Навчання св. Церкви щодо т.зв. „християнських церков” (т.б. протестантських і православницьких релігійних об’єднань) Сходу й Заходу можна звести до одного простого правила: ці релігії натхнув диявол, і їхні прибічники, хіба встигнуть возз’єднатися зі св. Церквою перед своєю смертю, підуть у пекло. Таким це навчання було завжди, є нині та буде аж до Страшного Суду. Влади змінити його не має ніхто.
Відповідні цитати (а не моє тлумачення) про науку Церкви дозвольте розпочати буллою Лева Х (1513-1521) Exsurge domine (15.06.1520), якою понтифік відтяв від церковного виноградника зігнилу галузку:

„… тому що [багато] помилок міститься в книжках чи писаннях Мартіна Лютера, Ми … осуджуємо, ганимо та відкидаємо цілковито книжки та всі писання й проповіді згаданого Мартіна, будь-то латиною чи иншою мовою, та котрі містять зазначені помилки чи будь-яку з них; і Ми бажаємо, щоб їх вважали як повністю осуджені, зганені й відкинуті. Ми забороняємо всім та будь-кому з вірних будь-якої статі на підставі святої покори та з огляду на [наведені в цій буллі] кари, котрі в разі порушення накладаються автоматично, читати, стверджувати, проповідувати, хвалити, друкувати, оприлюднювати чи захищати їх” (п.41).

Відомо, що Церква просто спалила Лютерову писанину; із булли ж видно, що його твори є чимось таким, чим Церква гидує, мов геєною.
Трентський собор, що відбувся в 1545-1563 рр., дуже детально виклав науку щодо того, як проповідував М.Лютер (зокрема, про Таїнства й виправдання людської душі). Цей, напевно, найвеличніший собор Церкви прокляв помилки вказаного єресіярха (що далі ще дужче виродилися в безліч протестантських релігій), які, отже, є вислідом діл лукавого. Це є обов’язкова правда віри. Той, хто свідомо й запекло це не приймає чи піддає сумніву, є єретиком і успадкує по смерті пекло. Матеріяли собору (та його катехизм, також відомий як Катехизм св. Пія V) можна при бажанні знайти на Інтернеті та переконатися самотужки.
Вернімось тепер на сотню років перед Трентським собором і гляньмо на напрочуд відверто викладену науку щодо, зокрема, схизматів і протестантів – т.б. всіх тих нещасних душ, що зрікаються єдности з Папським Престолом, але вперто й самооманливо вважають себе християнами („православними”, „протестантами” й под.).
Флорентійський собор, 11-а сесія, Булла про єдність із коптами:

„СОБОР МІЦНО ВІРИТЬ, ІСПОВІДУЄ Й ПРОПОВІДУЄ, ЩО ВСІ, ХТО ПЕРЕБУВАЮТЬ ПОЗА КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ, НЕ ТІЛЬКИ ПОГАНИ, А Й ЮДЕЇ ЧИ ЄРЕТИКИ Й СХИЗМАТИ, НЕ МОЖУТЬ МАТИ ЧАСТКИ В ВІЧНОМУ ЖИТТІ Й ПІДУТЬ У ВІЧНИЙ ВОГОНЬ, ПРИГОТОВАНИЙ ДИЯВОЛОВІ Й ЙОГО АНГЕЛАМ, ХІБА ЩО ВОНИ ВОЗЗ’ЄДНАЮТЬСЯ З КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ ПЕРЕД КІНЦЕМ СВОГО ЖИТТЯ; що єдність містичного тіла церкви є настільки важлива, що тільки для тих, хто лишається в ньому, церковні таїнства сприяють спасінню, а пости, діла доброчинности й инші вчинки благочестя й набоженства християнського люду приносять вічні винагороди; і що ніхто не може спастися, хоч би скільки він дав через доброчинність і НАВІТЬ ЯКЩО ВІН ПРОЛИВ СВОЮ КРОВ В ІМ’Я ХРИСТА, хіба що він уперто лишався в лоні й єдности Католицької церкви”.

Як бачимо, якщо ми не схотіли стати католиками, то на мить нашої смерти нас від вічного прокляття в пеклі не врятує ніщо, навіть мученицька смерть і кров ради Христа. А це означає, що всі ті московські та українські батюшки, що їх большевики постріляли після Жовтневого заколоту 1917 року, скоріше за все, пішли у пекло.
Ось 7-ма молитва в Літургії Великої П’ятниці з римського служебника св. Пія V (1566-1572):

„Помолімося також за єретиків і схизматів, щоб наш Господь і Бог зміг уберегти їх від помилок і омани та соблаговолив прикликати їх назад у нашу святу матір Католицьку й Апостольську Церкву.
Усемогутній і вічний Боже, Ти спасаєш усіх людей і бажаєш, щоб ніхто не загинув: споглянь на тих, хто обманутий хитрощами диявола, щоб, визволивши свої серця від зла єресі й омани, вони змогли покаятися й вернутися в лоно Правди Твоєї”.

Енциклікою Allatae sunt (26.07.1755) Бенедикт XIV (1740-1758) так говорить про релігії, нині відомі під сукупною назвою „православ’я”: помилка схизми; фатальна схизма Фотія; помилки їхніх шляхів; зерно, кинуте на кам’янистий ґрунт (порівн. Мт. 13:18-23); Михайло Керуларій, нечестивий відновник схизми; Архиєпископ Ефеський Марк як новий Фотій; усі помилки [незгоди православників] супроти католицької віри тощо. Із цієї ж енцикліки також чітко ясно, що, щоб возз’єднатися з Католицькою церквою, слід „відкинути помилки”, тобто „єресі, що призвели до схизми”, що, отже, доводить, що православницькі вірування містять у собі помилки й не є одним і тим же самим із католицькою вірою (яка є дарунок Св. Духа й помилок не містить і містити не може). Папа пише:

„… місіонер, що намагається з Божою поміччю вернути греків та східних схизматів до єдности, має присвятити всі свої зусилля єдиній меті – визволити їх із полону навчань, що не відповідають католицькій вірі. … Бо єдине, що доручено робити місіонерові, це повертати Схід до католицької віри, а не примушувати його прийняти латинський обряд” (Allatae sunt, 26 липня 1755 р., пп. 4-7, 17-19).

У цій же енцикліці папа вказує й на деякі помилки лютеран і кальвіністів.
Ось, що зазначає Бенедикт XIV (між иншим) про т.зв. „уніятів” (прошу також чит. брошуру „Три українські церковні унії” о. д-ра Д.Блажейовського, де він карколомно вияснює значення терміну уніятство), так огуджених у православницькому світі за їхнє (спасенне й спасительне) возз’єднання з Апостольською столицею:

„Відтоді, як Ми стали Папою, Ми довели Нашу батьківську любов тим, що пригорнули в Христі Наших улюблених східних священнослужителів і мирян, Уніятів, як їх називають, які перебувають у злуці з Нами й є вільними від плями схизми. Ми вживали всіх можливих зусиль, щоби схилити схизматів до відречення від їхніх помилок та приєднатися до Нас у Католицькій єдності …
Папа Пелаґій ІІ [579-590], що обіймав Апостольський престол у шостому сторіччі Церкви, подає ось це вагоміше твердження на цю тему в своєму листі: «Я глибоко здивований вашим відділенням від решти Церкви, рівно ж не можу це й знести. Бо Авґустин, пам’ятаючи, що Господь установив основу Церкви на Апостольських осідках, каже, що хоч би хто усунувся з-під влади й від співпричастя прелатів відповідних осідків, є в схизмі. Він також ясно зазначає, що церкви поза межами тієї, що міцно встановлена на архиєрейських основах апостольських осідків, немає. Тому як ви може вірити, що ви не є від’єднаними від співпричастя з рештою світу, якщо ви не споминаєте мого імени протягом священнодійств згідно з традицією? Бо, знаєте, міць Апостольського осідку перебуває в мені, незалежно від моєї маловартісности, через єпископську тяглість до нині»” (Ex quo, 01.03.1756, пп. 1, 12).

Перш, ніж перейти до навчання иншого папи, Григорія XVI, гляньмо коротко, як ставиться до греко-католиків схизма (устами „патріярха Константинопольського” Бартоломія):

„Нещодавня віднова сутичок у царинах, де уніятство відродилося, являє собою найпитоменніший приклад чільної сучасної проблеми. Це факт, що уніятство є травматичним досвідом для Сходу, тому що воно спричинило трагічний крововилив у Тіло Православної Церкви”.

Пан Бартоломій, як бачимо, вживає евфемізм крововилив (hemorrhage), що зазвичай виринає у словосполуці „крововилив у мозок” (т.б. смертельна хвороба). Лишаючи все це на совісті цього схизмата, хочеться зазначити, що до тепер було наведено достатньо доказів про ставлення християнського Сходу до св. Церкви (а також, власне, науку Апостольської Столиці). Тому, дорогий читачу, робіть висновок самостійно: два протилежних погляди на одну й ту ж саму проблему правдивими одночасно бути не можуть. Брехня або одне, або инше: або „уніятство” є травматичним досвідом і (близькою до смерті) кровотечею, або тоді „православ’я” є сатана і диявол. Принаймні з останнім були згодними всі до єдиного східні Отці, святі Західної Церкви та римські папи.
Ось повчання папи Григорія XVI (1834-1846) від 27.05.1832 р., яке не потребує коментарів (як, і решта, власне):

„НЕ ДАЙ СЕБЕ ОБМАНУТИ, МІЙ БРАТЕ: ЯКЩО БУДЬ-ХТО ПІДЕ СЛІДОМ ЗА СХИЗМАТОМ – НЕ ВСПАДКУЄ БОЖОГО ЦАРСТВА”.

Подібно папа Григорій XVI навчав і щодо протестантів (08.05.1844):

„Але пізніше потребувалося ще більше турботи, коли лютерани й кальвіністи посміли протиставитися незмінному навчанню віри, висловлюючи майже неймовірну різноманітність помилок. Вони перепробували все, щоб увести в оману вірних своїми збоченими поясненнями священних книг … ”.

Надзвичайно „політично неправильним” назвали б деякі мешканці кінця ХХ - початку ХХІ ст.ст. і папу Пія ІХ (1846-1878). Його початкова прихильність до лібералізму не переросла у хронічну хворобу, а тяжкі й буреломні роки його понтифікату – коли він мав пережити падіння та невдовзі остаточне знищення Папської Держави, свою драматичну втечу з-під носа бандитів-революціонерів масона Мацціні, установлення масонської демократичної держави Кавура, Ґарібальді та Віктора-Емануєля в Італії, її змову й діяння проти св. Католицької церкви тощо – не завадили одному з найважливіших папських обов’язків: правильно навчати слово істини. Тому в енцикліці Quanto conficiamur moerore (10 серпня 1863 р.) Святіший отець напоумляє (пп. 7-8):

„… знову ж треба зазначити й зганити дуже загрозливу помилку, що заманює в пастку деяких католиків, котрі вірять, що можна осягнути вічного спасіння, живучи в помилці й віддаленні від правдивої віри й католицької єдности. Таке переконання є, звісно, супротивним католицькому навчанню.
Бо добре знаною є католицька наука, що ніхто не може бути спасенним поза Католицькою церквою. Вічного спасіння не можуть здобути ті, хто опирається владі й рішенням тієї ж самої Церкви та є запекло відділеними від єдности Церкви й також Петрового наступника, Римського Понтифіка, котрому «опіку над виноградником доручив Спаситель» …”.

У дальшому повчанні цей же папа наводить слова великого святого Кипріяна про те, що навіть християнином не можна назвати ту людину, що вирішила розірвати зі св. Церквою й покинула її (що означає, що вжиток слів „церква”, „християнин” і похідних понять, як і тотожної символіки в іменах усіх духовних спільнот, що перебувають поза співпричастям із Апостольською столицею, є щонайменше блюзнірством):

„Ось чому священномученик Кипріян, пишучи про схизму, відмовився навіть називати псевдоєпископа Новатія християнином, пояснюючи це тим, що останнього було відтято й відділено від Церкви Христа. «Хоч би ким, – каже Кипріян, – та хоч би якою людиною він був, він не християнин і не є в Церкві Христа. Нехай хвалить та гордо проповідує свою філософію й ораторство; той, хто … не зберіг церковної єдности, втрачає й те, що раніше мав. Тому що Христом одну Церкву було засновано, поділену на багатьох членів у всьому світі, так само як одна єпархія розсіяна в гармонійній чисельности багатьох єпископів …»” (Etsi multa, 21 листопада 1873 р., п. 25).

Далі. Syllabus errorum Пія ІХ, крім усього иншого, властиво, заперечує всю Конституцію США (що подається, як зразок захисника свободи) та з нею й багато инших головних документів країн світу (приміром, України). Прочитавши його, стає зрозумілим, чому Святіший Отець Пій ІХ був одним із найбільш зненавиджених людей свого часу. Масони, безбожники, комуністи та инші слуги диявола й вороги Католицької церкви так не терпіли і сліду цього папи, що намагалися скоїти наругу над його останками навіть через три роки по його смерті! Ось, що Пій ІХ навчав про протестантські релігії в Syllabus errorum (8 грудня 1864 р.):

„18-та помилка: Протестантизм є просто инша форма тієї самої правдивої християнської релігії, у котрій формі її дано, щоби сподобити Бога рівно, як і в Католицькій церкві (Енцикліка Noscitis, 08.12.1849)”.

Є в „Переліку помилок” і вкрай цінні слова про те, чи може існувати „церква” (протестантська, православницька, автокефальна, помісна – будь-яка), якщо вона створюється без згоди римського єпископа:

„37-ма помилка: Може бути створено національні церкви, виведені з-під влади Римського понтифіка й повністю від нього від’єднані”;
38-ма помилка: До поділу Церкви на Східну й Західну доклалися римські понтифіки через їхню занадто свавільну поведінку”.

Величний і славний Ватиканський уселенський собор, що його скликав Пій ІХ 1869 р. – кидаючи непримиренний виклик виступам проти папства з боку ворогів Христової Церкви та попри смертельну небезпеку з боку військ розбійника й тяжкого богохульника Ґарібальді – наново викляв усі до єдиної помилки, що їх св. Церква викрила й затаврувала до того часу; (ще раз і ще раз) ствердив усю несосвітенну марність усіх спроб і сподіванок на спасіння без католицької віри й Церкви; та подав просте, чітке, ясне, зрозуміле й однозначне навчання про примат Римської церкви і її понтифіків як наступників св. ап. Петра, а також про непомильність папи ex catedra. Отже, цей собор проголосив (устами Пія ІХ):

„Я визнаю святу, католицьку, апостольську й римську церкву, матір і владичицю всіх церков. Рівно ж, усе, що було передано, визначено й проголошено священними канонами й на вселенських соборах, особливо на священному Трентському, я приймаю не вагаючись і сповідую; так само, хоч би що є протилежним і хоч би які єресі було засуджено, відкинуто й піддано анатемі з боку церкви, я теж осуджую, відкидаю й анатемствую.
Ця правдива католицька віра, поза якою ніхто не може спастися …;
Вічний пастир та охоронець наших душ, маючи на меті увічнити спасительний чин відкуплення, вирішив збудувати церкву, у якій, ніби в госпóді сущого Бога, всі вірні були б з’єднані узами однієї віри й любови. … А щоб єпископська влада була однією й неподільною та щоб через єдність клиру все розмаїття вірних трималося б до купи в єдності віри й причасті, Він настановив благословенного Петра над рештою апостолів … Усім вірним належить вірити в це навчання й дотримуватися його згідно зі стародавньою й незмінною вірою всієї церкви. Щобільше, ми забороняємо й засуджуємо протилежні помилки, які є так шкідливими Господній пастві;
Ми навчаємо й проголошуємо, що згідно з відомостями в євангеліях верховенство влади над усією церквою Божою негайно й безпосередньо обіцяв благословенному апостолові Петрові й передав йому Христос Господь;
Тому якщо будь-хто скаже, що благословенного апостола Петра Христос Господь не призначив правителем усіх апостолів і видимим головою всієї войної церкви; або що це була першість чести тільки, а не першість правдивої й належної влади, що її він безпосередньо й негайно одержав від Самого нашого Господа Ісуса Христа – нехай буде проклятий”;
… будь-хто, хто обіймає Петрів престол, дістає згідно з тим, як це устійнив Сам Христос, першість Петрову надо всією церквою … тому завжди було потрібним для кожної церкви, чи, так би мовити, для вірних усього світу бути в згоді з Римською церквою …;
Тому якщо будь-хто скаже, що це не Христос Господь (так би мовити, по божественному закону) так настановив, щоб благословенний Петро постійно мав наступників у першості над усією церквою; або що Римський понтифік не є наступником благословенного Петра в його першості – нехай буде проклятий”;
… ми проголошуємо наново визначення вселенського собору в Флоренції, які сповідувати та яким вірити мають усі християни, а саме що Апостольський престол і Римський понтифік володіють верховенством над усім світом та що Римський понтифік є наступник благословенного Петра, владики апостолів, правдивий намісник Христа, голова всієї церкви та батько й учитель усіх християн. Саме йому в благословенному Петрі наш Господь Ісус Христос передав усю повноту влади, щоб провадити вселенську Церкву, рядити в ній та керувати нею. … Тому ми навчаємо й проголошуємо, що з божественної волі Римська церква володіє першістю звичайної влади над будь-якою иншою церквою та що ця що підпадає під юрисдикцію, влада Римських понтифіків є як єпископською, так і безпосередньою. [Усім] належить підпорядкуватися цій владі … і не тільки щодо питань віри й моралі, але й щодо питань дисципліни й уряду в церкві в усьому світі. Ось так, т.б. шляхом єдности з Римським понтифіком у співпричасті та визнаючи ту саму віру, Церква Христова стає одним стадом на чолі з одним верховним пастирем. Це є навчання католицької правди, і ніхто не може відійти від нього без загрози своїй вірі й спасінню”.

18.09.1896 р. відомою енциклікою Apostolicae curae Лев XIII роз’яснив повну й цілковиту неважність висвячення священнослужителів у (протестантській) „Анґліканській церкві” (за винятком, природно, тих осіб, що стали такими до та протягом відомого часу після розколу Генріха VIII, який став катом і руйнівником Католицької церкви в Англії та батьком схизми в цій країні), тобто що анґліканський клир не може зватися духовенством Христовим. Крім цієї ухвали, духівництво „АЦ” названо „священнослужителями, інфікованими помилкою і схизмою”.
Щодо уділення св. Таїнств т.зв. „християнам, які не є в повному спілкуванні з Католицькою церквою”, то, як витлумачила Свята Палата 17 травня 1916 р.:

„Коли бездуховні схизмати, що перебувають на сконі, … просять або про відпущення гріхів, або єлеопомазання, то чи можна уділити їм ці таїнства без того, щоб вони зреклися своїх помилок? – Відповідь: Ні, бо вимагається, щоб вони спочатку відкинули свої помилки так добре, як тільки можуть, і виголосили символ віри” (Denz. 2181a).

Той самий дороговказ св. Церква примістила й у своєму канонічному праві, кодекс якого було ухвалено 1917 року:

„Забороняється уділяти Таїнства Церкви єретикам та схизматам, навіть якщо вони попросять про них … хіба перед тим вони, зрікшись своїх помилок, примиряться з Церквою” (731/2).

Однаково цьому навчав 4-й Лятеранський собор (1215) та, наприклад, св. Тома Аквінський, посилаючись, крім иншого, на Євангелію від Матея 7:6. Або:

„Св. Єронім пояснював це так: той, хто споживає агнця поза цим домом [Церквою], загине, як пропали ті протягом потопу, котрі не були з Ноєм у ковчезі” (цит. за: Пій VIII, Traditi humilitati, 24.05.1829, п. 4).

Це є уривок із листа св. Єроніма до папи Дамаса І. Прочитаймо цю цитату у її повнішому викладі – воно того варте:

„… я наважився звернутися по настанову до катедри Петрової … хоча твоя велич мене приводить у трепет … Я, наслідуючи передовсім Христа, з’єднуюся з блаженством твоїм, т.б. з катедрою Петровою. Я знаю, що на цій скелі створено Церкву; хто поза цим вкушатиме агнця, той є чужим священному сонмові; хто не буде в ковчегу Ноєвому, той погибне в повені потопу … Хто не збирає з тобою, розкидає, т.б. хто не Христів, той антихристів. Зробіть, благаю вас, якщо вважає за потрібне – визначення, і тоді я не злякаюся [застосувати формулу віри, за котру стоять місцеві монахи] … Заклинаю … дати мені багатозначну через твій авторитет письмову відповідь [щодо формули]…”.

Папа Пій ХІ був понтифіком у ХХ ст., між 1922-1939 рр. Але й він мислив ‘категоріями середньовіччя’:

„… не може бути ніякої правдивої релігії, за винятком тієї, що основується на об’явленому слові Божому: це об’явлення, запроваджене від початку й утривалене Старим Законом, Сам Христос Ісус за Нового Закону вдосконалив …
… казати, що містичне тіло [Церкви] складається з членів, які є роз’єднаними та розсіяними деінде, було б безглуздо й недоречно: хто ж, отже, не є з’єднаним із тілом, не є й його членом, як не є він і у причасті з Христом, його головою. …
Нехай вони почують, що волає Лактантій: «Тільки одна Католицька церква додержує правдивої віри. Це є джерело правди, це дім Віри, це храм Бога: якщо хоч би хто входить не сюди чи якщо будь-яка людина виходить звідси, та людина є чужою надії на життя й спасіння. Не обманюймо себе впертими суперечками. Бо тут ідеться про життя й спасіння, які буде втрачено й повністю зруйновано, хіба що їхні інтереси будуть уважно та старанно дотриманими»” (Mortalium animos, 06.01.1928, пп. 6, 10-11).

В Ecclesiam dei (12.11.1923, пп.4, 9, 25) Пій ХІ пише про православництво:

„НАЙБІЛЬШИМ І НАЙСУМНІШИМ ВІДСТУПНИЦТВОМ З УСІХ БУЛО ВІДДІЛЕННЯ ГРЕКІВ ВІД ЄДНОСТИ ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ. Була надія, що собори в Ліоні [1274] й Флоренції [1431-1439] загоять цю рану; та такі надії виявилися марними. Схизму було відновлено, і вона триває до сьогодні, заподіюючи велетенської шкоди душам. Цією великою схизмою ще й східних слов’ян разом із иншими народами було збито з дороги й утрачено для віри …
Молімося, отже, до Неї, найбільш улюбленої Матінки, особливо вживаючи цього титулу, щоб Вона направила шляхи наших братів-схизматів до пасовищ спасіння, до тих луків, де Петро, що завжди живе в його наступниках, Намісник та Вічний пастир, годує й пасе ягнята й вівці з Кошари Христової”.

Цей понтифік також лишив по собі проникливе повчання про протестантські релігії, підмітивши, – увага! – що саме в протестантизмі слід шукати витоки сучасного відвернення людства від св. Церкви:

„… Цим святим є … Франциск Сальський, Єпископ Женевський і Учитель Уселенської Церкви. … здається, що його Бог післав якраз на те, щоб боротися проти єресей, породжених Реформацією. Саме в цих єресях віднаходимо початки того відходу людства від Церкви, про сумні й катастрофічні наслідки якого шкодує аж до цієї години кожний чесний розум” (Rerum omnium perturbationem, 26.01.1923, п. 4).

Навчання папи, що наводиться нижче, ‘всього-на-всього’ повторює те, що ми вже стільки разів прочитали. Та воно тим важливіше, що його вимовив понтифік, який був майже нашим сучасником та Замісництво якого добігло свого кінця 1958 р. В енцикліках Mystici corporis christi, Orientales Omnes Ecclesias та Invicti athletae, а також у зверненні до ІІ Світового конгресу апостольства мирян папа Пій ХІІ (1939-1958), а саме про нього йдеться, зокрема, зазначив:

„Бо не кожний гріх, незалежно від його тяжкости, є аж настільки таким зі своєї природи, щоб відокремити людину від Тіла Церкви, як робить це схизма, єресь чи апостазія …”;
„Католицька церква, особливо в країнах на Схід, зіткнулася з напрочуд тяжкою кризою через перешкоди схизматів, які докладали всіх можливих зусиль, щоби спровадити вірних геть від єдности Церкви та в їхні власні помилки”;
„… є чотири смертельні небезпеки, що загрожують Церкві [в Латинській Америці]: зазіхання протестантських сект; зусебічна секуляризація життя; марксизм, чия присутність відчувається в університетах та який є дуже активним і навіть переважним у майже всіх трудових спілках; та, насамкінець, болісна проблема спіритизму”;
„… «щоб для пізнання волі Його були ви наповнені всякою мудрістю й розумом духовним» (Кол. 1:9) у Христі; ніхто не може осягнути цього наповнення, цієї повноти, перебуваючи в відділенні від Церкви, яка є «Його тіло» (Еф. 1:23). Як настановляє наш попередник Пелаґій ІІ [579-590], «хто не є в мирі й єдності Церкви, не зможе осягнути Бога».

Отже, Пій ХІІ навчає (посилаючись, зокрема, Святішого Отця Пелаґія ще з VI ст., щоб показати постійність і незмінність доґматичної науки Церкви), що всі без винятку прибічники схизми (тобто так звані „православні”) та єретики (тобто всі сектанти, зокрема, протестанти, що себе називають християнами) є відокремленими від Церкви, т.б. не є в Церкві, Яка є Тіло Христове – відтак не є з Ісусом Христом та не є християнами; та що якщо такі особи не покинуть свого відмежування від правдивої Церкви Ісуса Христа (т.б. Католицької церкви), то „не зможуть осягнути Бога” (підуть у пекло).
Як пам’ятаємо, рівнозначно застерігав, зосібна, Флорентійський собор.
Загалом, папи вживали слово православний (orthodox) тільки щодо католиків; православники незмінно називалися схизмати (див.: Бенедикт XIV, Allatae sunt, 26.07.1755, пп. 4, 30; Пій XI, Casti connubii, 31.12.1930, п. 82 тощо).
Принагідно також зауважмо, що Пій ХІІ не робить особливої різниці між єрессю, схизмою й апостазією – „одного тіста книші”.
Тому, отже, затяммо собі раз і назавжди, що

„… ЯКЩО ГРЕКИ [т.б. схизмати] ЧИ ИНШІ СКАЖУТЬ, ЩО ВОНИ НЕ Є ВВІРЕНИМИ ПЕТРОВІ Й ЙОГО НАСТУПНИКАМ, ТО ВОНИ ПОВИННІ ВИЗНАТИ, ЩО НЕ НАЛЕЖАТЬ ДО ЯГНЯТ ХРИСТОВИХ, оскільки, як повідає наш Господь у Євангелії від Івана [10:16], «буде одне стадо й один пастир». … Таким чином, Ми заявляємо, Ми проголошуємо, Ми визначаємо, що, ЩОБ СПАСТИСЯ – КОЖНІЙ ЛЮДСЬКІЙ ІСТОТІ ЦІЛКОМ І КОНЧЕ ПОТРІБНО ПІДПОРЯДКОВУВАТИСЯ РИМСЬКОМУ ПОНТИФІКОВІ” (Боніфацій VIII, булла Unam sanctam, 18.11.1302).

Амінь. Щодо спільних молебнів із некатоликами, то прислухаймося до папи св. Аґатона І (678-681):

„ЯКЩО ХТОСЬ МОЛИТЬСЯ З ЄРЕТИКАМИ, ТОЙ САМ ЄРЕТИК”.

Насамкінець, ще кілька висловів неабияких світочів Божої слави, бо „дивний є Господь у святих Своїх”.
Св. Кипріян:

„Хто кидає Петровий Осідок, на якому Церкву було засновано, той хибно вважає себе за частину Церкви” (цит. за: Григорій XVI, Mirari vos, 15.08.1832, п. 7);
„Хоч би хто був від’єднаним від Церкви, він поєднаний із блудницею. Він відрізав себе від обіцянок Церкви, і хто покидає Церкву Христову, не може осягнути нагород Христових. … Хто додержується не цієї єдности, додержується не закону Божого, має не віру Отця і Сина, тримається не життя й спасіння” (цит. за: Лев XIII, Satis cognitum, 29.06.1896, п. 5).

Св. Авґустин:

„Нема нічого сумнішого, ніж святотатство схизми … не може бути жодної виправданої потреби у знищенні єдности Церкви” (цит. за: Лев XIII, Satis cognitum, 29.06.1896, п. 10).

Св. Франциск Сальський (поборювач протестантських єресей):

„Оголошених ворогів Бога і Його Церкви, єретиків і схизматів, належить картати так багато, як це тільки можливо, за умови незаперечення правди. Це є вчинком любови горлати «Ось вовк!», коли він входить у кошару чи деінде” (цит. за: novusordowatch.org).

Св. Іван Золотоустий (цей його самоцвіт уже було згадано вище, але прочитаймо його ще раз – тепер без схизматської оправки):

„Зранити Церкву спричиняє більшої шкоди, ніж упасти в єресь; а гріх схизми в Церкві не можна змити ніколи, ба навіть кров’ю мучеництва”.

В иншому випадку Золотоуст мовить:

„Я заявляю та присягаю, що розколювати Церкву є так само неправильно, як і впадати в єресь” (цит. за: Лев XIII, Satis cognitum, 29.06.1896, п. 10).

Як бачимо, згідно з одноманітною й безустанною наукою Церкви єресь та схизма є збоченням від католицької віри й веде у вічне прокляття.

Джерела:
1. Молись за нас, №6, апрель-июнь 2000 г., с. 3.
2. An Address by His All Holiness Bartholomew Archbishop of Constantinople, New Rome, and Ecumenical Patriarch during the Holy Vespers in the Holy Monastery of Chevetogne, Belgium (November 15, 1994). http://www.patriarchate.org/PATRIARCH/Speeches/MiscOld/Holy%20Vespers%20in%20the%20Holy%20Monastery%20of%20Cheve
togne,%20Belgium.htm.
3. The Papal Encyclicals, Vol. 1 (1740-1878), p. 230.
4. Pope Pius IX (1846 – 1878). http://holywar.org/pope_chapter9.htm.
5. Decrees of the First Vatican Council. Profession of Faith, 6, 14; First Dogmatic Constitution on the Church of Christ, 1, 4, 7-8; Chapter 1 On the Institution of the Apostolic Primacy in Blessed Peter, 1, 6; Chapter 2 On the Permanence of the Primacy of Blessed Peter in the Roman Pontiffs, 4-5; Chapter 3 On the power and character of the primacy of the Roman pontiff, 1-4.
6. Pius XII. Encyclical Mystici corporis christi (June 29, 1943), 23; 2) Encyclical Invicti athletae (May 16, 1957), 11; 3) Address to the Second World Congress of the Lay Apostolate (October 5, 1957), II (Latin America); 4) Encyclical Orientales Omnes Ecclesias (23.12.1945), 54.

-------------------------------------------
Юрій Вовкогон
Джерело матеріалу - www.catholicmates.net