Церковний похорон — це благословення тіла померлого християнина-католика, поєднане з процесією.
Поховати померлого — одна із справ милосердя. Християни шанують тіла померлих, тому що вірять, що вони колись воскреснуть. Саме тому Церква запровадила урочистий обряд поховання.
Під час похоронної процесії попереду несуть хрест (бо ми молимося в ім'я розп'ятого Спасителя), дзвонять у дзвони, співають псалми і жалібні пісні. Ідучи на цвинтар, як і під час будь-якої іншої процесії, весь час треба молитися, як і під час будь-якої іншої процесії, а не розмовляти.
За допомогою обрядів, пов'язаних з християнським похоро¬ном, ми виражаємо прохання, щоб Господь Бог був милосерд¬ним до душі померлого.
Коли священик благословляє тіло померлого, вірні тримають запалені свічки. Цим виражаємо прохання, щоб Бог дозволив померлому бачити вічне світло (себе самого). Кроплячи свяченою водою домовину, священик виражає просьбу, щоб Бог очистив померлого від гріхів. Запалене кадило символізує наше заступництво. Цим просимо, щоб наші благання, як дим кадила, вознес¬лися аж до Божого престолу і були там ласкаво прийняті.
З похоронним обрядом поєднується і Служба Божа, а часом священик ще й промовляє до зібраних, щоб спонукати їх до щирої молитви за того, хто перейшов до вічності.
Колись був звичай напередодні похорону, ввечері, заносити тіло померлого до церкви; там протягом ночі молилися біля тіла, а наступного дня вранці священик у присутності тіла померлого відправляв Службу Божу.
Там, де не можна відправити Служби Божої в присутності тіла померлого, відправляється її пізніше, але тоді посередині церкви ставиться т. з. катафалок.
Померлих невинних дітей до 7 років священик ховає у світлих ризах.
Квіти і вінки під час похорону символізують, по-перше, швидкоплинність земного життя; по-друге, безсмертність душі і любов, що триває і після смерті.
У Св. Письмі говориться: "Чоловік бо — дні його, немов билина: квітне, мов квітка в полі" (Пс. 103, 15).
Свіжі квіти і вінки на домовині означають також те, що душа живе, хоч тіло померло.
Посаджені на гробі квіти символізують любов тих, кого залишив померлий.
Урочистість християнського похорону викликана також і тим, що Господу Богу дуже приємно, коли люди вшановують тіло того» хто помер у ласці Божій.
Людське тіло слід шанувати І після його смерті. Зрозуміло, що насамперед ми вшановуємо живі тіла, бо вони є помешканням і засобом нашої душі, подібної до Бога. Але ми не повинні забувати і про пошану до людських останків, адже вони за життя були храмом Святого Духа.
Бог вважає похованням померлих справою милосердя і нагороджує за нього.
У деяких країнах практикується спалювання тіл померлих (кремація). Церква не схвалює кремацію, тому що це суперечить і людським, і християнським почуттям.
Усі народи на ранніх етапах своєї історії ховали своїх померлих. Про це свідчать найдревніші людські останки, які знаходимо в землі. Первісні гроби найчастіше були викладеш камінням. Св. Письмо свідчить, що і євреї ховали в землі тіла померлих. Відмова комусь у похороні вважалася у євреїв великою карою (Второзак. 28, 26). Лише під час великих епідемій деякі тіла спалювали (Амосб, 10).
Ховали своїх померлих римляни — гроби були для них святістю (Ціцерон). Зневаження гробу тяжко карали — відрубуванням руки або спаленням. Римляни налили тіла лише тоді» коли боялися, що їх може збезчестити рука ворога (Аліній). Давні єгиптяни і корінні жителі Америки мали звичай бальзамувати тіла (єгипетські мумії).
Спалювання тіл ображає наші християнські почуття.
Для християн смерть є ніби сном. Померлі — це сплячі (І Кор. 15, 18), бо колись воскреснуть. Цвинтар —це місце спочинку. Поняття смерті як сну може нам унаочнити тільки поховання — тіло, опущене в землю, уявляється Апостолові насінням: "Сіється в тлінні, а встає у нетлінні; сіється в безчесті, а встає у славі; сіється в безсиллі, а встає у силі" (І Кор. 15, 42-43).
Як християни, поважаємо нашу душу, подібну до Бога, а, звідси, і її засіб, тіло (Ориг.). Зрештою, ми повинні іти за Христом, який не давав наказу спалити Його тіло, — воно було вкладено до гробу, звідки Спаситель воскрес.
Поган дратували гроби, тому що надто часто нагадували про смерть, про кінець земного щастя. Тому вони й палили тіла своїх померлих.
Іноді Церква може відмовити у християнському похороні — неохрещеним, іновірцям або таким католикам, які очевидно умерли в стані явного тяжкого гріха.
До нехрещених відносяться також неохрещені діти. Над неохрещеними Церква не має жодної влади.
Іновірцям (протестантам, схизматикам і т.п.) Церква відмовляє у похороні, керуючись засадою: "З ким ми не були у спільноті за життя, з тим не можемо мати нічого спільного і по його смерті" (папа Інок. III).
На католицьких цвинтарах ховають іновірців, але на неосвяченому місці.
Відмовляє у християнському похороні Церква і католикам, якщо вони при повному розумі здійснили самогубство або коли загинули під час поєдинку; позбавляються права на похорон і ті, хто відрікся від прийняття св. Тайн або протягом довгих років не приймав св. Тайн у Великодній час. Така відмова грішним католикам не є присудом осудження, але лише виявом відрази до того чи іншого гріха і засобом відлякування інших від подібного гріха.
Одним з видів похоронного Богослужения є парастас.
Парастас — це Богослужения за померлих, яке відправляється або у присутності тіла померлого, або після Служби Божої у церкві чи над гробом. Під час парастасу відмовляються такі самі молитви і співаються ті ж пісні, що і під час похоронного Богослуження за винятком Апостола, Євангелія і останнього цілування.
Скорочений парастас називається панахидою.
Коли парастас або панахида відправляються у церкві, то священик з кадильницею стає перед тетраподом, на якому вірні з родини померлого кладуть або коливо (зварену пшеницю з медом, яка є символом воскресіння) або хліб, цукор і вино. Ці жертви символізують палке бажання родини померлого, щоб йому щасливо жилось у іншому житті.