Черговий день позаду. Ще би трохи – і в ліжко, відпочити після прожитого дня. Відключитися від усього – як фізичної, так і моральної втоми. Але ж ще треба іспит перед Богом скласти за прожитий день – помолитися.
«А може не треба, і так таким тяжким був цей день» – ніби шепче хтось на вухо. Вже і очі самі закриваються. А тут ще треба зосередитися. Згадати події минулого дня – скільки чого я собі сьогодні заробив. Якою кількістю добра полегшив свою душу і яким каменем зла навантажив її. «Отче наш, що єси на небесах» – проговорює мозок і вуста самі автоматично починають шепотіти слова молитви, яку пам’ятаю ще з далекого дитинства. А в голові одна за другою пролітають різні думки, голова іще повністю так і не остигла після напруженого дня.
«...І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим...» – знову слова молитви почув мій мозок і стрепенувся. Сонливість як рукою зняло. І хоча вуста продовжують молитися, мозок зосередився на останній фразі. Дійсно, а чи часто ми задумуємося над оцими словами? Чи прощаємо ми своєму ближньому? І скільки разів на день? Ну, а якщо не протягом дня, то на вечірній молитві – прощаємо? Прощаємо з серця чи просто так відмовляємо молитву? Подумаймо... Добре подумаймо над кожним словом молитви. Ми ж просимо Всевишнього – «прости мене, Господи, як і я прощаю іншому», іншими словами — «покарай мене, Господи, якщо я ненавиджу, осуджую, завидую іншому, якщо я йому не прощаю. І допусти нам кару, хоча Бог – це любов. І хоче, щоби в нашому серці була тільки любов.

Любов, по-перше, до Бога, а по-друге – до нашого ближнього. Щодня сіємо зло – своїми думками, словами, вчинками. Кидаємо камінь над своєю головою а потім, коли він нас вдарить, біжимо до всяких «екстрасенсів» – «Йой, хтось щось мені зробив, рятуйте!»

А вони тільки того і чекають, щоби нам чергову «локшину» навішати, ворогів познаходити серед сусідів або родичів і «допомогти» нам. Немудро чинимо, немудро.

Невже ми забули, для чого Ісус Христос ходив по землі, для чого пішов на смерть? Тільки для одного — щоб ми навчилися любові.

А любов починається з прощення. І неважливо, що прощати і скільки разів на день.

Так, ми маємо право гніватися, ми ж живі люди, зі своїми слабостями. Нам властиві різні емоції – як позитивні, так і негативні. Але сказано ж бо – «сонце хай не заходить в твоєму гніві». І тому ми повинні прощати. І то чим швидше, тим краще буде для нас самих. А то ми тут спати не можемо: що буде завтра, що нового в політиці, яким буде курс долара і євро, що там у світі діється і купа інших проблем морочать нашу голову.

Та не хвилюймося сильно, друзі. Все буде добре, якщо в нашому серці буде Бог. Давайте подивимося на себе, в дзеркало своєї душі. Ми себе чи своїх близьких дуже легко оправдовуємо, а інших за аналогічні вчинки дуже тяжко судимо.

Даймо кожен собі чітку відповідь: чи був би я кращим за того чи іншого політика, можновладця чи простого посадовця, якого бачу поряд себе, якщо би був на його місці? А може був би ще набагато гіршим?

Давайте почнемо кожен з себе. Кожен вдома по-іншому глянемо на своїх рідних, знайдімо і в них багато хорошого. Потім погляньмо добрим оком на сусіда, на свого ближнього, на всіх нас. Не такі вже ми і погані. Вчімося любити, прощати – і Бог нас більше полюбить, і буде нам краще на землі. Всім нам.

Прости нас, Господи, нерозумних дітей Твоїх. Просвіти наш розум, щоб ми зрозуміли, для чого Ти вдихнув в нас життя і чого очікуєш від нас.

Відкрий наші очі, щоби ми побачили наслідки своїх діянь, злякалися їх і покаялися. Напоум нас, Господи. І спам’ятай.

Степан МЕЛЬНИК.
м. Калуш.
www.novazorya.if.ua