Всі йдем до Тебе, Божая Мати, –
Чи молодії, чи то старі:
В Тебе рятунку для душ благати
На українській святій землі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Не дай пропасти – сердечно просим
І молодії, і всі старі:
За весь наш нарід мольби заносим
На українській святій землі!

Співаючи, Лукія не перестає спостерігати за пасажирами не з їхнього великого гурту і дослухатися до їхніх перешіптувань. Їй цікаво: як сторонні люди реагують на поведінку прочан. А реагують по-різному. Незручності, спричинені такою навалою "чужих”, звичайно, не тішать постійних пасажирів. Та прочани на це не зважають: одна пісня наздоганяє іншу:

О Матінко миру, прийми любов щиру,
Прийми наші мольби і спів.
Ми просимо Бога, ми просимо Бога
За наших дочок і синів.

Ми хочем, щоб діти навчились молитви,
Щоб чули вони Божий дзвін.
Ми просимо Бога, ми просимо Бога,
Бо сонце любові – це Він.

Благаєм за поле, благаєм за море,
Благаєм за села й міста.
Ми просимо Бога, ми просимо Бога –
Без Нього не квітне життя.

Без нашого Бога земля догоряє
У полум’ї лютих незгод.
Ми просимо Бога, ми просимо Бога –
Лиш Він захистить наш народ.

Потім під проводом сестер-монахинь розпочинається спільна молитва на вервиці: "Непорочне Серце Марії, повне болю, молися за нами, що ми до Тебе прибігаєм, і за тих, що до Тебе не прибігають, і за ворогів Святої Католицької Церкви… ”. Упродовж шляху прочани міняються періодично місцями: спочатку сидять одні, потім інші. Старшим особам і з малими дітьми – місце в першу чергу. Обличчя постійних пасажирів такі різні! Одні лагідні, просвітлені, інші – похмурі або байдужі. Є й такі, що радо підтримують спів і молитву прочан. Лукія чує, як одна жінка каже тихенько другій: "Ну й набилося люду! Нема чим дихати. І хочеться ж їм товктися по світу в таку спеку! Чи не сиділося б ото вдома або не лежалося б десь у холодочку на дачі…” Друга поважно їй відповідає: «Ти хіба не знаєш: ці люди їздять сюди на прощу кожного року в цей час. Вони моляться за Україну і за весь світ. Глянь: і їхні священики з ними, і сестрички-монахині, і хлопці-семінаристи. А наш священик… Та що там казати! Сама знаєш: він нізащо не поїхав би цим поїздом. У нього таке розкішне авто… Тож стій і терпи. Може, заслужимо ласку у Бога і прощення своїх гріхів, побувши деякий час поряд із цими молільниками». За спиною Лукії молодиця років тридцяти п’яти лагідно дорікає своєму чоловікові, якого злостить невигода подорожі: "Бачиш, Ігорю, скільки я тебе прошу щонеділі: ходімо до церкви! А ти… От за те, що не ходиш зі мною на Службу Божу, хоч у поїзді послухай, як треба молитися. І хай Господь Бог зарахує тобі це за покуту”. Деякі з пасажирів сидять непорушно з відсутнім або мало не кам’яним виразом обличчя, дехто непривітно зиркає з-під лоба, а хтось може й прошипіти на адресу прочан: "Фанатики!” "Дякую Тобі за це, Господи! – каже до себе в душі Лукія. – Все ж таки це не побиття камінням… Прошу Тебе, Милосердний Боже: хай ця проща стане нашою маленькою місією. Жертвую Тобі цю прощу разом із невигодами сьогоднішньої поїздки і все, що мене чекає впродовж дня, за ласку навернення для бідних грішників. Дай мені, будь ласка, сили витримати все достойно на Твою славу!»

Аж ось враз поїзд з усіх своїх залізних сил заскреготав гальмами і став як укопаний на якійсь непримітній станції з вивіскою "Бориничі”. З вагонів посипалися люди – та так густо, що їх, напевне, стільки й не мешкає в усіх навколишніх селах. Кожен ніс у своєму серці не одне намірення, чітко сформульоване перед Богом: за кого чи за що жертвує цю прощу, Святу Літургію і Святе Причастя. Розтягнувшись довжелезним ланцюгом, прочани попростували селом, а далі в’юнкою стежкою на лісисту гору. Щоб дійти до мети, їм потрібно було подолати пішки кілометрів ще, мабуть, із вісім. Жінки старші і молодші, чоловіки, молодь, діти… Всі вони на ходу почали шикуватися у чергу – для сповіді в обраного кожним "свого” священика.

Бориничі! Як любила Лукія цю щорічну прощу вірних Святої Унійної Традиції перед Успінням Пречистої Діви Марії! А було тих прощ у них за літо не одна і не дві до різних чудотворних місць. Це ж місце особливе: його полюбив і обрав давно, ще в часи більшовицького поневолення, ще до своєї служби в армії, їхній духовний провідник отець Василь, який був на той час звичайним сільським хлопцем і таємно відвідував підпільні богослужіння Греко-Католицької Церкви, жорстоко переслідуваної комуністичним режимом. Василько пообіцяв собі тоді, що як стане колись священиком, то обов’язково щороку буде приводити сюди своїх парафіян на поклін до Божої Матері.

…1904 року Божого в ознаменування 50-ої річниці проголошення догми про Непорочне Зачаття Пречистої Діви Марії тут була встановлена фігура Богородиці. А передувала цьому така історія. Дванадцятирічна глухоніма дівчинка-сирота пасла під бориницьким лісом овець. Сумно їй було на цьому світі. Ніхто не любив її, усі тільки кривдили. Тому часто вона обнімала за шию якесь забрьохане ягнятко, тулилася до його м’якенького боку і так грілася. Ріднішої родини у неї не було. Того дня присіла вона, бідна, на траву, і сльози жалю підступили їй до горла. Так хотілося прихилитися головою до матусиного рамена!

Раптом молодий дуб перед її очима стрепенувся від низу стовбура до самого вершечка, затріпотів кожним своїм листочком, засріблився-зазолотився дивовижним переблиском незнайомого проміння – і на його тлі, в обрамленні густої крони заясніла постать Жінки невимовної краси, яка ніби плавала в повітрі. Була в білосніжних шатах, з голубою накидкою, боса… А всміхалася так – о, люди не вміють так посміхатися! Вона голубила своїм поглядом бідну сироту, мовби кликала її, бажаючи пригорнути до Себе. Ось Вона вже простягає до здивованої дівчинки руки… Німа пастушка з подиву і переляку вся стрепенулася, пронизана великою ніжністю і довірою до цієї незнайомої Пані. Відчула всім єством, що перероджується у собі і духом, і тілом… "Дитино моя, іди і розкажи всім, що Я для тебе зробила. Хай всі приходять до Мене, як до своєї мами. Я всіх потішу у біді”, – зненацька почула дівчинка солодкий голос. А ще – вона почула одразу все: щебет птахів, шелест листя і бекання своїх овечок... І тут же в нестямі побігла в село, щоб швидше розповісти про свою пригоду. Бігла, полишивши овець, які розбрелися хто куди, і гукала на все село: "Ходіть туди! Ходіть туди! Вона вас кличе!” Люди були вражені: німа заговорила! Чи це не справжнє диво! Позбігалися на місце, вказане дівчинкою, але там уже нікого не було. Тільки билося з-під дуба новонароджене дзвінке джерело з цілющою водою… Багато людей від того часу знайшло там зцілення…

Сьогодні на місці того дуба лишився тільки старий розтрісканий пень. Давня фігура Пречистої Діви Марії, що стоїть поруч, тепер гарно впорядкована і заквітчана стрічками радісних кольорів та квітами. Перетривавши погроми за погромами, руйнування за руйнуваннями, вона проте ніколи не зазнавала забуття. Не забували про неї ані вороги Христа, ані переслідувані ними вірні сини і дочки катакомбної Церкви. Сюди, як і в інші зазвичай важкодоступні по лісах і горах місця чудесних об’явлень Божої Матері, яких чимало в Галичині, на всі Богородичні празники десятиліттями приходили люди зі своїми дітьми і внуками, підпільні греко-католицькі священики відправляли тут Святі Літургії і Хресні дороги. Мусили ховатися у найвіддаленіших хащах, щоб приносити Святу Безкровну Жертву Своєму Господові і Спасителеві світу, щоб витривати у вірі батьків і зберегти її. А віра їхня зберегла їх…

Західна Україна несла тяжкий хрест совєтської окупації і репресій. Разом зі своїм народом терпеливо і жертвенно несла його також Українська Греко-Католицька Церква, свідчення тому – численні могили Її духовенства і вірних по Сибірах і Магаданах. Хоча насправді всіх жертв не полічити…

Мабуть, десь на початку 80-их років минулого століття після підпільної Служби Божої в одному з приватних помешкань у Львові при щільно завішених вікнах до Василька підійшла пані Ганя з вулиці Кузнецова (це все, що про неї було відомо –більшого і не слід було знати одне про одного в ті часи) і запитала, чи не хотів би він поїхати разом з групою вірних людей до Боринич. Була вона завзятою організаторкою багатьох підпільних прощ, справжньою подвижницею молитви і почитателькою Пречистої Діви Марії. Василько радо погодився. Два підпільні отці, які стояли поруч і були свідками цієї розмови, якось дивно переглянулися при цьому і всміхнулися. "Хочеш, Васильку, їхати з пані Ганею? – запитав один із них. – Ну-ну…”. Василько аж згодом зрозумів причину їхнього переглядання і дивної поведінки.

Хоч лютий всім серцем уже виглядав березня, що неухильно наближався, проте навколишня природа продовжувала ціпеніти від навдивовижу гострющого морозу. А вони тоді в Бориничах перед фігурою Пречистої Діви Марії проклячали на снігу добрих чотири години в безперервній молитві. Було їх осіб зо двадцять. Пані Ганя провадила вервичку за вервичкою. У молитві перепрошували Пресвяту Богородицю за гріхи особисті і свого народу, за провини і необачність його провідників, благали кращої долі для нього, свободи для Церкви, поминали полеглих героїв і невинні жертви, а найбільше – прирікали жертвувати свої покути, пости і умертвлення за незалежність України. Отець Василь сьогодні знає: вони були не самі у тій молитовній боротьбі за волю рідного краю. Тисячі невідомих простих людей різного віку десятиліттями день у день молилися у підпільній нескореній Церкві за те, щоб здійснилася віковічна мрія українського народу. Переконаний: без тієї їхньої жертви і без всіх інших відомих і безіменних жертв і втрат сьогоднішній день не настав би… Так, ми нині обезкровлені, знесилені, далі зневажені і погорджені, але все одно – нескорені. Тому не переставаймо звертатися до своєї незрадливої Матері:

Чи є де стяг, щоб так його топтали,
Чи є де люд, щоб стільки кривд зазнав?
Ми споконвік терпіли та ридали.
О, дай, щоб плач наш марно не пропав!

В нас вже давно шляхи залиті кров’ю,
В нас вже нема веселого вікна.
Хто ж нас двигне, хто звеселить любов’ю?
Лиш Ти одна, Маріє, Ти одна!

Дзвін з Фатіми