Очевидно, можна було б говорити про вічні теми, про думки, які впродовж віків немовби витають у повітрі, до того ж християнська ідея свободи людини посідала центральне місце у світогляді членів Кирило-Методіївського братства. Та у Шевченковій творчості застановляє цілий ряд напрочуд прямих аналогій до ідей і проблем, порушених великим релігійним мислителем V століття.

Знаємо, що поет не розлучався з Біблією, вона була його постійним супутником у немилосердних умовах солдатчини. Там, у брудних смердячих казармах, серед гамору і бійок п’яного оточення, коли Шевченко почувався, "наче Йов на гноїщі” (з листа до Лазаревського), душу охоплювало почуття безнадії. Боротися з ним, писав поет Варварі Рєпніній, здатна "одна лише християнська філософія”.

Справді, читання Біблії без пояснень Отців Церкви є справою дуже й дуже нелегкою. Та найвидатнішим християнським філософом, власне філософом, чиї твори могли привідхилити перед геніальним українським поетом таємні глибини релігійно-філософських одкровень Біблії, міг бути саме святий Августин, який розгорнув вчення, узагальнене у виняткового значення вислові апостола Якова: "Отець світів, Який є безмежним і не має тіні перемін, з Волі Своєї створив нас Словом Істини...”.

Без незмінного, писав Св. Августин (а незмінним є Бог), не може бути змінного – обмеженого і конечного світу, антиномії якого людина, котра сама є мікросвітом перемін, визначає як "добро” і "зло”. І в цьому причина її блукань, адже те, що вона переважно називає "добром” чи "злом”, є її суб’єктивними судженням. Зло, писав Августин, – це відпадіння від добра – від Бога, і корені цього відпадіння – у похоті і владолюбстві. Саме вони спричиняються до безвольності людини перед силами темряви та породжують ідолопоклонство й обожнювання земних володарів. А це веде до поневолення, рабства. За приклад Августин привів розпусту і владолюбство богоуподібнюваних римських імператорів, з одного боку, та, з другого боку – наділених божою благодаттю, вільних в Дусі Божому учнів Христа, істинна віра яких була джерелом їхньої внутрішньої наснаги – здатністю протистояти темряві і нести людям світло правди.

Ця ж тема протиставлення сваволі розпусних, богоуподібнених римських імператорів (уособлення Росії) та визнавців Христової науки (Алкід, уособлення вірних синів України) є темою Шевченкової поеми "Неофіти” (1857). Немов Алкідова мати, поклонялась Україна, щоб врятувати своїх синів, ідолам – богоподібним царям-імператорам. Сини ж гинули, але їхня жертовність запалила у материнському серці іскру віри у Христа-Спасителя. І це стає порятунком і сенсом буття Матері – образу України.

Але ще у 1848 році Шевченко написав вірш "Варнак”. Герой твору – варнак (каторжник), старий і змучений чоловік, розповідає, як у молодості він, сповнений жадоби помсти за загублену долю коханої, став розбійником – немилосердно "різав усе, що паном звалось”. І здавалося, що й сам, одурівши, накладе на себе руки. В такому стані вийшов він з Броварського лісу і – "Дивлюся, мов на небі висить Святий Київ наш великий, Святий... Дивлюся, сяють храми Божі, ніби з самим Богом розмовляють... Тихо задзвонили у Києві, мов на небі...О, Боже мій милий! Який Дивний Ти. Я плакав... ”. Помолився варнак і пішов "суда людського просити”. Шевченків варнак – це узагальнений образ знівечених несправедливістю земляків поета, на яких, вірив він, спливе осяяння – Ласка Господня, щоб вони піднялися до Істини Божої, запоруки їхнього визволення. Але чому в творі Шевченка ця Ласка осяяла розбійника через образ небесного Києва?

У св. Августина Град Небесний (Сivitas Dеі) – уособлення царства духа тієї половини людства, яка хоче бути, а не просто існувати – і їм простяться гріхи їхні, бо Бог осяє їх своєю Ласкою. Натомість тим, які вибрали байдужість, егоїзм, вегетативне існування, належить сivitas terrene – град земний і кінцеве покарання.

Водночас у своїх творах періоду солдатчини Шевченко поринає у глибини людської душі, що знову ж схиляє до думки про вплив на нього філософії Августина.

Як невгамована пристрасть породжує підлість ("Сотник”), так само гординя породжує таку ж невгамовану ненависть і жадобу помсти, а відтак і сатанізм (образ Микити з поезії "Титарівна”). Саме сатанинською дією називав такий стан душі св. Августин: "Мою волю тримав ворог, із неї зробив він для мене ланцюг і тримав мене. Від злої ж волі виникає похітливість – і ти раб її...”.

Натомість навіть найважчі страждання не загасять внутрішньої доброти духовно чистої людини. В поезії "Між скалами, неначе злодій” зраджений і спроваджений у москалі похітливою жінкою, козак знаходить сили повернутися додому і простити її: "підняв руки скалічені до святого Бога і простив небогу... Отак, люде, научайтесь, ворогам прощати, як сей неук... ”.

За Августином, людина через випробування і самозаглиблення пізнає, що Бог – у її серці, і на неї спливає благодать.

У 1857 році, вже знаючи про можливе звільнення, Т.Шевченко пише графині Толстій: "Тільки тепер, і тільки тепер я вповні увірував у слово "Любя наказую ви”. Тепер тільки молюся і дякую Богові за безмежну Його любов до мене, за ниспослане виипробування. Воно очистило, зцілило моє серце [...]. Воно навчило мене, як любити ворогів і тих, хто ненавидить нас. А цьому не навчить жодна школа, крім тяжкої школи випробувань і довгої бесіди самого з собою. Я тепер почуваю себе якщо не досконалим, то в кожнім разі бездоганним християнином".

На тему Тарас Шевченко і св. Августин можна говорити безконечно. Про вплив св. Августина свідчить й оповідання "Близнецы” – не виключено, що Шевченко почерпнув задум цього твору також зі "Сповіді” св. Августина, який розмірковував над причиною різної долі та різних характерів близнят. Шевченкова віра у Сина Божого і трактування Христа – достоту такі ж, як і в св. Августина. Шевченкова "Марія” перегукується з думками св. Августина про загадковість зачаття Ісуса Христа і велич материнства Божої Матері. Шевченко навіть мріяв, як писав до В.Рєпніної, проаналізувати серце матері через Серце Марії.

Однак у біографії та творах Шевченка ім’я св. Августина не згадується. Можливо, для такого "замовчування” були свої причини?

Твори святого Августина були перекладені на російську мову у 1786 році і видрукувані у тоді ж створеній російським вільнодумцем і гуманістом М. Новиковим Типографській Компанії. Та тут же, у цьому ж році було оголошено Указ Сенату про заборону друкування у світських типографіях всього, що стосується віри. І невдовзі (у 1787 році) Типографська Компанія була розгромлена. Що ж, це не дивно – для царської влади і російського духовенства думки про свободу, волю, сенс життя людини на землі, до яких особливо спонукували праці св. Августина, були крамолою. І не випадково в російському православ’ї Августин не визнаний святим, а лише блаженним.

Катерина II жорстого розправилася і з глибоко релігійним, "розумним, але небезпечним”, за її ж висловом, М. Новиковим (1744-1818) – він був засланий на 15 років у Шліссербурзьку фортецю (звільнився після чотирьох років – по смерті імператриці).

У своєму "Щоденнику” Тарас Шевченко називає М. Новикова знаменитим. Це підказує, що про життя та діяльність М. Новикова поет знав ще до арешту. Про цього легендарного чоловіка говорила тоді вся свідома інтелігенція. З М. Новиковим пов’язується початок просвітительства в Росії, створення благодійних приватних шкіл і лікарень, допомога голодуючим у 1787 році і т.д., а також заснування вже згадуваної Типографської Компанії.

Можливо, з виданими типографією Новикова працями святого Августина Т. Шевченко ознайомився під час подорожі на Україну, гостюючи в Рєпніних, де було чимало недозволеної літератури, до того ж Варвара Рєпніна була добре обізнана з християнською філософією. Застановляє, що саме "Тризна”, присвячена Варварі, є першою поезією, до якої Шевченко ставить біблійний епіграф з Першого Соборного Послання ап. Петра. Цей епіграф, та й тема і сюжет "Тризни” мимоволі навіюють думку про М. Новикова. Однак, це може бути суб’єктивне враження. Важливіше інше: саме з цього часу починаючи, Т. Шевченко проставляє епіграфи з текстів Старого і Нового Завітів до своїх чи не найвизначальніших творів: до згадуваного вище "Сну” (з ап. Йоана, 14, 17); до "Єретика” (з Пс. 117, 22); до містерії "Великий льох” (з Пс. 43, 14); до поеми "Кавказ” (з Єремії, 9, 1); до "І мертвим і живим...” (з Соборного Послання Йоана, 4, 20). І, нарешті, Шевченко переспівує ряд Давидових Псалмів. Знову до практики проставляння біблійних епіграфів Т. Шевченко повертається аж після звільнення, у 1857 році, у поемі "Неофіти” (з Ісаї, 5, 1), і тоді ж пише ряд Подражаній – Ісаї, Єзекиїлю, Осії.

Доскіпливий аналіз епіграфів і тематики названих творів свідчить, що в полі зору Т. Шевченка були концептуально важливі для Отців Церкви, зокрема для св. Августина, її релігійно-філософські положення. Хочеться сподіватися, що українські вчені глибше торкнуться релігійно-філософського світогляду Шевченка, виходячи з порівняльного аналізу творів українського генія і вчення найвеличнішого християнського мислителя V століття.

А тут зупинюся на найосновнішому здобутку Шевченка – осмисленні й переосмисленні ним августинівського поняття людської душі, як Душі України, а відтак і такого поняття, як "воля”.

За Августином, визначальними, від Бога, функціями людської душі є взаємопов’язані між собою думка (самосвідомість), пам'ять та воля – не плотська, інстинктивна, а інтуїтивна спонука до усвідомленого праведного чину, який є запорукою свободи, чистоти і спасіння.

Душа – це вічна дія, за Біблією – саме життя, горіння в пошуку, праці, любові, добрі.. Дозволю собі порівняти: в образному викладі душа подібна до вогню свічки. Свічка – тіло, вогонь – життя, чиє горіння залежне від чистоти тіла. Та коли спливає свічка і гасне вогонь – що стається зі світлом, яке давав цей вогонь? Чи не воно лине до самого Бога? А якщо свічка не горіла, а ледве тліла, обліплена жиром глупоти і самозакоханості? Немає вогню – немає і світла. І ходять "живі мертві”, як застерігав Христос. Лише "добром нагріте серце вік не остигає”. Та щойно згорівши на вогні життя, людина пізнає Бога, який судитиме її по ділах її – тому її обов’язком є діяти, горіти – а "до того я не знаю Бога”.

Шевченко вживає поняття "душа” в узагальненому значенні – душа рідного народу в його віковічному становленні і бутті: "не вмирає душа наша – не вмирає воля”. Український поет не лише значно поглибив концепцію Августина, а й випередив пізніші філософські спроби пояснити таке поняття, як "нація”. Щойно наприкінці XIX століття американські філософи і соціологи визначатимуть національне, як духовне, а поняття нації трактуватимуть, як суверенну духовну силу, яка виявляється через любов до рідної землі, мови, історії, культури, мистецтва. Таким чином нація розглядалася, як досконалий дух, що відразу ж наткнулося на несприйняття. Адже досконалим є лише Бог, душа ж кожного суб’єкта – чи то окремої людини, чи всього народу – антиномічна, в ній і добре, і зле. Переосмисливши Августинівське поняття доброї волі – визначальної функції індивідуальної людської душі, як визначальну, від Бога, функцію душі народу, Шевченко накреслив унікальну за своїм значенням концепцію нації як безсмертної Душі народу, яка має історичну пам’ять, історичну самосвідомість і добру волю – волю до дії, до боротьби за свободу і справедливість.

Поет, який сам не хотів "в багні колодою гнилою валятися”, ще більше не бажав, щоб дрімала душа народу, чию волю приспав цар. Та збудити свою добру волю може лише весь народ: "треба миром, громадою обух сталить та добре вигострить сокиру та й заходиться вже будить. А то проспить собі небога до суду Божого страшного”. Біблійний образ сокири підказує, що йдеться про спонуку до чину – вирубати хащі невігластва і байдужості, що не тотожне вульгарно-примітивному поясненню про начебто заклик до кривавої класової революції. Бо ж не випадково поет застерігає: "а то проспить собі небога до Суду Божого страшного”.

Тема волі, як домінантної функції нації, пронизує всю творчість Шевченка: "А воля душу стерегла. Прокинься, каже!” Безвольність – це покірність свинопасів, німих і подлих рабів, підніжків царських, які гнуться перед царями, сатрапами-ундірами ("Юродивий”). А святі лицарі, хоча й названі безвольним людом юродивими, – це споборники святої волі.

Шевченко не відступає від концептуальної християнської засади, висвітленої св. Августином "Бог – у серці людини”. У Шевченка: якщо Бога – джерела святої волі – немає в серці людському, то немає й істинної віри, натомість панує ідолопоклонство "Всевидящому окові”, яке "спить в кіоті”. У Біблії Око Боже – образ Милосердя Божого, джерела мудрості і опіки над уповаючими на Творця (Пс. 31 і 32, Зах. 9, 1) – саме цей образ прислужився Августиновій концепції Ласки Божої. Натомість, у візантійсько-московському трактуванні образ "Всевидячого Ока” покликаний тримати людину у вічному страсі й покорі. Тому в Шевченка Бог – не "візантійський Саваоф”, бо для істинного Бога – "ми люди, а не раби”.

Завершуючи тему "Шевченко і святий Августин”, дозволю собі звернути увагу, що впродовж століть ідеї Августина будили людську думку – вони знаменні для епох, які узагальнено називаємо епохами ренесансу: для Карлового відродження (VII-VШ ст.), після порожнечі XII століття вони знаходять відгук у творчості ряду видатних мислителів XIII ст., зокрема, августинівцем був Данте – "флорентійський вигнанець”, як називав його Шевченко. У XVII ст. завдяки творам Августина Декарт створює свою унікальну філософську систему.

З Тарасом Шевченком пов’язане відродження української нації. Та чи можливе таке відродження без вікового здобутку найсвітліших духовних вчителів людства – тих святих, які натхненним словом і виснажливою працею освітлювали шлях до істини і пізнання? Хто зна, чи було б життя на Землі, якби не безмір зір небесних – принаймні, сучасна наука стверджує, що не було б. Хто зна, чи були б ми, якби не світили нам зорі геніїв нашої духовності, де першої величини – Шевченкова. Завдяки Ласці Божій Україна в іпостасі Шевченка має одного з найвидатніших августинівців, до величі і чистоти яких ніколи (підкреслюю – ніколи) не досягали жовчні плювки невігласів.

Однак ми нині дозволяємо глумитися над українським генієм усякій гнилій потворі. І сором’язливо опускаємо очі, коли час від часу десь із глибин позасвідомого виринає думка про святість Шевченка. Святість не в її містично-примітивному значенні, а святість Шевченкової ідеї про безсмертну Душу України, якій безоглядно служив поет.

Та чи не губимо ми нині душ своїх, а з ними й душу України, яка вже ледве тліє, а не горить? Чи ж не приспані наша воля, пам’ять і думка? Яку пам’ять, волю, думку несе нині наша т.зв. постмодерністська література, начинена зловонним сквернословієм? Чи торкається українська філософська мисль, українські гуманітарні науки духовного поняття нації та її морального потенціалу – доброї, або ж за Шевченком – святої волі? Чи не перетворюємося ми на позбавлених пам’яті манкуртів, байдуже спостерігаючи за тотальним нищенням і розкраданням пам’яток нашої культури, історії, науки і віри? Чи ж не ми, замість правди про Росію, про цю фактично досі поганську імперію, яка ховала і ховає своє безбожництво за зовнішніми атрибутами – "багряницями”, "кропилами”, старими і новими явленими (тобто возведеними у "святі”) імператорами і т.д., шукаємо якоїсь істини в її так званій "візантійщині” та чогось "доброго” в її насправді кривавій історії? І їздимо на поклін до її одягненого по сучасній моді імператора. І терпимо, прикриваючись демократією, усякого роду свинопасів, п’яних юродивих фельдфебелів, кримінальних злочинців і усю цю п’яту колону україножерів. Допоки? "Борітеся, поборете – вам Бог помагає, за вас правда, за вас сила і воля святая...”

http://www.saintjosaphat.org.ua