Чи має Римська католицька церква хоч яку спільність віри зі схизматами („православними”)? Спробуймо розібратися з цим на прикладі великих святих та Отців Церкви першого тисячоріччя по Р.Х.
Свв. Іван Золотоустий, Григорій Богослов та всі инші східні Отці Церкви перших сторіч християнства ніколи не мали тієї віри, що її сповідують нинішні православницькі „Церкви Сходу”. Це просто, ясно й вичерпно доведено у прекрасній книжці о. кн. Волконского „Католицтво і священне передання Сходу”, що вийшла друком у Парижі 1933 р. Він незаперечно показує, що верховенство св. Апостола Петра й кожного наступного папи було невідпорно визнано ще в до-Фотієвій Церкві (т.б. до Великої східної схизми).
Переглянувши величезну кількість матеріялу, кн. Волконскій наводить у своїй праці чимало відповідних висловів Отців Церкви та фактів із їхнього життя (джерела, які див. у книжці, є часто, хоч би як іронічно, з офіційних документів "Русскої” „православної” „церкви”).
Отак, чимало Отців Церкви стверджують Петрову першість, говорячи про це як про особливі права верховного апостола. Такі тексти лишили по собі свв. Кипріян Картагенський (ІІІ ст.), Василій Великий, Макарій Великий, Григорій Ніський, Оптат Мілевитський, Єфрем Сирин, Іван Золотоустий, Астерій Амасійський, Єпихван Кіпрський, бл. Єронім (IV-V ст.ст.), бл. Теодорит Кіпрський, Лев Великий (V ст.), Григорій Двоєслов (VI ст.), Теодор Студит (VIII-IX ст.ст.). Ці люди є цвітом, окрасою і славою Католицької церкви на Сході.
Св. Іван Золотоустий багато разів так говорить про ап. Петра з різноманітних приводів та різного часу свого життя: „голова” апостолів, „предстоятель всесвіту”, „уста апостолів”, „голова братства”, „голова в гурті апостолів” тощо. Золотоустий також знає, не приховує й ясно викладає, що саме на св. ап. Петрові Господь учинив Свою Церкву й що саме йому Він передав найвищу в ній владу:

„Петро, бо скелею наречеться, на ньому ж сотворив Христос Церкву”;
„Петро отримав ключі неба”;
„Обітницею ключів … Христос … відкриває Себе й показує Себе істинним Сином Божим … [тому що] обіцяє дарувати [Петрові] те, що, власне, належить одному Богові, а саме: відпускати гріхи”;
„Петро отримав ці ключі, коли він сказав: «Ти єси Христос, Син Божий» … Тим, кого [він] бачить як таких, що сповідують Сина, він відмикає двері в царство; а тим, котрі називають Його творивом і богохульствують, він замикає двері в Церкву. Тому що і сам він не раніше отримав ці ключі, як сказав: Ти єси Син Божий. Тоді почув від Христа: щасливий ти, сину Йонин, і дам тобі ключі Небесного Царства. Після сповідання – влада; за вірою – вручення Церкви й царства”;
„Глаголить йому: паси мої ягнята. Чому ж Христос поряд із иншими учнями бесідує про це з Петром? Тому що він був вибраний із апостолів, уста учнів, верховний у їхньому сонмі, чому й Павло приходив деколи бачити його передовсім за инших. Водночас, Христос доручає йому турботу про стадо … каже: якщо любиш Мене, то турбуйся про стадо … душу свою, яку ти обіцяв покласти за Мене, віддай за ягнята Мої. Якщо ж хтось запитає: чому престол Єрусалимський отримав Яків, то я відповім, що Петра Христос поставив учителем не ради цього престолу, але для всесвіту…”;
„Хотілося б мені запитати тих [аріян], хто принижує Сина: які дари є більшими – ті, котрі Отець дав Петрові, чи ті, котрі дав Синові? Отець дарував Петрові одкровення про Сина; Син же одкровенне пізнання про Отця й Самого Себе посіяв у всьому всесвіті й простому смертному вручив, давши йому ключі, владу над усім небесним; і він розповсюдив Церкву на весь усесвіт і явив її сильнішою за саме небо. Тому що небо й земля перейдуть, слова ж Мої не перейдуть”.

Св. Василій Великий, розважаючи про те, що основа Церкви перебуває на горах святих, на апостолах і пророках, пише:

„Одним із таких гір був Петро; і Господь дав обітницю на цій скелі створити Церкву Свою”.

Так само, як і св. Іван Золотоустий, св. Василій теж вважає, вірить і сповідує, що саме св. ап. Петрові, а не иншим апостолам чи їм гуртом, Спаситель віддав після Свого Вознесення всю владу в Церкві, збудувавши її теж на ньому:

„Петро, який за перевагу віри отримав обітницю, що на ньому буде збудовано Церкву …”;
„[Христос] Петра поставив по Собі пастирем Своєї Церкви, тому що говорить: Петре, чи любиш мене більше, ніж оці? Паси мої ягнята!”.

Св. Кипріян, говорячи про Римську церкву й далі про св. Петра, мовить:

„Один є Бог, і один Христос, і Церква одна, і катедра, основана по слову Господа на скелі, одна”;
„Господь заснував Церкву Свою на Петрі”.
Подібного переконання – і прп. Макарій Єгипетський:
„… ввірено йому [Петрові] було Церкву Христову й істинне священство”.

Йому вторить св. Єфрем Сирин:

„Симона послано створити Церкву в світі …”;
„[Іван Хреститель], коли побачив, що течія його життя добігла кінця, передав своє стадо Князеві пастирів, подібно до того, як і Господь, щоби показати пастирську турботу, котру мав про Своє стадо, передав його на час смерти Своєї найстаршому з пастирів Петрові, уста котрого сповідали Його …”;
„Прославлятиму тебе, Симоне Петре, щасливим, що тримаєш ключі, котрих Дух сотворив … О, блаженне стадо, ввірене твоїй турботі … О, ти, блаженний, що отримав місце Голови й Уст у сонмі братів твоїх, який склався з учнів і чад Господніх”.

А ось, як це бачить св. Кирило Александрійський:

„Нехай зробишся ти [Петре] основою й учителем тих, котрим належить вірою прийти до Мене”.

Волконскій також цікаво підмічає, що з найдавніших християнських часів саме Петро зображався на фресках, іконах, як такий, що тримає ключі чи зв’язку ключів. До того ж і самі ці зображення походять зі Сходу. Одним із найдавніших таких творів Волконскій називає мозаїку бані в мавзолеї Ґалли Плакіди, що в Равенні (Італія). Те ж саме стосується й мозаїки (з першої половини VI ст.) аріянської хрещальні в тому ж місті. У єгипетському місті Бавіт (?) можна побачити фреску з VI (?) ст., де Петра зображено з великим ключем у лівій руці. Подібно (тримаючи ключі) Петра малювали в Месопотамії тощо.
Тепер кілька цитат про ставлення східних отців Церкви до римських пап.
Свв. Григорій Ніський, Григорій Богослов (Назіянин), Василій Великий, Іван Золотоустий та инші Отці Церкви чи святі незмінно й завжди називали римський престол „Петровою катедрою”. Отці також безперечно визнавали першість за Римською церквою й її єпископами, вважаючи останніх наступниками св. ап. Петра. І цього не помітить із їхніх висловів тільки заклятий обманщик або духовний сліпець.
Як свідчить св. Єпихван Кіпрський про боротьбу проти єресі Евіонія, „сам [папа] Климент” І (88-97) власноруч писав послання до вірних проти єретиків, і ці листи читалися „в усіх церквах”.
Св. Іґнатій Богоносець (I-II ст.ст.), єпископ антіохійський, знаючи, що має загинути, відіслав листа римській церкві, де назвав її „такою, що головує”.
Св. Іриней (ІІ ст.) написав працю „Проти єресей”, де вважає Римську церкву „святою”, „матір’ю”, „превеликою”, „пренайсвятішою”, „пренебесною”, „владичицею всіх церков”, „заснованою на Петрі й Павлі”, „такою, що має високу першість”, котру „слід запитувати про все”, бо тоді „змітаються єретики”:

„Святу римську церкву, матір і владичицю всіх церков, слід запитувати про все, що стосується віри. Коли (спорячи з єретиками) ми викладаємо передання, які превелика, пренайсвятіша й пренебесна римська церква, що її заснували Петро й Павло, від них же й отримала і зберігає тяглість своїх єпископів, ми тоді змітаємо єретиків … тому що з цією церквою мають погоджуватися всі церкви й усі вірні в усьому всесвіті, високої ради першости її й тому що в ній вірні, в усьому світі розсіяні, зберігають передання, що від Апостолів походить”.

Хоч св. Іриней і стверджує, що „Римську церкву заснували Петро й Павло”, але, зважаючи на решту висловів, стає зрозумілим, що святий мав на увазі тільки непересічний внесок цього другого верховного апостола в заснування Римської церкви, що мала стати „матір’ю” і „владичицею всіх церков”. І ось св. Кипріян (а далі решта наведених Отців) надає очікуване роз’яснення, ще раз і ще раз навіть розжовуючи нам причину цієї одности – бо „в єдности сила” і бо „церква, поділена сама в собі, не зможе встоятися” (порівн.: Мк. 3:24), тому, отже, повинна мати одну й тільки одну голову:

„На ньому одному [Петрі] творить церкву Свою й йому вручає на спасіння ягнят. І хоча по воскресінню Своєму [Христос] усім апостолам надає однакової влади й каже: Як Мене послав Отець, так Я посилаю вас … однак, щоб показати єдність, заснував одну катедру, а початок єдности такої вчинив своєю владою так, щоб походила від одного. Як і Петра, було й инших апостолів обдаровано рівною долею чести й влади, але початок виходить із єдности, і Петрові дається приматство, щоб означити єдність Церкви й єдність катедри. … [Господь] засновує Церкву Свою на одному … і Йому завгодно було показати єдність, з одного ж і розпочати цю єдність. … Люди впадають у єресі й розколи, тому що не звертаються до початку істини, не шукають голови, не зберігають навчання небесного Учителя. Тут немає потреби в довжелезних доказах … треба тільки пам’ятати слова, що їх Господь каже Петрові й котрими Він засновує Церкву Свою на одному”.

Для св. Оптата Мілевитського порушене питання є теж чимось таким, проти чого годі заперечувати; але той, хто таки опирається, той є „відступником” і „грішником” (подібно, гріхом розколи такого роду назве, як побачимо дещо нижче, і св. Іван Золотоустий). Свідчення цього святого є цінним ще й тим, що він подає навіть наступників першого папи римського, св. ап. Петра, що саме з себе не потребує жодних тлумачень:

„Ти не можеш заперечувати, що знаєш, що єпископську катедру в місті Римі було дано першому – Петрові, на котрій сидів голова всіх апостолів Петро …, щоб у цій катедрі всі зберігали єдність, так щоб решта апостолів не захищали кожний окрему катедру; так щоб опинявся відступцею й грішним той, хто протиставить винятковій катедрі иншу. Отже, на єдиній катедрі, першому з дарів, сидів першим Петро, якому були наступниками [далі йде перелік пап аж до Дамаса І (366-384)] … Дамас, котрий нині наш союзник і з котрим, разом із нами, весь світ узгоджується в одній спілці єдности”.

Бл. Єронім порівняв римську церкву з Ноєвим ковчегом:

„Першість належить римській церкві, тому що вона катедра Петрова, ковчег спасіння й твердиня, що все підтримує! Петро є особливим обранцем із-поміж дванадцяти, щоб, установивши Голову, огородити [Церкву] від розколів”.

У двох листах до папи Дамаса І бл. Єронім далі наголошує, як і св. Оптат Мілевитський, що всякий, хто є поза Римською церквою, є „чужинець”, „розкидає, а не збирає” та є „антихристів” (чи можна сказати точніше?!):

„… я наважився звернутися по настанову до катедри Петрової … хоча твоя велич мене приводить у трепет … Я, наслідуючи передовсім Христа, з’єднуюся з блаженством твоїм, т.б. з катедрою Петровою. Я знаю, що на цій скелі створено Церкву; хто поза цим вкушатиме агнця, той є чужим священному сонмові; хто не буде в ковчегу Ноєвому, той погибне в повені потопу … Хто не збирає з тобою, розкидає, т.б. хто не Христів, той антихристів. Зробіть, благаю вас, якщо вважає за потрібне – визначення, і тоді я не злякаюся [застосувати формулу віри, за котру стоять місцеві монахи] … Заклинаю … дати мені багатозначну через твій авторитет письмову відповідь [щодо формули]…”;
„… Тут Церква, що розірвалася на три частини, квапиться залучити мене до себе … Я між тим вопію: хто з’єднується з катедрою Петровою, той мій [однодумець] … отже, я заклинаю [тебе], що сидиш на престолі та можеш судити … подібно до Петра, щоб тим повідомив мені, із ким я маю спілкуватися щодо віри”.

Іван Золотоустий:

„Нащо [Син Божий] пролив Свою Кров? На те, щоб набути тих ягнят, котрих Він доручив Петрові й його наступникам”.

Св. Григорій Богослов (т.б. один із тих, чиї мощі Іван Павло ІІ передав схизматам) написав „Житіє”, у якому розповів про боротьбу Риму проти єресей. Богослов, зокрема, теж ствердив „першість” римської катедри „в світі”, яка „навчанням спасительним” зміцнює весь Захід (і Схід, і Північ, і Південь – додам від себе):

„Віра ж стародавнього Риму була завжди непорочною й чистою віддавна, і нині такою ж перебуває. Він навчанням спасительним пов’язує весь Захід, як і належиться тому, хто має першість у світі”.

Прп. Максим Ісповідник (VII ст.) звертає увагу, що джерело першости „превеликої” римської церкви полягає в „початку сходження до нас утіленого Бога Слова”:

„Усі краї всесвіту й повсюди на землі, що непорочно й православно сповідують Господа, як на сонці вічного світла, неухильно дивляться на пресвяту Церкву Римлян, на її сповідання й віру, приймаючи від неї блискаве сяйво вітцівських і святих доґматів … Бо й від самого початку сходження до нас утіленого Бога Слова всі повсюди християнські Церкви прийняли й тримають ту превелику між ними Церкву Римську як єдину твердиню й основу, як назавжди нездоланну по обітниці Спасителя брамам пекельним володарку ключів православної в Нього віри”.

Св. Теодор Студит називав римську катедру „престолом Петра”, „першим апостольським престолом”, а римського єпископа – „архипастирем піднебесної Церкви”, „пренайпершим апостольським головою”, „верховним уселенським світилом”, „пренайпершим передо всіма”, „скелею віри, на котрій здвигнуто католицьку Церкву”, „пренайбожественнішим головою всіх голів”, „великою головою Божою”, „головою всіх священних голів”, „наступником Петра”, „апостольським головою Христової Церкви” тощо. Пишучи одного разу до візантійського імператора з питання про іконоборців, Студит просить

„… прийняти пояснення від стародавнього Риму, як робилося віддавна й від початку згідно з вітцівським переданням …, тому що там … найверховніша з церков Божих, на престолі котрої першим возсідав Петро, котрому Господь сказав: Ти єси Петро …”.

У листі ж св. Теодора до папи Лева ІІІ (795-816) читаємо:

„… Євангелії Христа, Которого ключі ти отримав від Нього через верховного з апостолів і наступників його до попередника пресвященної голови твоєї …”.

У посланні до папи Пасхалія (817-824) Студит ставиться до нього як до Петрового наступника, вживаючи слова Ісуса Христа, промовлені до св. ап. Петра (тут показовим є, до того ж, і те, за кого цей великий святий має єретиків):

„Тобі сказав Христос, Бог наш: І ти колись навернувшись утверджуй своїх братів … Ось час і місце; допоможи нам, поставлений на це Богом; тим маєш силу від Бога, тому що тримаєш першість межи всіма, на щó тебе й поставлено. Усунь звірів-єретиків [іконоборців] … Пастирю добрий, поклади душі за вівці”.

На ІІІ вселенському соборі папу св. Целестина І (422-432) представляв св. Кирило Александрійський, котрого на це замісництво призначив сам понтифік. Коли зачитали папське послання до св. Кирила (котре являло собою, власне, інструкцію, готове рішення – від начальника підлеглому – про те, як чинити щодо єресі Несторія), то всі єпископи воднораз, собором вигукнули:

„Це суд справедливий! Весь собор дякує … Целестинові, вартовому віри …”.

Коли на Халкедонському соборі (451) було зачитано доґматичне послання папи св. Лева Великого до Флавіяна (одноголосно схвалене собором), усі понад 600 присутніх (переважно східних) єпископів зненацька піднялися зі своїх місць і, мов одна людина, заявили:

„Це є віра Отців, віра апостолів; устами Лева говорив Петро”.

Теж саме-самісіньке, мов ‘змовившись’, (знову) східні отці Церкви, що взяли участь у VI вселенському соборі (680-681), за тих самих обставин, т.б. прийнявши папське послання, що розв’язувало богословський спір, заявили в листі до імператора Константина IV (котрий особисто очолював цей собор):

„Через [папу] Аґатона говорив Петро” тощо.

Насамкінець, кн. Волконскій розповідає також і про нечесний переклад на Московщині документів пера багатьох тодішніх сучасників, святих, Отців Церкви і навіть сфальшований переклад Св. Письма, про свідому підробку літописів, що опинилися в московському володінні, і також про низьку, ницю крутню з тлумаченням грецьких слів petros чи petra (т.б. однина чи множина Ісусового „скеля” – щодо Симона Петра), тоді як, – їдко висміює Волконскій, – Спаситель узагалі не вживав їх, утверджуючи цього св. апостола: „Він сказав kifa, бо розмовляв арамейською”… Усе це мало на меті (крім иншого) переконати нещасних московитів (а, як час настав, і українців) у „правдивості” православницької схизматської нечестивої нехристиянської релігії (особливо її московської одержавленої версії). Статтю про таке фальшування був видав (крім инших) російський академік Соболєвскій 1905 р. на назву „Древняя переделка начальной летописи” тощо.
Наведене, є тільки невеличкою частиною всього багатства й навіть розкоші доказів, що їх наводить о. кн. Волконскій про справжнє ставлення Сходу до римського престолу перед схизмою Фотія. Неможливо й божевільно, прочитавши їх, не повірити негайно й радо в першість і верховенство Єпископів Риму.
Або, як підсумовує, сам Волконскій:

„Намагаючись довести, що першість пап є нічим иншим, як самозванством, противники влади Вселенського архиєрея вимушені заперечувати й верховенство ап. Петра. Але принизити Петра неможливо, не принизивши значення слів Спасителя, до нього звернених. І ось ми бачимо дивну картину повної протилежности між навчанням свв. Отців Церкви та навчанням греко-російських [„православниих”] богословів. … Життя й могуть Католицької церкви тримається на тому, що Церкву заснував Син Божий на Петрі. Тому противники Католицької церкви і змагаються один із одним, марно пробуючи оскаржити достеменність цього факту”.

Якщо ж хтось закине (і цілком слушно!), що Отці Церкви, хоч би якими великими були, лишалися всього-навсього помильними людьми і, отже, могли схибити щодо свого (показаного) ставлення до Осідку Петрового (бо Отці Церкви справді нерідко суперечили св. Вірі – не через бажання скоїти єресь, звісно, бо не були б тоді на Небі), то тут нам на поміч спішить той самий, але вже НЕпомильний св. Осідок Петровий, розганяючи хмари ймовірного сумніву ось цим одноманітним навчанням Бенедикта XIV (Apostolica Constitutio, 26.06.1749, п. 6) і Пія ХІІ (Humani generis, 12.08.1950, п. 21) відповідно:

„Судження Церкви є переважним навіть супроти погляду Вчителя Церкви, відомого своєю святістю й ученістю”;

„… скарб віри наш Божественний Відкупитель дарував на правдиве тлумачення не кожному з вірних і навіть не богословам, а тільки Учительській Владі Церкви”.

Тому тільки тоді слід дослухатися до навчання Вчителів Церкви, святих, (католицьких) богословів, пересічних вірних тощо та вважати його за правильне, коли воно не суперечить правдивій і бездоганній науці св. Католицької церкви, як Вона ж Сама її виклала на обов’язкове, незмінне й довічне сповідання.
Відтак, чому наведені в цій підчастині Отці (а також сл. пам. кн. Волконскій) не помилялися? Бо їхні переконання щодо Святого Престолу повністю збігаються з навчанням самого Святого Престолу.
Або, як казав папа Пій ІХ:

„Тепер ви добре знаєте, що найсмертоносніші недруги католицької релігії завжди провадили найлютішу війну – але безуспішно – проти цього Осідку; о, вони чудово знають, що ця релігія сама по собі ніколи не може зруйнуватися чи занепасти поти, поки цей Осідок лишається недоторканим – Осідок, який стоїть на скелі, що її горді брами пекельні не здатні подолати та в якій перебуває повна й досконала непохитність християнської віри” (Inter multiplices, 21.03.1853, п. 7).

І – щоб підвести риску (теж святими словами папи Пія ІХ):

„Звісно, ніхто не сумнівається, радше всі завжди знали, що святий і преблагословенний Петро, князь і голова апостолів та стовп віри й підмурок Католицької церкви, отримав ключі до царства від нашого Господа Ісуса Христа, спасителя й відкупителя людського роду; і що він аж до сьогодні й завжди живе, головує та ухвалює присуди в його наступниках – єпископах святого Римського осідку, що його він і заснував, освятивши своєю кров’ю. Тому, будь-хто, хто приходить Петрові зміною на цьому престолі, той згідно з установою самого Христа володіє верховенством і першістю Петра над усією Церквою” (Декрети Першого Ватиканського собору, Сесія 4, Глава 2 Про постійність верховенства благословенного Петра в Римських понтифіках, пп. 2-3).

До речі, і отой вислів, „поза Церквою немає спасіння”, „Extra Ecclesiam nulla salus”, належить не (як загально вважається) св. Авґустинові (т.б. „західному” святому), а насправді згаданому св. Кипріянові, єпископу картагенському – великому отцеві „східної” Церкви ІІІ ст. (!) Цю, нині майже не відому й мало пояснювану в католицьких церквах (мабуть, найголовнішу) правду католицької віри, проголосили потім, крім инших, папа Інокентій ІІІ (1198-1216) на 12-му вселенському соборі („Є лиш одна вселенська церква, поза якою немає спасіння”); далі Боніфацій VIII – буллою Unam sanctam (18.11.1302); за ними її ухвалив Євген IV (1431-1447) на Флорентійському соборі буллою Cantate domino (1441); і пізніше ще раз нагадав уже Пій XII – енциклікою Ad apostolorum principis (29.06.1958) тощо.
Що ж до можливих закидів про „давність” цієї істини, „темноту й упередженість Середньовіччя” тощо – бо чути доводилося й таке, – слід зазначити, що Символ віри, котрий моляться всі католики на Літургії, було складено на перших уселенських соборах Католицької церкви – ще в IV ст., т.б. за 1100 років до Флорентійського собору. А Десять Заповідей є ще ‘старішими’ – із часів св. Мойсея…
Не маймо нічого спільного з „православієм”. Поза Католицькою церквою спасіння нема.

Джерела:

1. Свящ. Кн. А.Волконскій. Католичество и священное преданіе Востока. Париж, 1933 (Перевидано в м. Жовква, Україна, після 1992 р.), с. 45 та прим. 1. Усі дальші цитати чи факти з цієї книжки – на с.с.: 23-24, 35, 55-59, 56 прим. 1, 69-70, 74-75, 78, 82-83, 110, 113-115, 120-121, 127, 137 прим. 1, 138-141, 146, 161-163, 233-236, 238, 292-293. Охочі можуть замовити цю книжку за такою адресою: Josef Maria de Wolf, Belfortstrasse 4 a, D-5000 Köln 1, Deutchland.
2. Ґ.Бедуел. Історія Церкви. Львів, Монастир монахів Студитського уставу, Видавничий відділ „Свічадо”, 2000, с. 41.

--------------------------------------
Юрій Вовкогон
www.catholicmates.net