Людська особа, згідно із сучасними науковими дослідженнями, є так глибоко позначена статевістю, що її слід вважати одним із факторів, які надають кожному індивідуальному життю основних вирізняючих рис. Властиво, зі своєї статі людська особа одержує характеристики, які на біологічному, психологічному і духовному рівнях визначають її як чоловіка чи жінку і таким чином у великій мірі зумовлюють його чи її зростання на шляху до зрілості і входження у суспільство. А тому проблематика статевості є сьогодні темою, яку часто і відкрито обговорюють у книжках, газетах, журналах та інших засобах масової інформації.
Сьогодні, зросло зіпсуття звичаїв, одним із найсерйозніших виявів якого є розгнуздана екзальтація сексом. До того ж, через засоби масової інформації і громадські розваги це зіпсуття сягнуло ділянки освіти і спричинило зараження загальної ментальності.
У цьому контексті деякі педагоги, вчителі і моралісти зуміли посприяти кращому розумінню та інтеграції у життя вартостей, властивих для кожної статі. З іншого боку, є такі, хто висунув концепції і моделі поведінки, що суперечать правдивим моральним потребам людської особи. Деякі представники останньої групи зайшли навіть так далеко, що сприяють розбещеному гедонізму.
Як результат, впродовж кількох років, вчення, моральні критерії та способи життя, досі вірно бережені, стали доволі розхитаними, навіть серед християн. Багато людей сьогодні, зустрічаючись з дуже поширеними поглядами, протилежними тому вченню, яке вони одержали від Церкви, постають перед запитанням: чого слід триматися як істини.

Церква не може залишитися байдужою до цього безладдя думок і послаблення звичаїв. Бо це є питання стосується вкрай важливого предмету для особистого життя християн, і для суспільного життя в наш час (1).
Єпископи щоденно помічають зростаючі труднощі, які відчувають вірні в пошуках безпечного морального вчення, особливо в питаннях статевості, вони також свідомі зростаючих труднощів, з якими зустрічаються душпастирі щодо ефективного представлені цього вчення. Єпископи знають, що з огляду на свої пастирські обов’язки вони покликані відповісти на потреби своїх вірних у цій дуже серйозній ділянці. Тому єпископи і єпископські конференції вже опублікували низку важливих документів, які стосуються цієї ділянки. Однак, оскільки помилкові погляди і ті збочення, які є їхнім результатом продовжують поширюватися, Священна Конґреґація у справах доктрини віри з огляду на свої функції у Вселенській Церкві (2) та доручення Вселенського Архиєрея вирішила за необхідне опублікувати цю декларацію.

Люди у наш час все більше і більше усвідомлюють, що гідність та покликання людської особи вимагають, щоб вони відкрили через світло власного розуму, цінності, властиві їхній природі, і що вони повинні неупинно розвивати ці цінності і реалізовувати їх у своєму житті, щоб досягнути щораз більшого розвитку.
У моральних питаннях людина не може робити ціннісного судження відповідно до особистих примх: "У глибинах свого сумління, людина виявляє закон, який вона на себе не накладала, але який вимагає від неї покори. . . тому що в серці людини є закон, вписаний Богом. У підкорені йому полягає гідність людини; за ним вона буде судженою”. (3)
Крім того, через Своє об'явлення Бог відкрив для нас християн Свій план спасіння і показав нам Христа, Спасителя і Освятителя, через Його навчання і приклад, як найвищий і незмінний Закон життя: "Я – світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя”. (4)
Отож, не може бути правдивого піднесення гідності людини, якщо суттєвий порядок її природи не є пошанований. Звичайно, в історії цивілізації багато конкретних умов і потреб людського життя змінилися і надалі будуть змінюватися. Проте, будь-яка еволюція звичаїв і кожного типу життя повинні утримуватися у межах, накладених незмінними принципами, які базуються на складових елементах та суттєвих відношеннях кожної людської особи – на елементах і відношення, які є трансцендентними по відношенню до історичної континґентності.
Ці фундаментальні принципи, які можна осягнути розумом, містяться у "Божественному Законі – вічному, об'єктивному і універсальному – за допомогою якого Бог упорядковує, скеровує і управляє усесвітом та всіма шляхами людської спільноти через план, задуманий у мудрості і любові. Бог створив людину, щоб вона брала участь у цьому законі, для того щоб під ласкою Божественного провидіння, вона змогла щораз краще сприймати незмінну істину”. (5) Цей Божественний Закон є досяжним для наших умів.

Тому, багато, хто помиляється сьогодні стверджуючи, що не можна знайти ні у людській природі, ні у об'явленому законі жодної абсолютної та незмінної норми, яка б використовувалася стосовно конкретних вчинків, і була б інакшою від тієї, яка виражається у загальному законі милосердя та пошани до людської гідності. Як доказ їхнього твердження вони висувають погляд, що так-звані норми природнього закону чи настанови Святого Письма слід розглядати тільки як дане вираження форми окремої культури в певному моменті історії.
Але в дійсності Божественне Об'явлення і філософська мудрість у властивій їй сфері наголошують на автентичних вимогах людської природи. Таким чином, вони обов'язково виявляють існування незмінних законів, вписаних у конститутивні елементи людської природи і які є ідентичними у всіх істотах, наділених розумом.
Крім того, Христос заснував Свою Церкву, як "стовп та основу правди.”(6) За допомогою Святого Духа вона невпинно безпомилково зберігає і передає істини морального порядку, і достовірно тлумачить не лише об'явлений позитивний закон, але "також … ті принципи морального порядку, які випливають з самої людської природи”(7) і які стосуються повного розвитку і освячення людини. Власне Церква впродовж своєї історії завжди вважала певне число настанов природнього закону, як такі, що мають абсолютну і незмінну цінність і у їх порушенні вона бачила суперечність навчанню і духу Євангелії.

    Оскільки сексуальна етика торкається фундаментальних цінностей людського і християнського життя, то це загальне вчення однаково стосується сексуальної етики. У цій сфері існують принципи і норми, які Церква завжди без вагань передавала як частину свого вчення, попри те, що багато поглядів і звичаїв світу могли протиставлятися їм. Ці принципи і норми у жодному випадку не завдячують своїм походженням певному типу культури, але швидше, пізнанню Божественного Закону і людської природи. Тому вони не можуть вважатися застарілими чи сумнівними через те, що виникла нова культурна ситуація.
Саме ці принципи надихнули до створення повчань і вказівок, даних Другим Ватиканським Собором, про виховання та організацію суспільного життя, з урахуванням однакової гідності чоловіка і жінки, і пошануванням їхньої відмінності.(8)
Говорячи про "статеву природу людини і людську здатність до продовження роду”, Собор зазначає, що вони "чудно перевищують те, що є на нижчих форм життя.”(9); Тоді собор в особливий спосіб роз’яснює принципи і критерії, які стосуються людської статевості у подружжі та, які базуються на до-цільній скерованості специфічних статевих функцій.
Щодо цього, Собор заявляє, що моральна благість актів, властивих подружньому життю, актів, впорядкованих згідно правдивої гідності людини, – "не залежить виключно від самого тільки щирого наміру й оцінки спонук, але повинна бути визначувана за об’єктивними критеріями, виведеними з природи самої особи та її вчинків, які шанують цілісне значення взаємного самовіддання і дітородження в рамках істинної любові.”(10)
Ці останні слова коротко підсумовують соборове вчення – яке повніше викладене у одній з перших частин цитованої Конституції (11) – про до-цільне призначення статевого акту та про головний критерій його моральності, а саме – пошана до його кінцевої цілі, що забезпечує моральне добро цього акту.
На цьому принципі, яким Церква володіє від Божественного Об'явлення та на її автентичному тлумаченні природнього закону також базується її традиційна доктрина, яка констатує, що уживання статевих функцій має своє справжнє значення і моральну чесність у справжньому подружжі.(12)

Метою даної декларації не є ані розгляд усіх можливих зловживань статевістю, ані жоден елемент, включений у практику ціломудрія. ЇЇ метою радше є повторення доктрини Церкви про деякі особливі пункти, зважаючи на нагальну потребу чинити опір серйозним помилкам і широко розповсюдженим хибним формам поведінки.

Сьогодні є багато таких, хто відстоює право на передподружні статеві стосунки, принаймні у тих випадках, коли є твердий намір одружитися, а приязнь, яка вже в певному сенсі є подружньою у психології суб'єктів, вимагає цього довершення, яке вони вважають вродженим. Особливим випадком є, коли святкуванню одруження перешкоджають певні обставини, чи коли інтимні стосунки видаються необхідними для збереження любові.
Така позиція суперечить Християнській доктрині, яка стверджує, що кожен статевий акт повинен здійснюватися у рамках подружжя. Яким би твердим не був намір тих, хто практикує передчасні статеві стосунки, фактом є те, що ці стосунки не можуть забезпечити щирості і вірності міжособистісних стосунків між мужчиною та жінкою, ані не можуть захистити ці стосунки від примх та капризів. Існує сталий зв'язок, який повелів Христос і Він відновив першопочаткову вимогу, яка починається статевою відмінністю. "Хіба ви не читали, що Творець від початку створив їх чоловіком і жінкою і сказав: Тому покине чоловік батька і матір і пристане до своєї жінки, і будуть вони двоє одним тілом? Так що вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло. Що, отже, Бог злучив, людина хай не розлучає”(13). Св. Павло ще чіткіший, доводячи, що у випадку, коли неодружені люди чи вдови не можуть жити у цноті, вони не мають іншої альтернативи, ніж сталий зв’язок подружжя: "... краще одружитися, ніж розпалюватися.”(14) Власне через подружжя любов одружених людей є піднятою до любові, якою Христос безкорисно любить Церкву(15), тоді, коли розбещене статеве єднання(16) оскверняє храм Святого Духа, яким став християнин. Тому статеве єднання тільки тоді є законним, коли між мужчиною і жінкою утворилася відповідна спільнота життя.
Це те, що Церква завжди розуміла і навчала(17). Вона знаходить цілковиту згоду зі своєю доктриною у людських роздумах та уроках історії.
Досвід вчить нас, що любов повинна знаходити свій захист у стійкості подружжя, якщо хочемо, щоб статеві стосунки справді відповідати вимогам її кінцевої цілі та вимогам людської гідності. Ці вимоги передбачають подружню угоду, санкціоновану і гарантовану суспільством – угоду, яка встановлює життєвий стан надзвичайної ваги, як для виняткового зв’язку мужчини та жінки, так і для блага їхньої сім’ї і людської спільноти. Властиво, найчастіше доподружні стосунки виключають можливість дітей. Те, що собі уявляють подружньою любов’ю, не спроможне – як це абсолютно мусить бути – перерости у батьківську та материнську любов. Або ж, якщо і переросте, то на шкоду дітям, які будуть позбавлені стабільного середовища, в якому вони повинні розвиватися, щоб знайти в ньому шлях і засіб свого вступу в суспільство.
Згода людей, які бажають поєднатися у подружжі, повинна бути оприлюднена у спосіб, що робить її в очах суспільства чинною. Щодо вірних, то їхня згода заснувати спільноту подружнього життя повинна бути висловлена за законами Церкви. Це згода, яка робить їхнє подружжя Христовим Таїнством.

У наш час зустрічаються особи, які виходячи з психологічних спостережень, почали поблажливо оцінювати і навіть цілковито оправдовувати гомосексуальні стосунки між певними людьми. Вони це роблять всупереч незмінному вченню Учительського Уряду і моральному глузду Християн.
Існує різниця, і, очевидно небезпідставна, між гомосексуалістами, чиї одностатеві схильності походять від неправильного виховання, браку нормального статевого розвитку, звички, поганого прикладу, чи інших подібних причин, і є минущими, і, принаймні, не є невиліковними, і між гомосексуалістами, які є такими через певний тип вродженого інстинкту, або через патологічну конституцію, яка вважається невиліковною.
Стосовно цієї другої категорії суб'єктів, деякі люди роблять висновок, що їхня схильність є настільки природною, що виправдовує у їхньому випадку гомосексуальні стосунки в рамках щирої спільноти життя і любові, аналогічної до подружжя, якщо такі гомосексуалісти відчувають неспроможність вести самотнє життя.
У ділянці душпастирської праці до цих гомосексуалістів потрібно, безперечно, ставитися з розумінням і підтримувати їх в надії на подолання особистих труднощів і в їхній нездатності належно вписатися в суспільство. Ступінь їхньої вини буде оцінюватися ощадливо. Але жоден пасторальний метод, який застосовується, не може морально виправдати цих дій на тій підставі, що вони були б сумісні зі становищем таких людей. Бо, згідно з об'єктивним моральним порядком гомосексуальним стосункам бракує суттєвої і необхідної до-цільної скерованості. У Святому Письмі вони є засуджені, як серйозна розбещеність і навіть представлені – як сумний наслідок відкинення Бога. (18) Ця біблійна оцінка, звичайно, не дозволяє нам робити висновки, що той, хто страждає від цієї аномалії є особисто відповідальним за неї. Вона лише стверджує той факт, що гомосексуальний акт сам по собі внутрішньо розладнаний і не може бути виправданим за жодних обставин.

Сьогодні традиційне Католицьке вчення про те, що мастурбація є серйозним моральним розладом, часто ставиться під сумнів або ж виразно заперечується. Говорять, що психологія і соціологія показують, що це є нормальним явищем статевого дозрівання, особливо серед молоді. Стверджується, що справжньою і серйозною хибою вона є лише тоді, коли суб'єкт умисно вдається на самоті до задоволень, замкнутих на ньому самому ("ipsation"), бо у такому випадку акт був би насправді радикально протипоставленим спілкуванню в любові між особами різної статі, яка, як дехто вважає є тим, чого в першу чергу шукають, коли вживають свої статеві здатності.
Такий погляд суперечить вченню і пасторальній практиці Католицької Церкви. Якою б не була сила певних аргументів біологічного і філософського характеру, які інколи були вживані богословами, в дійсності, як Вчительський Уряд Церкви протягом незмінної традиції, так і моральне відчуття вірних, твердили без вагання, що мастурбація є внутрішньо і серйозно розладнаний акт. (19) Найважливішою підставою цього твердження є те, що без огляду на мотив такого акту, свідоме уживання статевості поза нормальними подружніми стосунками за своєю суттю суперечить кінцевій меті статевої функції. Тому що йому бракує того до чого покликані статеві стосунки моральним порядком, а саме – стосунків, які реалізовують "цілісне значення взаємного самовіддання і дітородження в рамках істинної любові” (20) Будь-яке умисне використання статевості повинно обмежуватися саме до таких рамок стосунків. Навіть, якщо б не можна було довести, що Святе Письмо засуджує цей гріх називаючи його по імені, традиція Церкви правильно зрозуміла, що він засуджений в Новому Завіті, у тих місцях де говориться про "нечистоту”, "нецнотливість” та інші пороки, що суперечать цноті і стриманості.
Соціологічні спостереження можуть представити частоту цього розладу в залежності від місця, населення чи обставин. У цей спосіб розкриваються факти, але факти не є критерієм судження про моральну цінність людських актів. (21) Частота явища, про яке йде мова, є, безперечно, пов'язана з вродженою людською слабістю, яка є наслідком первородного гріха; але вона також пов'язана з втратою відчуття Бога, з зіпсуттям звичаїв, породженого комерціалізацією пороків, з непогамовною розбещеністю багатьох громадських розваг та друкованих органів, а також з нехтуванням скромності, яка є захистом для цноти.
Про предмет мастурбації сучасна психологія подає багато обґрунтованої і корисної інформації для формулювання більш зваженого судження про моральну відповідальність і для скерування пасторальної діяльності. Психологія допомагає побачити, як незрілість підлітка (яка може іноді тривати і після цього віку), психологічна неврівноваженість чи звичка можуть впливати на поведінку, обмежувати свобідну дії і приводити до ситуації, в якій суб'єктивно це може не завжди бути тяжкою провиною. Але загалом, відсутність серйозної відповідальності не повинна припускатися; це було б неправильним розумінням людської моральної здатності.
У пасторальному служінні, для того, щоб сформувати адекватне судження про конкретні випадки, повинна враховуватися звична поведінка людей в своїй повноті, не тільки те, що стосується милосердних та справедливих діл конкретного індивіда, але також – турбота даної людини про дотримання особливих приписів цнотливості. Особливо слід звертати увагу чи даний індивід уживає необхідних засобів, як природних так і надприродних, які зі свого довготривалого досвіду рекомендує християнський аскетизм для подолання пристрастей та зросту в чесноті.

Дотримання морального закону у ділянці статевості та плекання цнотливості попали під значну загрозу, особливо серед менш практикуючих християн, через сучасні тенденції мінімізувати, а навіть цілковито заперечувати, дійсність тяжкого гріха, принаймні у теперішньому житті людей.
Є такі, що заходять так далеко, що стверджують, що смертний гріх, який веде до відокремлення від Бога, існує тільки у випадку формальної прямо протиставленої відмови від Божого поклику, чи у еґоцентричності, яка цілковито і умисно закриває людину від любові до ближнього. Вони кажуть, що тільки тоді у гру вступає фундаментальний вибір, тобто рішення, яке цілковито бере на себе особа і яке є необхідним для існування смертного гріха. Цим вибором особа з глибини своєї особистості займає чи утверджує фундаментальну настанову стосовно Бога або людей. Навпаки, так звані "другорядні” вчинки (які, переважно, зазвичай, не передбачають вирішального вибору), не доводять до зміни фундаментального вибору, тим більше, що вони часто породжені звичкою. Тому такі вчинки можуть послабити фундаментальний вибір, але не настільки, щоб повністю його змінити. Згідно цих авторів, зміна фундаментального вибору стосовно Бога ще менше трапляється у сфері статевості, де моральний порядок особа порушує не зовсім умисно і відповідально, а, радше, під впливом пристрастей, слабкості, незрілості, інколи навіть через ілюзію, що таким чином виявить любов до іншого. До цих причин часто додається тиск суспільного середовища.
В дійсності, саме фундаментальний вибір у кінцевому рахунку визначає моральну вдачу особи. Але він може бути повністю зміненим окремими діями, особливо, як це часто трапляється, коли вони були підготовані попередніми, більш поверховими діями. Незалежно від прикладів, є помилкою говорити, що окремих дій недостатньо, щоб скласти смертний гріх.
Згідно з вченням Церкви смертний гріх, який противиться Богу, не полягає тільки у формальному і прямому спротиву заповідям любові. Його також зустрічаємо у випадку цього спротиву справжній любові, який міститься у кожному умисному порушенні кожного морального закону у важливих питаннях.
Христос Сам вказав на подвійну заповідь любові, як на основу морального життя. Але ж на ці заповіді спираються "увесь закон і пророки.” (22) Тому вона включає інші окремі приписи. Справді, юнакові, який запитав: "... що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?” Ісус відповів: "... як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей... не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй криво, поважай батька-матір і люби ближнього твого, як себе самого.” (23)
Тому особа чинить смертний гріх не лише тоді, коли її вчинок випливає з прямої зневаги до любові Бога та ближнього, але також і тоді, коли вона свідомо і вільно, без огляду на причину, вибирає те, що серйозно неупорядковане. Тому що в цьому виборі, як було сказано вище, є вже включена зневага Божественної заповіді: особа відвертається від Бога і втрачає любов. Тепер, відповідно до християнської традиції та вчення Церкви, а також відповідно до здорового глузду, моральний уклад статевості включає такі високі цінності людського життя, що кожне пряме порушення цього укладу об'єктивно є серйозним. (24)
Це правда, що у гріхах статевого порядку, з огляду їх вид і причини, значно частіше трапляється так, що дана згода, не є цілком свобідною. Цей факт наголошує на тому, що треба бути обережним у судженнях стосовно відповідальності суб'єкта. У цьому питанні особливо доречно згадати наступні слова зі Святого Письма: "Чоловік дивиться на лице, Господь же дивиться на серце.” (25) Проте, хоча варто бути обачним у судженнях про суб'єктивну тяжкість кожної гріховної дії, з цього у жодному разі не випливає можливість притримуватися погляду, що смертні гріхи не чиняться в ділянці статевості.
Тому душпастирі повинні виявляти терпеливість та доброту; але їм не дозволено представляти Божі заповіді як нечинні, ані безпідставно применшувати людську відповідальність. „Неприховування нічого зі спасенного вчення Христа є визначною формою виразу любові до душ. Воно повинно завжди супроводжуватись терпеливістю і любов’ю; Господь сам дав приклад спілкування з людьми. Прийшовши не судити світ, а спасти його, Він, щоправда, був непримиренним супроти зла, але милосердним до людей."(26)

    Як було вже сказано, мета цієї декларації – привернути увагу вірних у сьогоднішніх обставинах до певних помилок та способів поведінки, яких вони повинні остерігатися. Проте, чеснота цнотливості, в жодному разі не зводиться до уникання уже названих помилок. Вона скерована до досягнення вищих і позитивніших цілей. Це чеснота, яка стосується цілої особистості, її внутрішньої та зовнішньої поведінки.
Кожен повинен володіти цією чеснотою відповідно до свого стану: для одних це означатиме дівицтво чи целібат, посвячений Богові, який є надзвичайним шляхом легшого віддання себе з нерозділеним серцем тільки Богові. (27) Для інших це матиме форму, визначену моральним законом, в залежності чи вони одружені, чи одинокі. Яким би не був життєвий стан, цнотливість не є тільки зовнішнім станом; вона повинна очищувати серце особи відповідно до слів Христа: "Ви чули, що було сказано: Не чини перелюбу. А я кажу вам, що кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці.” (28)
Цнотливість включена у ту стриманість, яку св. Павло зачисляє до дарів Святого Духа, коли він засуджує плотську чуттєвість – як хибу, особливо негідну для християн і таку, що загороджує вхід у Царство Небесне. (29) "Це ж саме воля Божа: святість ваша, щоб ви стримувались від розпусти, щоб кожен з вас умів тримати своє тіло у святості і пошані, не в пристрасті жагучій, як погани, які не знають Бога, не надуживаючи і не кривдячи в цій справі свого брата... Бо Бог нас покликав не до нечистоти, а до святості. Тому, отже, хто на це не зважає, той не чоловіка зневажає, а Бога, що нам дає свого Святого Духа”. (30) "Розпуста й усяка нечистота та захланність щоб і не згадувались між вами, як це й личить святим. Так само безсоромність чи балачки безглузді й порожні жарти, – воно бо непристойне; а радше – дякуйте Богові. Бо знайте, що жодний розпусник чи нечистий, чи захланний, що є ідолослужитель – не матимуть спадщини у Христовім і Божім царстві. Нехай ніхто вас не зводить марними словами, бо, власне, через це спадає гнів Божий на синів бунтівливих. Не майте, отже, нічого спільного з ними! Ви були колись темрявою, тепер же - світлом у Господі: поводьтеся ж як діти світла. Плід світла є в усьому, що добре, що справедливе та правдиве.” (31)
Крім того апостол вказує на особливо християнські мотиви практикування цнотливості, коли він засуджує гріх розпусти не тільки в тому, що цей вчинок завдає шкоди ближньому або суспільному порядку, але тому що розпусник ображає Христа, який відкупив його Своєю кров'ю і членом, якого він є, і ображає Святого Духа, храмом, якого він є. "Ви ж знаєте, що тіла ваші – члени Христові... Усякий гріх, що його чинить людина, є поза її тілом; а хто чинить розпусту, грішить супроти власного тіла. Ви ж знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас. Його ви маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною! Тож прославляйте Бога у вашому тілі!” (32)
Наскільки вірні високо шанують цінність цнотливості та її необхідну роль у житті, мужчин та жінок, – настільки краще вони будуть сприймати духовним відчуттям її моральні вимоги і поради. У цей самий спосіб вони будуть краще знати, як прийняти і втілити, в дусі послуху вченню Церкви, те, що чиста совість диктує у кожному конкретному випадку.

Св. апостол Павло яскраво описує болючий внутрішній конфлікт особи, поневоленої гріхом: конфлікт між "законом його розуму” і "законом гріха, який живе у його членах” і, який держить його у полоні”. (33) Але людина може звільнитися від свого "приреченого на смерть тіла” через благодать Ісуса Христа. (34) Цією благодаттю насолоджуються ті, хто був оправданий нею і, кого "закон духу життя у Христі Ісусі звільнив від закону гріха і смерті”. (35) Саме тому апостол благає їх: "Нехай, отже, не панує гріх у смертнім вашім тілі, щоб вам коритися його пожадливостям.” (36)
Це звільнення, яке пасує до служіння Богові у новизні життя, проте не знищує хтивості, яка походить від первородного гріха, ні спонук до злого у цьому світі, який є "у владі лукавого.” (37) Саме тому апостол напучує вірних долати спокуси силою Божою (38) і "дати відсіч хитрощам диявольським” (39) вірою, пильною молитвою (40) і суворістю життя, що підпорядковує тіло Духові. (41)
Християнське життя, в наслідуванні Христа вимагає від кожного "зректися себе і нести свій хрест щоденно” (42), будучи підтриманим надією нагороди, бо "якщо ми з Ним померли, то з Ним будемо і царювати.” (43) Згідно з цими настійливим напучуванням, вірні нашого часу, більш ніж будь-коли повинні уживати засобів, які Церква завжди рекомендувала для життя у цноті. Цими засобами є: дисципліна чуттів та розуму, пильність і розсудливість в униканні нагод до гріха, дотримання скромності, помірність у відпочинку, здорові заняття, палка молитва та часте прийняття Тайни Покаяння і Євхаристії. Молодим людям слід особливо щиро плекати відданість Непорочній Діві і брати за приклад життя святих та інших вірних, особливо молодих, які перевершували у практикуванні цнотливості.
Особливо важливо, щоб кожен високо шанував чесноту цнотливості, її красу і її силу притягання. Ця чеснота підсилює гідність людської особи та дає їй можливість любити правдиво, безкорисливо, неегоїстично, з повагою до інших.

Єпископи повинні вчити вірних моральному вченню про статеву моральність, наскільки б великі не були труднощі у здійсненні цієї праці з огляду на ідеї і практики, які сьогодні переважають. Ця традиційна доктрина повинна глибше вивчатися. Вона повинна подаватися у той спосіб, яким можливо належно просвітити сумління тих, хто зіткнувся з новою ситуацією, і повинна бути збагаченою розрізненням усіх елементів, які можуть правдиво та корисно привернути увагу до значення та цінності людської статевості. Необхідно вірно зберігати та навчати принципів та норм морального життя, повторно стверджених цією декларацією. Особливо необхідно зробити усе, щоб вірні розуміли, що Церква зберігає ці принципи не як старі та непорушні забобони, не від маніхейських упереджень, як часто стверджується, але швидше тому, що вона знає з певністю, що вони є у повній гармонії з божественним порядком творіння та духом Христа і тому також з людською гідністю.
Завданням єпископів є також пильнувати, щоб правильна доктрина, опромінена вірою та проваджена Учительським Урядом Церкви, викладалася на богословських факультетах та у семінаріях. Єпископи повинні також забезпечити, щоб сповідники просвічували сумління людей і, щоб катехитичні повчання подавалися у досконалій вірності католицькій доктрині.
На єпископах, священиках та їхніх помічниках лежить завдання застерігати вірних від помилкових думок, які часто зустрічаються у книжках, періодичних виданнях та на громадських зустрічах.
Батьки, на першому місці, а також вчителі повинні докладати зусиль, щоб вести своїх дітей та учнів шляхом цілісного виховання до психологічної, емоційної та моральної зрілості, відповідно до їхнього віку. Тому вони повинні розсудливо подавати інформацію, яка відповідає їхньому віку, ретельно виховувати їх волю згідно з християнською мораллю не лише порадами, а понад усе – власним життєвим прикладом, покладаючись на Божу поміч, яку вони одержать у молитві. Батьки та вчителі повинні також захищати молодь від багатьох небезпек, яких вона ще не зовсім усвідомлює.
Митці, письменники та усі, хто використовує засоби масової комунікації, повинні виконувати професійні обов’язки згідно з їхньою християнською вірою та чітким усвідомленням величезного впливу, який вони можуть мати. Їм слід пам'ятати, що "першість об'єктивного морального порядку повинна всіма розглядатися як абсолютна” (44), і що це неправильно, коли вони надаватимуть перевагу будь-яким так званим естетичним цілям, матеріальним вигодам, або успіху. Неважливо чи йде мова про малярський витвір чи літературний твір, громадські розваги, чи подання новин, – кожна особа в своїй сфері повинна виявляти тактовність, обачність, поміркованість та справжнє відчуття цінностей. У цей спосіб, далеко від сприяння поведінки уседозволеності, кожна особа буде робити свій внесок у її регулювання і навіть у творенні більш здорового морального суспільного клімату.
Зі свого боку, усі миряни, з огляду на свої права та обов'язки у справі апостоляту повинні докладати зусиль і діяти у такий самий спосіб.
І на завершення, кожному слід пригадати слова Другого Ватиканського Собору: "Цей священний Собор також стверджує, що діти та молодь мають право бути заоохочуваними зважувати моральні цінності чистою совістю та приймати їх за власним вибором, знати і любити більш адекватно. Отже, Собор щиро благає всіх, хто керує народами чи відповідає за справу виховання, пильнувати, щоб молодь ніколи не була позбавлена цього священного права” (45).
На аудієнції, наданій 7 листопада 1975 року, нижчепідписаному префекту Конґреґації у справах доктрини віри, верховний понтифік з божественного провидіння папа Павло VІ схвалив цю "Декларацію про деякі питання статевої етики”, підтвердив та розпорядився її опублікувати.    Дано в Римі, Конґреґацією у справах доктрини віри, 29 грудня 1975 року.

Франьйо Кардинал Шепер   Префект
Джером Гамер, O.P. Титулярний Єпископ Лоріюм  Секретар

Примітки:
1. Пор.: Документи Другого Ватиканського Собору, Душпастирська Конституція про Церкву у сучасному світі "Gaudium et Spes" / "Радість та надія", 47 ААS 58 (1966), с.1067
2. Пор.: Апостольська конституція "Regimini Ecclesiae Universae," 29 (15 листопада 1967) ААS 89 (1967), с.1067
3. "Радість та надія," 16 ААS 58 (1966), с.1037
4. Ів 8, 12
5. Документи Другого Ватиканського Собору, Декларація "Dignitatis Humanae" / "Гідність людини" 3 AAS 58 (1966), с.931
6. 1 Тим 3, 15
7. "Гідність людини," 14 AAS 58 (1966), с.940 ; Пор.: Пій ХІ, енцикліка "Casti Connubii" / "Цнотливі подруги," 31 грудня 1930 AAS 22 (1930), cc.579-580; Пій ХХІ, звернення 2 листопада 1954 ААS 46 (1954), cc.671-672 ; Іван ХХІІІ, енцикліка "Mater et Magistra" / "Мати і учителька," 15 травня 1961 AAS 53 (1961), с.457; Павло VI, енцикліка "Humanae Vitae," 4, 25 липня 1968 AAS 60 (1968), c.483
8. Пор.: Документи Другого Ватиканського Собору, декларація "Gravissimum Educationis," 1, 8: AAS 58 (1966), cc.729-730; "Радість та надія," 29, 60, 67 AAS 58 (1966), сс.1048, 1049, 1080-1081, 1088-1089
9. "Радість та надія," 51 AAS 58 (1966), с.1072
10. Там само; Пор.: також 49 loc cit, cc.1069-1070
11. Там само, 49, 50 loc cit, cc.1069-1072
12. Наша декларація не йде у подальші деталі щодо норм статевого життя у сім'ї; ці норми були чітко висвітлені в енцикліці "Casti Connubii" та "Humanae Vitae."
13. Пор.: Мт 19, 4-6
14. І Кор 7,9
15. Пор.: Еф 5, 25-32
16. Статеві стосунки поза шлюбом є офіційно засуджені у 1 Кор 5, 1; 6, 9; 7, 2; 10, 8; Еф 5, 5; 1 Тим 1, 10; Євр 13, 4; і з визначених причин у 1 Кор 6, 12-20
17. Пор.: Інокентій IV, лист "Sub catholica professione", 6 березня 1254, DS 835; Пій ІІ, "Propos damn in Ep Cum sicut accepimus", 13 листопада 1459, DS 1367; декрети видані Sacrum Officium (тепер Конґреґація у справах доктрини віри), 24 вересня 1665, DS 2045; 2 березня 1679, DS 2148; Пій XI, енцикліка "Casti Connubii" / "Цнотливі подруги", 31 грудня 1930, AAS 22 (1930), с.558-559
18. Рим 1, 24-27: "Тому й передав їх Бог за похотями їхнього серця на нечистоту, щоб вони самі сквернили власні тіла між собою. Вони замінили Божу правду на неправду і честь віддавали і служили створінню радше, ніж Творцеві, котрий благословен повіки. Амінь. За це ж і видав їх Бог пристрастям ганебним, бо їхні жінки змінили природні вживання на протиприродні; так само і чоловіки, полишивши природні вживання з жінкою, розпалилися своєю пожадливістюодин до одного, чинячи ганьбу, чоловіки на чоловіках, і приймаючи на собі самих належну плату свого блуду.” Див. також, що св. Павло каже про "masculorum concubitores" (співжиття чоловіків) у 1 Кор 6, 10; 1 Тим 1, 10.
19. Пор.: Лев ІХ, лист "Ad splendidum nitentis", 1054, DS 687-688, декрет, виданий Sanctum Officium, 2 березня 1679, DS 2149; Пій ХІІ, "Allocutio", 8 жовтня 1953, ААS 45 (1953), c.687-688 ; 19 травня 1956, AAS 58 (1956), c.472-473
20. "Радість та надія," 51 AAS 58 (1966), c.1072
21. "… соціологічні спостереження є корисними для кращого виявлення моделей мислення людей певної місцевості, занепокоєння та потреби тих, яким ми звіщаємо слово Боже, а також опір, який чиниться цьому сучасним міркуванням через широкорозповсюджене уявлення, що поза наукою не існує розумних форм знання, все ж висновки, зроблені з таких спостережень, не можуть самі по собі бути вирішальний критерій правди," Павло VI, апостольське повчання "Quinque iam anni", 8 грудня 1970, AAS 63 (1971), c.102
22. Мт 22, 38. 40.
23. Мт 19, 16-19.
24. Пор.: примітка 17 та 19 Декрет, виданий Sanctum Officium, 18 березня 1666, DS 2060; Павло VI, енцикліка "Humanae Vitae" / "Людське життя," 13, 14 AAS 60 (1968), c.489-496
25. Сам 16, 7.
26. Павло VI, енцикліка "Humanae Vitae" / "Людське життя," 29 AAS 60 (1968), c.501
27. Пор.: 1 Кор 7, 7. 34; Тридентійський Собор, сесія XXIV, кан. 10, DS 1810; Другий Ватиканський Собор, конституція "Lumen Gentium" / "Світло народів," 42, 43, 44, AAS 57 (1965), с. 47-51; Синод єпископів, "De Sacerdotio Ministeriali" / "....", част. ІІ, 4, b, AAS 63 (1971), c.
28. Мт 5, 27-28.
29. Пор.: Гал 5, 19-23; 1 Кор 6, 9-11.
30. 1 Сол 4, 3-8; Пор.: Кол 3, 5-7; 1 Тим 1, 10.
31. Еф 5, 3-8; Пор.: 4, 18-19.
32. 1 Кор 6, 15. 18-20.
33. Пор.: Рим 7, 23.
34. Пор.: Рим 7, 24-25.
35. Пор.: Рим 8,2.
36. Рим 6, 12.
37. 1 Ів 5, 19.
38. Пор.: 1 Кор 10, 13.
39. Еф 6, 11.
40. Пор.: Еф 6, 16. 18.
41. Пор.: 1 Кор 9, 27.
42. Лк 9, 23.
43. ІІ Тим 2, 11-12.
44. Декрет Другого Ватиканського Собору "Inter Mirifica", 6 AAS 56 (1964), c.147
45. "Gravissimum Educationis", 1 AAS 58 (1966), c.730