Єретична основа екуменізму: зміщення послідовності природи і ласки
о. Карл ШТЕЛІН, Братство Св. Пія Х
Основною
рисою нової екуменічної системи є її пелагіянські відхилення
(Пелагіянство — течія у християнській теології, адепти (прихильники) і
послідовники якої стверджують, що первородний гріх не тяжіє над
людиною, наголошують на вільній волі людини, а також применшують
значення Ласки Божої; засновник — Пелагій; розвивалася у IV— V ст.;
засуджена на Ефеському Соборі (431 р. Б.); цю течію поборював зокрема
святий Августин).
Новий погляд уже не визнає за християнством
унікального, Божественного статусу. Тим, що дає спасіння, вже не є
ласка чи особливе божественне втручання в історичні події, але радше
загальний зв'язок Бога з людським задумом через світло природного
розуму. Історичну дійсність полишено на користь понадчасового ідеалу.
Звернення людини у напрямку природних дібр (багатств), яке є основою
людської культури, є однак чимось іншим від звернення у напрямку
надприродних дібр, які є фундаментом християнства; неправомірним є
засипання прірви між цими двома ладами і вчення, нібито християнство
було іманентним (суто внутрішнім відчуттям) у період релігійного
світовідчуття людського роду.
Декларація II Ватиканського Собору "Nostra aetate"
цитує фрагмент Євангелія від св. Йоана про "світло, яке просвітлює
кожну людину". Цей фрагмент має утворити автентичну засаду, наявну в
кожній релігії. Собор, однак, утримується від висловлювання про
надприродне світло Слова. Факт, що два соборові документи "Nostra
aetate" та "Adgentes", позначені певним натуралізмом, проглядається уже
у самій їх термінології: і в одному, і в другому відсутнє слово
"надприродний". Це оптимістичне бачення нехристиянських релігій
неминуче веде до підкреслення тих елементів природної релігії, які є
спільними для ісламу і християнства. Собор згадав віру ісламу у
Провидіння, Всемогутність Бога і Останній Суд, але обійшов мовчанкою
його відкидання віри у Святу Трійцю і Божество Христа — ці дві
найважливіші правди християнства.
Врешті, основна помилка, проголошувана разом з
екуменізмом, стосується особи Христа. Екуменісти кажуть, що Слово Боже,
яке є Словом, Втіленим у Христі, є джерелом усіх створених дібр.
Звідси, отже, тяжіння до Слова (чи то на рівні природи, чи то на рівні
надприродному) є, по суті, тяжінням до тієї самої засади. Христос є
всюдисущим джерелом раціональності, Богом, який прийняв людську подобу
як інструмент нашої віднови і відкуплення. З огляду на те, що всі люди
— раціональні істоти, бо беруть участь у Христі — первісному джерелі
Розуму, тому всі вони є посередньо християнами і не мусять дошукуватися
цього факту безпосередньо у християнській релігії. Як навчає богослов
Карл Ранер, вони є анонімними християнами, приналежними до Христа через
неусвідомлене прагнення, і в такий спосіб вони осягають вічне життя. Це
суперечить не лише догматові про конечність приналежності до
Католицької Церкви з метою осягнення спасіння, але й догматові про
історичне Відкуплення через Хресну Жертву, а також необхідності
співдіяння у цій справі відкуплення. Перебуває це, врешті-решт, у
суперечності з повсюдним царюванням нашого Господа Ісуса Христа, якому
кожен повинен поклонитися (підкоритися).
ЕКУМЕНІЧНИЙ ДІАЛОГ ІЗ ПРОТЕСТАНТАМИ
Чи можливий екуменічний діалог із протестантами? Щоб відповісти на це запитання, необхідно розважити:
1. історію витоків і початку протестантизму через пильніший погляд
на його головного засновника Мартіна Лютера;
2. зрозуміти засади протестантизму;
3. чітко висвітлити його актуальний стан;
4. розважити наслідки діалогу, який триває донині.
ЛЮТЕР, ЛЮТЕРАНСТВО І ПРОТЕСТАНТСТВО
За свідченнями біографів, а також у світлі його
власних праць і стилю, Лютер мав холеричний, вульгарний, вибуховий
характер, обтяжений патологічними рисами, що викликали депресію. У
книзі "Abschied von Luther" ("Прощання з Лютером") Альберт Мок
з'ясовує, яким чином реформатор у юності, щоб уникнути справедливого
покарання за вбивство у стані афекту (гніву), сховався у монастирі.
Його палка, непогамовна натура, його гіперболізоване (перебільшене)
уявлення сили гріха, тягаря провини кидали його не раз у стани розпачу,
які нашіптували йому таке запитання: "У який спосіб, як я маю знайти
милосердного Бога?" замість запитання: "Як я можу подобатися Богові, як
маю провадити перед Його Лицем чисте життя?" У праці "Das Ich im
Glauben bei Martin Luther ("Я" у вірі Мартіна Лютера") Пауль Гокер
досить вичерпно говорить про цю зіпсовану і егоцентричну духовність.
У своєму малому катехизмі від 1529 року Лютер так
інтерпретує (подає на свій лад) Кредо Апостолів (Символ Віри): "Я вірю,
що Бог мене створив, як і всі інші істоти, що дав мені тіло, душу, очі
і члени, розум і всі почуття, що їх мені береже, а особливо одяг і
взуття, поживу і напої, дім і господарство, дружину і дітей, поля,
худобу і всі багатства; що їх мені щедро дає кожного дня за моїми
потребами, як і поживу для тіла і життя; що мене охороняє у кожній
небезпеці, а все це винятково з доброти і батьківського, божественного
милосердя без заслуги чи гідності з мого боку. За все це я повинен Йому
дякувати і Його хвалити, а також служити Йому і слухати Його. Це
незаперечна правда.
Я вірю, що Ісус Христос, правдивий Бог, народжений
від Отця перед всіма віками, а також правдивий Чоловік, народжений від
Діви Марії, є моїм Господом, який мене викупив, набув, визволив від
гріха смерті і сили диявола, мене, чоловіка страшного і проклятого, не
золотом чи сріблом, а своєю святою дорогоцінною кров'ю і своєю невинною
мукою і смертю, щоб я був Його і щоб жив разом із Ним у Його царстві і
служив Йому довіку у справедливості, вірності і щасливості; так само,
що Він воскрес, що живе і царює вовіки. Це незаперечна правда.
Я вірю, що не можу вірити в Ісуса Христа, мого
Господа, за допомогою власного розуму або за допомогою власних сил, ані
йти до нього; але що це Дух Святий є тим, Хто покликав мене через
Євангеліє, просвітив мене своїми дарами, освятив і утримав у правдивій
вірі; що в цей спосіб кличе, гуртує, просвітлює і утримує при Ісусі
Христі у правдивій і єдиній вірі все християнство на землі; у цьому ж
християнстві відпускає мені і з великодушністю відпускає усім вірним
усі гріхи; і що воскресить мене разом з усіма мертвими останнього дня і
що дасть мені таким чином з усіма вірними in Christo вічне життя. Це
незаперечна правда.
"Я" відіграє тут домінуючу роль. Абстрагуючись від
трикратного "вірю" і від визнаного кінцевого (підсумкового)
заангажування, як також від виразу "без заслуги з мого боку", можна
нарахувати понад 20 особових або присвійних займенників у першій особі
однини: "я", "для мене", "мені", "мій", "моє" і т.д. У Лютера все, що
міститься у вірі, стосується у першу чергу виключно його "я", в той
час, як Католицьке Credo ("Вірую") говорить виключно про співвідношення
і зв'язок Бога зі світом як цілісністю, про божественне діяння у справі
створення і відкуплення.
З погляду філософії та історії науки Лютер
з'являється як заключний етап розвитку пізнього середньовіччя і як
пункт, що започатковує нову еру. Його поява невипадкова. Він є
спадкоємцем номіналізму і його головного репрезентанта (представника)
Вільгельма Окама. (Номіналізм — напрям у середньовічній схоластиці,
представники якого на противагу середньовічному реалізмові вважали, що
реально існують тільки окремі речі, а загальні поняття (т. зв.
універсали) є лише назвами, іменами (звідси назва напряму), породженими
людським мисленням. Номіналізм був виразом матеріалізму в
середньовічній філософії. Проте він був неспроможний правильно пояснити
діалектичний взаємозв'язок між річчю і поняттям, одиничним і
загальним).
Для номіналіста суттєвими, важливими є лише справи
індивідуальні. Для нього не існує духовного, органічного, єднального
зв'язку, особливо загального (універсального) поняття, яке не є лише
оманливим витвором розуму, але існує реально. Саме через це Церква є
для нього (номіналіста) лише сумою індивідуальних осіб. Вона
поділяється на зовсім різних членів, які мають однакові права; їх
кількість — це Церква. Номіналіст, таким чином, є у своїй основі
індивідуалістом. А в такій системі вже немає місця для церковного
авторитету, ані для посередницької ролі католицького духовенства чи
Папського Маґістеріуму. За посередництвом цієї школи до суспільної
ментальності і до системи Лютера проникли три помилки:
а) Неузгодженість природної правди з надприродною —
хоча наш Господь окреслив своє діло як видимий зв'язок між небом і
землею: "Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять і
сходять на Сина Чоловічого" (Йо. 1, 15). Чи можна тепер говорити при
закладенні такої неузгодженості про єдність між Церквою і державою? Чи
не є, отже, логічним, що Лютер, принаймні на певному етапі, відділяє
християнство від Церкви, проголошує релігію чисто духовну, непрямо
заперечуючи Втілення?
б) Невизнання (заперечення) натурального пізнання Бога (і то з порушенням Святого Письма), науки Отців Церкви і теології.
в) Безперестанне применшення надприродної сфери, причому саме поняття надприродності розмите і позбавлене значення.
(Далі буде)
Переклад з польської за кн.:
Ks. Karl STEHLIN. W obronie prawdy katolickiej. Dzielo arcybiskupa Lefebvre. —
Te Deum, Warszawa. — 2001.
http://www.saintjosaphat.org.ua/
