Немає іншої науки, яка могла б нас спасти, як тільки наука Нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа. Тільки Він є Богом і людиною, Богочоловіком, який прийшов, щоб померти на хресті за наші гріхи. Господь Ісус Христос однозначно оголосив: якщо не увіруєте, не будете спасенні (пор. Йо. 8, 24). З цією метою апостоли розійшлися по всьому світу, щоб навчати і передавати ту науку (іншими словами - доктрину (навчання), необхідну для нашого спасіння.

Сам Спаситель їм поручив: "Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи..., навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав". І що цікаво: кожного разу, наказуючи учням іти і навчати, Ісус Христос завжди співвідносив цей наказ зі Своєю місією, отриманою від Отця, бо говорив: "Як Мене послав Отець, так Я посилаю вас" (Йо. 20, 21). Більше того - Він каже: "Моя наука не Моя, а того, хто послав Мене" (Йо. 7, 16). Господь Ісус голосить нам доктрину спасіння, згідно з призначеною Йому місією, щоб передати нам правду про Бога. Так само й апостоли: вони не були послані, щоб навчати того, чого самі хотіли, але щоб передати науку Того, який їх послав - Ісуса Христа.

Але яким чином можна пізнати Божу правду в нинішній час, коли живемо в оточенні численних фальшивих поглядів? Божу правду можемо пізнати тільки тоді, коли приймаємо Традицію. Традиція - це все те, що було передане нам від апостолів і їх наслідників аж до наших часів.

Не йшлося, отже, про їхнє особисте навчання чи про навчання фарисеїв або садукеїв, але про науку Відкупителя, про доктрину, яка провадить до Отця. Тільки Христос прийшов від Отця і тільки в Ньому, завдяки Божій ласці, ми можемо подобатися Отцеві. Ісус Христос обіцяє, що буде з ними аж до кінця часів: "Я з вами по всі дні аж до кінця віку". Його наука буде тривати цілу вічність, бо Він сам сказав: "Небо й земля перейдуть, але слова Мої не перейдуть" (Мт. 24, 36). Також св. ап. Павло, говорячи до перших християн, навчає їх словами: "Я бо, що прийняв від Господа, те й передав вам" (І Кр. 11, 23).

Христос послав апостолів проповідувати світові незмінну науку, доктрину (навчання) віри, скарб, метою якого є вічне життя. У Бозі немає зміни. Тому наука Ісуса Христа не може змінюватися, бо Він Сам є незмінний. Сьогодні, коли модерністи запроваджують все нові й нові зміни в Церкві, ми тим більше повинні пригорнутися до того, чого навчав нас Бог. Людське навчання не може спасти наших душ - спасти нас може тільки послух Божій правді.

Але яким чином можна пізнати Божу правду в нинішній час, коли живемо в оточенні численних фальшивих поглядів? Божу правду можемо пізнати тільки тоді, коли приймаємо Традицію. Традиція - це все те, що було передане нам від апостолів і їх наслідників аж до наших часів. Бо Ісус Христос сказав, що Його слова вічні, вони будуть завжди тривати, тому ми мусимо дивитися і розпізнати те, що було всезагально визнано й практиковано упродовж усієї історії Церкви, починаючи від апостолів. Бажаючи знати, чого навчав Ісус, звернімося до Традиції. Св. Письмо, вселенські собори, твори Отців Церкви мають для нас важливе значення тому, що переказують нам те, що Господь Ісус переказав апостолам.

Християнства не винайшли вчора, і воно не є винаходом Папи. Папа є всього лиш знаряддям, додаймо - необхідним знаряддям, яке мусить служити меті, заради якої отримало таку високу функцію. А вона полягає в тому, щоб зберігати передану науку, скарб віри; визначення і переказування скарбу віри доручив нам Ісус Христос за посередництвом апостолів. Якщо хтось віддаляється від Традиції Церкви, то він тим самим віддаляється від навчання нашого Господа Ісуса Христа і відлучається від Бога. Традиція не є жодним "досвідом", як стверджують модерністи. Для них Традиція - це невизначене релігійне почуття, переказуване через покоління, яке відповідає людській "потребі божественності". Також називають Традицію "живою", бо живиться вона тим "живим" відчуттям, яке змінюється в кожному поколінні.

Однак це цілком суперечить значенню слова "традиція", яке означає передавання чогось, у даному випадку - передавання скарбу віри і спадщини віків. В який спосіб можна передати почуття? Почуття є особисте за самою своєю природою, обмежене до особи, яка їх переживає, дуже приватне - навіть з найближчими приятелями не можна ним поділитися, бо вони мають також свої почуття, інші відчуття, інший особистий досвід. Єдине, що можна передати іншим, окрім матеріальних речей, це те, в що ми віримо, і спосіб, як чинимо, іншими словами - це наука (доктрина) і звичаї. Все, що поза тим, передати не можна. Традиція "жива" не тому, що дає нам невизначене релігійне "відчуття" або що неустанно змінюється - а тому, що дає нам науку Ісуса Христа, яка веде нас до вічного життя.

Слід зазначити, що серед людей поширене хибне розуміння Традиції: багато хто розуміє її як такі собі людські звичаї, які прижилися в релігійному побуті вірних - наприклад, різдвяні традиції, колядки, віншівки, деякі регіональні традиції відмовляння певних приватних молитов тощо. Слід добре затямити, що Традиція - це не лише народні звичаї, а Традиція - це Христова наука. А Христова наука ніколи не може бути змінена, зреформована, вона є стала по всі віки. Її не можна передати відчуттями, за допомогою фізичних дій чи почуттів. Як наука, вона сприймається виключно розумом, а не якимись релігійними почуттями. Будучи даною людству самим Христом, Традиція не змінюється, вона стала по всі часи, її просто треба передати.

Традиція ніколи не може піддаватися змінам, її просто треба зберігати й передавати цілісною і непорушною, як говорить І Ватиканський Собор (1870): "Об'явлена Богом наука віри не може, як філософський винахід, бути піддана удосконаленню людським розумом; вона була як Божий скарб передана Христовій Обручниці (Церкві), щоб її вірно зберігала і непомильно проповідувала".

Модерністи закидають традиціоналістам, що в них традиція мертва, стала, нічого не змінюється на потребу світу і часу, не розвивається.

Вони говорять так тому, що мають хибне розуміння живої Традиції. Розгляньмо стисло правдиве розуміння живої Традиції.

- Традиція - це передання Христової науки, і тому, як сама Христова наука не може змінитися, так сама в собі зі своєї природи Традиція не може змінюватися упродовж часів і різних обставин. По-друге, жива традиція в духовному житті (особи) має місце тоді, коли наше знання віри впроваджується в практичне життя; коли життя насичене вірою, коли християнин поводиться в своєму житті згідно з наукою віри, сила ж віри зростає, якщо християнин підпорядковує все своє життя її засадам; коли віра приносить плоди, тобто жива віра йде в парі з любов'ю, всіма чеснотами і дарами Св. Духа (наприклад, християнин-католик,
знаючи, що все має від Бога, ніколи не буде легковажно забувати про подяку в ранішній і вечірній молитві, він ніколи не буде без поважної причини пропускати Св. Літургію в неділі і свята, бо віра вчить, що на ній сходить до людини сам Ісус Христос під виглядом хліба і вина; віра буде спонукати її до частого прийняття Його Тіла і Крові у Св. Причасті; християнин-католик буде по змозі старатися чинити добрі діла своєму ближньому, бо віра йому вказує, що таким чином він чинить добро самому Господу Богу і збирає заслуги для неба тощо).

- Жива Традиція - це не додавання чогось нового до неї, а тільки збагачення щораз новою прикрасою, подібно як той самий престіл прикрашають кожного разу новими букетами і квітами і то в різний спосіб. Жива Традиція - це застосування незмінних засад до змінних обставин, засади є живі, бо підлягають застосуванню, практикуються в Церкві.

Щоб це краще зрозуміти, пояснімо на прикладі Пресвятої Євхаристії. У Церкві завжди вірили, що під освяченим хлібом і вином на Службі Божій перебуває правдиве Тіло і Кров Ісуса Христа, тому вірні в перші віки дуже ревно бажали часто приймати Св. Причастя, кожного дня і навіть вночі сходячись на молитву і Св. Літургію. Коли з часом віра почала пригасати і вірні все рідше приймали Св. Тайни, бо багато з них забули про присутність самого Ісуса в освячених Дарах, почали виникати єресі, які заперечували правдиву присутність Христа у Святих Тайнах. Тоді за Божим Провидінням у XIII ст. було запроваджене свято Пресвятої Євхаристії (в народі воно називається Боже Тіло) й публічне виставлення з процесіями для почитання вірних у монстранції Найсвятішого Тіла Ісуса Христа. Замойський Синод (1720) своїм рішенням наказує і в нашій Церкві (УГКЦ) святкувати празник Божого Тіла. А Львівський Синод (1891), посилаючись на буллу Папи Урбана IV, на рішення Тридентського Собору та на практику майже всіх Східних Католицьких Церков, не тільки апробує празник Божого Тіла, але й підносить його до ряду великих Господських празників - таких, як Різдво і Пасха, з 8-денним попразденством, та наказує щорічно святкувати його в четвер після неділі Всіх Святих або поручає переносити його на наступну неділю. Цієї неділі має бути похід зі Св. Тайнами з церкви до чотирьох у різних місцях установлених і прикрашених престолів. А де цього не можна зробити, то треба тричі обійти церкву зі Св. Тайнами, повернутися до престолу й уділити благословення Св. Тайнами. І знову віра і любов до цієї тайни відновилася, вірні стали частіше приступати до Св. Причастя і з більшим усвідомленням віддавати честь Ісусові в Святих Тайнах. Коли ж знову з часом стала зростати холодність людського серця до Св. Причастя, тоді Св. Церква через свого Слугу св. Пія Х дозволила приступати до Св. Причастя малим дітям, як тільки вони дійдуть до свідомості (7 10 років), аби чим раніше прищепити їм любов до Євхаристійного Ісуса, і дозволила всім приймати Св. Причастя кожного дня (щоб тільки були без тяжкого гріха). Це було новим відродженням набожності до Пресвятої Євхаристії.

Модерністи в УГКЦ звинувачують традиціоналістів у мертвій Традиції, твердячи, що публічного виставлення Пресвятої Євхаристії в монстранції і урочистих процесій з Нею містами і селами в нашому народі не було, б'ються в груди та кричать, що нам треба зберігати свою східну Традицію, нав'язуючи нерідко православні практики. Таким чином, саме вони й мають мертву Традицію, бо не хочуть користати з того, що затверджене Церквою, цієї краси Пресвятої Євхаристії, що збуджує в людей віру. Наголосимо при цьому, що Церква вважала за доречне це практикування! Православна Церква тримається виключно тільки перших семи Вселенських Соборів, інших не визнає (VIII Собору не визнає, оскільки на ньому засудили Фотія, якого вона вважає за святого, а інші через те, що була вже тоді від'єднана), і тому вона, така доскіплива і "принципова", нічого не розвиває з Традиції для її збагачення, прикраси, розвою переданої науки, вона немов завмерла від моменту розколу, закостеніла. Подібно і модерністи під покровом очищення нашого обряду від латинізації, повернення до візантійства, до східного обряду і Традиції - очищають наш обряд, не зважаючи ні на що і відверто нехтуючи працею та надбанням своїх попередників - блаженних єпископів, рішеннями Соборів і постановами своїх предків упродовж чотирьох останніх століть, а саме вони прагнули надати нашій УГКЦ лице, відмінне від православ'я, утвердити практики, які б більше спонукали людей любити Церкву, її богослужіння, привчали до більшої побожності. В історії УГКЦ вже було кілька таких чисток ("повернення до східного обряду"), і всі вони закінчувалися возз'єднанням з Православною Церквою. Доки можна бути таким сліпим, щоб вкотре повторювати ту саму помилку?

Майбутність Церкви не залежить від сучасних новинок, а від того, що Церква переказувала в минулому, подібно, як майбутнє дітей не залежить від актуальної моди, а від того, чи батьки перекажуть їм те, що самі отримали.

На цю тему маємо в нашій цервній історії чудове Пастирське послання блаженного Григорія Хомишина з 1916 р. Б. під назвою "О подвигах за добрі і святі справи". Наводимо уривок із нього: "Візантійство орієнтальне є тою тайною силою, котра в'яже нас зі східнім трупом російським. Се візантійство орієнтальне, котре всякло в наші душі, ще й досі в них покутує і опирається кожному, навіть зовнішньому зближенню нашому до Церкви Католицької... Це візантійство орієнтальне, в котрому ми зросли і з котрим ми зжилися, не тільки затемнило наші душі й відчужило нас від духа й католицького життя, але з другої сторони заблахманило наші очі й запаморочило наші душі зовнішньою та мертвою обрядовістю російсько-орієнтальною, котра якраз є випливом і повним висловом сего орієнтального візантійства... Через це ми впали немов у блудне колесо, з котрого не бачимо виходу. Немов під впливом магічним, пірвані у вир, обертаємося, як сателіти, навколо темного молоха російського. Подібно, як раби, що зросли у неволі. Відчуваємо його тяжкий кнут над собою, боронимося проти нього, а однак тяжко нам із ним зовсім зірвати... Бажаємо вирватися із впливів неволі російської, а однак бануємо за російським орієнталізмом... Обертаючись вічно у тому блудному колесі, зостаючи неустанно в тому душевному розломі між Церквою Католицькою і обрядовістю російсько- орієнтальною, ми навіть не здогадуємося, яку кривду самі собі заподіюємо".

Тому такою важливою є боротьба за Св. Традицію. Майбутність Церкви не залежить від сучасних новинок, а від того, що Церква переказувала в минулому. Подібно як майбутнє дітей не залежить від актуальної моди, а від того, чи батьки перекажуть їм те, що самі отримали. Родини будуть тривати і функціонувати в такий спосіб, в який батьки передадуть своїм дітям те, що самі отримали. Подібно Церква, Містичне Тіло Христа, буде існувати й функціонувати залежно від нашої вірності в передаванні скарбу (науки) віри. Це надзвичайно важливе завдання, з огляду на те, що ми живемо в часи воістину диявольської плутанини, коли пропагується кожна інновація чи надужиття (наприклад, невзивання в Символі віри " Сина", скорочення Св. Літургії, приймання Св. Причастя настоячи, приймання розрішення гріхів не в приватній, а в загальній сповіді, уділювання розлучення через банальні причини тощо). Сьогодні все дозволено, за винятком того, що Церква завжди чинила: за винятком передавання Традиції.

Послужімося такою аналогією. Сьогодні уся Церква зазнає "окупації", подібної до тієї, яку Україна переживала не так давно, Україну старалися знищити не тільки за допомогою зброї, але особливо стараючись знищити українську культуру, мову, звичаї; коротко кажучи - душу народу. Як тоді ставити опір? Фізично це часом неможливо, але народ живе завдяки переказуванню своєї культури і традиції. Україна вижила, перетривала лихоліття, навіть давніших часів, не тому, що мала сильнішу армію, але завдяки тому, що те, що надає Україні понад часової вартості, було переказане. Прадіди і батьки дали нам те, що становить душу українського народу - дали нам традицію нашого краю.

Подібно сьогоднішня Церква окупована модерністами, які нищать вівтарі, будують церкви, що виглядають і дивно, і страшно, насміхаються з того, що є для нас святе, нищать мову Церкви і звичаї, практиковані протягом віків. Як протистояти цьому? Як чинити опір? Це не таке вже й складне запитання - досить чинити те, що Церква чинила упродовж століть, подібно як чинили наші прадіди - ні більше ні менше. Наші супротивники мають на своєму боці чисельну перевагу, але перемогти не можуть. Св. Церква буде існувати настільки, наскільки ми будемо вірні Традиції.

Церква пережила багато труднощів протягом віків, коли найрізноманітніші єресі старалися її знищити: аріанство, монофізитство, монотелетизм, савеліанізм - сьогодні це для нас чужі назви, бо разом з тими, які їх проповідували, зійшли в могилу. Сьогодні це тільки пусті слова, бо були людською вигадкою і не походили від Бога. Одного дня також і модернізм залишиться тільки в підручниках історії, як багато іншого перед ним. Модернізм і інші нововведення були засуджені багато літ, багато століть тому Римськими Архієреями. Тож немає потреби їх засуджувати - це вже вчинила давно найвища влада Церкви.

На жаль, хибні науки, ця нова інфекція, знову ослабили організм, немов заразні віруси, або - як говорить сам Христос - подібно як диявол, який приводить сім інших злих духів до колись опущеного ним дому (пор. Лк.11, 26). Мусимо викорінити ті блуди з наших сердець. Церква буде існувати попри хворобу своїх членів, однак за умови, що католики повернуться до того, що становить суть існування і разом з тим є джерелом сили Церкви. Церква перетриває, здолає всі єресі і віднайде нову силу не в достосуванні до світу, чи, точніше кажучи, не у впровадженні світових засад до Церкви, а будуючи на тому, що отримала на самому початку.

Тому й апостолят Священичого Братства Святого Священномученика Йосафата не буде потребувати нічого поза вірністю тому, що залишив нам сам Спаситель - тобто Традиції. А здійснюватиме це, зокрема й особливо, через навчання відвічних правд віри і любов до Св. Літургії, не скороченої і в обурливому, неприпустимому перекладі, а такої, що відправляється високодуховною сакральною церковнослов'янською мовою. Нові катехизми і нові обряди не передають Традиції Церкви. II Ватиканській Собор не передає науку Церкви, більше того - він суперечить науці Церкви, яка була проповідувана до нього. До того ж, як визнають самі теологи, цей собор був пасторальним експериментом, що мав на меті "осучаснити" Церкву.

...Пригадується свідчення о. Любомира Гаєвського з Богородчан Івано-Франківської області. Коли за часів правлячого єпископа Софрона Мудрого його вигнали з церкви, в якій відправляв, і екскомунікували за те, що дотримувався Традиції, він у пошуках справедливості 17 грудня 1999 р. звернувся до Апостольського Нунція (тоді на цій посаді перебував архиєпископ Микола Етерович). Секретар, що перекладав їхню розмову, вислухавши отця, висловився в особі Нунція так: "Ви, отче, є на добрій дорозі і не маєте чого боятися. Натомість ми (після II Ватиканського Собору) отримали нововведення, але який кінець цього - ніхто не знає. Ми впроваджуємо, бо так нам кажуть, але які наслідки будуть і чим усе скінчиться - нікому не відомо". На запитання, чому вони це роблять, а не тримаються того, що існувало в Церкві віками і є перевірене, тобто Традиції, архиєпископ тільки знизав плечима. Згодом о. Любомир пішов до тоді вже єпископа-емерита Софрона Дмитерка, від якого свого
часу отримав ієрейські свячення і який призначив його на цю парафію, і запитав: "Владико, що я зробив не так? Який хоч один крок мій був не такий?" Єпископ Софрон Дмитерко тільки заплакав і приватно поблагословив отця, щоб далі тримався тієї науки Католицької Церкви, яка була завжди, яка була до II Ватиканського собору, щоб відстоював і переказував науку Святої Традиції.

Сьогодні стоїть глобальне питання у всій Католицькій Церкві: як передати віру? - А відповідь є тільки одна єдина на всі часи: Передай Традицію - і передаси віру!... Продовжуймо боротьбу за Традицію! Живімо, любімо та передаваймо Традицію! У Бога немає зміни, немає ані тіні переміни, як говорить св. ап. Яків.

Слід зауважити, що в Церкві з наукою не може бути експериментів, її приймають такою, якою вона є, і просто її передають - і це є Традиція. Тому, коли кажемо, що можемо прийняти II Ватиканський Собор, то тільки в світлі Традиції; це означає, що приймаємо в ньому те, що не противиться Традиції, а що є суперечне з нею - відкидаємо його цілковито. Змушуючи пристосувати Церкву до сучасної людини, автори собору знищили тим самим усю цінність, яку міг він мати. Його плоди вже є гнилі, і рано чи пізно про нього в підручнику історії Церкви будуть писати як про неприємний випадок. Подібно, як сьогодні ми дивуємося згіршеннями, вчиненими деякими Папами в епоху ренесансу, так у майбутньому католики будуть дивуватися блудам, які підняли голову на останньому соборі. Найкращим для Церкви сьогодні було б забути, що цей собор взагалі мав місце. Він - мертвий! Він був достосуванням до світу шістдесятих років минуло століття. Сьогодні світ змінився докорінно, тож його декрети не маю цінності для наших часів. Найкраще його зігнорувати і почати наново від того, що має вічну вартість - так Церква чинила завжди після чергових криз, через які мусила пройти.

Майбутнє за тими, які зберігають і плекають скарби минулого. А ті, які погорджують Традицією, відкидаючи минуле, вже за життя риють собі могилу, не залишаючи після себе ані сліду в історії людства.

Папа Венедикт XVI проголосив цей рік "Роком Віри", вказуючи на велику потребу передання віри молодшим поколінням, збереження віри, пропагування католицької віри там, де її немає, а найголовніше цим вказується, що має місце занепад віри, мільйони людей втрачають віру, навіть залишають Католицьку Церкву та йдуть у різні секти. Криза віри у світі - це основна причина проголошення Папою Року Віри. Не через екуменізм чи лібералізм пропагований у Церкві вже ось півстоліття, можна передати віру, тим її можна хіба що втратити, як свідчать наочні приклади втрати віри великою частиною жителів Європи. Втрата віри - це кінець всьому... Без віри не можна подобатися Богу, без віри не можна спастися, без віри в душі людини утворюється пустка, де оселяється не хто інший, як ворог Господа Бога - диявол. Найцінніше, що людина може мати тут, на землі, і чим має дорожити - це віра.

Сьогодні стоїть глобальне питання у всій Католицькій Церкві: як передати віру? - А відповідь є тільки одна єдина на всі часи: Передай Традицію - і передаси віру! А цього не хочуть слухати, на жаль, модерні церковні достойники Католицької Церкви.

Підсумовуючи: продовжуймо боротьбу за Традицію! Живімо, любімо та передаваймо Традицію! У Бога немає зміни, немає ані тіні переміни, як говорить св. ап. Яків. У плутанині розгубленості і бурі, яка шаленіє довкола нас, тримаймося вічної науки (доктрини), яка єдина перетретриває все. Надіймося, що перемога, обіцяна Матір'ю Божою у Фатімі, надійде дуже скоро, щоб могла врятуватися більша кількість душ.

о. Андрій Коваль, СБССЙ

Греко-Католицька традиція №2(186)

http://www.saintjosaphat.org/