У нашому повсякденному житті ми іноді зустрічаємо таких людей, які своєю негідною поведінкою, мерзенними вчинками, примітивним мисленням, своєю нікчемною розмовою йдуть такою дорогою, яка веде прямо на вічну погибель, у безодню пекла. Це переважно закоренілі п’яниці, насильники, розпутники, злодії, вбивці, наркомани, грошолюби  та інші. Не раз здається, що то не людина стоїть перед тобою, а сам диявол говорить гидкі, плюгаві слова, викрикує брудну лайку. Пояснювати цій людині, що така її поведінка, такі слова є тяжким гріхом, то все одно, що кидати горохом об стінку. Як нам ставитись до таких людей, які явно не розуміють, не усвідомлюють того, що прямують просто на вічну погибель?

За моїми спостереженнями одні з нас ставляться до таких осіб зі зневагою, з презирством, зі злобою і огидою, інші – з насмішкою, ще інші – з гострим, гнівним викриттям, осудженням, а дехто просто мовчить, не звертає на них жодної уваги. Пригадую, за весь час мого спостереження одна особа заявила: «Та то теж люди. Бог також про них знає і пам’ятає».

Так, цілком правильно. Вони, ці люди, теж мають безсмертну душу, сотворені Господом на образ і подобу Божу (хоч цей образ і подоба Божі присипані попелом гріха) і призначені для вічного життя. То все-таки, як треба ставитись до таких людей? Нехай відповіддю на це запитання буде нижче наведений приклад – випадок, який стався в житті Святого Апостола Івана Богослова під час його апостольської проповідницької діяльності.

Одного разу, прийшовши в м. Ефес, Апостол Іван Богослов зустрів юнака, якого дуже полюбив і доклав особливих зусиль, щоб цей юнак вів праведне, благочестиве  життя. Коли ж настав час Богослову йти далі в інші краї проповідувати Слово Боже, він покликав до себе єпископа того міста і віддав хлопця під його опіку, при тому взявши в архієрея клятву, що він в особливий спосіб буде турбуватися про спасіння цієї молодої людини. Єпископ справді постійно турбувався про нього, охрестив його, але юнак виявився невдячним. Він зійшовся з лихим товариством, став п’яницею, розпутником і, нарешті, пішов у гори, а там очолив ватагу розбійників. Минув рік. Апостол Іван знову повернувся до м. Ефес, зараз же покликав до себе єпископа і сказав йому: «Віддай мені мій скарб, який я доручив тобі оберігати».

Єпископ не зрозумів цих слів, тоді Апостол сказав йому:

- Приведи до мене юнака, якого я віддав тобі під твою опіку.

- На жаль, юнак помер, - відповів владика.

- Якою смертю помер: духовною чи тілесною? – запитав апостол.

- Духовною, - відповів архієрей, - він став убивцею і розбійником.

Апостол Іван строго дорікнув єпископу, наказав привести йому коня і в ту ж хвилину негайно відправився в дуже небезпечну подорож у гори шукати юнака, немов ту заблукану овечку.

Коли Апостол досяг гір, його зустріли вартові розбійників. Він почав просити їх, щоб вони відвели його до їхнього ватажка. Вартові привели, і Апостол побачив свого юнака при повному озброєнні. Але що сталося? Тільки-но юнак побачив Апостола, як одразу кинувся втікати від нього. Іван, забувши про свою старість, побіг за ним. І коли вже став доганяти його, то вигукнув: «Чому втікаєш від мене? Дитино, чому так вимучуєш свого вітця, чому так виснажуєш мене, сину мій?! Зупинися, пожалій мене, немічного старця, зупинись, не бійся, для тебе надія на спасіння не втрачена. Я за тебе буду відповідати перед Господом. Я душу свою віддам за тебе, як віддав свою душу Христос за всіх нас. Не бійся, сину мій! Сам Господь послав мене, щоб об’явити тобі прощення твоїх гріхів».

Почувши ці слова, юнак зупинився, відкинув геть зброю і стояв, заливаючись слізьми. Потім з плачем упав до ніг Івана Богослова і благав прощення своїх тяжких провин. Іван узяв його з собою, привів до м. Ефес, завів до Божого храму, і юнак був урятований від вічної смерті.

Шановний читачу! Як бачимо, цей приклад ясно і однозначно підказує нам, що до грішників, які очевидячки прямують на вічну погибель, треба ставитись не так, як більшість з нас це робить, не з презирством, не зі зневагою, не з гострим, гнівним викриттям, осудженням, не з насмішкою або зловтіхою. Недопустимо бути байдужим до таких людей. Насамперед треба мати гаряче, щире бажання відвернути їх від гріха і завжди ставитись до них з добротою, ласкою, з любов’ю, з теплими словами співчуття і милосердя. На моє глибоке переконання, обов’язково треба ще й  від усього серця помолитися за таких людей. Адже за навернення хоч би однієї такої людини на нас чекає похвала від самого Господа і велика нагорода. Так говорить нам Слово Боже: «Мої брати, коли хто з вас відступить від правди і коли хто його наверне, хай знає, що той, хто навернув грішника з хибної дороги, спасе його душу від смерти і силу гріхів покриє» (Посл. Якова 5. 19-20).

Та водночас не забуваймо і слів самого Господа Ісуса Христа, Який сказав до апостолів: «У людей це неможливо, Богові – все можливо» (Мт. 19, 26); «Неможливе в людей – можливе в Бога» (Лк. 18. 27).

Дай, Боже, щоб ці слова Святого Євангелія читали не тільки глибоко віруючі, побожні люди, а й ті особи, які вважають себе вже пропащими, безнадійно відкинутими від Господа, бо і для них, поки премилосердний Господь дарує дорогоцінні хвилини часу для покаяння, надія на спасіння не втрачена.

Степан БОВТЮК / http://www.novazorya.if.ua/