Як би строкато не було поділене людство, на всіх п’яти континентах усе чіткіше виділяються дві групи: одна – за Христа, друга – проти Христа. Він є центром світової історії – й Кимось набагато більшим за це.
Питання, про яке тут ідеться, серйозніше від усіх інших: або вірити у Нього – безумство, або ж відмовитися вірити у Нього є найважчою провиною.

Характеристичний образ Ісуса

Вірно та з любов’ю зобразили життя Ісуса євангелисти Матей, Марко, Лука та Йоан. Не все, звичайно, бо «якби оте все поодинці записати, то і самий світ не змістив би написаних книг», як каже Йоан в кінці своєї Євангелії. Але вони звістили нам це так, що життя Ісуса лежить перед нами як чудовий краєвид, який ми бачимо то в мерехтінні світанку, то під вечірнім небом: і те, й те завжди має власну привабливість. У цьому зображенні життя Ісуса ми зустрічаємо три особливі ознаки:

1. Велич і надзвичайну мудрість Його вчення;
2. Святість Його життя; та
3. Надприродність Його чуд.

Мудрість і величність Ісусового вчення

Про неї можна написати велику книгу. Але ми хочемо вказати тільки не деякі пункти. Проповіді Ісуса за своїм змістом подають найвеличніше, що тільки колись проповідувалось на землі. Він проповідує таку моральну чистоту, яка виключає кожен нечистий погляд, ба, кожну нечисту думку. Справжня, дійсна любов до ближнього – це Його заповідь, це нагальна вимога для тих, хто хоче слідувати за Ним. Шляхетне самозречення, дитяча покора, героїчна любов до ворогів – про таке світ до Нього не мав жодного поняття; ми даремно шукатимемо за слідами чогось подібного у системах всесвітньо відомих язичницьких мудреців. Міцна, як скеля, віра в Бога, повне підкорення Його святій волі, дитяча довіра до Його мудрого батьківського Провидіння стають фундаментом усього життя. Це – єдине вчення, яке може дати людям, а особливо – бідним і стражденним – відвагу і потіху в бідах цього життя; це – вчення, яке підіймає їх з пилюки цієї землі до Неба й преображає їхнє існування в життя, справді гідне того, щоб його жити. Словом: це справді божественна філософія.
Вона випливала з безмежного океану вічної мудрості. Христос був «світлом від світла». В Ньому «сховані всі скарби мудрости і знання» (Кол 2, 3). Він був не лише проповідниким істини, а «самою Істиною», «світлом для світу». Тому зміст Його вчення такий багатий, що після більш як 1900 років він і надалі невичерпний; його не можуть зглибити наймудріші. А з іншого боку, Його Євангелія – така ясна, така зрозуміла, що її можуть збагнути «немовлята» – найменші і простодушні.
І з яким авторитетом промовляє Господь! Тут нема жодного хитання, жодного сумніву, жодної «правдоподібності». Він говорить з нечуваним маєстатом; з визначеністю, яка може походити тільки з ясного бачення того, про що Він говорить. «І як Ісус скінчив ці слова, народ не міг надивуватись його навчанню, бо Він навчав їх як повновладний, а не як книжники їхні» (Мт 7, 28-29). – «Зачули фарисеї, що народ отак гомонів про Нього, тож первосвященики й фарисеї вислали слуг, щоб Його схопити. ... та ніхто не наклав рук на Нього. Повернулись, отже, слуги до первосвящеників та фарисеїв, а ті питають їх: “Чому не привели Його?” Слуги ж відказують: “Ніколи чоловік не говорив так, як цей чоловік говорить”» (Йо 7, 32; 44-46).
Другою ознакою є
 

У чому полягає святість? Загальна флормула гласить: Чинити добро, уникати зла. Чим більше ми заглиблюємося в життя Христа, тим ясніше пізнаємо неперевершувану вищість Його Єства. У Нього все – добре, правдиве, справжнє, все – на тому самому рівні; величне самовіддання, чистота і правдивість, рішуча відвага й непохитна вірність, ніжність відчуття і мужність у дії, радість у найглибшому стражданні, мир у найтяжчій боротьбі – й усе цілковито вільне від того, що опановує всіх нас: від зосередженості на власному «я». Христос є справжнім ідеалом людськості. У Ньому билося найшляхетніше, сповнене любові серце, яке тільки коли-небудь билося на землі. «Творити добро» було єдиною підставою Його життя (пор.: Ді 10, 38).
Не може бути жодного сумніву про безгрішну поведінку Ісуса. Коли хочуть захистити людину, то звертають особливу увагу на ті вислови її ворогів, які промовляють на її користь. Твердження з ворожих уст, яке, тим не менше, промовляє на її користь, важить десятикратно. Христос мав багатьох ворогів: усе юдейське священство, аристократію на посадах і при грошах, світську владу. Вони слідкували за кожним Його кроком: у храмі, в подорожах, в місті і в селах; вони наглядали за чудами, які Він чинив, за споживаннями їжі – всюди намагалися спіймати свою жертву на слабкості, яку пізніше могли використати як оскарження. Фарисеї й іродіяни, у всьому іншому – найзатятіші вороги, об’єдналися проти Нього в підступному союзі, аби поставити Йому пастку. І яким був результат усіх їхніх зусиль? Незадовго пред своєю смертю, оточений натовпами сповнених ненависті противників, задає Він з маєстатичним спокоєм, з викликом і впевненістю, якої не знає уся світова історія, запитання: «Хто з вас може довести гріх Мені?» (Йо 8, 46). І відповідь: Вони мовчать! Яке свідчення святості й бездоганності Ісусової поведінки!
Немає гіршої ворожнечі, аніж та, яка виникає після ранішої дружби. Ворог знає усі слабкості колишнього друга й представляє їх у такому «чорному світлі», як це тільки можливо, щоби виправдати перед іншими свій відхід від друга. Серед ворогів Христа був такий вартий огиди колишній «друг», який зрадив свого Вчителя за ганебні гроші. Від нього ми б з певністю очікували почути оскарження! – Однак, як тільки нещасний дізнався, що Ісуса засудили на смерть, кинув він свою гріховну платню фарисеям під ноги і з відчаєм у серці вигукнув: «Згрішив я, видавши кров невинну!» (Мт 27, 4). І в той час, коли нещасний Юда правдоподібно ще висів на шнурку, Пилат також був змушений голосно й торжественно визнати: «Я не знаходжу ніякої провини на цій людині» (Лк 23, 4). А наступного дня по обіді навіть убивця, розіп’ятий разом з Ісусом, визнав з хреста: «Ми приймаємо кару, гідну наших учинків, цей же не зробив нічого злого» (Лк 23, 41).
Якщо ми розглядаємо мудрість і святість Христа таким чином, то чи не змушені ми визнати, що Він був чудесною, таємничою особистістю, надлюдською появою? Відомий письменник Нового часу, який, на жаль, перебував під сильним впливом пантеїзму, визнає: «Святість та мудрість Ісуса, з якими він один стоїть посеред грішних, вельми заблуканих людей, жодним чином неможливо розглядати як суто суб’єктивний, лише людський продукт: під кожним оглядом він вказує на на надприродне походження Його особи». – Тут ми приходимо до центрального питання Християнства: Ким же властиво є Христос?
 

Христос не полишив нас в неясності щодо цього питання. Він подав нам вчення про Свою особу словами, які неможливо зрозуміти неправильно. Він говорив їх не лише якогось одного разу, а протягом усієї Своєї прилюдної діяльності. Він претендує на права, які не належать жодній людині. Він прощає гріхи, і юдеї кажуть: «Він богохульствує! Хто може прощати гріхи, крім одного лише Бога?» (Мк 2, 7). Він дає Своїм апостолам таку саму владу прощати гріхи на підставі переданого їм служіння: «Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються» (Йо 20, 23).
Він претендує на абсолютну владу над душами людей. Жодне інше право – навіть і те, що на землі найсвятіше – не може ставати на шляху Його вимогам: «Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той недостойний Мене. І хто любить сина або дочку більше, ніж Мене, той недостойний Мене» (Мт 10, 37). – «До другого сказав: “Іди за Мною”. Та той відповів: “Господи, дозволь мені перше піти та поховати мого батька”. – “Залиши мертвим ховати своїх мертвих”, – сказав Ісус до нього. “Ти ж іди, проповідуй Царство Боже”» (Лк, 9, 59-60). Ці слова чіткі та ясні: Ісус претендує на повне, неподільне право над нашою особою, нашою душею, над нашими найінтимнішими зв’язками, – над цілим нашим «я». Таке право належить тільки Богові, Який єдиний є нашим Господом. Тобто, – Христос претендує на Божі права.
Ба, більше! Він претендує на абсолютне право не лише в цьогосвітті: «Дана Мені всяка влада на небі й на землі» (Мт 28, 18), – знову й знову повторює Він урочисто (пор.: Мт 11, 27; Лк 10, 22) й проголошує Себе майбутнім суддею всього людського роду.
Він прийде у супроводі легіонів ангелів, у силі та славі, щоб судити живих і мертвих. Народи будуть зібрані перед Ним; Він відкриє потаємні думки усіх сердець. Він поділить людство на дві групи, проведе вічну розділову лінію. Це – остаточний, абсолютний вирок. Після нього неможливо апелювати до якоїсь вищої інстанції... Хто ж володіє таким знанням людського серця, що перед ним усе відкрите, – окрім Бога, котрий «випробовує почуття і думки» (Одкр 2, 23)? Тільки Бог знає серце кожного (2 Хр 6, 30). І хто має владу вирішувати про вічне життя чи вічне прокляття? Хто має владу судити, окрім Господа, котрий судить народи (Пс 7, 9)? Якою ж зухвалою була б така претензія, якщо б якесь створіння наважилося сісти на Божий суддівський трон, присвоїти собі Божу всевідучість та Божу владу!
Коли ми замислимось над тим претендуванням Христа то змушені будемо сказати: Або Христос є Тим і таким, як це виражено у Його словах, або такі слова не сміли ніколи – ніколи! – вийти з Його уст. Тому пригляньмося й до інших висловлювань Христа: до недвозначних тверджень, якими Він нас повчає про Свою особу та Свою сутність.
У багатьох ситуаціях Він чітко, ясно, наполегливо й урочисто висловив цю всепереможну істину, яка променить з Його слів і діл: Він є Сином Божим; Він – рівний Богові; Він Сам є істинним Богом! «Хто Мене бачив, той бачив Отця... Я в Отці, й Отець у Мені» (Йо 14, 9-11). Він претендує на ту саму владу, яку має Бог Отець: «Що Отець робить, те так само й Син робить» (Йо 5, 19). Він претендує на те саме поклоніння: «Отець бо не судить нікого, а Синові дав він суд увесь, щоб усі почитали Сина так, як Отця почитають. Хто Сина не почитає, той не почитає Отця, який послав Його» (Йо 5, 22-23). «Я і Отець – одно» (Йо 10, 30). Фарисеї зрозуміли це дуже добре, бо в наступному вірші читаємо: «Юдеї знов ухопили за каміння, щоб каменувати Його» (Йо 10, 31), і вони наводять підставу для покаранння смертю: «За добре діло ми тебе не каменуємо, але – за богохульство! За те, що, людиною бувши, Бога з себе робиш!» (Йо 10, 33). Вони вже хотіли Його каменувати в іншій ситуації, тому що Він приписав Собі ще одну Божу властивість – Вічність. «Істинно, істинно кажу вам: Перше, ніж був Авраам, Я є!» (Йо 8, 58). Він не каже: Я був. Він каже: Я є, тобто – маю існування без початку і кінця; Я не маю ні минулого, ні майбутнього, у Мені все – теперішнє. Цими словами Він ототожнює Себе з Богом, тому що такий тип буття належить тільки Богові. Тільки Бог може про Себе сказати: Я існую Сам зі Себе, маю в Самому Собі підставу для Свого існування. Це – єдино можливе тлумачення слів: «Перше, ніж був Авраам, Я є!».
«Але мабуть юдеї Його погано зрозуміли?». – Таке припущення цілковито безпідставне. Ми розуміємо це відразу, як тільки беремо до уваги сам лише судовий процес у дворі первосвященика Каяфи: фальшиві свідки оганьбилися без того, щоби Ісус промовив хоч слово на Свій захист. Їхні власні суперечності засудили їх й оголосили оскарженого невинуватим. Настає урочиста пауза: ганебна для ворогів Ісуса і сповнена очікування для Неба і землі. «Тут підвівся первосвященик і сказав до нього: ... “Заклинаю тебе живим Богом, – себто, дай відповідь мені під цією урочистою клятвою, – щоб ти сказав нам, чи ти Христос, син Божий”. Ісус сказав до нього: “Ти мовив!”» (Мт 26, 62-64). Тобто – так, Я є. У цій урочистій формі, в моменті, який має для Нього найважчі наслідки, Христос якнайясніше свідчить, що Він – Син Божий, тобто – Істиниий Бог. Він потверджує Свої слова й підкріплює їх вказівкою на Свою владу Судді, яка може бути тільки владою Бога: «Тільки ж кажу вам: Віднині ви побачите Чоловічого Сина, який сидітиме праворуч Всемогутнього (тобто – матиме таку саму владу, що й Бог Отець) й ітиме на небесних хмарах”. – Тоді первосвященик роздер свою одежу і заявляє: “Він сказав богохульство! ... “Він – винен смерти”» (Мт 26, 64-66).
Цим вироком закривається судовий процес над Ісусом. Цим завершуємо й ми наше дослідження свідчень Ісуса про Себе. Вже не потрібно жодних подальших доказів. Неспростовно доведено: Христос претендує на Боже знання, Божу владу, Божу вічність, Божу сутність. Свої висловлювання підкріплює Він урочистою клятвою і йде за ці висловлювання на смерть.
 

Ісусові чуда можна класифікувати у дві групи: чуда над природою та чуда зцілення.
В чудах над природою Ісус Господь показує свою абсолютну владу над елементами та законами природи. Він іде по морю, втишує бурю, перетворює воду у вино, насичує п’ять тисяч чоловіків п’ятьма хлібами, так, що залишаються ще дванадцять кошиків окрушин.
Чуд зцілення є найбільше. «Він зцілив усіх» – пише про Нього Матей (Мт 8, 16). Ісус чинить чуда зі справді божественною простотою й легкістю. Прокаженому Він каже: «Хочу. Будь чистий!» (Мт 8, 3); паралітикові: «Встань і ходи!» (Лк 5, 24; Йо 5, 8). Дотик Його руки або просте слово повертає глухому, німому й сліпому здоров’я їхніх чуттів.
До чуд зцілення ми можемо зарахувати й вигнання бісів, а також – воскрешання мертвих; ці останні належать до найпомітніших чуд. Дочка Яїра щойно померла. Ісус бере її за руку і вона встає. Юнака в Наїні несуть до могили. Ісус говорить: «Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк 7, 14), і той встає. Лазар лежить вже три дні в в гробі і від нього вже здіймається сморід тління. Ісус кличе: «Лазарю, вийди сюди!», і той виходить, ще із зав’язаними в полотно руками й ногами. (Йо 11, 43-44).
Заперечити ці чуда неможливо. Навіть вороги Ісуса не могли їх заперечувати, а радше приписували їх впливові диявола. Вони самі бачили Його чуда, бачили, як народ внаслідок цих чуд вірив у Нього, і врешті з розпачем дійшли до запитання: «Що робити нам? Силу чудес отой чоловік робить!» (Йо 11, 47). Замість дати на нього єдино правильну відповідь: «Також і ми мусимо в Нього повірити!», вони вирішили стерти Його зі світу.
А може Він все ж таки був тільки надзвичайно досвідченим лікарем? Вправним магнетизером? – Але ж якими природними силами можна втишувати бурі чи воскрешати померлих? – Скільки ж то людей при катафалку чи могилі коханої людини із краючим серце смутком прикликало ім’я дорогого померлого й благало: Вернися! Але померлий залишався німим назавжди й могила не віддавала свою здобич. Але тут стоїть Христос і кличе, – живий Бог, котрий має життя в Собі і дає його, кому хоче (пор.: Йо 5, 26).
Але, не зважаючи на це, книжники і фарисеї вимагали ще інших «знаків». Й Христос справді бажав їм виявити ту останню ласку: «Лукаве поріддя і перелюбне вимагає знаку, та знаку не буде йому дано, як тільки знак пророка Йони. Як Йона був у нутрі кита три дні й три ночі, так буде Син Чоловічий у лоні землі три дні й три ночі» (Мт 12, 39-40). Тими словами Христос пророкував про Своє Воскресіння – «чудо всіх чудес», яке й найзасліпленіших мало би переконати у тому, що Ісус – Бог.
 

Христос Господь знову й знову пророкував про Своє Воскресіння: «Зруйнуйте храм цей, а Я його за три дні поставлю» (Йо 2, 19). – «І віддадуть його поганам, щоб ті глумилися, катували та розіп’яли його; а третього дня воскресне» (Мт 20, 19). Отож, все залежить від того, чи Він дійсно воскрес. Якщо ні, то все Його діло валиться. «Коли Христос не воскрес, – кличе святий Павло, – то марна проповідь наша, то марна й віра ваша» (1 Кор 15, 14). Але якщо Він дійсно воскрес, то ми маємо перед собою нове, найвеличніше чудо і водночас підтвердження й увінчання Його пророцтв, а разом з тим – найвищий доказ Його Божества.
 

Після жахливого бичування («Ось чоловік!» – Йо 19, 5) Ісуса розіп’яли на хресті, і після тригодинного конання в найважчих муках Він віддав духа. «Отож вояки прийшли і переламали першому голінки і другому, який був з Ним розіп’ятий. Та коли підступили до Ісуса й побачили, що Він уже мертвий, то голінок не перебивали Йому, лиш один з вояків проколов Йому списом бік. І потекла негайно ж кров – і вода» (Йо 19, 32-34). Йосиф з Ариматеї попросив Пилата віддати Ісусове тіло, щоби могти його шанобливо поховати. Отож Пилат покликав офіцера, який командував вартою, і той підтвердив, що Ісус помер. Тоді друзі Ісуса зняли Його тіло з хреста, намастили його і поклали до гробу.
Таким чином, офіцер, виконуючи поставлене завдання, склав службове свідчення про те, що настала Ісусова смерть. Беручи до уваги надзивичайність випадку, можна з певністю ствердити, що офіцер в тому ґрунтовно переконався. Також і друзі Ісуса підтвердили Його смерть. Вони намастили Його тіло і поклали його до гробу. Чи ж ті, котрі виявили останнє служіння любові улюбленомі Синові і Вчителеві, – Ісусова Матір, благочестиві жінки, Йоан, Йосиф з Ариматеї, – не звернули б увагу на можливо ще жевріючу іскорку життя? Як важко матері повірити у смерть своєї єдиної дитини!...
Ісусову смерть підтверджують врешті Його вороги. Вони вимагають від Пилата поставити коло гробу сторожу і кажуть: «Ми пригадали собі, пане, що той обманник ще за життя був сказав: Я по трьох днях воскресну» (Мт 27, 63). Отже, вони переконані, що Він вже не живе, що Він – мертвий. Й коли взяти до уваги, з якою непримиренною ненавистю вони прагнули Ісусової крові й кричали, то як можна повірити, що вони не впевнилися у Його смерті! Ніколи й нізащо не дали б вони Його похоронити, якби був хоча б найменший сумнів у Його смерті.
Чим більше й важливіше чудо, тим розпачливіші зусилля невіри в намаганні його заперечити. Проти цього чуда вигадали дві головні теорії: теорію позірної смерті і теорію примари («візії»).
З вищенаведених фактів можна легко вивести спростування першої теорії. Навіть якщо Ісус помер лише позірно, і в могилі знову прийшов до тями, то як довго це мало б тривати, поки Він би одужав зі Свого жахливого стану! Навіть Штраус змушений визнати: «Неможливо, щоби той, хто напівмертвим виповз би з гробу й скитався довкруг, по трьох днях зробив на учнів враження Володаря життя, Переможця над гробом і смертю!»
 

Він воскрес! – гукає Магдалина. Він воскрес! – кличуть жінки, котрим Він з’явився. Він воскрес! – говорять два учні, з якими Він ішов до Емаусу. Він воскрес! – кажуть апостоли, котрим Він з’явився в приміщенні, де вони перебували; апостоли, які з Ним їли, доторкалися до Нього. «Христос ... воскрес третього дня за Писанням, – каже апостол Павло, – ... з’явився Кифі, потім дванадцятьом; опісля ж з’явився Він більш, як п’ятистам братів разом, більшість яких живе й досі, деякі ж померли» (1 Кор 15, 3-6). Він воскрес! – голосять вартові, що спершу повалені ниць надзвичайними подіями, тепер спішать до Єрусалиму, щоби повідомити владу про те, що сталося.
Коли Ісус з’явився одинадцятьом, й вони перестрашились, думаючи, що бачать духа, чи примару, Він сказав: «“Гляньте на мої руки та на мої ноги (рани від розп’яття): це ж Я сам. Доторкніться до мене та збагніть, що дух тіла й костей не має, як бачите, що Я їх маю”. Сказавши це, він показав їм руки й ноги. А як вони з радощів не йняли Йому ще віри й чудувались, Він сказав: “Чи маєте ви тут що їсти?” Вони подали Йому кусень печеної риби (і стільника медового). Він узяв його й спожив перед ними» (Лк 24, 39-43). Тут Христос Сам засадничо спростував теорію примари. Візьміть ще до уваги зворушливу ‘Добру звістку’ від «Томи невіруючого», котрого тоді не було з ними (див.: Йо 20, 24-29).
П’ятдесят днів опісля, по Вознесінні Господа, як «Дух вилився на них» (пор.: Ді 2, 17), учні безстрашно виступили перед тисячами юдеїв та язичників і відтоді проповідували – не зважаючи на зневаги, переслідування й меч – Воскресіння Ісуса Христа. За це свідчення усі вони (окрім Йоана) пішли на смерть.
Немає потреби наводити ще й інші докази – наприклад, свідчення шести мільйонів мучеників ранньохристиянської доби – на користь цього факту. Хто не вірить вищенаведеним доказам, не увірує ніколи. Такий подібен до юдеїв, котрі знову й знову хотіли ще «інших знаків». Як ми побачили, їм було дано останній знак – «знак Йони». Вони відкинули і його, й тому самі стали відкинуті, а їхнє місто і храм – зруйновані. Самі ж розпорошилися по усій Землі, де й досьогодні вони «усім людям супротивні» (1 Сол 2, 15), але стали й серйозною пересторогою перед невірством.
Останній знак буде дано колись і тим, котрі сумніваються і не вірять: коли «на небі з’явиться знак Сина Чоловічого» (Мт 24, 30). О жахлива мить, коли вони почують вирок, що його вони самі собі винесли: «Хто ж не вірує, – той уже засуджений» (Йо 3, 18)!

Леопольд Шварц / З німецької переклав Петро Гусак / http://dc.lviv.ua