У пресі в публікаціях на духов­ну тематику говориться, що укра­їнський народ ще від княжих часів був православним, тобто таким, який заперечував верховенство Римського Архієрея і не визнавав його за Голову Церкви, бо був під­даний Константинопольському па­тріархові, який свого часу розірвав єдність з Римом, з Католицькою Церквою. Чи це правда? Якої віри був наш народ на початку свого християнства?

Знаємо, що апостолами слов’ян- ських народів були свв. Кирило і Методій, які прийшли на наші зем­лі з Візантії. Вони навчали народ Христовій вірі слов’янською мо­вою. Створивши слов’янську абет­ку, перекладали церковні книги. Їздили до Риму на аудієнцію до Папи Римського Адріан II, який дав свв. Кирилові і Методію доз­віл розповсюджувати слов’янські церковні книги, проводити місії і відправляти богослужіння слов’ян­ською мовою. Розбіжностей у вірі на наших теренах не було. А факт, що св. Кирило і Методій їздили до Риму для звіту, свідчить про їхню підлеглість і і підлеглість місійних теренів Римському Понтифіку, а отже, і приналежність до вселен­ської Католицької Церкви.

Було все спокійно в слов’ян стосовно єдності у вірі. Настав 1054 р., в якому константинополь­ський патріарх Михайло Керуларій збунтувався проти вищості Папи Римського в Церкві, почав звину­вачувати його у зміні християн­ського вчення, започаткувавши таким чином розкол у Церкві, який триває досі. Він поділив колись єдину Церкву на католиків і право­славних (вони не визнають Папи, як Голову Христової Церкви). Од­ним із теперішніх аргументів, який нібито свідчить, що наш народ був православним є те, що він прийняв східний обряд з Візантії. Або ж ще кажуть, що Св. Володимир при­йняв саме православну віру. Цьому суперечить здорова логіка та істо­рична правда. Перегляньмо ж їх.

1. Коли св. Володимир прий- няв хрещення і охрестив народ – був 988 р., а розкол утворився 66 років опісля даної події. У той час наш народ перебував у єдно­сті з Римом. Коли сталася схизма в 1054 році в Константинополі, він не підтримував її, про це свідчать наступні аргументи.

2. Одним із найпевніших дока­зів повної відданості Української Церкви Апостольській Столиці є літературна пам’ятка, написана грецькою мовою, яка збереглася ще з часів князя Ярослава Мудро­го. Це відповідь українському кня­зеві (а може, архієпископові) на його запит, «яким способом Рим­ська Церква відлучилася від Цар­городської?» Автор подає перегляд 13 церковних «спорів» між Візан­тією і Римом, починаючи з ІV ст. аж до патріарха Сергія ІІ (1001-1019) включно. І хоч своєю формою ав­тор бере за зразок одне із послань Фотія (в ІХ ст. на деякий час зро­бив схизму в Константинополі), одначе становище його цілковито противізантійське. Вину всіх роз­дорів автор приписує Візантії. Хто був автором цього цікавого трак­тату невідомо. Достеменно знаємо, що це не був священик латинсько­го обряду, бо зі змісту видно, що писала цей твір людина грецького обряду.

3. Прокляття, якому піддав па­тріарх Керуларій Папу і цілу Ла­тинську Церкву, не проголошувано по церквах України, бо ні наш літо­пис, ні інші пам’ятки того часу не згадують про це ні словом. Коли б візантійська схизма хоч трохи була популярна в Україні, то безумовно акція чи то патріарха Фотія, чи па­тріарха Керуларія мала б голосний відгомін. Адже на початку ХІІ ст. з’являються в Україні переклади творів римських Пап, а серед них найбільш цікавий переклад ли­ста Папи Лева І про дві природи в Христі. Як дізнаємося зі вступу, цей лист був присланий з Риму в кінці ХІ або на початку ХІІ ст. для князя Миколи, званого Святоша. Князь отримав його ще до вступу в монастир, тобто перед 1107 р. Цей лист, як пише невідомий, прочита­но на ІV Вселенському соборі (451 р.), і після прочитання всі учасни­ки собору назвали Папу «стовпом правовір’я», тобто непомильним учителем Церкви, та ствердили «Петро через Лева промовив!»

4. Коли патріарх Михайло Ке­руларій кинув прокляття на Рим­ську Церкву, то на синодальному акті цього прокляття між підписами усіх підлеглих йому митрополитів й архієпископів інших Церков, немає підпису київського митрополита, голови тодішньої Української Цер­кви. Чи київський митрополит був на цьому синоді й не підписав, чи не явився на згаданий синод – не­відомо. Але факт, що голова тодіш­ньої Української Церкви своєї згоди від імені своєї Церкви на відлучен­ня від Апостольського Престолу не дав. Головою тодішньої Української Церкви був, очевидно, митрополит Іларіон, і відсутність його підпису на синодальному акті прокляття Римської Церкви Керуларієм ствер­джує позитивне ставлення тодіш­ньої єрархії нашої Церкви до Апо­стольської столиці.

5. Один з аргументів єдності князів і нашого народу з Апостоль­ською столицею є той факт, що повернення папських легатів до Риму було здійснене через Україну далекою окружною дорогою. Дов­ший час вони перебувають у Києві, звідкіля пересилають імператорові Константинові автентичний текст екскомуніки на патріарха (бо, як відомо, грецький переклад пап­ської екскомуніки був фальшивий), що є доказом того, що Україна не тільки не зірвала взаємин і зв’яз­ків з Апостольською столицею, але була й найбезпечнішою країною «грецької віри» на Сході, де ніщо не грозило високим представникам зненавидженої тоді на Сході латин­ської Римської Церкви.

6. Патріарх Керуларій у своїй акції проти Апостольського Престо­лу не забув про найбільшу державу «грецької віри» на Сході - України, видно з поширюваних на наших теренах полемічних творів проти латинян. Але їхніми авторами були виключно греки, й досі не знайде­но жодного твору проти латинської Римської Церкви, якого б автором був українець, член Української Церкви Київської держави. Тодіш­нім українцям, громадянам могут­ньої Київської держави, заборони константинопольського патріарха використовувати цю саму посуди­ну, з якої їв чи пив латинник, на­зиваючи її «оскверненням право­вірного християнина», «стрижен­ня бороди» й т. д. були смішні та стояли нижче їхнього культурного рівня. Для тодішніх українців Цер­ква була одна велика християнська родина, яка по всій вселенній при­носить хвалу єдиному Богові.

7. Встановлений Папою (1089 р.) в Римській Церкві празник Пе­ренесення св. мощів Николая Чу­дотворця до Барі, якого і тепер святкуємо 22 травня, зараз же при­жився і на Русі, а у Візантії не свят­кується до нині. Це свято майже в цей самий час увів в український церковний календар київський ми­трополит Єфрем. Сьогодні Право­славна Церква в Україні, Росії та в інших країнах святкує празник «літнього» св. Миколая. Питаємо, чому Православна Церква його святкує, якщо це свято встановив Папа після розколу? Відповідь про­ста: тоді у нас не було прихильни­ків розколу, народ і духовенство не приймали православних єре­сей від Константинополя, а щиро приймали все, що установляв чи подавав для добра вірних Голова вселенської Христової Католицької Церкви. Все це є доказом того, що наш народ не міг бути православ­ним, а належав до соборної, тобто Католицької Церкви.

8. З цієї ненависті до Римської Церкви і Папи, яка була у Візантії, немає в нас ні сліду. Ось деякі фак­ти, які підтверджують про стосунки Київської Русі з Західною Церквою:

– 977 р.: «Придоша послы к Ярополку из Рима от Папи» (Бене­дикта VІІ) – ця відомість з Ніконов­ського літопису;

– Київська Церква з самого по­чатку не признавала, подібно Рим­ській, фотієвих соборів (861, 867 і 879 р.), а Трульський собор (692 р.) не вважався вселенським;

– 1021 р.: є пам’ятки, що Ярос­лав Мудрий просить у Папи Бене­дикта VІІІ архієпископа, і що Папа прислав болгарина Олексія, якого переслідували греки;

– 1048 р.: за княжною Анною Ярославівною прибуло посольство від Генріха Французького в Київ (в складі послів були латинські єпи­скопи), і княжна стала французь­кою королевою;

– 1051 р.: Ярослав І розриває стосунки з Візантією: митрополи­том київським стає русин;

– 1089 р.: кн. Ярополк Ізяс­лавович, перебуваючи в Римі, пе­редає свої землі в підданство Св. Престолові;

– 1091 р.: Теодор Грек привіз до Києва в дар від Папи мощі;

– 1147 р.: відбулося постав­лення Клима на митрополита ки­ївського; його благословили го­ловою св. Папи Климента, щоб не звертатися за юрисдикцією до кон­стантинопольського патріарха;

– 1169 р.: в Київ прийшли по­сли від Римського Папи;

– 1180 р.: князь Роман Ростис­лавович мав у Смоленську в шко­лах вчителів греків і латинян;

– до ХІІ ст. датується найдавні­ший рукопис (ІХ ст.) слов’янського перекладу «Номоканона»; пере­клад повідомляє, що «блаженний Папа Лев» відкинув 28-е правило Халкедонського собору (451 р.), і що першенство Риму походить від Божественної благодаті, даної Пе­тру;

– в ХІ і ХІІ ст. в сім’ях Яросла­ва І і Володимира Мономаха було до 30-ти історично установлених сімей русинів із західними католи­ками (мали честь укладати шлюби з католицькими монархами і бути католиками, бо самі ж були тієї віри, тільки іншого обряду);

– 1227 р.: Папа Гонорій ІІІ по­силає грамоту Universis Regibus Russiae, в тому числі північним князям;

– 1231 р.: є грамота Папи Гри­горія ІХ до князя Георгія (Всеволо­да) Володимирівського (на Клязь­мі);

– 1246 р.: Папа приймає Дани­ла Галицького під покровительство Св. Престолу;

– 1248 р.: Папа Інокентій ІV пише князю Олександру Невсько­му, вітаючи його з тим, що він «дуже благочестиво просив про приєднання до цієї голови (тоб­то Римської) Церкви з правдивою покірністю і вирішив побудувати в м. Пскові латинський собор; Папа посилає до нього легата;

– 1249 р.: князь Василько Ро­манович Володимиро-Волинський просить Папу признати законним його шлюб з суздальською княж­ною Дубровною Юрівною, яка була йому троюрідною сестрою. Стверд­на відповідь Папи зберігається у Ватиканському архіві.

Отже, Київська Русь, Укра­їнська Церква, наш народ був католицьким, а не православ­ним, Українська Церква під­тримувала постійний зв’язок з Римськими Архієреєм. Набага­то пізніше схизматицькі греки поступово підступом і хитрістю узурпували (незаконно захо­пили) владу. Треба було чека­ти Берестейської унії в 1596 р., щоб знову відновити і підтвер­дити свою єдність з Католиць­кою Церквою.