З культурно-антропологічного погляду українське суспільство виглядає доволі екзотичною сумішшю західних та латино-американських елементів: з одного боку – суто латиноамериканський патерналізм, з іншого  –  типово західний індивідуалізм; майже по-латиноамериканському всюди присутня релігійна символіка і водночас секуляризм не менший, аніж на Заході; латиноамериканська корумпованість існує собі поряд з типово західним несприйняттям корупції… І це тільки три приклади такої екзотичної суміші, яка практично без проблем існує не тільки в суспільстві, але й у головах та серцях українців.

І в цій екзотичній суспільній реальності живе і функціонує українське християнство в усьому його різноманітті. Бо ж християни не перебувають самі собі у якійсь відмінній від загальнодержавної суспільній атмосфері.   

Тому й саме українське християнство виглядає дещо екзотично, якщо дивитися на нього очима стороннього спостерігача. Дивна колоритна суміш різноманітних традицій, вірувань, обрядів і звичаїв, часто взаємозаперечних, що конфліктують поміж собою, а все ж становлять екзотичну амальгаму, яка часто-густо вражає своєю динамічністю у поєднанні зі статичністю. 

Перебуваючи у екзотичній реальності, українські церкви і деномінації вимушені достосовуватись до цієї реальності. І як це зробити, кожна християнська конфесія України вирішує по-своєму.

Насамперед, як не дивно, але перебування в екзотичній реальності українського суспільства вимагає від українських християнських конфесій відповіді на питання: як формувати свої стосунки з державою. І саме в цьому чи не найбільше виявляється латиноамериканськість релігійної компоненти українського суспільства.

Частина конфесій безпосередньо співпрацюють з державою, осягаючи вигоду з різних підкилимних домовленостей, а в замін надають свою підтримку, якщо не прямими закликами, то опосередковано мовчанкою або угодовськими закликами до суспільної єдності. Інша частина – особливо та, яка не може з певних причин бути учасником підкилимних домовленостей, або опиняється в ситуації, коли держапарат ці домовленості порушує, – стає  в непримиренну опозицію до політичного режиму.

До всього в нашому суспільстві християнські конфесії стають більше учасниками політичного, аніж суспільного процесу. І це також дуже нагадує ситуацію християнства в латиноамериканському світі. Саме тому не тільки досвід західних християн важливий для українського християнства, але й досвід латиноамериканського християнства.

У Латинській Америці, впродовж другої половини ХХ ст. спостерігаємо постійні хитання християнських конфесій між повною лояльністю до пануючих політичних режимів та практично революційною позицією, яка вилилась у богословську рефлексію у формі теології визволення, засудженої Апостольським Престолом. Може здаватися неймовірним, але більшість латиноамериканських конфесій і до сьогодні зациклені саме на такій формулі церковно-державних стосунків, залишаючись заручниками політичних процесів.

Негативні наслідки такого заручництва очевидні: латиноамериканські церкви практично завжди асоціюються з тією чи іншою політичною позицією.

Подібні тенденції спостерігаємо й в українській реальності. Церкви часто стають інструментами політичної боротьби, а навіть і супроти своєї волі. Виглядає на те, що в українській реальності християнські конфесії усе ще не усвідомлюють, що вони – конфесії є тими інституціями, які об’єднують народ Божий, а не учасниками політичного чи суспільного процесу.

Українське християнство ще не дало собі ради з дуалізмом екзистенції Церкви, як досконалого суспільства, що об’єднує народ Божий і перебуває в автономному стосунку до іншого досконалого суспільства ‒ держави, а водночас  протистоїть шизофренічному секуляризму, який прагне релігію цілковито виключити з суспільного життя.

Від того, чи українське християнство дасть собі раду з цим дуалізмом, залежить значною мірою й те, чи зможе воно стати зрілим. Адже саме ці хитання латиноамериканського християнства, попри всі його заслуги за євангелізацію Латинської Америки, попри величезну кількість мучеників за віру, не дають йому вийти із підліткового віку вже понад два століття.

Усвідомлення власної християнської ідентичності, ідентичності народу Божого, Містичного Тіла Христового, а не ідентичності політичної чи суспільної сили, є необхідною умовою для виходу українського християнства із латиноамериканських реалій.

Так само слабка зовнішня активність українських християнських конфесій, яку особливо чітко видно у провалах Маршів за життя – нездатності вивести 100 тис. pro-life демонстрантів на вулиці Києва, є катастрофічною поразкою українських християн. Насправді, такий стан речей повторює поведінку християнських конфесій у західних суспільствах, яка вже стала фактично світоглядною катастрофою для цих суспільств та тепер загрожує перерости й у катастрофу екзистенційну.

Якщо християнство в Україні не проявить себе як надпартійний, надгруповий трибун людськості, то українське суспільство доволі скоро маргіналізує християнство як таке, спричинившись цим не тільки до власної культурної катастрофи, але й до повної поразки української державності, яка буде розчавлена лещатами глобалізму й московитського імперіалізму.

Вивчення досвіду західних і латиноамериканських християн необхідне нам, українським християнам, для того, щоб зрозуміти їхні помилки й відповідно до цього шукати шляхи виходу з сучасного стану українського християнства. Бо, попри бравади певних його очільників, актуальний стан неухильно провадить українське християнство до маргіналізації й катастрофи.

о. Орест Дмитро Вільчинський