Бути патріотом – це покликання

Кожен християнин може задати собі питання: як бути патріотом своєї Батьківщини і заодно не втратити віру в Бога? Дехто скаже, що на першому місці має бути Бог, а потім – Батьківщина. Є й такі, що говорять навіть навпаки.

У словнику читаємо, що слово „патріот” походить з грецької мови і ним є людина, яка любить свою Батьківщину, віддана своєму народові, ладна йти на жертву в ім’я своєї країни. Любити Батьківщину нас зобов’язує четверта заповідь Божа. „Четверта Заповідь висвітлює зв’язки у суспільстві. У наших братах і сестрах ми вбачаємо дітей наших батьків; у наших двоюрідних – католиків наших предків, у наших співгромадян – синів нашої Батьківщини” (ККЦ 2212). „Обов’язком громадян є співпрацювати разом із цивільною владою для добра суспільства в дусі правди, справедливості, солідарності і свободи. Любов до Батьківщини, служіння їй випливають з обов’язку вдячності та порядку любові” Катехизм Католицької Церкви (ККЦ) 2239). 

Отже бути патріотом – це є покликання. Кожна людина проходить свій відрізок часу тут, на землі, і має своє призначення. Людина близька до Бога своєю природою, бо створена на Його образ і подобу. Життя – це не забавка, де можемо робити все, що завгодно, і не відпочинок, коли ми нічого не робимо. Часто наше життя стає драмою і навіть трагедією, яку переживає народ, частинкою котрого ми є. Саме Христова віра нас не усамотнює. Тільки з Богом ми можемо щось робити. „Хто пробуває в мені, а я в ньому, той багато плоду приносить. Без мене нічого не можете чинити” (Ів. 15, 5).

Тому справжній патріотизм основується на любові Божій. Якщо ми читаємо Святе Письмо, то відчуємо, що воно наповнене любов’ю до Бога, до ближніх і до батьківщини. Не можемо любити Бога, а ненавидіти свого брата чи в особі свого брата – свою батьківщину. „Коли хто каже: я люблю Бога, і ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого не бачить” (Ів. 4, 20).

Дехто вважає, що патріотизм проявляється у воєнних діях під час захисту своєї вітчизни чи під час визвольних змагань, або при виконанні службового обов’язку у захисті законних прав громадян. І це правда, бо як каже Ісус Христос: „Більшої від цієї любови ніхто не має, як та, коли життя своє кладе за друзів” (Ів. 15, 13).

Патріотом може бути кожен

Патріотизм – це покликання і заодно післанництво. Патріотом може бути кожен християнин і навіть не християнин. Мені запам’ятався випадок, коли ще за радянських часів я був у відрядженні в Литві. Виїжджаючи з Каунаса, я побачив як робітники прокладали дорогу. Найбільше мене вразило те, як вони акуратно, немов під лінійку, ставили бордюри. Я підійшов до них і сказав:

– Я ніде не бачив, щоб так акуратно, рівненько викладали камінні плити на обочині дороги.

Тут підвівся високий на зріст литовець і відповів:

– Дорогу ми будуємо для себе, для Литви.

Цими словами було сказано все. У мене виникла думка: чому українці не роблять для себе щось подібне? Мабуть тому і наші дороги найгірші, бо так мало патріотизму у наших керівників та робітників. Здається, що всі ми є якимись наймитами чи кріпаками, тільки не знаємо у кого.

Наприклад, у німців уже здавна заведено, що не можна виконувати роботу неякісно, і цей їх патріотизм викликає у них почуття гордості за те, що вони кращі від інших.

Взірцем для кожного з нас є патріотизм нашого великого поета Тараса Шевченка. У всіх його творах простежується любов до свого народу. У його мріях було жити в Україні, завести сім’ю, побудувати хатину і перебувати разом зі своїми таки людьми. Він навіть виготовив малюнок своєї майбутньої хатини в українському стилі. Поет зізнається: „Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю” („Сон”). Поет любить Україну до безтями, щоб це не було ідолопоклонством і тяжким гріхом.

Святий Ап. Павло виражає смуток і біль з любови до ізраїльського народу: „Бо я бажав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені тілом” (Рим. 9, 3). Подібно із апостолом говорить Митрополит А. Шептицький: „Нехай нині умру, нехай у вічності не зазнаю щастя, нехай відлученим буду від Христа, коби лише Ви, браття мої по крові, були спасенні” (Пастирський лист 1899 р.). Патріотизм він вбачав у виконанні Першої і найважливішої Заповіді Божого Закону: „Люби Бога цілим своїм серцем, як себе самого”.

О, коли б так удалося усунути з-поміж людей усякі кривди, що їх заповідає один одному, коли б так защепити в кожне серце справжню любов, тоді через одну хвилину відпала би більша частина людських терпінь... Полишилися б, щоправда, недуги, смерть і всі ті прикрості, що від них походять. Але зате находили ці терпіння щоденний лік у любові та в християнському милосердю...

Розгляньтесь тільки довкола себе та пошукайте щастя поміж людьми... А чи знаєте, де можете найти це щастя і цю силу? Отже лише там, де царює любов!

Там, де чоловік із жінкою любляться, де родичі люблять дітей, а діти – родичів, там напевно буде бодай частина щастя, – хоч життя само собою буде нерозважне й не солодке!..

А там, де справжня любов у родині, – там і діти будуть добре виховані та виростуть на хвалу Божу й добро народу.

Бо звідки ж черпає силу ввесь народ, як не з патріотизму? А патріотизм є якраз тим вищим і благороднішим, чим більше опирається на Божому Законі. Бо і що ж в’яже всіх громадян в одно, як не любов до Батьківщини? І що рішає про більшу силу суспільства, як не сама згода та єдність його членів? І де ліпшу цю згоду найдете, як не в християнській любові?!”.

Цей пастирський лист написаний у 1901 році. Але й сьогодні кожне слово для нас є актуальним. Як сьогодні можна зрозуміти „патріота”, який зумів декілька разів одружитись, залишаючи без сорому свою дружину і дітей? Про який патріотизм можна говорити в сім’ях, де панує зрада і ненависть? На якому тлі виховуються діти у розлучених сім’ях і що скажемо про їх патріотизм?

Архієпископ Любомир Гузар говорить: „Прекрасних слів про любов до України досхочу. А я вам скажу так: не треба любити Україну. Любити треба українців, жителів цієї країни – це і буде справжня любов до України. Любов до людей, до тих, хто є представником українського народу, хто живе в цій країні – це справжній патріотизм.

Україна – це українці, це конкретні люди, яким я хочу служити, яким я хочу допомагати, яким я бажаю добра, яких я хочу захистити від лиха, яким я хочу забезпечити все, що їм належить. Оце любов до України” („Три дороги”).

З історії знаємо багато чужинців, які проживали серед українців і стали великими патріотами України й українського народу. І це є також неабиякий патріотизм. Такими патріотами були духовні особи, діячі культури, політики, лікарі і звичайні миряни, які своїм життям засвідчили любов до людей, з якими проживали. Згадаймо хоч би чотирикутник смерті, в якому знаходилися вояки УПА під час визвольних змагань на Поділлі. Добровільно залишивши своїх батьків, молоді хлопці стали на захист державності України. Будучи оточеними зі всіх сторін ворогами, вони відстоювали кожен клаптик української землі, а всередині вирував тиф.

Патріотизм – це любов

Сьогодні по-різному виявляють свій патріотизм: хтось співає пісню про Україну, хтось одягає вишиванку, а духовні особи від ніг до голови одягають вишиті ризи, служачи вірою і честю Московському патріархату, хтось бігає навколо пам’ятника Шевченка, махаючи своїм прапорцем, а ще інший виголошує патріотичну промову на честь великого поета. А пізніше під час випивки підніме тост за неньку-Україну... На жаль, за час незалежності і досі ніхто не знає де могили тих славних героїв-патріотів. Їх зараз же „визволителі” зрівняли, повикидали хрести. Їх ще й досі деякі колишні партійці вважають ворогами. Ось така слава, слава України.

Патріоти-мученики поклали своє життя на вівтар жертовності за свій народ, за його державність. Вони з честю продовжили справу героїв Крут. Чи знають про це наші учні, студенти, молодь? Є сумніви, бо їм підносять зовсім протилежний матеріал. Тому ми бідні, що не шануємо тих, які віддали своє життя, щоб нас зробити багатими хоча б духовно.

Патріотизм – це любов. Любов, якщо вона правдива, не може обійтися без терпінь і страждань. Так і патріотизм не може бути піднесений до висот без страждань і терпінь, а деколи досить болючих. Адже війна — це не тільки смерть, а тяжкі тілесні рани, каліцтва.

Бельгійський кардинал Мерсіє Д. Варн у статті „Слуга Бога і нації” пише: „І коли ми хвалимо наших скромних вояків за героїзм, то вони з простотою відповідають: „Ми лише виконали свій обов’язок. Честь цього вимагає”. Цим самим висловлюють виконання Божих заповідей щодо любові свого ближнього.

Чи воїна, який загинув за справедливість, можна вважати мучеником? Якщо в теологічному понятті, то – ні. Воїн не є мучеником, бо вмирає зі зброєю в руках. У той час без оборони мученик віддає себе в руки своїх катів. Але коли спитаєте моєї совісті про вічне спасіння того відважного воїна, який віддав своє життя, щоб боронити честь рідного краю і помститись за зґвалтовану несправедливість, то, без сумніву, Христос нагороджує військову лицарність і запевняє воїнові спасіння душі: „Більшої любови ніхто не має, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає” (Ів. 15, 13).

Великим патріотизмом є вміння прощати. Під час війни цивілізовані люди завжди дотримувались законів моралі щодо полонених. Жорстокістю є карати людей за їхні помилки, в той же час, як ці люди повинні їх спокутувати. „Від усякого, кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть” (Лк. 12, 48).

Особисто для мене є незрозумілим патріотизм Тараса Бульби, коли він убиває свого сина Андрія. Це не по-християнськи. Бачимо із притчі про Блудного Сина, що батько повинен завжди прощати. Тому мабуть було у нашому народі так багато міжусобних воєн і так багато людей загинуло, бо не вміли простити один одному, не вміли домовитись. Коли брат вбиває брата, батько – свою дитину, мати проклинає своїх дітей, ми тим самим знищуємо свій рід, а з цього користають тільки чужинці. Тому наш поет закликає: „Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!”.

Серце Ісуса – Любов – Україна

Чи можуть бути патріотами богопосвячені особи? Людина, яка посвячує себе Богові, тим більше стає патріотом своєї Батьківщини.

Блаженний Папа Іван-Павло II писав: „Третє тисячоліття очікує на внесок віри й ініціативи від великого числа богопосвячених молодих людей, щоб у світі стало більше миру, щоби він був здатний прийняти Бога, а в ньому – всіх його синів і дочок. Чи не потребує світ таких людей, які своїм життям і ділами засіватимуть зернини миру і братерства”. Тобто патріотизм богопосвячених осіб основується на мирі і братерстві.

Отець Матей Шипітка ЧСВВ вбачав свій патріотизм у поширенні вшанування Пресвятого Серця Ісусового. Будучи учасником Першої світової війни і визвольних змагань Галицької Армії, він пройшов горнило всіх драматичних і трагічних подій, які випали на наше стрілецтво. Вирвавшись із чотирикутника смерті на Поділлі, повернувся додому, вступив до Василіянського Чину. Він ніколи не втрачав любови до українського народу, став ісповідником віри, пройшовши сталінські гулаги. Після заслання повернувся до Львова, де проживав на нелегальних умовах і став душею для львівської інтелігенції за часів підпілля Греко-Католицької Церкви. Його кличем було: „Серце Ісуса – Любов – Україна”. Ця любов, яку він носив у своєму серці, живе до наших днів. На Личаківському цвинтарі на його могилі завжди живі квіти, що є виявом великої любові до нього, до його великого патріотизму щодо України.

Християнський патріотизм основується на Божій справедливості і милосерді. Патріотизм повинен відкидати всяку помсту і ненависть, а також релігійну нетерпимість. Патріотизм – це засада єдності між синами рідного краю. Ненавидіти когось – тяжкий гріх, що означає ставити своєю ціллю нещастя іншого і мати з цього задоволення.

Моральним і релігійним життям повинне керувати милосердя. Не можна вірити в Бога, надіятися на Бога без милосердя, без якого не може бути справедливості. Правдивий християнський патріотизм не може бути без милосердя і справедливості. Він, як і Божі чесноти, зокрема як і віра, є даром Божим. Тож за патріотизм до свого народу потрібно молитися. Особливо батьки повинні випрошувати цього дару у Святого Духа для своїх дітей, від чого залежить майбутнє нашої держави.

о. Мелетій БАТІГ ЧСВВ

м. Бар Вінницької обл

P. S.Дорогий читачу! Листопад завжди був патріотичним пробудженням українського народу, а також пам’яттю про загиблих, які віддали своє життя за Батьківщину. Помилися за тих, які з честю виконали свій обов’язок, захищаючи свою Батьківщину Україну. Вічна їм пам’ять!

novazorya.if.ua