Згідно з євангельською традицією після усіх необхідних уточнень на підставі сучасних даних біблеїстики Ісус Христос був арештований у Єрусалимі в ніч із четверга на п’ятницю 6 – 7 квітня 30 року. Офіційно визнана традиційними християнськими конфесіями (усіма православними та католицькою) хронологія Його земного життя, котра опирається на підрахунках римського ченця Діонісія Малого (пом. близько 540 р.), у переважній більшості відомих біблеїстів уже давно викликає немало суттєвих заперечень та великі сумніви стосовно своєї достовірності. Учені звертають увагу передусім на те, що народження Ісуса припадає на час проведення першого в Палестині майнового перепису (census) усього вільного населення провінції [Лк. 2.1-2]. Починаючи з 508 р. до н.е. ценз у Римі проводили з подивугідною періодичністю кожні п’ять років і всякий раз він тривав протягом 18 місяців. Проте, після 102 р. до н.е., впродовж тривалих громадянських війн, коли влада мінялась у залежності від воєнних успіхів або невдач того чи іншого претендента, перепис уже відбувався від випадку до випадку. Октавіан Август (31 р. до н.е. – 14 р. н.е.) після перемоги над усіма своїми конкурентами не лише відновив його проведення, але з фіскальних міркувань (населення Італії в результаті громадянських війн різко скоротилось) уперше поширив його дію на усіх вільних жителів провінцій. Початок другого за час свого правління цензу він проголосив у Римі в 8 р. до н.е. [Res Gest. 8.3; Vell.Pat. 2.121.1; Suet. August. 27.5; 35.3; Tib. 21.1; Dio Cass. 55.3.3; 55.4.1; 56.28.6], однак, у Палестині, оскільки такий перепис для неї був абсолютним нововведенням й адміністрація, очевидно, не була готовою до його проведення, – census могли розпочати на півтора-два років пізніше.
Згідно вимог римського права [Lex Iulia Municipalis] кожен глава сім’ї (pater familiae) був зобов’язаним прибути у своє родинне місто й під присягою особисто скласти відомості про себе та всіх домочадців (включно з рабами), навести точні дані про повну вартість рухомого та нерухомого майна, а також загальну суму інших прибутків. У випадку потреби його свідчення можна було легко перевірити в місцевому архіві, адже на підставі зібраних даних визначалась загальна сума податків з усіх вільних жителів імперії. Св. Йосиф – нащадок царя Давида [Мт. 1.20; Лк. 1.27; 2.4] був примушений проходити ценз у Вифлеємі – царському місті [1 Цар. 17.12], котре згідно вимог римського закону й для нього стало родинним. Дорога з Назарету, де він, напевно, поселився недавно, була довгою (більше 130 км) та виснажливою. Зазначену віддаль долали зазвичай впродовж чотирьох-п’яти днів, адже пішки протягом 7-8 год. проходили 32 км [Бут. 30.36; 31.23; Вих. 3.18; Чис. 11.31; 3 Цар. 19.4; Лк. 2,44], лише в суботу Закон забороняв минати більше 2 000 ліктів (880 м) [Вих. 16.27-30; І.Н. 3.4; Чис. 35.4-5]. Проте, на цей раз, навіть на осляті Він витратив на подолання шляху, треба думати, у два-три рази більше часу. Незважаючи на те що згідно наведеної нами формули цензу для внесення в списки (lustrum) достатньо було особистої присутності тільки pater familiae, св. Йосиф вимушений був забрати із собою св. Марію, хоча Вона була на останньому місяці вагітності – видно, не було на кого Її залишити вдома (уперше після Різдва “родичі та знайомі” зафіксовані, коли розшукували 12-літнього Ісуса – [Лк. 2.44]).
Стосовно “братів” та “сестер” Ісуса [Мт. 12.46-47; 13.55-56; Мк. 3.31; 6.3; Лк. 8.19-20; Іо. 2.12; 7.5; Ді. 1.14; 1 Кор. 9.5; Гал. 1.19] слід мати на увазі, що термінологія Старого Заповіту не розрізняє рідних братів (сестер) від інших свояків чи просто близьких осіб [Бут. 13.8; 14.16; 29.15; Лев. 10.4; 1 Пар. 23.22; 2 Пар. 36.10; 2 Цар. 24.17], інакше не міг Він на Хресті, якби були рідні, доручати опіку над Своєю Матір’ю св. Ап. Іоанну – зовсім сторонній для Неї людині, котра “від цієї хвилі прийняла Її до себе” [Іо. 19.26-27]. Уперше подібне звертання до близьких за духом осіб Ісус Христос ужив ще на початку Свого служіння [Мт. 12.49-50; 23.8; Мк. 3.34-35; Лк. 8.21], а всього ж тільки в “Діяннях св. Апостолів” подібне звернення зустрічаємо 48 разів. Саме тому вже в Апостольський період, а відтак аж до наших днів “брати” та “сестри” у Церковній практиці стали звичним звертання в середовищі віруючих. Ісус Христос прийшов у цей світ в одній з печер на околиці Вифлеєма, куди пастухи заганяли на ніч і в негоду свої стада, мабуть, у са-мому кінці 5 р. до н.е., в останні дні завершення перепису – тиснява у містечку у дні Його народження була такою, що найняти навіть найскромніше приміщення для своєї Родини св. Йосиф не зумів. Коли ж згодом до міста прибули зі Сходу (Парфії?) мудреці (грец. mahoi) поклонитись Дитяті, вони вже застали св. Родину в хаті (грец. оikoi – лат. перекл. domum [Мт. 2.11]) – на той час, очевидно, ажіотаж з орендою житла у зв’язку із закінченням цензу минув. Ця дата підтверджується іншою подією, котра датується ще точніше. Рятуючи Дитя від переслідувань Ірода Великого, котре розпочалось відразу після візити згаданих нами мудреців, св. Родина вті-кає з Вифлеєма до Єгипту, де перебуває до самої смерті правителя [Мт. 2.14-15], а вона згідно даних усіх наших документів мала місце за кілька днів до, або навіть під час святкування Пасхи у квітні, наступного, 4 р. до н.е. [Ios. Antiq. 17.8.3; Bell. 1.33. 8]. Визначаючи тривалість земного життя Спасителя слід мати на увазі ще той факт, коли після 1 р. до н.е. наступив 1 р. н.е., отже необхідно відняти цей один неіснуючий віртуальний “нульовий” рік між ними. Так обґрунтовується наведена на початку статті дата арешту, а згодом і смерті Ісуса, котрому на той час виповнилось 33 роки.
Опускаючи несуттєві для теми нашого дослідження деталі, обмежи-мось лише загальним описом перебігу наступних, але важливих для нас подій, що мали місце після арешту. Оскільки звинуватили Його в підбурюванні населення супроти римської влади, Він автоматично підлягав дії імператорської юрисдикції. Римський прокуратор Понтій Пілат, виконуючи бажання найнятої юрби, яка волала: “Розіпни, розіпни Його!” [Мт. 27.22-23; Мк. 15.13-14; Лк. 23.21; Іо. 19.6] та, не маючи волі опертись виразному політичному тиску зі сторони синедріону: “Як відпустиш Його, не будеш другом Кесарю! Усяк, хто із себе робить царя, противиться Кесареві!” [Іо. 19. 12] присудив Ісуса до звичної в такому випадку страти – розп’яття. Смертна кара на хресті в тих часах була надзвичайно поширеною стосовно рабів та негромадян [Cic. In Verr. 2.5.66.169], котрих звинувачували у важких кримінальних та державних злочинах (римським громадянам у подібних випадках стинали голову – для прикладу: так поступили близько 65 р. зі св. Ап. Павлом). Тому після придушення виступів рабів чи збунтованих провінцій кількість страчених сягала значної кількості. Після поразки повстання Спартака в 71 р. до н.е. уздовж дороги з Капуї до Рима таким чином було позбавлено життя понад 6 тис. захоплених “безхозних” рабів, приналежність яких до конкретних власників не була встановлена. У 70 р. н.е. після розгрому антиримського збройного виступу населення й захоплення Єрусалиму кожен день на хрестах умирало майже 500 євреїв, масові страти тоді тривали не один тиждень. У зв’язку із цим маємо чисельні свідчення римських документів і навіть одну карикатуру, – усе разом дає нам не лише загальний опис перебігу самої процедури, але й дрібні деталі технології розп’яття на хрестах.
Відповідно до прийнятого на всій території Римської держави порядку, в’язня на початку піддавали катуванню flagrum (flagellum), яке залишало на тілі глибокі рани, так як до 2-3 смужок шкіри нагая пришивали невеликі гантелеподібні металічні кінцівки, а щоб не допустити передчасної смерті приреченого, який згідно вироку обов’язково повинен був загинути на хресті, обмежувалися 40 ударами [Втор. 25.2-3; Ios. Antiq. 4.8.21]. Крім того, засуджений був зобов’язаний нести до місця страти [Ios. Antiq. 20.6.3; Bell. 4.6.1] на плечах важку перекладину (patibulum) вагою від 25 до 50 кг. Розп’яття завжди проводилось за межами міських мурів, у цьому питанні було повне співпадіння вимог римського та єврейського права [Лев. 24.14; 23; Чис. 15.35; Втор. 17.5], де заздалегідь була закопана в землю балка (stipes). Приреченого роздягали, залишаючи лише набедрену пов’язку, оскільки римляни, шануючи чинне в Палестині єврейське право, не виставляли на всезагальний огляд повністю оголеного тіла; прибивали цвяхами руки до дерева; піднімали перекладину з прибитим ув’язненим і прикріплювали до балки, до якої згодом прибивали й ступні ніг. Одяг страченого належав легіонерам, котрі виконували вирок, тож вони ділили її між собою [Digest. 48.20.6], а розп’ятий нерідко вмирав протягом наступних двох-трьох днів, після чого тіло або ховали у спільну могилу, або залишали на хрестах для поїдання його хижаками й птахами. Страта була надзвичайно брутальною й найбільш жорстокою навіть для античнос-ті, а згідно канонів Тори – ще й ганебною [Втор. 21.22-23; Євр. 12.2; 13.3; Гал. 3.13]. Стосовно Ісуса зроблено певний виняток. Його відразу після арешту били по щоках, обличчю, кулаками по голові [Мт. 26.67-68; Мк. 14.65; Лк. 22.63-65; Іо. 18.22]. А через те, що присудили до смерті не тільки державного злочинця, але ще й “царя юдейського”, так було єврейською, латинською та грецькою мовами зазначено на табличці (titulus) прикріпленій над головою Розп’ятого (“Iesus Nasarenus Rex Iudaeorum” – [Мт. 27.37; Мк. 15.26; Лк. 23.38; Іо. 19.19-20]), на місце виконання смертної кари Його примусили нести свій хрест.
Украй виснажений Він, згідно із церковною традицією, тричі падав під його тягарем, з огляду на це легіонери змусили випадкового зустрічного – Симеона з Кіренаїки, який повертався з поля додому, допомогти Йому добратися до місця розп’яття. У всіх латинських перекладах синоптичних Євангелій, при описі цього епізоду мовиться про хрест (crux), який він ніс, ідучи слідом за Ісусом [Мт. 27.32; Мк. 15.21; Лк. 23.26] – свідчення надзвичайно важливе, оскільки Vulgata св. Ієроніма (384 р.) опирається на більш ранній переклад Vetus Latina vel Itala (I-II ст.), коли страта на хресті була звичним явищем, тому помилка античних перекладачів у даному випадку виключається повністю. Слід мати на увазі таке принципове зауваження: задовго до Своєї смерті Ісус неодноразово [Мт. 10.38; 16.24; Мк. 8.34; 10.21; Лк. 9. 23; 14.27] переконує своїх послідовників у необхідності “…взяти щодня на себе свій хрест”. Форма хреста, на якому Його розіп’яли, Євангелії не уточнюють, а тому деякі дослідники припускають, що він найбільш правдоподібно міг бути або Т-подібний (crux commissa vel patibulata), принаймні про таку форму мовиться в посланні Ап. Варнави та у Тертуліана (І-ІІ ст.), а також зображено на згаданій нами язичницькій карикатурі близько 200 р., котру найшли під час розкопок на Палатинському горбі в Римі (1857); або, що більш імовірно, оскільки над головою Розп’ятого розмістили зазначену нами табличку, “римський” (crux immissa), про який маємо чисельні згадки у джерелах та зображення на речових пам’ятках, що датуються V й пізнішими сторіччями.
Суттєвим є й те, що численна іконографія Ісуса Христа Західної та Східної Церков не знає жодного зображення, де б Він ніс перекладину, – в усіх відомих нам випадках Ісус несе хрест чи падає під його тягарем. Істотні корективи в процедуру страти були внесені чинним єврейсь-ким календарем. Судовий процес над Ісусом Христом, як і сама процедура розп’яття, відбувались у день, що безпосередньо передував найбільшому релігійному празнику – Пе(й)сах (Пасха). У переддень початку святкування, а слід пам’ятати, що і в наш час кожна доба у євреїв розпочинається із заходом сонця попередньої, слід було поховати небіжчика незалежно від того, як і коли він помер [Втор. 21.22-23; Ios. Bell. 4.5.2]. До смерті Його присудили в першій половині п’ятниці, згідно єврейського відліку часу о 6 год [Іо. 19.14], нашого – полудень, а тому до кінця дня (захід сонця в цей квітневий день у Єрусалимі мав місце близько 19 год 20 хв – при визначення часу в даній статті необхідно враховувати той факт, що географічна довгота колишньої столиці Іудеї тотожна Сумам – Дніпропетровську), Розп’ятий мав померти, а Його Тіло – похованим згідно з усіма існуючими ритуальними правилами. Інакше вся громада того року була би позбавлена можливості сісти за святковий стіл і молитовно пом’янути вихід предків з єгипетської неволі – випадок за всю історію іудаїзму невідомий. Через це було вирішено прискорити смерть Ісуса. Однак, коли з метою здійснити цей намір на місце страти прибули легіонери виконати дане розпорядження, вони застали Розп’ятого вже мертвим, а присутні при цьому засвідчили, що Його смерть наступила близько 9 год згідно єврейського відліку часу [Мт. 27.46-50; Мк. 15.34-37; Лк. 23.44-46], нашого – 15 год. Тим не менше, один із воїнів, щоб остаточно впевнитися в цьому, пробив Мертвому груди списом. Тож аби дістати офіційний дозвіл; зняти Тіло з хреста; віднести Його до гробу; провести всю необхідну ритуальну підготовку й поховати до заходу сонця – часу було в обмаль: не більше чотирьох годин. Слід мати на увазі ще й те, що всім учасникам поховання необхідно було відразу після його завершення терміново пройти обряд очищення, аби кожний мав можливість відсвяткувати початок Пасхи в колі своєї родини. Тому поспіх був настільки великим, що навіть не встигли обмити Тіло Небіжчика, як і не зуміли заготовити необхідної кількості суміші витяжок смірни та алое, яка обов’язково використовувалась для його збереження від швидкого розкладу. Напевно, саме поспіхом був викликаний також і вибір місця страти.
Голгофа [Мт. 27.33; Мк. 15.22; Іо. 19.17] знаходилась неподалік міських мурів й одночасно воріт Єрусалиму, поруч пролягала дорога до міста, по якій проходило багато людей [Мт. 27.39; Мк. 15.29], близько від неї був розташований сад, де знаходилась новий гробівець, приготований для члена Синедріону фарисея й одночасно таємного учня Ісуса – Йосифа Ариматейського [Іо. 19.41]. Особливе становище, яке він займав серед пануючої еліти тодішнього єврейського суспільства, дозволило йому безпосередньо звернутись до Понтія Пілата з незвичним проханням видати Тіло Господнє для достойного похорону. Малоймовірно, щоби такого високого суспільного рангу особа, до того ж багата людина, готувала для себе гробницю поблизу місця масових страт карних чи політичних злочинців, звідки постійно лунали передсмертні вигуки вмираючих, доносився нестерпний трупний запах розкладених тіл, що робило саме місце ритуально нечистим. З тих же міркувань безпосередня близькість дороги та міських воріт також виключає Голгофу як місце постійних страт. Стосовно етимології терміну “Голгофа” – “Місце чашки” (елінізо-вана форма від євр. Гулголет, арам. Gulgoltha; синодальний переклад – “Лобне місце”, інший переклад – “Череп”, латин. переклад – “Calvaria”), – сучасні араби й сьогодні кожен невеликий пагорб позначають терміном rasz, тобто “Голова”. Св. Ієронім прибув у Палестину в II пол. IV ст., тобто понад 350 років після описаних подій і його свідоцтво стосовно великої кількості людських черепів страчених людей, яких знаходили на території Голгофи (він вважав, що саме від цього походить назва місцевості), може відноситися до часу після придушення двох антиримських збройних виступів населення, масових страт повсталих та повної руйнації Єрусалиму, коли докорінно змінилась навіть сама топографія міста (для прикладу: від 136 р. місце, де пізніше був зведений Храм Гробу Господнього, котрий у наші дні включає в себе ще й місце Розп’яття, знаходиться посеред міських кварталів).
Крім того, якби Його стратили на звичному лобному місці, ми обов’язково мали б свідоцтва про цей факт таких знавців єврейського права та топографії Єрусалиму до початку антиримських повстань, якими були Єв. Матей та Ап. Павло. Їхня одностайна мовчанка на дану тему надає нам усі підстави стверджувати, що до страти Ісуса Христа Голгофу жодного разу не використовували як місце прове-дення подібних екзекуцій. 9 квітня, у неділю вранці, до Гробу прибули жінки з додатковою су-мішшю смірни та алое, аби завершити обряд поховання, однак, вони застали його відкритим. Апостоли Петро та Іоанн, котрі прибігли згодом, нахилившись до місця, де повинно було лежати Тіло, побачили саван, у який Воно було у свій час обгорнутим, пелени, якими були пов’язані Його руки й ноги, плахт, який укривав Його обличчя [Лк. 24.12; Іо. 20.5-6]. Цей Саван (Плащаниця, грец. Sindon), на якому були виразно видні сліди крові та чітке однотонне зображення Тіла Ісуса Христа, первісна християнська община поштиво зберігала в Єрусалимі, однак, притримуючись на перших порах багатьох приписів Мойсеєвого Закону, не могла оголосити предметом всезагального релігійного поклоніння, оскільки все, що мало відношення до мертвого тіла, було ритуально нечистим [І.Нав. 10.26; 2 Цар.1.9; Іо. 19.31].
Лише після Апостольського Собору (49/50 р.), коли було прийнято надзвичайно важливе рішення, що для християнина дотримання Старозавітного права не конче необхідне для спасіння, а всіх віруючих із числа колишніх язичників зобов’язували дотримуватись всього лише чотирьох заборон Тори: не їсти м’яса душенини, не вживати в їжу крові тварин, не приймати жодної участі у язичницьких жертвоприношеннях із наступним поїданням м’яса жертовних тварин, уникати блуду [Ді.15.28-29], ситуація кардинально міняється. Принципову зміну ставлення до небіжчиків уніс також і культ Святих Мучеників за віру, тіла яких після страт досить часто ховали в церковних приміщеннях, а в Римських катакомбах на їхніх могилах навіть регулярно проводили Богослужіння. У зв’язку з двома антиримськими повстаннями (69-70 та 132-135), котрі завершились поразкою та повною руйнацією Єрусалиму, переважна більшість християн напередодні них покинули місто, забравши із собою найбільш цінні реліквії. Так Плащаниця після кількох переїздів опинилась в Антіохії, а з 944 р. – постійним місцем її перебування став Константинопiль – храм Пресвятої Богородиці Влахернської. Популярність Савану була настільки відомою, що в Європі не лише чули про нього, але були добре обізнані щодо характеру зображення на ньому, про це свідчить копія Плащаниці на ширмі Папи Іоанна VII (705-707 рр.). Крім того, Його де-монстрували всім іменитим гостям візантійської столиці. А після Четвертого хрестового походу (1203-1204 рр.), в часі, котрого столиця імперії була піддана жахливому грабежу та насиллю, Полотно опиняється у Франції (перша письмова згадка про нього у місцевих документах – 1353 р.). Згідно прийнятої в середньовіччі церковної практики реліквію регулярно виставляють для публічного огляду, особливо у Великодню П’ятницю, а 14 квітня 1503 року, згідно повідомлень місцевих хронік, щоб довести її автентичність, над нею навіть улаштували “суд Божий” – кип’ятили в рослинній олії, кидали в полум’я, кілька разів відбілювали в зольному розчині, однак усі спроби знищити зображення були марними. Крім того, її не проминули звичні для тих часів чисельні пожежі, особливо серйозні пошкодження завдало їй пожарище, котре мало місце в ніч з 3 по 4 грудня 1532 р., останній раз вона мало що не згоріла також вночі з 11 на 12 квітня 1997 р. Якщо взяти до уваги ті жахливі умови, із погляду правил зберігання археологічної пам’ятки, у яких Плащаниця знаходилась не одне сторіччя, сам факт, що сучасне людство має змогу її споглядати, – уже є чудом, яке не пояснити жодною науковою логікою (сучасна музейна практика стверджує, що в аналогічних випадках, навіть при надзвичайно дбайливому зберіганні, лляна тканина може проіснувати не довше 150-200 літ). Від жовтня 1578 р. місце постійного перебування Савана стає м. Турин, де спеціально для його зберігання при соборі св. Іоанна Хрестителя була відведена окрема каплиця. Офіційним власником Плащаниці з 1453 р. стала Савойська королівська династія, яка в 1983 р. передала усі юридичні права на неї Римським Папам з єдиним застереженням, що вона завжди перебуватиме в Турині.
У 2002 р. у багатьох кафедральних соборах України виставлялась фотокопія в натуральну величину позичена в Білоруської Католицької Церкви, а останнє відтворення, що донедавна населення багатьох областей мало змогу споглядати знову, – подарунок Папи Бенедикта XVІ українському народові. Поминаючи спорадичні спроби наукових обстежень, котрі мали місце у минулих сторіччях, слід відзначити, що систематичні студії над Полотном із використанням найновіших досягнень усіх галузей сучасної науки наступили лише після 25 травня 1898 р., коли фотограф-аматор, туринський адвокат Секондо Піо отримав під час проявлення негатива фотопластини позитивне зображення Обличчя Небіжчика з явними слідами тортур (на той час видиме зображення на Полотні вже майже вицвіло). Від того часу не минає й місяця, щоб у науковій літературі, а в наші дні – Інтернеті не було висловлену ту чи іншу обґрунтовану наукою думку про Саван. Сформувалась навіть окрема галузь досліджень – сіндологія, яка вивчає всі сторони проблеми вивчення Плащаниці й у наш час уже нараховує в різних формах не одну сотню тисяч тільки наукових публікацій; майже щороку проводяться наукові тематичні конференції, симпозіуми, з’їзди тощо. Надзвичайно результативними були підсумки комплексних наукових аналізів у 1969, 1978 та 1988 років. Усе це стало можливим лише завдяки тому, що протягом останнього сторіччя Церква жодного разу не впливала на суперечки вчених і ті могли висловлювати свої думки та припущення цілком вільно. Поминаючи технічні деталі, обмежимось загальними (сумарними) висновками наукових досліджень. На Плащаниці (її сучасні розміри: 4,34 х 1,1 м, первісна довжина була на 30 см довшою – протягом Середньовіччя поступово відрізали для релікваріїв монастирів та церков значний шмат Полотна) маємо негативне зображення тіла Небіжчика віком 30-35 років, вагою близько 79 кг, 178 см зросту з явно вираженими семітськими рисами обличчя. Мав Він довге волосся (як назорей протягом усього життя Ісус не стригся) заплетене в косичку ззаду голови, коротку роздвоєну бороду, вуса. Очі прикриті трьома монетами чеканки 29 р., тобто періоду імператора Тиберія, котрий тоді правив Римською імперією, причому, у надписі на лицевій стороні на них була допущена граматична помилка (слово Kaisaros розпочиналося літерою C). Дана похибка, виявлена вперше в 1981 р. уже після дослідження Полотна (сьогодні нумізматам відомо навіть шість монет із подібною неточністю). Зафіксовано сліди катувань по всьому тілу (нарахують 90-120 ран завданих гантелеподібними кінцівками нагаїв); на голові – тернова шапочка; на обличчі – сліди тортур: синці від ударів палицею, перебитий ніс, запухло праве око, а під ним великий синець, пухлина на правій вилиці, дві цівки крові з носа, її краплини на верхній губі; пошкоджені під час падіння коліна, сліди вуличної пилюки (карбонату кальцію – арагоніту, характерного тільки для вулиць Єрусалиму навіть у наш час) засвідчені не лише на ступнях ніг і колінах, але й на бровах, посередині чола і кінчику носа, а також на лівій кості вилиці; на плечах криваві синці від тягаря хреста; із правого боку грудей (між 5 та 6 ребром) глибока ромбовидна рана 4,5х1,5 см, яка сягала передсердя.
Усі поранення на Тілі свіжі, їх краї не встигли затягнутись. Небіжчик мав пробиті цвяхами кисті рук у зап’ясті, кут між двома руками первісно у хвилі смерті становив близько 140о, отже, Він був розп’ятий на хресті. Ступні ніг прибили до дерева одним цвяхом, ліва нога на праву. Група крові АВ – надзвичайно рідкісна (її мають лише 5% населення), але вона універсальна – сумісна з усіма іншими групами, а тому її можна переливати всім людям. Тіло в стані трупного закостеніння, однак повністю відсутні сліди трупного розкладу, який зазвичай наступає (враховуючи мікроклімат кам’яної (вапнякової) гробниці напочатку квітня та дію суміші смірни та алое) 36 - 40 годин після смерті. На грудях Небіжчика лежав букетик квітів, які й сьогодні зустрічаються в найближчих околицях Єрусалиму, період їх цвітіння – кінець березня – початок квітня. Саван укритий пилком рослин та дерев, що ростуть на території Близького Сходу, Передньої Азії та Франції. Тканина Плащаниці – лляне полотно сирійського походження, техніка виготовлення – не пізніше ІІ ст., вага Савану 2,45 кг. У релікварії туринського собору, а можливо ще в Сирії, Полотно не одне сторіччя зберігалось складеним удвоє по ширині й четверо по довжині. У цілому, перераховані вище висновки вчених відповідають єванге-льській традиції, хоча в дечому суперечать прийнятій у Церкві традиційній іконографії Ісуса Христа (не терновий вінок, а шапочка; пробиті не долоні, а зап’ястя). Одночасно наведені результати досліджень повністю співпадають з археологічними стосовно інших відомих у науці небіжчиків, розп’ятих в І ст. до н.е. – ІІ ст. н.е., в першу чергу страчених учасників антиримського повстання 70 р. Крім того, на всіх знаних на сьогодні кровоточивих іконах із зображенням Ісуса, а вони майже всі знаходяться на канонічних землях території Східних Християнських Церков, завжди витікає кров групи IV (АВ) – факт установлений уже після дослідження Плащаниці (недавно, у середині лютого 2006 р. подібне явище зафіксовано на території Буковини в одній з православних церков Московського Патріархату, котрий також у жодній формі не визнає автентичності Плащаниці). Тому з усією впевненістю можна було би стверджувати: маємо П’яте Євангеліє, котре суттєво деталізує останні 24 годин земного життя Спасителя. Однак, декотрі вчені, як правило далекі від археології, настояли на дослідженні тканини Савану методом радіовуглецевого аналізу С14 , за допомогою якого визначається вік історичної пам’ятки. Дана метода була розроблена в 1946-1955 роках американським хіміком Віллардом Франком Ліббі, за що в 1960 р. він був удостоєний Нобелівської премії.
Одначе, при датуванні за його допомогою полотен мумій єгипетських фараонів, які зберігаються в Британському музеї, виявилось, що пелени, у які вони були споконвіку загорнуті на 800-1000 років молодші від самих мумій. А тому науковці користуються ним дуже обережно всякий раз, перевіряючи його всіма іншими доступними методами. Сьогодні навіть початкуючим археологам добре відомо: аби за допомогою цієї методи датувати археологічний об’єкт, його необхідно відразу після розкопок старанно забезпечити від найменшого контакту із сучасним навколишнім сере-довищем. Стосовно Савана даний метод узагалі не можна було застосовувати, адже протягом неповних двох тисячоліть Плащаниця була постійно відкрита віруючим та довкіллю тих місцевостей, де вона зберігалась. Тому для істориків-професіоналів результати датування полотна трьома незалежними лабораторіями не могли становити жодної несподіванки: 13 жовтня 1988 р. архієпископ Турина кард. Анастасіо Баллестреро на прес-конференції оголосив, що тканина Плащаниці датується в межах 1260 –1390 рр. Відразу виник ряд запитань, на які ніхто відповіді навіть не збирався давати. Якщо маємо справу з фальсифікатом, то хто у XIII-XIV ст. його так майстерно виготовив; звідкіля у Європі взяли лляну тканину, яку припинили виготовляти у Сирії в ІІ ст.; хто в тих часах мав надзвичайно рідкісні навіть у наші дні монети епохи Тиберія; як звали тих геніальних дослідників, які володіли доскональними знаннями у багатьох галузях науки, про існування яких у середньовіччі ніхто навіть не підозрював; чому в процесі фальсифікації відмовились від канонів традиційної іконографії; хто б у тих часах наважився зобразити Ісуса без одежі?... Кількість нез’ясованих запитань сягає не одного десятка. Однак, сумніви стосовно автентичності Савана було посіяно. Наступив новий період наукової полеміки щодо правдивості Пелен. Вирішальне значення в дискусії набули результати експериментів д-ра Д.Кузнєцова, котрий зумів доказати суттєве “помолодіння” лляних тканин, після того як вони побували в режимі високих температур, а Плащаниця, як відомо, не раз перебувала в зоні пожеж (тільки в літописах вони зафіксовані в 525, 544, 1201, 1349, 1532, 1552, а в наш час до початку радіовуглецевого датування ще й у 1934 рр.).
Принагідно зауважимо, що майже всі вони починаючи від XIV ст., включно з 1997 р., за дивних обставин завжди розпочинались вночі – видно Полотно комусь із числа вельми впливових кіл дуже вже заважає. Не міг пройти безслідно для неї згаданий нами й “суд Божий” 1503 р. Крім того, часті публічні відкриті покази Савану віруючим привело до забруднення його ще й молодим вуглецем. Слід ураховувати також вплив біопластикового покриття тканини бактеріями та грибками в результаті прямого контакту полотна із сучасною атмосферою та віруючими, котре в інших випадках уже стало причиною майже 600 похибок радіовуглецевого датування не рідко навіть до 1000 років. Так виявились наслідки вкрай недбайливого ставлення до Савана як археологічної пам’ятки протягом багатьох попередніх сторіч. Хоча, 19 січня 2005 р. Американська асоціація з вивчення Плащаниці заявила, що радіовуглецеве датування 1988 р. недостовірне, а хімічний аналіз тканини Плащаниці дав можливість проф. Р.Роджерсу з Національної лабораторії у Лос-Аламосі (штат Нью-Мексико, США) 20 січня 2005 р. прийти висновку, що Полотно в дійсності дуже древнє й набагато старіше, ніж було визначено сімнадцять років тому, однак, на даний час мусимо признати той незаперечний факт, що наука дотепер ще не зуміла сформулювати свого остаточного вердикту стосовно визначення точної дати Полотна. У зв’язку із цим, Церква продовжує притримуватись надзвичайної обережності й Саван досі не проголошений загальноцерковною реліквією. А втім, як було оповіщено у 1990 р., Вона й далі готова “взяти до уваги кожну вагому й компетентну пропозицію та дослідницьку ідею без пред’явлення будь-яких умов”. 5 січня 1995 р. архієпископ Турина кард. Джованні Сальдаріні, папський хоронитель реліквії, виступив по італійському телебаченні із заявою про те, що зображення на Плащаниці – не що інше як Лик Ісуса Христа. Кардинал відзначив, що цим він передає погляд офіційного власника Савану, тодішнього Папи Римського Іоанна Павла ІІ. Однак уважати дане повідомлення доктринальною точкою Церкви не можна... Учені не зуміли віднайти відповідь ще на два інші суттєві запи-тання: яким чином було здійснене такий чіткий відбиток Тіла лише на поверхні волокон Плащаниці із середини (від Небіжчика), а також як припинився Його контакт із Полотном без найменшого пошкодження зображення. Адже кожен знає, як болюче відривати від тіла присохлі до ран бинти чи пов’язки. Хоча в розпорядженні сучасної археології вже давно є не один десяток поховальних саванів, особливо з Єгипту, однак, окрім нечітких слідів крові та розмитих відбитків окремих фрагментів тіл – жодних інших відтворень там не находимо. Як одне, так і друге всіма відомими сьогодні засобами сучасних технологій, науки та мистецтва відтворити не можливо. Однотонне зображення на Савані, здійснене методом підпалин, за своєю повнотою та чіткістю – унікальне.
Оминаючи зовсім далекі від наукових досліджень гіпотези, котрі жодного разу не підтвердились при повторних експериментах, можна прийняти найбільш вірогідне наукове припущення, що все це могло бути результатом дії миттєвого надзвичайно високотемпературного спалаху світла, котрий визначають фантастичною величиною в 7,5-8,5х1023 ерг – еквівалент енергії вибуху 942,8 – 1068,5 т військового урану (плутонію), що стало б катастрофою не лише для нашої Планети, але й всієї Сонячної системи (для порівняння: один кг урану при вибуху вивільнює ледве 19х109 кал). Названа енергія всього на мільйону частку сек обпалила поверхню тканини із середини (від Тіла), що могло мати місце хіба що тільки в часі Воскресіння ще до початку трупного розкладу (36-40 год після смерті). Якщо навіть абстрагуватись від жорстких рамок дії фізичних законів і обмежитись тільки малим регіоном східного Середземномор’я, жодне з тогочасних джерел нічого не відає про наявність світлового удару, звукової чи вибухової хвиль, котрі згідно із чинними нині науковими постулатами обов’язково повинні були знести з лиця Землі не лише весь тодішній Єрусалим, але й ще чималу частину прилеглої Палестини, а руїни після такого гігантського викиду енергії повинні були радіовипромінювати не одну тисячу літ, зробивши їх абсолютно непридатними для життя всього живого. За таких обставин чи можна говорити про збереження до наших днів якихось 4,769 кв м лляного полотна Савана? Але ж усього цього не фіксує жоден із багаточисельних свідків у тих часах, а Туринську Плащаницю маємо змогу споглядати при відвідуванні Ломбардії раз на півсотні літ навіть сьогодні. Крім того, необхідно враховувати ще й, що протягом останніх 600 років сотні тисяч прихожан і паломників прикладались до неї, шукаючи порятунку від всіх своїх незгод... Слід зауважити, що смерть Ісуса Христа супроводжувалась тривалим сонячним затемненням [Мт. 27.45; Мк. 15.33; Лк. 23.44-45], невеликий землетрус [Мт. 27.51-52; Мк. 15.38; Лк. 23.45] спричинив, що завіса у Храмі роздерлась навпіл, відтак розкрились гробівці й багато праведників воскресло, з ними згодом спілкувались у Єрусалимі. Сотник і ті, що стерегли розп’ятих, а вони всі були язичниками, ствердили: “Це справді був Син Божий” [Мт. 27.54; Мк. 15.39]. Вже тоді багато хто повірив, що Ісус Христос – Син Божий єдинородний [Іо.1, 14; 1, 18; 3,16; 3, 18; 1 Іо. 4,9]… Значний землетрус спостерігався й під час Воскресіння Господнього [Мт. 28.2], однак видимих руйнацій будівель ані в столиці Іудеї, ні в її околицях згадані Євангелісти не відзначають. Жінки-мироносиці, нічого не знаючи й не підозріваючи про все відзначене нами, згідно свідчень Євангелій прямували до Гробу “коли ще було темно”- “вдосвіта” [Мт. 28.1; Мк. 16.2; Лк. 24.10; Іо. 20.1], себто до сходу сонця, який у цей день наступив близько 6 год 40 хв, отже дематеріалізація Тіла відбулась між 3 та 6 год ранку в неділю, 9 квітня 30 р., після чого Ісус міг вільно проходити крізь стіни й закриті двері, раптово зчезати, на початках Його не пізнавали навіть Апостоли, з якими Він перебував у постійному контакті майже три роки, жінки-мироносиці [Лк. 24.31; 36; Іо. 20.19; 26]. Сліди цього надприродного процесу були настільки очевидними й переконливими, що Учні, котрі прибули до Гробу першими, відразу увірували у Воскресіння Господнє [Іо. 29.8] і були переконані, що “Його тіло не бачило тління” [Ді. 2.31]. Однак Воно було правдиве, до Нього могли торкатись Апостоли, для Нього були характерні звичайні функції людського тіла [Лк.24.43]. Даний висновок для всіх християн завжди мав принципове значення, бо ще в Апостольський період усім їм було зрозуміле: “...коли ж немає воскресіння мертвих, то і Христос не воскрес.
А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша” [1 Кр. 15.13-14]. Тож мусимо з прикрістю визнати той незаперечний сумний факт, що столітній період прискіпливого наукового дослідження Плащаниці ви-кликаний не лише конечними потребами гносеології... дискусії стосовно автентичності Полотна, які ведуться в наші дні вже не одне десятиріччя, можна припинити надзвичайно швидко та напрочуд легко. Варто лише для цього покласти на стіл сучасну копію Савана, яка б у нічому не відрізнялась від оригіналу. Слід при цьому враховувати ту реальність, що не лише дослідники, але й фальсифікатори в наш час володіють небаченими для XII-XV ст. технологіями та результатами найрізноманітних наукових досліджень, про існування яких п’ять, а особливо вісім сторіч тому ніхто, включно з Леонардо да Вінчі, ім’я якого як “творця” Полотна називають найчастіше, навіть не підозрювали. Однак чомусь цього ніхто досі не зробив, та й у майбутньому не зби-рається... Натомість мало що не кожного року книжний ринок поповнюється черговою публікацією на тему, як можна було би виготовити Саван, для прикладу, 400 років тому назад.
Не рятують ситуації навіть намагання добросовісних перекладачів усупереч виразним заборонам “Конвенції про захист авторського права”, до якої приєдналась як Росія, так і Україна, суттєво поліпшити оригінал численними доповненнями та уточненнями.
Остання з наведених нами в списку публікацій книжка – достатнє підтвердження подібних “удосконалень” тексту оригіналу. Підсумовуючи всі наведені аргументи pro et contra можна прийти висновку, що, судячи з усього, у Турині зберігається найцінніша християнська реліквія – юридичне свідчення, тобто речовий доказ не лише Христових Страстей, але й Воскресіння Господнього, котра суттєво доповнює чотири канонічні Євангелії і є унікальною релігійною, історичною, археологічною та культурною пам’яткою, вік якої майже 2000 років.
Л І Т Е Р А Т У Р А.
1. Novum Testamentum Graece et Latine, ed. N e s t l e – A l a n d, Stuttgart, 1984.
2. The Jerusalem Bible, London, 1966.
3. Pismo Swięte. t.4. Nowy Testament. Poznań, 1994.
4. Толковая Библия или комментарий на все книги Ветхаго и Новаго Завета. т.3, Новый Завет. Петербург, 1911-1913 – Стокгольм, 1987.
5. Библия в русском переводе с приложениями. Брюссель, Жизнь с Богом, 1989.
6. Святе Письмо Старого та Нового Завіту. Рим, 1990.
7. Biblijski priručnik. Mala enciklopedija. Zagreb, 1989. (The Lion Handbook to the Bible, Lion Publishing, Tring, England, 1973).
8. Словарь Библейского богословия. под ред. К. Л е о н – Д ю ф у р а и др. Брюссель, Жизнь с Богом, 1990.
9. A. G r a b n e r – H a і d e r. Praktyczny Słownik Biblijny. Warszawa, 1995.
10. Ф. Р и н е к е р и Г. М а й е р. Библейская Энциклопедия Брокгауза. Christliche Verlagsbuchhandlung Paderborn, 1999.
11. Э. Н ю с т р е м. Библейский словарь. «Библия для всех» СПб, 2002. (Toronto, Canada,1980).
12. Большой Библейский Словарь. под ред. У. Э л у э л л а и Ф. К а- м ф о р т а. «Библия для всех» СПб, 2005 (Tyndale Bible Dictionary, Wheaton, Illinois, USA, 2001).
13. Христианство: энциклопедический словарь. под. ред. С.С. А в е р и -н ц е в а и др. т.1-3, Москва, 1993-1995.
14. Библейская энциклопедия. Российское Библейское Общество, Москва, 1998. (Encyclopedia of the Bible. Lion Publishing, Oxford, England, 1989).
15. Der Kleine Pauly. Lexikon der Antike. ed. K. Z i e g l e r und W. S o-n t h e і m e r. b.1-5. Műnchen, 1979.
16. Meyers Taschen-Lexikon Geschichte. b. 1-6. Mannheim, Wien, Zűrich, 1989.
17. Microsoft Encarta World Atlas 99. 2 CD.
18. P. C r i b i e r Das Grabtuch von Turin. Parvis-Verlach, Hauteville. Schweiz. 1977.
19. K. D i e t z Das Turiner Grabtuch.// “Mut”, № 332, 1995, С.72-87.
20. Я.Ю. З а б о р о в с к и й. Римские цензы периода республики: механизм действия, проблема достоверности. //АН СССР. Вестник древней истории. Москва, 4, 1979.
21. Я.Ю. З а б о р о в с к и й. Римские цензы в период кризиса и падения Римской республики. // там же, 3, 1982.
22. О. Ф е д о р і в. Туринська Плащаниця у світлі Інтернету. Тернопіль, 2000.
23. Е. М а р і н е л л і. Саван – Туринська Плащаниця. Львів, 2002.
24. Дж. И а н н о н е. Тайна Туринской Плащаницы. Новые научные данные. СПб. 2005.
25. Л. П и к н е т т, К. П р и н с. Туринская плащаница. М. 2006.
26. В.И. К у р б а т о в. Загадки Туринской плащаницы – Москва 2006.
27. С. С о р а. Священные реликвии. – Москва 2007.
Публікація: Обрії. – 2005. - № 2 (21), - С. 76-82.
Ярослав Заборовський
