки - то чому жіночі гарячі сльози не капають на наші жорстокі до ворога обличчя?
Якщо розумні - як орудувати дозволили собою нікчемам і нездарам?
Якщо дурні - чому не кинулися на ворогів з люттю, зневажаючи загрози?
Коли від козаків коріння наше - чому на золото-срібло такі падкі стали? Честь лицарську - на сміх ворогам - під тином полишили?
Коли від свинопасів коріння пішло - чому ратицю за герба собі не брали, до Трисуття потягнулися?
Не знаю, хто ми... Але відчуваю всім серцем - мусимо відповісти собі на ці питання негайно.
Без прикрас, як на сповіді.
Перед Богом, пращурами і правнуками.
Чомусь здається, що вони - в одному обличчі. І чекають боротьби за Справедливість саме від нас.
Від живих.
Бо інакше минуле не має змісту, а майбутнє - сенсу.
Чи може бути Бог над минулим без змісту а майбутнім без сенсу?
Хто з нас готовий відповідати за це?
Я - не готовий. Тому жити мушу інакше. Питання неприємні - самому собі задати.
Не "по-сучасному" відповісти на них - "...що зробити міг я, нікчемний, проти сили такої ?".
А по-колишньому - "Іду на Ви!".
Запаливши своїм серцем серця інших полум'ям великих
лицарів, які робили це за нас. Рясно поливаючи кров'ю своєю землю під
Конотопом і Полтавою, Зборовом і Берестечком. А де не полита вона за
історію нашу нелегку? Чи все ми знаємо? Чи всіх пам'ятаємо?
В місцях навіть камінних карпатських не лишилося
певно квадратного метра без душі загиблої. Що згоріла, як зірка, за нас з
вами. Непам'ятаючих родства свого і завдання свого від загиблих до
майбутніх.
Від гнаних світами в кайданах. В копальнях Воркути про тишу вкраїнську з солов'ями мріючих.
Про клаптик власний Землі святої, якої ніколи майже й не мали за таку довгу історію...
Тоді що ми варті без землі-крові цієї ? Хто ми без неї?
Пора просипатись, Вкраїно! Бо сон наш - смертельним стає.
І досить героїзму дешевого. Забавки, мабуть, скінчилися.
Наступає нова ера.
Нових жертв від героїв яка вимагає.
Або мільйонних жертв нікчем і боягузів.
Третього - не існує.
На нас дивиться світ. Увесь.
І Бог.
* * *
Петро КАМІНЬ,
товариство "Мале Коло",
для УП
www.banderivets.org.ua
