Відповідь вчення extraordinarium на протестантизм. Собор був скликаний до Триденту Павлом III в 1542р., а розпочався щойно в 1545р. (причиною була французько-німецька війна). Собор був проведений трьома папами. Всіх засідань було 25, лише на 13-ох сесіях видано рішення, яке стосувалося віри, звичаїв або дисциплінарних правил.
Тридентський Собор належить до найзнаменитіших в Церкві. Рішення догматичні, видані на ньому, розпочинаються від окреслення джерел віри і канону книг Св. Письма, потім в логічному порядку обговорено поодинокі правди, заперечені протестантами. В основі стоїть наука про первородний гріх, пізніше йде мова про оправдання, про тайни в загальний спосіб, а про хрещення і миропомазання в окремий спосіб, про Євхаристію, про покуту, про св. Причастя під двома видами, про жертву св. Літургії, про священичі свячення, про супружжя. Цей догматичний ряд був завершений рішенням про чистилище, про почитания святих і про відпусти.
Дисциплінарні декрети відносяться:
а) до духовних осіб: збережено було для єпископів і парохів право резиденції, видано приписи життя, яке відповідає духовному станові і зобов'язанням слуг престола носити духовний одяг, прийняття свячень. На єпископів покладено обов'язок постійної візитації по дієцезії, особистого проповідування слова Божого, піднесення серед вірних релігійного життя. Парохам наказано вчити катехизм і пояснення Євангелії в усі неділі та свята.
б) вірним нагадувати про нерозривність супружжя, забезпечено вільний вибір співсупруга, таємні шлюби стали не тільки заборонені, але їх уневажнено.
Папа Пій IX затвердив соборні декрети в 1564р. Після його смерті Папа св. Пій V видав підтверджений Собором катехизм, зреформований требник і зреформований служебник. Кожен великий собор тягне за собою віднову церковного життя.


1. Хоча з іновірцями, котрі зі своїх помилок і злобного опору повстають проти Католицької Церкви і її науки, вірним Христовим належить зберігати себе з великою обережністю, а навіть необхідно уникати всілякого з ними довірливого спілкування, як це Святий Дух нас через уста св. Апостолів напоминає, коли каже: "Якщо хтось до вас приходить і цього вчення не приносить, того до хати не приймайте і не вітайте; і знову : "Єретика чоловіка по першім і другім попередженні цурайся, знаючи, що такий ось збився на манівці і грішить, ще й осуджує себе самого." З іншими, однако, котрі або в своїй релігії живуть у добрій вірі, або проти Католицької Церкви нічого ворожого не замислюють, не забороняється вірним Христовим мати дружні зносини; і навіть нехай стараються виявляти до них любов, лагідність і доброзичливість словом і ділом, щоб таким чином їх до себе приєднати, навернувши їх від заблуджень і приєднати до Католицької Церкви.

2. Однако най стережуться, щоб наколи не мали з ними таких відносин, котрі звуться „в речах духовних, (святих)" а то тим більше, що через то некатолики могли би утвердитися в заблудженнях своєї ложної релігії, мовби мовчазним одобрениям тихже з сторони вірних, протеє таке „в речах духовних (святих)" сообщенє було заборонене в Церкві Христовій по всі часи так канонами соборів, як і рішеннями найвисших Архієреїв і св. Конгрегацій Римських, як в кінці і учнями святих Отців. В праві бо канонічнім Греків наводяться дотично цього предмета, многі канони, так звані „апостольски", іменноже: „Єсліби кто з відлученим хотяби в однім домі молився, той най буде виключений" '); „Єслибьі кто, будучи клирикомъ, моливъ ся купно съ такимъ, котрый есть зложеный, най буде и самъ зложеный; „Епископъ, або пресвитеръ, або діяконь, котрыйбы съ еретиками хотя бы лише помоливъ ся, най буде отлученый. еслибы же имъ, яко клирикамъ позволивъ священодійствовати, най буде зложеный".

3. Там наводяться також два старовинні собори провінціальні Восточних, именно: Антіохійскій і Лаодикійскій, з котрих перший постановив так : „Не вільно сообщатися з відлученими, ані сходячися в домах молитися з тими, котрі в Церквах не сообщаються, ані не можуть бути приняті в одну Церкву ті, котрі в другій Церкві не мають участи" 4); другійже так: „Не позволяти єретикам, щоб входили в дім Господній, коли позостають в єресі. Не належить позволяти на то, щоб на кладбища, або на місця, котрі зовуться „мартирія" (мучеництва) яких-будь єретиків, заходили задля молитви або почитания ті, що належать до Церкви. Но таких, если суть вірними, позбавити на означений час общенія, каючихся же і визнаючих, що согрішили, годиться прийняти. Що так само не належить молитися з єретиками або схизматиками" 5). Щодо рішень найвисших Архієреїв і св. Конгрегацій, ті явно и нарочно розправляючи о той справі, забороняють общеніє в річах святих з іновірними, як то видно з наставленій Конгрегації S. Officii з дня 8. Черв. 1859. „Общеня з єретиками" „Communicatio cum haereticis" так само р, 1871. до Архіеп. Коркир. „При уділенню Тайни хрещення" („In collatione Sacram. Baptismi") рівнож з p. 1729: „Понеже часто" „(Cum saepe)" також з Четверга дня 10. Мая 1753. „На перше" („Ad primum") і з Пятниці дня 1. Черв. 1866. до Архіеп. львовского обр. лат: „Терпіти можна" („Tolerari posse") — і в кінці з ЗО. Марта 1885, котрі тут прилатаються в додатку сего Синода.
Дальше наука тая Церкви католицкої о общение в річах святих з некатоликами була ясно предложена також нашим Синодом Замойским котрий так рішив: „Крім того не вільно нікому якого-будь був би стану або становиска, котрий визнавав би католицку віру до посторонних і пастирей і ихь церквей, чи то задля прийняття Тайн, чи з побожносте приходити, щоби не здавалося, що мають дійстне общеніє з тими, котрі суть в них; в противім случаю мають Ординарі поступати проти них як против підозрілих".

4. Понеже однако нинішній Синод не без великой болезни серця свого узнав, що декотрі міряне від тої науки часом відступають, так, що в церквах схизматиків при священнодійствах разом з ними, без угризів совісті, присутніми постережені бувають, а часом також і стипендії за відправи священні для помочі душі якого поета руского, або політичного якого мужа знатнійшого імени, схизматика, священникам схизматикам .давати не вагаються, і то здаються уважати позволеним, або по крайній мірі рівнодушним; проте строго напоминає всіх священиків, катехитів публічних шкіл, як також и других душпастирей, особливо, де до того надаєся случайність, щоб підчинених своєму старовництву вірних о тім належите поучали, і від того звичаю, духові Церкви Христової противного, відстрашити не залишали, понеже таке общеніє з іновірцями в річах святих безсомнінну шкоду зготовило би їх душам.


Доречним буде звернути увагу на молитви народною мовою. Необхідно розрізнити молитви, укладені найновішими часами і молитви літургійні, які вже давно вживаються у церковних богослуженнях ("Царю Небесний", "Пресвятая Тройце", "Отче наш", "Вірую", "Богородице Діво", "Достойний", "Під Твою Милість" і т.д. Перші з них можна вживати народною мовою. Однак, щодо літургійних молитов, то їх забороняється перекладати, щонайбільше, можна друкувати фонетичним правописом.
Літургійні молитви є звичайними молитвами, вони містять догми і глибокі таїнства віри і тому їх не можна перекладати на свій розсуд, щоб не втрачався зміст. Траплялось у деяких давніших перекладах, які містять неправильні вислови, як, наприклад: "взяв тіло від Духа Святого", "плід утроби твоєї". Особа, яка перекладає літургійні молитви, повинна бути не тільки добрим філологом, а й добре знати догми та духовне життя.
Мова не є сталою, з часом змінюються її лексичні, морфологічні, орфографічні, орфоетичні і стилістичні норми. Тому не можна піддавати молитви постійним змінам. Навіть, якщо усі церковні вислови мають бути замінені народною мовою, то чому декотрі з них залишають? Чому, наприклад, в молитві "Отче наш" залишено слово "насущний"? Або чому слово "в женах" перекладено "між женами", якщо в народній мові кажеться "між жінками". Однією з причин перекладу молитов народною мовою, є те, що люди зможуть краще зрозуміти і вивчити молитви. Хоча розуміння молитви і її духу залежить більшою мірою, від побожності людини, знання релігійних правд та Святого Письма. Хто цього не має, той буде перекручувати і не зрозуміє молитов, навіть доступною народною мовою. Якщо вірні не знають наприклад, ким був Пилат, яку роль він відіграв у житті Христа, то вони не розумітимуть змісту Символу Віри, не зважаючи на мову молитви - народну чи літургійну. Людина, яка не знає основ релігії, і вимовлятиме "плід утроби твоєї". Якщо священик недбалий в катехизації, не навчив парафіян таїнств віри, то важко буде вивчити молитви, чи народною мовою, чи літургійною. Недбальство та лінивство душпастиря чи катихитки не замінить навіть народна мова, якою укладені молитви. НАВІТЬ, ЯКЩО ПРИПУСТИТИ, ЩО МОЛИТВА НАРОДНОЮ МОВОЮ ДІЙСНО ПОЛЕГШУЄ ВИВЧЕННЯ ТА РОЗУМІННЯ, ТО ВСЕ Ж ВИНИКАЄ ПИТАННЯ, ЧИ ТАКА МОЛИТВА ЗАДОВІЛЬНЯЄ ПОТРЕБИ УКРАЇНЦІВ РІЗНИХ РЕГІОНІВ. ТОБТО ПОТРІБНО БУЛО Б СТВОРИТИ ВАРІАНТИ МОЛИТОВ УСІМА НАРОДНИМИ ДІАЛЕКТАМИ - ДЛЯ ЛЕМКІВ, БОЙКІВ, ГУЦУЛІВ, ПОДОЛЯН, ЩОБ ВОНИ ПОВНІСТЮ РОЗУМІЛИ ЇХ.
Якщо перекладати всі молитви народною мовою, то може виникнути ситуація, коли кожне село матиме свій варіант молитви, що не сприятиме єдності християн і Церкви.
Таким чином, зрозуміймо і полюбімо значення літургійної мови. Вона свята, поважна, багата на вислови, віками освячена. Як нашій Церкві завдячуємо існування нашого народу, так і церковній мові завдячуємо існування народної мови.
Зрозуміймо, що не від народної мови залежить розуміння молитов, дух побожності і релігійності, а від праці і нашого старання. Проповідуймо Христа народові з жаром і теплом, навчаймо людей розуміти і любити Христа серцем і душею, запізнаймо християн із таїнствами віри, пояснюймо їм значення усіх літургійних обрядів, відмовляймо з ними молитви у церкві, пояснюймо розумно і доступно значення й дух молитви, і тоді нарід зрозуміє усе, зрозуміє молитви, навіть, якщо вони будуть літургійною мовою.



Забороняється уживати народної мови в богослуженню так в поодиноких частях, які в цілости (Літургія, Утреня, Вечірня). Це відноситься і до молитов літургійних. Заборона зобов'язує під карою церковної цензури і утрати душпастирської посади. Коли є більше священиків, позволяється в день Пасхи читати євангеліє в народній мові, однак вперед в припадаюче зачало в народній мові, але саме євангеліє в Службі Божій в старослов'янській мові. Забороняється читати страсні євангелія в народній мові. Що до релігійних пісень, уживати народної мови. Так само що до додаткових молитов.

Язик, якого уживають в нашім обряді, це язик староболгарский; ми називаємо його загально церковним або старослов'янським язиком. Старослов'янський язик введено до церковного Богослужіння в половині IX століття, це є в часі, коли слов'янські Апостоли св. Кирил і Методій перевели св. Письмо і церковні книги з грецького на слов'янський язик. Уживання того язика при Богослуженю одобрили Папи: Андриян І. (867), Іван VIII. (880), Климентий VIII. і інші. Тепер відправляється Богослуженя в старослов'янськім язиці у Українців, Москалів, Болгар і Сербів, а почасти навіть в римо-католицьких Хорватів за окремим дозволом Папи.
Уживання старослов'янської мови в Богослуженях є получене з хісном.
Старослов'янський язик хоронить від багатьох неправильностей. Це язик мертвий і не підлягає жодним змінам. Значення поодиноких слів лишається сотками літ те саме. Противно, в живих язиках змінюють деякі слова з ходом часу цілковито своє значення. Через те могли би легко з ходом часу вкрастися до релігії різні ложні науки. - Церква не має намірення удержувати вірних в несвідомості щодо значення релігійних обрядів; прецінь священики з поручення Церкви пояснюють Службу Божу в найменших подробицях, як дітям в школі так і дорослим з амвона. (Трид. Соб. 22,8). Зрештою це не зовсім потрібне, аби вірні розуміли всі подробиці обрядів св. Літургії. "Є між присутніми деякі, що не розуміють молитов або співу, але всі знають, що той спів і та молитва є на славу Божу, а це вистарчає, аби обудити в них набожність" (Св. Авг., Св. Тома з Акв.). - Церква не має також зовсім намірення понижувати через те вартість рідного язика (мови); противно, вона уживає його в проповідях, в піснях церковних, сповіді і т.д. Служба Божа не має на цілі поучувати, вона не є проповідю, але жертвою. Більшу частину молитов при Службі Божій відмовляє священик і так по тихо, отже присутні не чули би його, хоч би говорив і в ріднім язиці. Крім того Свята Літургія опирається більше на різних дійствах, як на словах, а ці обряди є для нас самі собою голосною і зрозумілою бесідою. (Белярмін). - Незмінність церковного язика є для нас знаменем незмінності католицької релігії. - Замітне, що як жиди, так і погани послугувалися при релігійних обрядах язиком малозрозумілим для вірних. У жидів уживано язика староєврейського, яким говорили патріярхи, а Христос, котрий ходив до Єрусалимської святині, не ганив ніколи цього звичаю. Греки уніяти і схизматики уживають в Церкві язика старогрецького. В цілій західній Церкві уживають загально язика латинського. Церква англіканська уживає язика староанглійського і т.д. - Не треба однак залишати в Церкві буденної мови в ціли винародовлювання, бо Ісус Христос каже: "Научайте всі народи", розуміється, в мові тих народів, а не в мові самих проповідників Єванглія. (Мат. 28,19).


Під церковною мовою розуміємо бесіду, прийняту для Богослужіння. Тому найперше згадаємо, якими мовами відправляли давно і зараз відправляють Богослужения. В апостольські часи були особливо поширені і загальновідомі три мови: сиро-халдейська, грецька і латинська. Немає сумніву, що апостоли у своїх проповідях і Богослужениях найбільше вживали ті загальновідомі мови; а там, де їх не знали, -проповідували мовами місцевих народів. Бо були наділені даром знання мов (Діяння 2. 8). Але ще донині не вирішено питання, чи й Богослужения в таких місцевостях велися виключно на народних мовах. Багато письменників, покладаючись на висловлювання Св. апостола Павла III1 Кор. 14) твердять, що апостоли у кожній країні вживали в проповідях і Богослужениях виключно народну мову. Для підтвердженя своєї думки вони покладаються і на свідчення давніх письменників і на найдавніші літургії. Інші, в свою чергу, вважають, що апостоли проповідували в таких краях місцевими мовами, а Богослужения відправляли в одній із трьох вищесказаних мов: і тільки у випадку необхідності вдавались до пояснень місцевою мовою. Перша з двох опіній є більш вірогідна. Справді навіть, коли б вдалось примирити вищезгадане свідоцтво Св. Павла із другою думкою, то виринають ще й другі свідчення на користь першої думки. Так Св. Іриней (Проти єрес. Кн. І гл. 10) і св. Августин (до пс. 44. ч. 24) кажуть, що Богослужения і проповіді здійснюються різними мовами, але при цьому утримується єдність віри. Але навіть коли б апостоли і їх безпосередні наступники справді вживали виключно народну мову, то в дальшому тут мусіли виникати все більші труднощі, бо виростав об'єм Богослужбових чинностей і писалися Літургії постійної форми. Треба було вже перекладати їх на різні мови, а це було важко при малорозвинутості тих мов. Отже, як свідчить Св. Єпіфаній (Expos, fid. R. І), треба було для Богослужения прийняти певну літургійну мову, і давати пояснення в народній мові. Тому що згадані три мови були найбільш поширені і вживані, вони виявилися найдавнішими літургійними мовами, і Святий Августин називав їх світовими мовами.
НА Заході Літургії поступово вкоренилась латинська мова. ' Римська Церква з важливих міркувань і без винятків тримається правила, що Богослужения повинно здійснюватись по-латині, з виїмком менш важливих частин, таких як церковні ч пісні, загальні молитви і т. п. На Сході же використовували Грецьку і сиро-халдейську мову, бо по єврейськи вже тоді ніхто не говорив. Крім того, в ужиток увійшли інші, споріднені з єврейською мовою, такі як арабська, коптійська і ефіопська.
Але Римська Церква, ніколи не змішувала католицизм з Богослужбовою мовою. Вона навпаки трималася погляду, який папа Бенедикт XIV висловив в 1755 р. про видавання слов'янських церковних книг у таких словах; "Ut omnes Catolici sint, non ut omnes Latini fiant, necessarium est." Це доказує історія навернення слов'ян. Бо коли слов'янські апостоли, Святі Кирило і Мефодій у 9-му столітті переклали грецьку Літургію та інші церковні книги на слов'янську мову і тою мовою вершили Богослужіння, і їх звинуватив єпископ Сольноградський, - тоді Апостольський Престіл, вислухавши покликаного до Риму Методія, удобрив і дозволив вживання слов'янської мови при Літургії і других Богослуженнях. Бо як мовив папа Йоан VIII (572-382 pp.), - "той, хто сотворив три основні мови - єврейську, грецьку і латинську, сотворив і всі інші мови для своєї честі і слави". Ось так слов'янська мова авторитетом Апостольського Престолу утвердилась як літургійна. Однак у неї ще довго були противники. Найбільше опиралися її впровадженню прикордонні єпископи; зокрема, хорватський і далматинський в половині 11-го ст. зайшли так далеко, що одноголосно висловилися проти використання в Літургії слов'янської мови. Тільки папа Інокентій IV поклав кінець тому опорові чітким рішенням Римського Престолу, і в 1248 р. наново підтвердив рішення пап Андріана II і Йоана VIII. При тому він висловився істинно в апостольському дусі, кажучи: "Sermo rei, non res est serrnoni subjecta". Подібно виразилися пізніше і другі папи. Зокрема Григорій XVI між іншим пише в посланії до Митрополита Михайла Левицького. В 1941 р. такими словами:
"З найбільшим задоволенням ми читали в Твоєму листі зауваження проти тих, котрі не соромляться чорнити святий Папський Престіл, ніби він намагається завжди підвладних йому русинів та інші східні народи відтягнути від їх власних обрядів, щоб накінець їх всіх притягнути до латинського обряду. Яке це далеке від правди, явно доводять розпорядження Римських пап, котрі як іншим східним народам, так і особливо русинам дозволяють виконувати їх власні обряди, з єдиною умовою, - щоб ті обряди не противилися правді Католицької Віри, і не виключали спілкування з Римською Церквою".
Із сказаного виявляється, що Богослуження відправлялось у всіх народів і у всі часи на мові звичайно менше вживаній, більш-менш відмінній від розмовної, так би мовити - "мертвій", форми якої не підлягають неминучим змінам живої мови. ТАК ПОВИННО БУТИ, БО ТОГО ВИМАГАЄ:

1) . - САМА ЛЮДСЬКА ПРИРОДА. Бо подібно, як людина відчуває потребу мати для Богослужіння окреме, виключно для тої мети посвячене місце, як вважає потрібним одягати спеціальну освячену одежу, так само відповідає людській схильності, щоб Богослуження здійснювалось не в звичайній, а у якійсь вищій, виключно відведеній для тої цілі мові, котра сама собою поважна, і Богослуженню надає ще більшу повагу і торжественність. Таку потребу відчували вже і в перед християнських часах. Так літургійна бесіда ізраїльтян проводилась не в народній мові; це була мова Патріархів, котру народ дуже мало розумів. Погани в Римі вживали пісні ще із часів Нуми, котрі за свідченням Ціцерона, Віргілія і Горація тоді розуміли тільки вчені. І мусульмани проводять свої богослужіння староарамійською мовою, дуже відмінною від сучасної арабської мови.

2) . - ПРИРОДА САМОГО БОГОСЛУЖЕННЯ. Бо богослуження вміщає в собі певну таємничість; їй більше личить словесна форма, що різниться від побутової постійності і неповсякденним звучанням, достойніше підкреслює незглибиму тайну самого Богослуження.

3) . - ШКІДЛИВІ НАСЛІДКИ, що могли би виникнути при використанні в Богослуженнях поточної мови. Бо кожна жива бесіда підлягає швидким перемінам; навіть та, яку сьогодні уважають за найліпшу, постаріє вже за пару десятків літ. В цьому випадку треба би старатись про переведення церковних книг, написаних вдосконаленою народною мовою, щоб Літургійна бесіда йшла в ногу з поступом літератури. Не звертаємо вже увагу на різні невигоди, додаткові кошти і технічні труднощі. Але в різних церквах появились би церковні книги різних видань, отже - в різних фазах тої самої мови. І, що, найгірше, У НАСЛІДКУ ВІДЧИНИЛОСЬ БИ ШИРОКЕ ПОЛЕ ДЛЯ РІЗНИХ ЄРЕСЕЙ, І НЕ МОЖНА БИ БУЛО ПОКЛИКАТИСЯ НА ЛІТУРГІЙНІ КНИГИ, ЯК НА ДОСТОВІРНИХ СВІДКІВ ЦЕРКОВНОГО ПЕРЕДАННЯ, ЯК ПРАКТИКУЄТЬСЯ ЗАРАЗ. Правильно мовить про це один протестантський вчений: "Поточну літературну мову в Богослуженні не можна погодити з його незмінністю, бо обов'язково мусить виринути припущення, що із зміною мови і Літургія прийме інший вигляд. Поточна літературна мова не тільки має численні, притаманні лише їй специфічні вирази, але й - може й повинна все більше розвиватись, і переходити через різні фази відповідно до рівня народної освіченості. Але поряд з цим було б неумісно, щоб Літургійна мова підлягла таким змінам, коли б її поправляти що піввіку, як незрозумілу і смішну". ТОМУ НІЯК НЕ МОЖНА ПОГОДИТИСЬ З ТИМИ, КОТРІ ХОТІЛИ БИ, ЩОБ БОГОСЛУЖЕННЯ ВІДПРАВЛЯЛИ ЛІТЕРАТУРНОЮ МОВОЮ. Інша річ - звичайні молитви, і пісні, і тому подібне. їх слід писати мовою народу, для котрого вони призначені, котрий їх вживає, і не має під рукою нікого, хто міг би кожному пояснити незрозумілі йому слова і вислови. Учені богослови кожного народу повинні би старатись про забезпечення своїх краян такими відповідними молитовниками, піснями, Святим Письмом для приватного вжитку і т. д. При цьому зазначаємо, що схвалення нового перекладу Святого Письма належить до апостольського Престолу, а схвалення молитвеників, Життя Святих і других подібних речей - до єпископа.

о. Теодозій Галущинський, ЧСВВ, 2000 р.
(Збережено авторський стиль)