Свастика
Свастика — прообраз графічних візерунків під прямим
кутом, відоміша як емблема Нацистської партії Адольфа Гітлера до початку
й під час Другої світової війни. Згодом її використовуватимуть як
емблему неонацистів. Емблема, однак, з’явилася набагато раніше за
Гітлера. Гітлер використовував цей символ, оскільки наприкінці 1800-х
років свастика символізувала німецьку культуру, а в перші десятиліття ХХ
століття символ набрав характерної антисемітської спрямованості.
Слово «Свастика» походить від «su» — (санскрит — «добро, благо») і «asti» — («життя, існування»).
Свастика була поширена у всьому світі і
використовувалася з різними значеннями, багатьма цивілізаціями. У
Скандинавії, наприклад, цей символ з давніх часів означав молоток Тора.
Ранні християни, аби уникнути переслідування, використовували його як
маскувальний хрест. Стародавні азійські, єгипетські й ірландські
цивілізації також використовували цей символ. В Індії він означає успіх,
його малюють на дверях, усипальницях, часом — на тілі. У Північній
Америці він був символом місцевого американського індійського племені
Хопі.
Історик Френк Вотерс зазначає, що символ свастики —
це шлях міграції племені Хопі. Центр хреста — Туванасаві чи Центр
Всесвіту, що в краю Хопі на південному заході США. Туванасаві був не
географічним центром Північної Америки, а магнетичним чи духовним
центром, що виник на перетині осей «Північ — Південь» і «Захід — Схід
-Захід», якими Близнюки спрямовували свої хвилюючі послання і керували
круговертю планети. Три напрямки (pasos) для більшості сімейств були
однаковими: заблокований льодом запасний хід — на північ, Тихий океан —
на захід, Атлантичний океан — на схід.
Тільки сім родин — Ведмідь, Орел, Сонце, Качин,
Папуга, Флейта і Койот — мігрували в Південну Америку до південного
paso. Сорок кланів, що залишилися, починали свій шлях з Південної чи
Центральної Америки, вважаючи це своїм південним paso. Їхня міграція у
такий спосіб нагадувала цей символ.
Символ має різні графічні варіанти — рух за
годинниковою стрілкою, що, наприклад, використовували нацисти, і проти
годинникової стрілки — як у буддистів.
Святий Грааль. Традиційна історія Святого Грааля
така: Євангеліє розповідає, що Йосип Аримафейський заволодів святим
кубком, з якого пив Ісус під час таємної вечері. Йосип Аримафейський
домігся дозволу Понтія Пілата забрати тіло Христа у свою усипальницю для
поховання. Тоді ж Йосип Аримафейський зібрав кров Ісуса в потир. Йосип
узяв із собою кубок до краю, що зараз називається Великою Британією, і
зберігав його до самої смерті. Після його смерті члени родини передавали
кубок у спадщину. Його місцезнаходження невідоме, але, як
стверджується, він зберігається в замку, оточеному пустирищем. Його
охороняє страж на ім’я Король-Рибалка, що страждає від невиліковних ран.
Є й думка, що Граалем заволоділи лицарі-тамплієри.
Пошук Святого Грааля був головною метою міфологічного короля Артура і
Лицарів Круглого Столу.
За іншою легендою, Святий Грааль 1398 року виявився в Новій Скотії.
Рада Національної Безпеки. Раду Національної Безпеки
(СНБ) створено 26 липня 1947 року відповідно до закону про національну
безпеку. Цей закон також визначав посаду міністра оборони, національного
військового відомства, Центрального розвідувального керування,
Агентства національної безпеки і Ради з ресурсів національної безпеки. З
моменту утворення РНБ її члени, зазвичай, були і членами Ради
міжнародних відносин і/чи Тристоронньої комісії.
РНБ виробляє рекомендації президенту США щодо
зовнішньої та оборонної політики, координує зовнішню й оборонну
політику, влагоджує дипломатичні і військові проблеми. Відповідно до
закону, до складу СНБ входять президент, віце-президент, держсекретар,
міністр оборони й Об’єднаний комітет начальників штабів, директор ЦРУ і
помічник президента з національної безпеки, чи, як його ще називають,
радник з національної безпеки. (Посаду радника з національної безпеки
запроваджено президентом Д.Ейзенхауером 23 березня 1953 року після звіту
Р.Катлера про діяльність СНБ. За задумом, радник повинен бути «вухами»
президента щодо питань національної безпеки.)
Президент може також залучати інших посадових осіб.
Рада національної безпеки є центральним органом у питаннях координації
зовнішньої політики Сполучених Штатів. З часу її створення 1947 року її
склад багато разів змінювався, виходячи з потреб і поглядів президента.
Раду під головуванням президента США створено для координації політичних і військових питань.
Голова об’єднаного комітету начальників штабів — це
передбачений законом військовий радник Ради, директор ЦРУ — радник з
розвідки. Керівник президентської адміністрації, рада президента і
помічник президента з економічної політики також можуть бути присутніми
на засіданнях РНБ.
Генерального прокурора і голову бюджетного управління
запрошують на засідання з питань, що стосуються їхньої сфери роду
діяльності. Голови інших адміністративних департаментів і агентств, а
також інші відповідальні працівники, запрошуються в разі потреби.
Склад РНБ характеризує особистість самого президента.
За Трумена Радою керував держсекретар. За Ейзенхауера (відставного
генерала) лідерство було за військовими. За Кеннеді спостерігалося
прагнення стерти межу між розробкою політичного курсу і практичною
діяльністю.
Джонсон не довіряв структурі РНБ і більше покладався
на поради близьких друзів. За Ніксона і Форда РНБ керував держсекретар
Генрі Кіссінджер, якого більше цікавила аналітична інформація. За
Картера головним двигуном зовнішньої політики був радник з національної
безпеки.
За Рейгана роль радника національної безпеки була
мінімальною, всю діяльність Білого дому координував керівник
президентської адміністрації. Перший президент Буш, який свого часу був
директором ЦРУ (1976 — 1977), мав власний багатий досвід у галузі
зовнішньої політики. Він реорганізовував РНБ, туди увійшли комітет
керівників, комітет заступників і вісім комітетів, пов’язаних з
координацією політики.
РНБ відіграв важливу роль під час розпаду Радянського
Союзу, об’єднання Німеччини і введення американських військ в Ірак і
Панаму.
Рада Міжнародних Відносин (РМВ). Некомерційна і
неналежна до жодної партії організація, що сприяє взаєморозумінню в
питаннях зовнішньої політики США й у міжнародних відносинах за допомогою
обміну думками — принаймні, так звучить офіційна версія. Багато хто
підозрює, що Рада замислила створення єдиного світового уряду —
світового співтовариства.
Саме членство в РМВ — не секрет, однак секретом є те,
чим там займаються. РМВ публікує список його членів, але всі вони дали
обітницю мовчання щодо своєї діяльності у РМВ.
РМВ з’явилася як допоміжна структура під час
зустрічей, проведених напередодні Першої світової війни й одразу після
її закінчення. Тема цих зустрічей — післявоєнна ситуація, їхній
організатор — радник американського президента В.Вільсона полковник
Едвард Мендел Хаус. Саме там з’явилися «чотирнадцять пунктів» Вільсона.
Вони закликали до вільної і відкритої торгівлі між державами.
Після закінчення війни Вільсон, Хаус та інші впливові
представники, зокрема банкіри Б.Барух і П.Варбург, взяли участь у
мирній конференції в Парижі. У паризькому відділенні «Мажестик» 30
травня 1919 року було зроблено перший крок зі створення наднаціональної
організації — Інституту міжнародних відносин. Його, як основу формування
світового уряду, було розділено на дві філії: одну з центром в Англії,
відому як Королівський Інститут міжнародних справ, іншу — в Нью-Йорку —
Рада Міжнародних Відносин.
РМВ привласнив собі назву, яка існувала раніше, але
не впливової групи, що проводила зустрічі в обідньому клубі Нью-Йорка з
1918 року. Першим головою РМВ став Джон Девіс, адвокат Моргана. Цей
новий РМВ був зареєстрований 21 липня 1921 року. Відповідно до статуту
організації, будь-який член, який обговорює діяльність РМВ, буде негайно
виключений з її рядів.
З кінця Другої світової війни й донині штаб-квартира
РМВ міститься в нью-йоркському Харольд Пратт Хаус, подарованому РМВ
рокфеллерською компанією «Стандард Ойл» (зараз відоміша як «Ексон»).
Девід Рокфеллер примкнув до РМВ перед Другою світовою війною, 1950 року
його було обрано віце-головою Ради.
Вступ здійснювався винятково за запрошеннями, його
членів прийнято називати «північно-східною владною елітою». Спочатку
кількість членів РМВ обмежувалася 1 600 членами, але нині їх більше, ніж
удвічі.
У 1970-х роках РМВ перестав бути винятково білою
чоловічою організацією, було дозволено приймати в члени жінок і
афроамериканців. До складу РМВ входили деякі держсекретарі США, зокрема
Е.Рут, Дж.Фостер Даллес і К.Хертер.
Рут (1845 — 1937), народився в Клінтоні, Нью-Йорк,
син професора математики коледжу Гамільтон. Рут закінчив факультет права
Нью-йоркського університету 1867 року, став відомим юристом. Кілька
років активної участі в діяльності республіканської партії дали
можливість Руту 1899 року обійняти посаду військового міністра при
президенті В.Мак-Кінлі. За роки роботи в кабінеті президента Рут
реорганізував адміністративну систему військового департаменту,
встановив новий порядок призначення на посаду, заснував Військовий
коледж, розширив Вест-Пойнт, відкрив училища різних видів збройних сил,
створив генеральний штаб і підсилив контроль за діяльністю національної
гвардії. Він повернувся до приватної практики в 1904 — 1905 роках, до
того як став держсекретарем при президенті Т.Рузвельті. З 1909 до 1915
року Рут був сенатором США. Він присвятив велику частину свого життя
питанням міжнародного арбітражу. Рут був першим головою Благодійного
фонду Карнегі «За мир в усьому світі». Він гадав, що міжнародне право
дає людству більші можливості для досягнення миру в усьому світі.
Джон Фостер Даллес (1888—1959) був впливовою людиною у
федеральному уряді, його ім’ям названо аеропорт у Вашингтоні, округ
Колумбія. У некролозі в газеті Нью-Йорк Таймс, про нього, зокрема, було
сказано: «Шість років Даллес був основною фігурою у плануванні
реалізації зовнішньої політики Сполучених Штатів. У сфері міжнародних
відносин він був головним радником президента Ейзенхауера, його головним
представником на Капітолійському пагорбі. Даллес був надзвичайно
суперечливим держсекретарем. Одне безперечне. По-перше, це стосується
його особистої ролі. Безсумнівно, він був найсильнішою фігурою кабінету
Ейзенхауера, відігравав керівну роль у Вашингтоні і часто в Західному
альянсі. По-друге, що стосується його якостей миротворця, небагато
знайдеться людей його рівня. Ніхто не міг зрівнятися з ним у силі
переконання на нарадах у Білому домі. На слуханнях у Сенатському
комітеті з іноземних справ він іноді викликав критику і скептицизм, але
неминуче дотримувався своєї лінії. По-третє, у нього була надзвичайна
воля до життя. Він підтримував особисті контакти і прагнув утверджувати
американське лідерство під час своїх поїздок по всьому світі. Як
державний секретар він подолав 479 286 миль за межами Сполучених
Штатів».
Христіан Арчибальд Хертер (1895—1966) народився у
Франції в американській родині. 1915 року закінчив Гарвардський
університет, 1916-го став аташе американського посольства в Берліні,
1919-го — членом РМВ. До призначення на посаду держсекретаря 1959 року
був губернатором штату Массачусетс. Хертер відомий як міжнародник, який
прагнув поліпшити політичні й економічні відносини з Європою. У
Бостонській Раді світових справ є премія Христіана Хертера за особистий
внесок у міжнародні відносини.
Брат Алена Даллеса, Джон Фостер, який пізніше служив
директором Центрального розвідувального управління, брав участь у
комісії з розслідування вбивства президента Кеннеді, також член РМВ.
Народився 1893 року, племінник одного держсекретаря й онук іншого.
Родина сподівалася, що Ален стане третім держсекретарем, але, ним став
Джон Даллес. Перша посада Алена Даллеса — в посольстві США в
Австро-Угорській імперії, однак після вступу США в Першу світову війну
його перевели до Берна. Після війни він звільнився з державного
департаменту і працював на Волл-стріт. Даллес керував розвідкою під час
Другої світової війни. Він протидіяв проникненню секретних агентів
Абверу (військової розвідки Гітлера) у ЦРУ. Деякі з них, розвідники з
великими зв’язками, стали в пригоді США.
У листопаді 1942 року в Берні Даллес відкрив офіс
Управління стратегічних служб (УСС). Він значився Агентом 110, у
документах УСС його називали «містером Буллом». Після Другої світової
війни Даллес зайнявся юридичною практикою, був призначений заступником
директора ЦРУ. Будучи заступником директора з розвідки, Даллес наказав
агентам здійснювати таємні операції в Південній Америці і на Близькому
Сході. Саме за його правління розроблено розвідувальний літак U-2,
прорито тунель під Берліном. Він також розробляв план убивства
революційного лідера Куби Фіделя Кастро.
Його звільнив 1961 року президент Джон Ф.Кеннеді
після фіаско в Затоці Свиней, але, за іронією долі, він пізніше увійшов
до складу комісії Воррена, що розслідувала вбивство президента Кеннеді.
На думку начальника упраління розвідки періоду війни генерала К.Стронга,
«Ален Даллес був, безсумнівно, найбільшим професіоналом розвідки США
свого часу».
www.personal-plus.net
