Роздуми о. Степана Решетила ЧСВВ (†1951), великого місіонера і обновителя релігійного життя на Срібній Землі, про почитання Пресвятого Серця Христового.
Початок і розвиток культу Найсвятішого Христового Серця
Культ Христового Серця за своєю суттю такий давній, як давнє християнство, бо любов до Господа Ісуса – це істотне в християнстві. Однак візьмімо історію про те, як постало та поширювалося почитання Христового Найсвятішого Серця в такому вигляді, як його нині практикує Христова Обручниця, Свята Церква. Почитання Христового Серця повстало у скромних монастирських мурах. Через невідому, забуту монахиню (тепер св. Марію Марґариту Алякок) Господь розпочав величну епопею Свого Найсвятішого Серця, щоб показати, що це діло не людське, а Боже.
Основою культу і свята Найсвятішого Серця Ісусового є обʼявлення, які Ісус зробив для згадуваної св. Марії Марґарити Алякок.
Жила вона у Франції в 1647 – 1691 роках. Була монахинею Ордену Сестер Візиток у монастирі Паре лє Моньяль. Серед інших відзначалася почитанням Найсвятішої Євхаристії. Кілька разів обʼявився їй Ісус саме тоді, коли вона гаряче молилася перед Найсвятішими Тайнами. Зокрема, три обʼявлення стали основою всесвітнього культу Христового Серця – такого, який тепер маємо. У тих обʼявленнях Господь висловив людям Своє бажання, щоби вони почитали Його Серце, та назвав спосіб, за допомогою якого це робити.
Щоправда, ці обʼявлення приватні, проте Христова Церква їх детально перевірила і схвалила, а саму монахиню Марію Марґариту Алякок визнала Святою. Тому сміло можемо вірити цим обʼявленням. Переглянемо їх послідовно і вникнемо глибше у зміст.
Перше обʼявлення відбулося 27 грудня 1673 року. Св. Марія Марґарита Алякок молилася, як завжди, перед Найсвятішими Тайнами. І от побачила перед собою живого Господа Ісуса, що показав їй Своє Серце. Воно було ясне, сяяло, як сонце, із нього било сильне полумʼя, довкола нього був терновий вінок, окрім того, на ньому було видно глибоку рану, а вгорі – хрест. Показуючи рукою на Своє Серце, Господь звернувся до св. Марії Марґарити Алякок: «Моє Серце горить такою любовʼю до людей, що вже більше не може стримувати в собі жару тієї любові. Через Тебе мусить воно обʼявитися людям, щоб вони збагатилися тими скарбами, які в ньому заховані. Тобі хочу вказати на цінність цих скарбів. Це – цілющі та освячувальні ласки, тільки вони зможуть зберегти людей від загибелі. Для виконання цього мого наміру вибираю саме тебе, попри твою негідність і неуцтво, щоб це виразно свідчило, що це – все моє діло».
Друге обʼявлення було 1674 року. Ісус Христос обʼявився св. Марії Марґариті Алякок під час молитви в монастирській церкві, відкрив перед нею Своє Серце, як і вперше, дав їй пізнати та зрозуміти Свою безмірну любов до людей, та, попри те, пожалівся їй на невдячність людей, що завдають незмірного болю Його Серцю. «Нехай хоча б віддавали Мені любов за любов... На жаль, виявляють тільки байдужість, а на Мої повні любові поклики відповідають Мені погордою. Потіш Мене хоча б ти і винагороди Мене з усіх своїх сил за їх невдячність».
Св. Марія Марґарита Алякок почала виправдовуватися, що не знає, як це зробити. Божественний Спаситель заспокоїв її і вказав на спосіб почитання Його Божого Серця. Нехай якнайчастіше приступає до Святого Причастя (Були це часи янсенізму, що остуджував серця й утримував людей на відстані від Євхаристійного Спасителя). Нехай приймає Найсвятішу Євхаристію що першої пʼятниці місяця. Зрештою, нехай вночі з четверга на пʼятницю одну годину проведе у молитві перед Найсвятішими Тайнами.
Третє об'явлення і головне – відбулося 16 червня 1675 року. Воно – основа і початок всесвітнього культу Найсвятішого Ісусового Серця. Було це в неділю після свята Пресвятої Євхаристії. Показуючи Марії Марґариті Алякок Своє Серце, як це робив і перед тим, Божественний Спаситель озвався до неї ось так: «Більшого свідчення любові не зможеш Мені дати, ніж коли виконаєш те, чого Я від тебе вже давно домагаюся. Поглянь! Оце – Серце, що так сильно полюбило людей, яке ні перед чим не зупиняється, воно навіть знищує і вичерпує себе, щоб тільки показати їм свою любов. А отримую від них стільки невдячності, погорди, неповаги, байдужості та святотатської зневаги цієї Тайни любові. А що вже найбільше Мене болить, то це те, що навіть особи, Мені посвячені, поступають так само зі Мною. Тому-то бажаю, щоб ти посприяла тому, щоб перша пʼятниця після свята Пресвятої Євхаристії була святом особливого призначення, щоб у той день віддавали Моєму Серцю честь через приймання Святого Причастя та щоб переблагальними молитвами винагороджували Мене за зневаги, яких зазнаю під час виставлення Найсвятіших Тайн. А Я обіцяю тобі, що Моє Серце розкриється широко, щоб щедро зливати потоки ласки на тих, що Йому цю честь віддаватимуть і подбають, щоб інші віддавали». Ще більше почала виправдовуватися Марія Маргарита Алякок та просила Господа Ісуса, щоб вибрав когось іншого для втілення цього діла, бо ж воно понад її сили. Як невідома замкнена монахиня в змозі це виконати? Тоді Божественний Спаситель указує їй на о. Клаудія Кольомбʼєра, який вестиме діло як слід. Цей священик єзуїт доклав усіх зусиль, щоби здійснити бажання Божественного Спасителя.
У монастирських мурах народився культ Христового Серця. Згодом він охоплював щораз ширші кола, поборював безліч труднощів, виявлявся у благословенні та святості життя та вчинив, урешті-решт, так, що сьогодні немає навіть закутка у Христовій Церкві, де він не приносив би благодатних плодів. Понад півстоліття тому зволив Ісус глянути і на наші землі й розлити на них благословення й цінності Свого Найсвятішого Серця. До цього також залучив синів св. Василія Великого. Це – запорука благословення для них самих і для їхньої майбутньої діяльності. Під святим стягом Божественного Спасителя підемо сміло в бій за Боже Царство, незважаючи на опір і завзяття посланців Сатани. Робитимемо це сміливіше, бо культ Христового Серця не опирається тільки на приватне обʼявлення, але й на святу, чисту Христову Обручницю, Католицьку Церкву, яка не тільки схвалює саме цей культ, а й не припиняє закликати всіх до найбагатших джерел Христового Серця, наділяючи його численними відпустами та встановлюючи урочисте свято Найсвятішого Христового Серця.
Обʼєкт набожества до Найсвятішого Серця Христового
Насамперед звернімо увагу на дві правди християнської віри, а саме:
1) в Ісусі Христі, Богочоловікові, є дві природи – Божа та людська, – які тісно, нерозривно злучені в Особі Божого Слова. Людська природа Ісуса Христа існує не незалежно, і є особою Божого Сина;
2) саме через особову злуку з Божим Словом, людській природі Ісуса Христа цілим та окремим її частинам належить Божий культ. Коли віддаємо честь людській природі Господа Ісуса, то беремо її не окремо від Слова, а разом з Особою Божого Сина, з якою вона існує, живе і розвиває свою діяльність. Усяке вшановування й адорація, яку віддаємо Душі, Тілу і Крові Господа Ісуса, стосуються Особи Божого Слова.
І. Про що йдеться, коли говоримо про Ісусове Серце?
1. Передусім йдеться про фізичне серце у прямому значенні, тобто орган тіла, що бʼється у грудях й оживляє тіло. Христовому Серцю, взятому в цьому значенні, належить честь і поклін, тому, що воно через іпостатичну подібність є Серцем Божого Сина. Та не берімо його окремо, а таким, яке воно насправді є – живе, те, що було зранене на Хресті, яке тепер прославлене і щасливе в небі. Це живе Серце, що перебуває містично в Найсвятішій Євхаристії, нерозривно та навіки злучене з Особою Слова. Саме цей орган Христового Тіла, в якому концентрується та обʼявляється природне життя, шануємо, почитаємо і віддаємо йому поклін. Проте Ісусове Серце у прямому значенні – це предмет цього набоженства і культу, й не тільки.
2. Під серцем часто розуміємо волю, любов. Інколи кажемо: «Той і той має добре серце». «Моє серце бажає, тужить, болить»: це означає, що воля бажає. «Він зранив моє серце»: цим хочеш сказати, що зранив твою любов, зневажив тебе. «У нього лукаве, погане серце», – цим висловлюєш, що той чи той поганий, лукавий і має підлий характер. Коли говоримо про Ісусове Серце, то потрібно розуміти не тільки серце у прямому значенні як орган тіла, поєднаний з Особою Слова, а також серце образне – тобто волю Господа Ісуса, а передусім найвизначніший акт волі Ісуса Христа, тобто – Його любов. Любов Господа Ісуса є двояка – Божа і людська – залежно від двох її принципів-джерел: Божої і людської волі в Ісусі Христі, що відповідають двом Його природам, носієм яких є Особа Божого Сина. Серце в переносному значенні – це Божа і людська любов Ісуса Христа, яка теж є обʼєктом культу Христового Серця.
Цієї боголюдської любові не беремо окремо, а разом з її природним виявом і знаком-символом, тобто природним Серцем Христовим. Отож і одне, і друге – предмети цього культу. Серце разом з любовʼю, а любов – із Серцем. Не ділимо Господа Ісуса – честь віддаємо Йому цілому, а наголошуємо передусім на любові, символ якої – Серце.
Це треба завжди памʼятати, щоб не виникало суперечок та щоб при потребі можна було дати належну відсіч тим, які наважуються безбожно атакувати культ Христового Серця, доводячи своє твердження тим, що вони приймають і почитають цілого Ісуса Христа і рішуче не погоджуються поділяти Його. Та нікому не слід забувати про те, що цілий, живий Ісус Христос не позбавлений ні любові, ні її природного символу – серця. Хто виступає проти культу Христового Серця, ділить Господа Ісуса. Віддаючи честь і поклін Христовому Серцю, поклоняємося і почитаємо цілого Господа Ісуса в Його Божій Особі – Слові.
На це виразно вказує і Сам Ісус Христос, бо, обʼявляючи св. Марії Марґариті Алякок своє Серце, що билося в Його грудях, чітко говорить: «Ось це Серце, яке так сильно полюбило людей». До того ж закликає її саму, а через неї всіх людей, щоб ушановували Його любов, виражену Серцем.
II. Чому слід почитати Христове Серце?
Тому, що воно гідне любові й почитання. Воно тісно злучене з Божою Особою Сина, воно – найсвятіше, вільне від гріха і повне ласки й правди. Воно збагачене всіма чеснотами, до того ж, у найвищому ступені, воно святе Божою святістю, воно – Серце Бога, в якому всі скарби та багатства. У ньому концентруються всі думки, бажання і наміри Господа Ісуса, в Ньому – джерело життя і всіх Його вчинків. Хто в змозі зрозуміти та висловити велич і гідність того Серця?
Захоплюйся цим величним Серцем, віддай йому поклін, розбуджуй акти любові та прагни збагатитися цінностями цього Серця. Проси Господа Ісуса, щоб сформував твоє серце на зразок Свого Серця. Не було й не буде ніколи такого шляхетного й кришталево чистого характеру, як в Ісуса! Чим більше буде в тебе тих рис Божественного Учителя, тим ліпше для тебе. Обдумай, як тобі планомірно проводити цю працю над засвоєнням прикмет Христового Серця в твоєму майбутньому житті. Не йди навмання. Почни від сьогодні, постановляючи у тому чи тому наслідувати Ісуса, свого Спасителя і Вчителя. Подумай, що би ти міг зробити у цій справі для свого ближнього. Не пропускай жодної нагоди.
ІІІ. Що бажає Господь Ісус Тобі?
Ісус Христос хоче збагатити тебе Своїми скарбами, яких у Нього безліч. Він хоче з тобою поділитися. Він бажає, щоб ти Його глибше пізнав, полюбив, пройнявся Його духом та наслідував – тобто засвоїв собі Його думки, бажання, почування та щоб жив Його життям настільки, щоб ти міг сказати разом зі Св. Павлом: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2, 20).
Культ Найсвятішого Серця Ісусового
Здорове ставлення до освячення і вдосконалення людини не може нехтувати тією допомогою, яку дає їй культ Христового Серця. Нам, духовним дітям, не годиться стояти осторонь від Найсвятішого Христового Серця, а навпаки, потрібно стати в перші ряди Його ревних прихильників.
У цьому розважанні прагнемо показати, як повинен бути організований культ Найсвятішого Серця Ісусового, щоб зродити бажані плоди. Саме Христове Серце в такому вигляді, в якому нам зволив Його обʼявити наш Божий Учитель, указує, як належить Його почитати та в яких напрямках розвивати.
Поглянемо на це – достойне найбільшої любові – Серце. Придивімося до знаків-символів, які є на ньому, та задумаймося над їхнім значення. Як Ісус обʼявив колись Своє Найсвятіше Серце св. Марії Марґариті Алякок, то, вказуючи на нього, сказав: «Ось Серце, яке так сильно полюбило людей». З нього виходили ясні промені світла, воно палало вогнем: сильне гаряче полумʼя виходило з Серця й оточувало хрест, що був над Ним, на ньому було видно глибоку рану. Нарешті, це Серце обвивав довкруги терновий вінок, який своїми гострими колючками впивався в нього. Розглянемо всі чотири символи. Вони приховують глибокі правди.
Ясні промені світла
Розходяться вони на всі сторони, повсюди, у всі напрямки. Не бліднуть вони, не слабшають, а навпаки, міцнішають та розʼяснюють своєю появою найбільшу темряву.
1. Це проміння нагадує нам, що Божественний наш Спаситель, Ісус – це світло, що має світити нам і цілому людству на дорозі життя у будь-яких обставинах, якими б вони не були. Справді, Богочоловік, Ісус Христос – світло, яке розʼяснює не тільки дочасне і показує його справжню цінність, але й кидає ясні могутні промені на шляхи, якими слід прямувати нам до невидимої, чудової Небесної вічності. Воно вказує на небезпеки, яких нам слід оберігатися, щоб не зійти на манівці, воно, заразом, скеровує в єдине правильне русло, щоб у нього ми спрямували всі наші зусилля й діяльність. Щасливі – хто йде за цим світлом!
Святий євангелист Іван, на початку своєї Євангелії свідчить про Божого Сина так: «У Ньому було життя, а життя було світлом людей. І світло у тьмі світить, і темрява його не обняла. Справжнє то було світло – те, що просвітлює кожну людину. Воно прийшло у цей світ» (Ів. 1, 5-9).
У Господі Ісусі світло та життя – єдині. Його слово – це слово життя. Де світло Христове, там і життя Його. Де немає Христового світла, там – смерть, руїна.
Пустим стає серце людини, якщо його не обігріває і не оживляє світло Христової правди! Немає святості, немає богоугодних учинків без тісної злуки з правдою – Христом!
Святий старець Симеон також вітає Господа Ісуса словами: «Світло на просвіту поганам, і славу Твого люду – Ізраїля» (Лк. 2, 32).
Сам Ісус звертається до всіх: «Я – світло світу. Хто йде за Мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя» (Ів. 8, 12).
2. Христос-Господь – це світло.
Ця річ важлива, зокрема, для нас, у нашому прагненні до досконалості. Божественний Спаситель освітлює нас і вказує дорогу своєю наукою і своїм життям.
Своїм Словом Ісус пояснює всі сфери нашого життя, повчає, як нам владнати наші взаємини з Богом стосовно нашого оточення і себе самих, показує, чого нам остерігатися, а що робити, щоб догодити Богові й досягнути своєї мети. Подає також усі засоби, які потрібні, щоб переможно вийти із завзятої боротьби з царством гріха, точно і витривало сповняючи Божу волю.
Божий Учитель своїм прикладом учить нас, як нам діяти відповідно до обставин, в яких доведеться нам розвивати свою діяльність, та які, як відомо, змінюються і ставлять до нас щораз інші вимоги.
Немає, навіть складних, обставин, у яких би Господь наукою і прикладом Своїм не повчав нас, як нам у них поводитися й вибрати те, що гарне, святе, миле Богові.
3. Світить це Боже сонце всюди і безупинно, та не всі бачать дорогу, якою їм іти, і не оглядають краси надприродного світу, і не всі бачать видимий світ, а тільки ті, що не закривають своїх очей від проміння природного сонця. Щойно тоді Ісус в змозі освітити нас Своїм благодатним промінням, коли засвоїмо Його Божу науку й ознайомимося детальніше з Його життям, а у конкретних обставинах будемо роздумувати про те, чого вчить нас Господь Своїм Словом як прикладом. Під час такої рефлексії наче у дзеркалі відбиваються промені «Сонця Правди». Такому перед ногами стелиться чіткий Божий шлях – такий не буде блукати в темряві, а житиме серед блиску ясного дня.
Тому перше і головне наше завдання – це ґрунтовне вивчення науки і прикладу Доброго Пастиря, який каже нам: «Коли спраглий хтось, нехай прийде до Мене і пʼє. Хто вірує в Мене, ... то ріки води живої з нутра його потечуть!» (Ів. 7, 37-38).
Св. Василій Великий визначає у 43-му правилі свою василіянську аскезу словами: «Бути християнином – це, властиво, не що інше, як наслідувати Ісуса Христа в людській природі згідно з покликанням кожного».
Хто не навчився так розважати науку і приклад Господа Ісуса, хто своїм розумом безупинно не звертається до цього Сонця святості, той йтиме навмання; ким будуть керувати пристрасті та хвилеві настрої, той ніколи не буде абсолютним аскетом.
4. В цьому нашому прагненні до досконалості, допомагає нам почитання Христового Серця через світле проміння, що виходить з нього. Знання науки та життя Господа Ісуса є обовʼязковою передумовою для Його любові, а саме, ніжна гаряча і жертвенна любов до Господа Ісуса – це основа святості й досконалості.
Хтось, може, запитає, чому таке важливе це розважання про Слово і приклад Божого Учителя? Саме тому, що внутрішнє духовне життя не розвивається через бездушні механічні дії, а навпаки, воно зростає, розвивається й обʼявляється через свідомі та добровільні дії, тобто моральні поступки. Аскет не сміє бути бездушним автоматом. Людину не можна пустити, наче якусь машину на рейки. Для неї механічні дії не мають ніякої цінності. Бездумні голови не робитимуть поступу на Божій дорозі.
Проте ці роздуми мають бути компасом, який повинен унормовувати все наше життя у будь-яких обставинах: з ранку до вечора, коли ми самі чи в товаристві, коли нас бачать чи ні, коли ми вдома чи поза домом, у дорозі чи у праці, коли ми зі своїми чи чужими, на приватній молитві чи в церкві, під час трапези й на відпочинку, в словах та в усіх наших учинках.
Ясні промені світла, що виходять зі свого осередку – Христового Найсвятішого Серця – нехай нагадують тобі, що Ісус – світло для нас, нехай заохочують тебе до безупинного вивчення Його науки і прикладу. Нехай, урешті, закликають тебе до наслідування Ісуса, а найголовніше – до засвоєння характерної риси Його Серця – спраги завжди й у всьому подобатися Богові (див. Ів. 8, 29).
Вогненне полумʼя
Це – другий знак-символ, який ми бачимо на образах Христового Серця. Цей вогонь – не слабкий, придушений, а живий, великий, полумʼяний, багатий!
Яке значення має цей вогонь, що горить і ніколи не згасає у Христовому Серці?
Він нагадує нам про любов Господа Ісуса, нашого Доброго Пастиря, до нас. Хто матиме відвагу людським словом говорити чи писати про любов, якою горить до нас Боже Серце? Св. євангеліст Іван, що мав щастя спочити на Христовому Серці й відчути Його биття, описуючи любов Господа Ісуса до нас, людей, висловився дуже коротко: «Ісус... полюбивши своїх, що були в світі, полюбив їх до кінця» (Ів. 13, 1). Його любов така велика, незрозуміла, невимовлена, як великий, неосяжний сам Бог, бо ж це – любов Божого Серця. Її початок сягає найдальших берегів вічності, а кінець потопає в тій же безмежній вічності. Вона вища за небесні вершини, глибока, як пекельна прірва. Ні час, ні простір, ні вічність не охоплять її.
А яка вона, ця Любов, вияви якої є чудесними й непізнаними? Вона є причиною того, що Божий Син, покинувши багатства та красу неба, зійшов у нашу долину плачу, щоб нас піднести і збагатити. Вона спонукала Доброго Пастиря, щоб Він покинув девʼяносто девʼять овець у небесній отарі, а пішов за однією, яка заблукала. Ця Любов доводить милосердного Самарянина до того, що Він схиляється над нещасною жертвою розбишаки, щоб вилікувати його рани і цілком повернути здоровʼя. Вона сердечно співчуває та плаче одночасно з нами. Вона все дає нам, навіть найцінніше життя Богочоловіка, і саму себе як цілопальну жертву. Словом, любов Христова – безмірна, безкрайня!
«Ось це Серце, що так полюбило людей!» – каже сам Господь, указуючи на Своє Серце, і саме ця полумʼяна, безкорисна, жертовна любов Христового Серця має нас пробуджувати до взаємної, сердечної, щирої, жертовної, святої любові. Любов, це – основа здорової аскези, святості та досконалості! Вона – запорука спасіння! Вона – головний стимул усіх наших богоугодних, достойних діянь.
Ця наша любов не має обмежуватися молитвами, піснями, зітханнями, але має виявлятися через справи, тобто совісне виконання Божої волі, завжди і в усьому, зокрема у найдрібʼязковіших справах. «Якщо ви любите Мене, то Мої заповіді берегтимете» (Ів. 14,15), – каже Господь, а далі: «Той, у кого Мої заповіді і хто їх береже, той Мене любить» (Ів. 14, 21). Ця любов має нас спонукати до того, щоб ми у всьому шукали Божого вподобання, заховуючи точно та совісно Божі заповіді. Освячуємося тільки через злуку – зустріч із Богом. А входимо в контакт із Богом, нашим Творцем і Батьком, тільки тоді, коли творимо Його волю. Бо тут, на землі, Бог там, де Його свята воля – найвища норма праведності та святості.
Ця правда вимагає не тільки жертви. Сповнення того, чого хоче Бог, не завжди задовольняє наше самолюбство чи наші примхи. Та нам не слід забувати, що саме у вірності Божій волі – наша сила. Ця сила з Богом – окраса людини.
Хрест і Рани
Вони є на Христовому Серці. Цей вогонь підноситься до Хреста, обіймає його, а він завершує цю любов і додає їй нової привабливості та краси. Рана у Христовому Серці – глибока та болюча. Однак Ісусова безмірна любов її переносить. Його терпіння дуже великі й важкі, надзвичайного болю завдають Його любові, а Він, однак, безупинно їх переносить і виявляється в них щоразу.
Сам погляд на Христове Серце – зранене і застигмоване Хрестом, повинен підбадьорити нас і піднести в наших терпіннях-хрестах, від яких ми не звільнені ніде. Слід памʼятати, що дорога нашого життя не буде вистелена самими пелюстками троянд. Неодноразово гостра колючка зранить наше серце. Любов, що не перейде через випробовування хрестом і терпінням, не багато вартує. Дух жертви та посвяти – це ознака дітей Божих.
Терновий вінок
Він обвиває довкруги це Найсвятіше любляче Серце. Чому гострі колючки вʼїдаються в живе Серце Господа Ісуса?
Цей терновий вінок має своє значення. Він передусім означає чорну невдячність, яку Господь зазнає зі сторони людей за Свою безмірну любов і незчисленні добра, які їм зсилає. На ту невдячність, байдужість, холод і зневаги жаліється Господь св. Марії Марґариті Алякок і Він – великий всевладний Бог – просить у неї розради та потіхи для Свого зболілого Серця.
Співчувай сердечно з Господом Ісусом та намагайся винагородити Йому за ті всі прикрощі та зневаги, частим та достойним прийняттям Святого Причастя. Старайся приводити до цього й інших. Сам Господь того хоче й обіцяє за цей вияв любові велику ласку. Свята Церква збагачує такий акт переблагання багатьма відпустами.
Нам також потрібно, щоб ми ніколи свідомо не зранили своєю безсоромністю, недбайливістю та скупістю Найдобрішого Христового Серця. Не тільки не встромляймо жодної колючки в це Найсвятіше Серце, а навпаки, лікуймо завдані Йому рани бальзамом сердечної молитви та ніжними почитаннями Пресвятої Євхаристії. Нехай Ісусові добре буде між нами, щоб Він не скаржився на нас за негідні вчинки.
Нехай погляд на увінчане терням Христове Серце утримує тебе в рівновазі духа і додасть сили, щоб у таких випадках не піддатися, не зламатися, а витримати до кінця.
Ось як треба розуміти культ Найсвятішого Христового Серця. Він приводить людське серце до пізнання і глибокого розуміння науки Господа, ніжної, жертовної любові до Нього, до наслідування не тільки у гаразді, але й тоді, коли треба пити з Ним із чаші терпіння. Через акти винагороди цей культ має створити нам стрімкі джерела ласки і допомоги, потрібної для успішної боротьби з царством гріха та для розвитку Божого Царства в собі та в інших. Правдиве всеохоплююче почитання Христового Серця допоможе нам швидко робити великі поступи на стежках світської та монашої досконалості й за короткий час досягати її вершин. Вона буде розрадою в нашому житті й насолодою в хвилини переходу з цієї долини сліз у вічність.
Не сторонися Найсолодшого Христового Серця, а злучайся з Ним і перебувай у Ньому. Нехай Його ласкаві промені освічують тебе, нехай сильна палка любов зігріває тебе й розбуджує та підтримує в тобі дух посвяти і жертви для Божої справи, врешті, нехай схиляє тебе до щирих сердечних актів богопочитання нашого Господа та Бога в Найсвятішій Тайні Євхаристії.
о. Степан Решетило ЧСВВ, «Припадімо до Серця Ісуса», В-во «Добра книжка», Львів – 2010 http://www.osbm.org.ua
