"В ґроті ватиканської базиліки св. Петра лежить основа нашої віри. Після завершення розкопок і досліджень можна рішуче відповісти: Так, могила Апостола знайдена!” Такими словами Папа Пій XII оголосив про завершення 1950-го Святого Року, який став також роком визнання могили апостола Петра, що було ще задовго до цього підтверджено дуже давніми і одностайними церковними переданнями. Поховання вперше згадується в словах пресвітера Гая, в роки понтифікату Папи Зефірінія (198-217), коли він сказав: „Я можу показати тобі мощі апостола. Якщо ти хочеш прийти до Ватикану, або йдеш по дорозі до Остії, ти знайдеш реліквії тих, хто цю церкву [у Римі] заснував!» (Євсевій Кесарійський. Storia ecclesiastica [Історія Церкви] II, 25, 7). Що таке "реліквії”? Це не тільки будівля, як уже неодноразово говорилося, але під «реліквіями» розуміється тіло мученика, або, інакше кажучи — "знамено Перемоги». Приблизно в той же час (близько 200 року) Тертуліан підтвердив мучеництво Петра, пишучи (див. Lа prescrizione contro gli eretici [З принципової незгоди з єретиками, 36), що становлення апостольської катедри Риму пов'язане з тим, що троє апостолів, Петро, Павло та Іван, навчали Євангелія у вічному місті і перші двоє померли тут мученицькою смертю. Але ще раніше про мучеництво свідчить св. Папа Климент з Риму, в 96 році. У Першому Посланні до Корінтян (5-6) Климент опирається на події та факти, які мали місце в Римі: римських мучеників «серед нас», що переслідувалися імператором Нероном, ототожнювали з Петром і Павлом. Апостол Петро дійсно помер в садах Нерона, неподалік Ватикану, і разом з ним багато християн, що стали жертвами переслідування християн, які імператор проводив після великої пожежі у Римі, що сталася 19 липня 64 року і знищила майже все велике місто...

Згідно з найостаннішими дослідженнями, час, на який припало мучеництво Петра, повинен бути датований саме до 64 року, а не на 67 рік, на який вказував св. Ієронім. Факти мучеництва перших християн Риму, свідчення про які дійшли до нас, містяться у словах римського історика Тацита: «І ось Нерон, щоб побороти чутки, підшукав винуватих і піддав найвитонченішим стратам тих, хто своїми мерзенностями накликав на себе загальну ненависть і кого натовп називав християнами. Христа, від імені Якого походить ця назва, стратив при Тіберієві прокуратор Понтій Пилат; придушений на деякий час, цей шкідливий забобон став знову прориватися назовні, і не лише в Юдеї, звідки пішла ця пагуба, але і в Римі, куди звідусіль стікається все найбільш мерзотне і ганебне і де воно знаходить прибічників. Отже, спочатку були схоплені ті, хто відкрито визнавав себе такими, що належать до цієї секти, а потім за їх зізнаннями і велика кількість інших, викритих не стільки в лиходійському підпалі, скільки в ненависті до роду людського. Їх убивання супроводилося знущаннями, бо їх одягали в шкури диких звірів, щоб вони були розтерзані на смерть собаками, розпинали на хрестах, або, приречених на смерть у вогні, підпалювали з настанням темноти ради нічного освітлення. Для цього видовища Нерон надав свої сади; тоді ж він дав виставу в цирку, під час якої сидів серед натовпу в одязі візничого або правив упряжкою, беручи участь в змаганні колісниць. І хоча на християнах лежала провина і вони заслуговували на найсуворішу кару, все ж ці жорстокості будили співчуття до них, бо, здавалося, що їх винищують не з наміром суспільної користі, а внаслідок кровожерливості Нерона» («Аннали», XV, 44, 4-5) . Помер Апостол Петро в муках – він був розіп’ятий на хресті головою вниз за наказом Нерона, що перейнявся покаранням «козлів відпущення», нібито винних у великій римській пожежі. Адже загальновідомо, що пожежа була організована самим Нероном: щоб похітливий імператор міг насолодитися прекрасним видовищем вогненної заграви і надихнутися на вигадування віршів. Існує легенда, згідно з якою Петро, дізнавшись про те, що імператор Нерон бажає помститися йому за загибель Симона Волхва і за навернення Петром двох наложниць імператора до Христа, вирішив втекти з Риму. Коли Петро виходив з міста, на дорозі йому зустрівся Спаситель. «Камо грядеши, Господи?», — здивовано запитав Христа Петро. «Йду, щоб ще раз померти в Римі», — відповів Господь і потім зник. Після цього видіння Петро повернувся до Риму, де і прийняв смерть на хресті. Усвідомлюючи себе негідним бути розіпнутим подібно до Ісуса, Петро умовив катів стратити себе вниз головою, що і було зроблено. Помер Апостол Петро в муках в 64 р. н.е.

У 312 році імператор Константин Великий прийняв християнство, його прикладу дотрималися троє його синів, які також стали імператорами. У 324 році в Римі імператор Константин в ім'я Святого Апостола Петра поставив величну християнську базиліку, спочатку спорудивши величний монумент навколо могили св. Петра. На тому місці розташовувалися сади цирку Нерона (залишився обеліск з Геліополя, який до сьогодні стоїть на площі Св. Петра). Споруда вийшла величезною: 64 на 119 метрів. Перед базилікою був широкий прямокутний передній двір, або атріум, оточений колонадами. Сам храм, з чотирма повздовжніми рядами колон, по 22 колони в кожному, мав головний неф, з рядом верхніх вікон, по два бокових нефи з кожного боку, вузький трансепт і апсиду, що виступала за лінію стін. Інтер’єр храму був пишно оздоблений різнокольоровими мармуровими мозаїками. Для будівництва базиліки при Константині було знесено стародавнє кладовище з великою кількістю мавзолеїв і був вирівняний Ватиканський пагорб (насипано 46 тисяч кубометрів ґрунту).

Константин хотів, щоб опора базиліки на перетині центрального нефа і трансепту, стояла на місці надгробного пам'ятника, у якому була могила апостола. Це було також причиною того, що осі базиліки Константина не співпадають з некрополем і цирком, що було би звичайно набагато простіше. Осі були з абсолютною точністю орієнтовані на надгробок Петрової могили. З того часу місце поховання апостола Петра було не тільки центром базиліки, але і центром всього, що будувалося навколо неї протягом століть, від гробниці перших християн, мурів Civitas Leoniana, які були побудовані після нападу Сарацинів в 846 році, до сучасного району Борджо.

У XV ст. базиліка, що існувала вже одинадцять століть, загрожувала обрушитися, і при Папі Миколаю V-му її почали розширювати й перебудовувати. Кардинально вирішив це запитання Папа Юлій II, який наказав побудувати на місці древньої базиліки величезний новий собор, що мав затьмарити як поганські храми, так і наявні християнські церкви, сприяючи цим зміцненню папської держави й поширенню впливу католицизму. Але навіть при будівництві нової базиліки суворо дотримувалося центральне місце поховання Петра, хоча для цього будівництва потрібно було знести святиню, зведену Константином. Вівтар, над яким установлений бронзовий балдахін роботи Берніні, що піднімається на висоту 29 м, розташований прямо під круглим отвором (окулюсом) у верхів’ї купола. Цей вівтар був споруджений при Папі Клименті VIII (1592–1605) над двома попередніми вівтарями – Папи Калікста II (1119–1124) і Папи Григорія I Великого (590–604). Під ними збереглися залишки крипти з кольорового мармуру і порфіру, в яку за наказом Костянтина був поміщений ще давніший пам'ятник на могилі св. Петра. Майже всі великі архітектори Італії почергово брали участь у проектуванні та будівництві собору св. Петра. У 1506 р. був затверджений проект архітектора Донато Браманте, відповідно до якого почали будувати центричну споруду у формі грецького хреста (із рівними сторонами). Після смерті Браманте будівництво очолив Рафаель, повернувшись до традиційної форми латинського хреста (з подовженою четвертою стороною), потім Бальдассаре Перуччі, який схилявся до форми центричної споруди, і, врешті, Антоніо да Сангалло, який тяжів до базилікальної форми. У стоп’ятдесятилітній історії спорудження цього ансамблю відображено дві стилістичні епохи — стилі Відродження і Бароко, що запанували в Італії в XVII ст. У цій найбільшій церковній споруді світу було розв’язано кардинальні питання, які мали велике значення для подальшого розвитку світової сакральної архітектури.
www.novazorya.if.ua