Євангеліє нам каже: «...тільки Син Чоловічий, коли прийде, чи знайде на землі віру?» Це риторичне запитання стосується сьогодення дуже виразно. Чи є багато людей, хто дійсно вірить в РЕАЛЬНУ присутність Ісуса Христа Сина Божого, зокрема, в Пресвятій Євхаристії? Не йдеться про те, щоб знати розумом, що Він є, бо так навчили батьки чи церква, йдеться про живу віру. Коли людина каже: «вірую, Господи, і ісповідую», вона має жити цією вірою і своїм життям свідчити це повсякчас: вдома, на роботі, при зустрічі зі знайомими і не знайомими, сама перед собою в тишині наодинці зі своїм серцем і розумом, і перед Богом.
На жаль, зокрема тим людям, котрі є найближче до Христа, утаєнного в св. Тайнах, нелегко зберегти це свідчення віри і життя нею у повноті. Прикро бути свідками того, як люди, які наближені до Вівтаря, інколи абсолютно не здають собі справи, де, коли і що вони роблять. Прикро бачити і чути, як члени церковних братств та сестринств поводять себе в храмі так, ніби Бога там нема: розмовляють голосно у Святилищі чи Храмі вірних, обговорюють питання різного світського, ба, інколи відверто гріховного характеру, навіть під час Богослужень... Касир може голосно розмовляти по телефону у самому храмі, вирішуючи власні бізнесові справи (вже коли люди вийшли). Але ж Бог тут присутній і він Живий! То кого шануємо більше: Бога чи людську славу і «пристойність»?!
Що то за віра в «мертвого» Бога, який прилітає, наче на помах чарівної палички, коли священик промовляє слова освячення, і «відлітає», коли священик покидає храм? Чи то Господь Бог для таких людей — священик? І коли він є в храмі, треба робити «богобоязливу міну» а серце лишати кам’яним?
На жаль, траплялося мені бачити, коли окремі священики подібно поводяться у храмі не тільки після, але й під час Літургії, і це велика прикрість... Може, це справджуються слова про події так званих «останніх часів»? Хай Бог оборонить всіх нас від «мерзоти запустіння», про яку вказує св. Євангеліє! Власне, коли не шануємо Господа насамперед в храмі свого серця і душі, тоді нікого не будемо шанувати. Хіба просто будемо боятися, як влади, але не будемо любити...
Ще можна почути, що священик тільки тоді є намісником Бога, коли він в ризах, а потім він вже є звичайною людиною. Ні, в силу своїх свячень він має на своїй душі і тілі Божу Печать, що відрізняє його від Божого люду особливою прикметою Божого Слуги. Священики не мають права допустити такої профанації, бо й самі врешті втратять віру і тоді справдиться притча про «звітрілу сіль». Отож ми справді потребуємо багато молитися і чувати в намірі наших Пастирів, які теж потребують (і то дуже!) нашої щирої молитви, посвяти і братнього напімнення, якщо є потреба. Але це треба зробити щиро, не вагаючись, вживаючи второпність та повагу до св. Тайни Священства і самої гідності людини.
Але насамперед пам’ятаймо про молитву, бо таку ситуацію (чи реальність) може розв’язати тільки чудесним способом Бог і ті люди, які справді живуть Богом і вірою в реальну присутність Бога, зокрема в св. Тайні Євхаристії. Тож питання Христа перебуває у вічності і звернене, зокрема, до кожного з нас: «...тільки Син Чоловічий, коли прийде, чи знайде на землі віру?».
Мар’ян Романюк / http://www.novazorya.if.ua
