«... є почуття провини через те, що особа уціліла. Вперше це почуття було описано після голокосту. Коли уцілілі люди покинули територію концтаборів, вони не вигукували з радості, не ликували: “Як чудово! Нам це вдалося!” Вийшовши, вони почали нести важкий психологічний тягар. Вони переживали багато депресій, чинили самогубства, відчували страх. Те саме відбувалося й після цунамі... Уціління після катастрофи призводить до ношення на собі психологічного тягаря.
У випадку цунамі чи війни ти все ж таки маєш невелику захисну оболонку, створюєш її в собі. Війна проти цілого народу ... створює в ньому почуття солідарності. “Ми повинні триматися разом”, — думають постраждалі. У випадку великого землетрусу, природної катастрофи з постраждалим солідаризується держава. Коли вмирає багато людей, над уцілілим є захисна оболонка. Тепер уявіть собі, що ви народилися і не маєте захисту. Бо ворогом є не хтось зовні. ...». (Д-р Марія Петерс-Ней. Постабортний синдром і синдром уцілілого/ї від аборту. – Доповідь на Третьому всесвітньому молитовному конґресі в Люрді, 28.10 – 4.11.2008).
– Це я про себе – і про загиблих у ті дні...
 

«Vincere scis, Hannibal, victoria uti nescis!» – «Ти вмієш перемагати, Ганнібале, але користуватися перемогою не вмієш!». Ці слова, що їх сказав Ганнібалові командир кінноти Магарбал, коли той після битви при Каннах вирішив дати війську відпочити і відмовився йти на Рим (див.: Тіт Лівій. Ab Urbe condita), впродовж віків були нашою національною кармою: після звитяжних боїв відважних ратників, козаків, стрільців чи гайдамаків завжди знаходилися чи то доморощені негідники, чи чужинці, які спритно використовували їхні перемоги, підхоплювали булаву й Україна надалі залишалася у внутрішній чи зовнішній неволі. Пильнуймо – молімося й працюймо, щоби так не сталося і тепер. Адже не бракує «внутрішніх», котрі вже встигали себе проявити й раніше, але наш народ – благодушний і добропам’ятний, не дуже це пригадує, а ці раді старатися зловити рибку в каламутній воді (поки витворюється нова ситуація) і знову виплисти нагору. Того й гляди, знайдеться котрийсь «богатир» чи «дівиця-краса» («Хто се, хто се по тім боці пере косу, хто се...»)... Не бракує й зовнішніх, які розкладають пасьянси й прораховують шахові партії, що в них нашим загиблим завідомо й холоднокровно була відведена роль пішаків, якими потрібно було пожертвувати... Одному «медвежьему отродию» вдалася спецоперація по витягненню Мадам Розрухи в цивільний простір, аби та розвалювала опозицію й кандидувала на (хай і з обмеженими повноваженнями) васального до Росії президента, інші – наче нутром чують чергове побоїще в Києві і злітаються як мухи на мед, аби потім роздавати булочки з кулька чи красуватися на сцені, запевняючи нас у своїй «глибокій (як кажуть в Одесі: до второго щелчка) стурбованості» та «щиросердій підтримці», й відверто, на рівні функціонерів найвищого ґатунку, таких, як ґенеральний директор Комісії з питань розширення ЄС Майкл Лі, чи голова дипломатії ЄС Кетрін Ештон, заявляючи, що асоціація – лише перехідний етап, та що вони вже мають дорожну карту, як інтегрувати нас до них, у Євросовок. Видно, дуже вже потребують нашої землі, наших ресурсів та наших працівників... В середу, 19 лютого ввечері, після нічних боїв і пожарищ, поряд із знаменитістю, яка теж з’являється акурат в такі дні, «координує оборону Майдану» й «повідомляє правдиву інформацію», були представники різних країн ЄС, однак усі – з фракції ліберальної партії в Європарламенті. Неважко здогадатися, які цінності вони витягнуть зі старої шухляди, коли стихнуть бої й на горизонті знову замайоріє примара асоціації... (Й можна собі лише уявляти, як вони перед виборами в Європарламент, що грядуть у березні 2014 року, позуватимуть до камер на тлі спаленого «Беркутом» будинку Профспілок чи на сцені Майдану...). Не дозвольмо, щоби те, що було вистраждане на Майдані безсонними ночами, працею і кров’ю, щогодинними молитвами й Святими Літургіями в польових умовах та воскресінням української національної ідеї, було безсоромно з-експлуатоване, аби нас знову кудись втягнути – в чергову внутрішню чи зовнішню окупацію!
 

У цьому контексті вартує замислитися над тим, що таке прощення. Чи ж нас, християн, наш Бог і Господь Ісус Христос не вчив прощати? Чи ми не повинні прощати своїм ворогам? Так! Однак, прощення не є лише нашим актом. Щоби він міг вповні здійснитися, потрібно розкаяння та прохання про прощення з боку того, хто завинив. «Коли провиниться твій брат, докори йому, а коли він покається, то вибач йому. І хоча б сім раз денно він провинивсь проти тебе, і сім раз звернувся до тебе, говорячи: каюся, вибач йому!» (Лк 17, 3-4).
Далі, надзвичайно важливим є розрізнення між прощенням (англ.: forgiveness) та примиренням/відновленням стосунків (англ.: reconciliation). Це не те саме. Коли той, хто завинив, кається, ми повинні простити йому, однак це не означає, що ми зобов’язані відновити попередній стан стосунків: ніхто не зобов’язаний до відновлення зрадженої дружби (дружба узагалі є таким явищем, до якого ніхто не може бути зобов’язаний, навіть і без провини чи зради з боку колишнього друга), і тим більше – ніхто не зобов’язаний ставити вже прощену особу на попередні чи подібні пости і посади. Таким чином, прощення необхідно узгоджується з відповідальністю вже прощеної особи – в залежності від важкості вчинків – перед справедливим судом та з відповідним покаранням.
 

Життя загиблих на Майдані, в усіх подіях від листопада 2013 р. й до лютого 2014 р. (а їх загинуло біля 100 осіб) стало яскравим спалахом, поривом чистого серця до боротьби за правду й до перемоги добра. Про таких читаємо у Книзі Мудрості: «А праведник, хоч і вмре передчасно, знайде спокій, ... він сподобався Богові й Він полюбив його, а що жив між грішниками, то й переніс його. Його вхоплено, щоб лукавство не змінило його глузду або щоб хитрість не обманула душі його. ... За короткого часу ставши досконалим, він виповнив довголіття, душа бо його Господеві була вгодна, тим і забрав Він його поспішно з-посеред лукавства» (Мудр 4, 7-14). Вони своєю чесністю й безстрашністю заслужили на велелюдні похоронні богослужіння, загальнонаціональний траур та Вічную благую пам’ять.
Однак задумаймось: 100 осіб – це щоденна кількість абортів у більших обласних центрах, наприклад, таких як Львів. Ці особи гинуть в не менших тортурах і стражданнях. Їм не дозволяють пережити порив і радість боротьби, щастя перемоги чи смерть героя. Їх ніхто не відспівує, по них не служать панахиди, їм не заспівають «Пливе кача...», не вдарять артилерійський чи рушничний салют... І якщо маємо надію, що після вакханалії й падіння злочинної влади політичні вбивства в Україні не повторюватимуться, то цих найменших і беззахисних не захищає ніщо: законодавство дозволяє на їх знищення (див. ЦКУ, ст. 25, ч. 2; ст. 281, ч. 6). Тому не може бути повного духовного очищення й відродження України, яке так вистраждане кров’ю і смертю героїв, доки в Україні знищуватимуть «найменших цих». Й нічого очікувати для України Божого благословення і щастя... Через те, в оновленій Конституції України – чи то зразка 2004 року, чи тій досконалішій, яку колись приймуть, у статті 27 потрібно вже й негайно внести поправку: «Кожна людина має невід’ємне право на життя від моменту зачаття й до природної смерті». Ця поправка як норма Конституції, що має пряму дію, повинна бути без зволікань та без жодного винятку застосована на практиці, а все інше регулююче законодавство повинно бути приведене у згідність з цією нормою Конституції. Й тільки тоді зможемо сподіватися на позитивні зрушення та оновлене, засадничо інакше життя в Україні, побудоване на правді й справедливості.

23.02.2014 р.Б.

Петро Гусак
http://dc.lviv.ua