На перший погляд, Лютер виступає проти гуманізму і секуляризації Церкви, в дійсності ж він перебуває під сильним впливом Еразма Роттердамського. Бо ж саме європейський гуманізм обмежує надприродну сферу або ж практикує її в натуралістичний спосіб.
Від галіканізму (від французів) Лютер перейняв ідею державної Церкви, від Викліфа і Гуса взяв поняття Церкви невидимої та інші їхні єресі. Незважаючи на це, він вважає, що ці два предтечі протестантизму критикували і атакували лише людей Церкви, в той час, як він, Лютер, замахнувся на ключову проблему — стявся з нібито зіпсованою доктриною.
По суті, лютеранство є синтезом усіх єресей, які вирують під кінець середньовіччя, синтезом усіх проти-римських течій. Як це промовисто засвідчують селянські війни і повстання анабаптистів, доктрина монаха з Віттенберга несе в собі щось революційне, вона є в повному значенні цього слова революцією у релігійній сфері. Лютерове розуміння всемогутності і всевідучості (премудрості) Бога повністю перекреслює догму про свобідну волю людини. Його ідея первородного гріха і виправдання була початком розриву з Церквою та її доктриною. Згідно з цією ідеєю, первородний гріх знищив людську природу, убивши таким чином моральну свободу людини. Вона, отже, не може ніяк співдіяти з ласкою у справі відкуплення, а ласка, зі свого боку, не знаходить вже поля для діяльності. Для німецького реформатора виправдання залишається зовнішньою декларацією Бога, якій не відповідає внутрішня дійсність (внутрішній стан). Бог огортає людину заслугами Христа як плащем, але грішна людина залишається грішником.
Таким чином, співпраця природи і ласки є неможливою, цю співпрацю, яка характеризує, а навіть формує усі середні віки, заступили суперечність і діалектика. Альма фон Штокгаузен у своїй брошурі "Der Geist im Widerspruch" ("Дух у суперечності") показує, що між позицією Лютера і діалектичними засадами Гегеля існує безпосередній зв'язок.
Не помилимося, якщо у знищенні такої єдності між ласкою і природою зауважимо корінь фідеїзму Карла Варта (Фідеїзм — від латинського слова "fidei" — віра: намагання підмінити знання релігією, поставивши віру над розумом). Фідеїзм Варта особливо помітний у його коментуванні Послання до римлян: "Обмежене не може охопити необмеженого".
Так само сучасний екзистенціалізм тісно пов'язаний з Карлом Бартом, а через нього — з Лютером: "Таким чином "віра", яка прагне бути чимось "більшим, ніж пустка", була б "невірністю" (невірством). "Віра" "ніколи" не є обмежена, дана, ніколи не є запевнена, вона є ... завжди, і завжди наново, вона є стрибком у непевність, у чорноту, у пустку. Рівень Бога пронизує в Ісусі світ тіла і залишає "незаторкнуті пункти" і "пустоти". Христос "переходив над", Він "вище" "дистанції між людиною і Богом, відкриваючи Його".
Діалектика Богочоловіка, якої не в силі поконати, запровадить Варта до пов'язаного з нею негативного осуду Церкви: "На противагу Євангелію Церква є ніби втіленням останньої людської можливості по відношенню до неіснуючої можливості з боку Бога". В результаті неможливим є існування Святих Тайн. І він стверджує: "Святі Тайни не є вже в єдності з Богом, вони лише її (цю єдність) символізують. Джерело, навколо якого сідали святі, пересохло".
Таким чином, сучана егзегеза (пояснення й тлумачення текстів Біблії) разом з "деміфологізацією" Св. Письма цілком слушно може визнати Лютера за свого батька у ділянці знищення природи і ласки. Для Рудольфа Бультманна зовнішні знаки і чуда були б смертю віри. Історичного Ісуса він протиставляє Христові віри і передусім відмовляє першому будь-якого значення для нашого християнського існування.
Його облудна ідея первородного гріха і виправдання приведе Лютера логічно до відомих Soli:
- sola fidei — "через саму віру", а вона розуміється, як довірливе ставлення людини до Христа і до Бога. Самою вірою, яка розуміється таким чином, можна отримати спасіння, а вчинки не мають жодного значення в економії спасіння;
- sola scriptura — "сама Біблія", без живого Маґістеріум, носія другого джерела Об'явлення, тобто усної Традиції, або правд, що містяться безпосередньо у Св. Письмі;
- sola gratia — "сама ласка", без будь-якого співдіяння виправдовує людину;
- solus Deus — "сам Бог", який дає безпосередньо спасіння, без жодного посередництва Церкви з її Маґістеріум, її духовенством і її жертвою, без посередництва Святих.
От і дісталися ми власне до центрального пункту проблеми: згідно з протестантством, кожна людина є натхнена безпосередньо Св. Духом, вона є своїм власним Маґістеріум, своїм «Папою». Проти ідеї Маґістеріум зовнішнього, заснованого Богом, у 1545 році Лютер пише свою працю "Wider das Papsttum in Rom von Teufel gestiftet" ("Проти папства в Римі, заснованого дияволом").
Він вважає, що кожен християнин є своїм власним священиком — звідси його ненависть до католицького духовенства, до Служби Божої як пере благальної Жертви (Жертви перепрошення), молитв "Ofertorium" і Римського канону. Ось вираз, який точно передає його позицію: "Breviter, Christiani sunt, qui Romani non sunt" ("кортко кажучи, християнами є ті, котрі не є римо-католиками").
Лютер не є ідеологом. Він ані не вигадав, ані не створив цілісної системи. Його спосіб дії — то радше атака, напад, чергові удари, спрямовані на Церкву, на її доктрину і авторитет, в залежності від обставин. Це вже аж у замку у Вартбургу він віднайшов тишу і час, щоб надати своїм «переконанням» дещо упорядкованої форми та збудувати певну систему. Ось так виникло первісне лютеранство. Більш стійкої форми надав йому згодом Меланхтон; містить вона — можливо, у більшій мірі, ніж би того хотілося Лютерові — певну кількість визначених зовнішніх елементів, як наприклад сакраментальні знаки чи певну ієрархію.
Інші реформатори: Кальвін у Женеві, Цвінглі в Цюриху чи Еколампадус у Базелі будували свої доктрини в основному на тих самих засадах, навіть якщо внутрішньо вони значно відрізняються, наприклад у ставленні до Євхаристії. Від початку можна, таким чином, розрізнити три основні відгалуження: лютеранство, кальвінізм і цвінґлінізм (ці два останні остаточно сформувалися під назвою "реформаторство"). Від Краммера, який увів у схизматичній "Церкві" Англії т.зв. Common Prayen Book разом з його літургічними засадами протестантизму, серед різноманітних відгалужень протестантства слід також виокремити англіканство.
XVIII ст., або Доба Просвітництва, позбавило спільноти змісту і форм, яких вони до того дотримувалися. Виникли нові схизми і секти: вільні "Церкви" (баптисти), методисти, квакери тощо.
У зв'язку з таким спустошенням і такими поділами в останньому столітті в Англії зародився екуменічний рух у лоні англіканства, як і в інших протестантських осередках. У 1948 році він привів до утворення в Амстердамі "Екуменічної Ради Церков". Факт, що деякі "Церкви", які належать до однієї Ради, не визнані за такі іншими її членами, переконливо свідчить про те, якою незрозумілою і нечіткою є ситуація. Побутують найрізноманітніші уявлення щодо єдності, яку слід поширювати, а між членами Ради немає згоди ні щодо мети, якої прагнуть досягти, ні щодо кроків, які слід здійснити. Іншими словами, єдність заступили зовнішнім зв'язком, швидше політичним, якому бракує власне єдності доктринальної, культової, а також управлінської. А хіба могло бути інакше? Адже протестантизм, якої б він не мав форми, під котрою виступає, за своєю суттю є суб'єктивним, таким, що суперечить католицькій єдності, свобідну волю має за таку, що суперечить правам віри, він є рухом антиримським, таким, що прагне автономії людини. Його природа таїть у собі зародок поділу. У 1965 році, наприклад Екуменічна Рада Церков налічувала 214 членів -"Церков", у тому числі й православних.
Актуальний стан протестантства
На одній із конференцій про Привілеї Марії у справах її Сина, яка відбулася близько 1850 року, сам кардинал Ньюмен (навернений з англіканства, а тому досконалий знавець протестантизму) описує віру протестантів у Божественність Христа і Його Втілення: "Справжні протестанти дуже рідко виявляють усвідомлення доктрини, яка проголошує, що Христос є Богом і людиною в одній особі. Вони говорять про божественність Христа нечіткими і завуальованими Формулюваннями. Коли намагаєшся розгадати їхню позицію, то виявляється, що вони не люблять декларацій, які містять католицькі догми. Без вагань заявляють, що цього питання не варто поглиблювати, бо воно складне й заделікатне. Якщо вони висловлюють свою думку на тему Євангелія, то говорять про Христа не в простий і логічний спосіб як про Бога, але як про істоту, що є напів-Богом — напівлюдиною, або як про когось посереднього, або як про людину, наповнену особливою божественністю; вони згіршуються, коли чують, що цю людину називають прямо Богом. Те, що Бог прийняв людське тіло чи що терпів, акцентують лише як спосіб мовлення".
Згадані національні "Церкви" з кожним днем маліють чисельно і втрачають вплив серед своїх адептів (прихильників). Вже не можна в них дошукатися енергії, навіть серед їхніх провідників. Натомість, агресивна пропаганда їхніх чиновних осіб спрямована проти позиції і католицьких інституцій, завжди знаходить піддатливе вухо серед спраглих реформ католиків. Протестантство є і завжди залишиться антикатолицьким.
Подібно як у нас (у Європі) спільнота з Тезе, різні протестантські спільноти у США чи то протестантського кореня (методисти, баптисти, квакери, свідки Єгови тощо) приваблюють молодь, заражену індиферентністю (байдужістю). З Північної Америки вони розв'язали справжню кампанію проти католицької Південної Америки, а їхні святині ростуть, там, як гриби після дощу; подібне діється і в Африці. Від 1968 року понад 50 мільйонів католиків Латинської Америки відвернулося від Церкви, відійшовши до цих спільнот.
Складнощі екуменічного діалогу з протестантами
Перше запитання, яке виникає: а з ким власне вести діалог? Хто є компетентним авторитетом протестантства у питаннях віри? Це запитання також є суттєвим у стосунку до православних, яких не репрезентує спільний провідник. Проблема протестантів стає все більш драматичною і не лише через брак у них організованої ієрархії чи через розпорошеність їх у сотнях відгалужень, але особливо через те, що згідно з засадою свобідної волі, заяви церковного авторитету, наприклад, керівної "Церкви", не зобов'язують її членів. Католицький історик Церкви Вальтер Брандмюллер слушно вказує на перешкоди, які виникають під час численних спроб: "Справа ускладнювалася через факт, що сам Лютер неустанно запроваджував доктринальні зміни, що Карштадт, Еколампадус і Цвінґлі були з ним у суперечностях і вони себе взаємно поборювали. Хто, отже, мав стати партнером у діалозі з Католицькою Церквою і її теологами? Ось проблема, яка й донині не дочекалася свого вирішення".
Наступне запитання: яку позицію слід було б зайняти у будь-якому діалозі? Після того, як раціоналізм, модерністична егзегеза і "деміфологізація" Бультманна вочевидь спустошили релігійну свідомість протестантів, знижуючи серед них авторитет Св. Письма, можна запитати: яким чином дискутувати на тему правд віри? Для католиків ці правди опираються на Св. Письмо, але протестанти трактують їх часто лише як інтерпретації, здійснені первісного Церквою, їм бракує objectum formale (об'єктивності), мотиву віри в Об'явлення, тобто визнання авторитету Бога, Який Об'являється.
Інша складність накладається на попередню: яку вартість слід було б признати людському розумові, визнаному Лютером за "блудницю"? Цілком очевидно, що раціоналізм діяв у цілком протилежному напрямку, і нинішнє протестанство відійшло дуже далеко від концепції своїх засновників. А все ж фідеїзм Карла Варта виразно вказує на те, яким важким є екуменічний діалог, якщо замовчувати гармонійний зв'язок природи і ласки. Там, де Бог залишається завжди кимось "зовсім відмінним", агностицизм стає реальною загрозою. Чи не варто було б розпочинати будь-який діалог шляхом philosophia perennis (одвічної реалістичної філософії): антології, метафізики і теодицеї, перш ніж робити якесь чисто теологічне зусилля? Чи протестанти приймуть preambula fidei, тобто філософську підготовку для вирощування теології? Об'єктивна католицька думка і суб'єктивна протестантська філософія життя — wt як дві паралельні лінії, які ніколи не перетинаються. Протестантство уособлює оманливу свободу християнина, вбачаючи спасіння у свободі, в автономії людини; католицизм вважається залежним від Бога і від Його Церкви в усьому, в цій залежності знаходячи спасіння. Для протестанта має цінність не стільки об'єктивна правда, скільки швидше суб'єктивна щирість, не стільки ортодоксія, а набагато більше ортопрактика, тобто відповідний спосіб поведінки.
Врешті-решт, не слід забувати, що протестантство не виникло з судження позитивної вартості; його початок — у конфлікті з Церквою. Цей дух спротиву, заколоту, цей антикатолицький дух ніколи не був у його історії відкинутий, навіть якщо відбулося багато змін. Якби цього духу забракло, це було б уже не протестанство. Незалежно від того, як різняться між собою численні протестантські відгалуження, всі вони взяли з колиски рішуче заперечення Римської Церкви і папства, філософії і схоластичної теології. Між справою Ісуса Христа, Бога, який став людиною, єрессю, апостазією та запереченням не може бути ані компромісу, ані співіснування — як між правдою і брехнею, тобто між світлом і темрявою.
Переклад з польської за кн.: Ks. Karl STEHLIN. W obronie prawdy katolickiej. Dzielo arcybiskupa Lefebvre. — Te Deum, Warszawa. — 2001. / http://www.saintjosaphat.org
