Після попередніх нарад українських парламентарів і засідання у Львові Народного комітету  18 жовтня 1918 р. зібралася Українська Конституанта, що мала своїм завданням вирішити питання державно-правового становища українських земель в Австро-Угорщині, й проголосила себе Українською Національною Радою (УНРадою) — політичним представницьким органом українського народу в Австро-Угорській імперії.

 1 листопада над Львовом з’явився український прапор. Його на Львівській ратуші піднімали п’ятеро чоловіків. Одним із виконавців був січовий стрілець відомий поет Микола Пачовський, який після важкого поранення й року російського полону жив  у батьків у Львові. Ось як він розповідав про цю подію в своїх спогадах: «Переодягнувшись у свій стрілецький «екстрамундир», що мені його батьки переховали, вийшов я до міста, де мене стрінув генерал Вітошинський і привів мене до народної гостинниці до Українського Військового Комітету. Окремого доручення я не дістав, тому що всі функції були вже розділені, та дістав наказ від сот. Дмитра Вітовського (наш земляк, між іншим, родом із с. Медухи Галицького району. — Р. І.) бути вечором 31.ХI. у Нар. Домі. Зійшлися ми там около осьмої увечір. Між приявними були різні військовики, старшини, підстаршини, здебільша з австрійських полків. Приказів очікували всі у великій залі. Візвані входили по черзі до бічної кімнати, де одержували від сот. Вітовського останні доручення. Десь по годині десятій скінчилася відправа і нас одинадцять залишилося як резерва. Час волікся поволі, немовби зупинився у своєму бігу. Таке безділля у непевності нервувало нас. Час-до-часу зазирали ми через вікна, що діється в місті. Та в місті було спокійно. Дощ перестав падати, на вулицях ні живої душіѕ Десь зараз по третій приїхало перше авто поліції із Казимирівської вулиці, а на ньому — старі наші поліціянти, що привезли амуніцію та зброю. У нас піднявся боєвий дух на сто відсотків. Небавом прийшла стежа з марістрату, оголошуючи його обсаду. Тепер прийшла і черга на нас. Сот. Вітовський наказав нам вивісити український прапор на ратушевій вежі. Приказ дістали: Микола Коник, Лев ўец, Русин — студент права, що згинув 3 листопада, я та ще хтось, якого прізвища не пам’ятаю, може, був це і вістун УСС Паньківський. Наскільки собі пригадую, то я і Коник були в мундирах, інші — в цивільних одягах. Довго ми блукали по Ринку, заки роздобули прапор. Врешті після довгого штурмування до Народної Торгівлі сторож вийшов і від нього ми дістали великий жовто-блакитний прапор, що його вивішувано під час різних національних свят. Коли прийшли ми з цим прапором до ратуша, був уже білий день. В ратуші застали ми відділ стрільців, а в брамі — два скоростріли. На вид прапору з усіх грудей понеслось грімке «Ще не вмерла...» З прапором ми пішли на вежу. На вежі, крім вартового-пожежника, були ще чотири австрійські вояки з «ляндштурми», які стягнули польський прапор, а ми вивісили наш. Була година шоста рано».

Як пізніше зазначено в «історії українського війська»: «Точно о 4 годині українські відділи приступили до акції в місті. Та ще перед виходом зі своїх касарень вояки-українці пороззброювали вояків інших національностей, заволоділи магазинами й доозброїлись знайденою зброєю. По 4 год. українські відділи зайняли ратушу, намісництво, команду площі, головну пошту, австрійсько-угорський банк, залізничні станції та ще декілька важних місць. Львів без найменшої шкоди перейшов в українські руки».

Тут лише підкреслимо, що Листопадовий зрив був настільки добре підготовлений і блискавично проведений, що поляки залишалися в повному невіданні аж до часу, коли побачили український прапор на ратуші. Таким чином, українці випередили намір так званої Ліквідаційної комісії, яку в Кракові створили поляки, щоб перебрати від австрійського намісника владу в польські руки. А далі — майже місяць практично без зброї і без підтримки боєприпасами за переважаючих сил ворога усусуси тримали Львів у своїх руках...

Отже, акт 1 листопада 1918 року за віки поневолення став першим революційним актом волевиявлення українського народу.

www.galychyna.if.ua