Загальне: щоб Різдво Спасителя принесло мир і надію всім людям доброї волі.
Місійне: щоб родини, передаючи дітям цінний дар віри, були справжніми євангелізаторами.
Місцеве: щоб українці дедалі більше намагалися пізнати Слово Боже і правдиву Церкву, особливо в регіонах, поруйнованих безбожними режимами.
Покровитель: великомучениця Катерина, 7 грудня.
Загальний: Щоб Різдво Спасителя принесло мир і надію всім людям доброї волі
Період приготування до Різдва – це Богом благословенний час для того, щоб забути старі образи, перепросити тих, кого ми могли образити, подякувати тим, хто зробив нам добро чи просто був поруч з нами протягом цього року.
Забути кривду непросто, але це єдиний шлях наслідування Христа – варіантів не існує… «Любіть ворогів ваших, добро чиніть тим, які вас ненавидять, благословляйте тих, які вас проклинають, моліться за тих, які вас зневажають.
Тому, хто б’є тебе в одну щоку, підстав і другу; хто ж бере в тебе свиту, не борони й одежі» (Лк. 6:27-29). Це означає дати себе самого, дати своє серце тим, які бажають нам зла, які чинять нам зло, – нашим ворогам.
За словами Папи, у цьому й полягає новизна євангельської благовісті: безмежна любов навіть до ворогів. Перепрошувати, тих кого ми образили, не завжди хочеться – гордість спиняє.
Ми чекаємо, коли все само собою згладиться – нам так здається. Але не заживе рана на серці людини, яку ми скривдили – там залишиться рубець і при зустрічі з нами, нагадає про себе. Тільки сильні люди вміють прощати і просити пробачення.
Якщо хочемо такими бути, чи такими себе вважаємо – вдивляймось в маленького Ісуса в яслах, на дорослого Спасителя на Голготі й потім на себе збоку…
Добро, на відміну від зла, дуже швидко забувається, тому намагаймося подякувати ближньому за радість, подаровану нам, коли вона є ще «свіжою», такий жест зробить нас благочестивими і людяними.
Бути поруч особи, яка особливо цього потребує, – це жертва з нашого боку й щастя для неї, коли зникає страх самотності у недузі чи інших важких обставинах життя.
Різдвяний час закликає нас побути, поговорити з тими, хто у в’язниці, шпиталі, кого діти віддали у старечий дім, кого батьки залишили в дитбудинку, й зрештою – просто приділити увагу всім людям доброї волі, які теж колись були молодими, здоровими, щасливими, а тепер, можливо, одиноко сидять в парку на лавці й вдивляються у своє сіре майбутнє.
Не будьмо байжужими, подаруймо і їм увагу й надію…
Місійний: Щоб родини, передаючи дітям цінний дар віри, були справжніми євангелізаторами
Прикрим фактом, який не сприяє переданню віри, духовності, гармонії стосунків є, за словами Блаженнішого Святослава, те, що в Україні, як і в інших країнах пострадянського простору, на соціальному рівні спостерігається сильна криза сім’ї, спричинена багатьма факторами.
Це, зокрема, політична та соціальна нестабільність, міграційні процеси та війна. У західній частині нашої країни, де населення здебільшого є католицьким, 60% шлюбів закінчуються розлученням вже за п’ять років спільного життя.
На Східній Україні, особливо на території військових конфліктів, в деяких випадках ця цифра зростає до 90%. Згідно зі статистикою "Патріаршого" (взято в лапки, патріархату УГКЦ не існує - ред. адмін.) трибуналу другої інстанції, тільки близько 15% розлучених звертаються до трибуналу з проханням уневажнення їхнього шлюбу.
Багато розлучених одружуються вдруге, ходять до церкви, але не відчувають необхідності церковного врегулювання їхнього сімейного життя.
Ця проблема вказує нам, що у контексті нової євангелізації належне підготування до Святої Тайни Подружжя, особливий душпастирський супровід молодих подружніх пар впродовж перших п’яти років сімейного життя та пасторальна праця з розлученими і вдруге одруженими є справжнім викликом для Церкви у царині сімейного душпастирства.
Сім’ї просять церкву допомогти їм втілювати Євангеліє у їхнє щоденне життя. На шляху до святості подружнього життя вони очікують ревного служіння, допомоги душпастирів. У своїй суті духовність Східних Церков є терапевтичного характеру.
Душпастир не є суддею, який засуджує або виправдовує, він є духовним лікарем, що викриває хворобу гріха та лікує її благодаттю Святих Тайн. Всякі сімейні негаразди накладають відбиток на дітей, невинних у конфліктах батьків.
Маємо надію, що українські подружжя черпатимуть мудрість Слова Божого, практикуватимуть її й передаватимуть дітям дар віри.
Місцевий: Щоб українці дедалі більше намагалися пізнати Слово Боже і правдиву Церкву, особливо в регіонах, поруйнованих безбожними режимами
Через Слово Боже, через створіння, через лад в природі ми пізнаємо Бога. Вже на початку «Символа віри» ми розуміємо, що «Бога неможливо повністю осягнути людським розумом; ми можемо пізнавати Його лише частково, – настільки, наскільки Він сам відкриє себе для нашої віри і благочестя».
Істина являється аксіоматичною: вона ясно викладена в Святому Писанні та у творах святих Отців і Вчителів Церкви. Священні книги пишуть, що Бог живе у світлі неприступному, якого ніхто із людей бачити не може (1 Тим. 6:16); що не тільки для людей, але і для всіх створінь непізнане єство Його, невипробувані суди Його і недосліджені шляхи Його (Рим. 11:33-34; Ів. 1:18; 1 Ів. 4:12; Сирах. 18:3-4);
що Бога повністю знає тільки єдиний Бог: хто бо знає серед людей, що в людині, тільки дух людини, що живе в ній; так само і Бога ніхто не знає, тільки Дух Божий (1 Кор. 2:11), і ніхто не знає Сина, тільки Отець: і Отця знає, тільки Син (Мт. 11:27).
Бог багаторазово і багатообразно говорив здавна отцям через пророків, в останні ж дні ці говорив нам через Сина (Євр. 1:1-2; Прем. 9:16-19), і коли цей єдинородний Син Божий, явившись на землі у плоті (1 Тим. 3:16), дав нам світло й розум, щоб пізнати Бога істинного (1 Ів. 5:20), і потім проповідував Своє вчення через Апостолів, пославши на них Духа істинного, котрий все випробовує й глибини Божі (Ів. 14:16-18; 1 Кор. 2:10).
Нарешті, священні книги стверджують, що хоча, таким чином, Син Божий, сущий в лоні Отця, і являв нам Бога, котрого ніхто ніде не бачив (Ів. 1:18), але й нині ми бачимо невидимого тільки немов би через туманне скло, й нині ми розуміємо неосяжного тільки частково (1 Кор. 13:12), й нині ми вірою ходимо, а не видінням (2 Кор. 5:7).
Окрім першого й блаженного Єства ніхто ніколи не пізнав Бога, лише тільки той, кому відкрив сам Бог, – ніхто, не тільки серед людей, але й небесних сил, Херувимів і Серафимів.
Отже Бог, як Той, Хто все знає і все розуміє про потреби кожного, відкрив усе, що знати нам корисно, й змовчав про те, чого ми не можемо вмістити.
Ця хронологія істин навчає нас розрізняти, вибирати й вірити, де є християнський храм, в якому мешкає живий Бог, а де є просто будова із символами.
У містах і місцях, де десятиліттями викорінювалася віра в Бога одночасно із руйнуванням храмів, є дуже велика потреба, щоб місіонери, майже на рівні Африки, донесли Добру Новину до людей, які випадково дивлячись перед Пасхою «Христові страсті» по телевізору, питають здивовано, зі сльозами на очах: «Як звати цього чоловіка, що його розп’яли”?..
Покровитель на грудень: великомучениця Катерина, 7 грудня
Катерина жила в Александрії, на той час – столиці Єгипту. А місто Олександрія – це райцентр Кіровоградської області, і святих звідти родом досі не зареєстровано.
Отже, приблизно в 305 або 313 році, тобто в будь-якому разі на початку IV ст.н.е., в Александрії загинула християнська мучениця на ім’я Катерина.
Легенди про неї складено у VI ст., але згадують про Катерину також і св. Руфін (нар. близько 345 р.), і Євсевій Кесарійський (263-340). Отже, про св. Катерину оповідають, що вона була донькою єгипетського правителя і відзначалася як красою, так і розумом та побожністю.
Крім того, як донька правителя, вона ще й була вельми заможна. До багатої нареченої сваталися чимало охочих, але Катерина була побожною християнською юнкою, яка з ранніх літ склала Богові обітницю чистоти. Дату смерті св. Катерини Великомучениці пов’язують із першою можливою – 305 роком – через те, що саме до цього року імператором у Римі був Діоклетіан (284 – 305), чиє ім’я пов’язане з одним із найкривавіших гонінь в історії християнства.
Однак не він сам видав розпорядження про катування александрійської мучениці. Діоклетіан установив тетрархію (правління чотирьох) для вельми розлогої Римської імперії. Східною частиною керував Максиміан, особливо запеклий ворог християнства. Навряд чи цього воїна, залученого імператором до правління, хвилювала теологія.
Зате використання християнами слова «Господь» – Dominus, яке для нас є поняттям, цілковито відірваним від земних інституцій правління, було проблемним за часів Діоклетіана. Саме цей імператор став першим підписувати свої листи як «правитель» (Dominus), через що його правління ще називають домінатом.
Таким чином, в імперії не могло бути двох правителів – двох «богів», відповідно до паралельних значень цього слова. Розпочаті Діоклетіаном «чистки» в Александрії провадив Максиміан особисто. Він прибув до єгипетської столиці, аби упевнитися у виконанні імператорських едиктів.
Донька правителя відмовилася скласти жертву богам, засвідчивши свою віру в Єдиного Бога. Тоді було скликано великий міський диспут, на якому 50 тодішніх мудреців і філософів викладали свої погляди щодо помилковості християнської доктрини, а Катерина відповідала їм, пояснюючи суть християнства.
Згідно з легендою, їй на той час було 18 років, і мудреці її не відвели від істини – навпаки, вона сама багатьох переконала в істинності християнської віри. Заодно навернулася й дружина тетрарха Максиміана, присутня на диспуті.
Розгніваний тетрарх наказав жорстоко катувати християнку: спершу її бичували, перетворивши тіло на суцільну рану, потім морили голодом, тоді вирішили колесувати. За легендою, у відповідь на молитву св. Катерини зійшов ангел, який поламав колесо катування.
Бачачи, які страждання зносить ця юна християнка, чимало римських солдатів прийняли віру в Христа, Бога таких відважних духом людей. Тіло св. Катерини було перенесене на гору Синай, швидше за все заради врятування високошанованих реліквій від арабів, а потім турків, які захопили Єгипет.
До сьогодні воно знаходиться у монастирі, який носить її ім’я і є місцем численних паломництв. Друга можлива дата її смерті є граничною, після якої вже важко було би говорити про мучеництво, оскільки 313 рік – час виходу Міланського едикту.
Зображають її в царському одязі або з короною на голові, в руці – пальма мучеництва. Її атрибути: ангел, який надягає їй на палець обручку – символ містичних заручин; філософи, з якими вона провадила диспут; колесо як знаряддя мучеництва; хрест, меч, блискавка.
http://www.misionar.info
