Напевне, Ви пам’ятаєте мою розповідь про журналіста, письменника, політичного діяча Осипа Назарука, життя якого у жовтні 1939 (коли втікав зі Львова до Варшави) висіло на волосинці, і врятувала його щира молитва до Богоматері.
Бо коли Назарук помолився, то відчув, що Богородиця немовби огорнула його омофором – і для енкаведистів він став недоступний…
Подібних випадків порятування таким чудесним способом – через глибоку молитву – тисячі. Я навів один із них, але, гадаю, дуже переконливий і повчальний.
Так само зафіксовано безліч фактів порятунку та зцілення внаслідок незримої дії чудотворних Богородичних ікон – а їх в Україні, як дослідив історик і письменник Григор Лужницький, майже двісті. Ласка Богоматері сходила на хворих, немічних, зневірених теж через ревну молитву.
Надзвичайно вражає, коли ікони чи інші священні зображення оживають і діють зримо, явно. Свята Тереса від Дитятка Іcycа, – а вона жила у другій половині XIX століття, – в автобіографічній “Повісті про одну душу” пише, як вона тяжко захворіла і, не маючи жодної помочі на землі, з болю звернулася до Божої Матері, аби Вона змилосердилась та продовжила її дні…
“І раптом ікона ожила! Пресвята Діва Марія стала прегарною, такою прегарною, що я ніколи не знайду слів, щоб змалювати цю Божу красу. Її обличчя випромінювало невимовну лагідність і ніжність.
А захоплююча посмішка, здавалося, проникає все моє єство! Всі мої страждання зникли, дві великі сльози з’явились у мене на очах і тихо покотились вниз…
Це були сльози небесної, нічим не зворушеної радості! Пресвята Діва наблизилась до мене! Вона мені посміхнулась!… О, яка я щаслива! – думала я, – але про це я не розповім нікому, інакше моє щастя зникне.
Потім я без будь-яких зусиль опустила очі і впізнала свою дорогу Марію! Вона з любов’ю дивилася на мене, виглядала дуже схвильованою і, очевидно, здогадувалась про велику милість, якої я щойно удостоїлась”.
На оживлення святих зображень вказують й інші подвижники Церкви. І це легко пояснити: то – містики, люди, готові сприйняти диво.
Одначе траплялись випадки, коли оживлення бачили атеїсти, комуністи, як от відомий письменник, автор популярної у свій час книги “Повість про справжню людину” Боріс Полєвой.
У другій половині січня1945 року від німців було звільнено польське місто Ченстохів, в якому на Ясній Горі височить монастир, а в монастирській церкві майже п’ятсот п’ятдесят літ зберігається чудотворна ікона Матері Божої, як її називають поляки, Матка Боска Ченстоховска.
Щоправда, до 1382 року Матка Боска Ченстоховска перебувала в Україні, в місті Белзі, що продовж трьохсот літ – з XII по XV століття – був столицею окремого удільного князівства.
Чудотворна ікона зберігалася в Белзі декілька століть, перебула монгольську навалу – тільки слід від удару татарської шаблі залишився в Богоматері на щоці… 1382 року ікону вивіз до Ченстохова князь Владислав Опольський – і відтоді вона стала символом національної гордості поляків.
Ще раніше, 1269 року, в полон до суздальського князя, руїнника Києва Андрія Боголюбського попала чудотворна ікона Вишгородської Богоматері. Зараз вона є гордістю росіян, відома як Владимирська Богоматір.
Безліч таких святинь ми втратили, але якщо вже не повернемо їх, то бодай повинні знати історію їхнього – українського – походження.
Зрештою, такі святині, в даному разі ікони, промовляють до всіх людей, незважаючи на їхню національність. Тим-то повернемося до Ченстохова,у другу половину січня 1945 року.
Розвідники довідались, що есесівці підклали під монастирську церкву на Ясній Горі вибухівку – авіабомби. І маршал Конєв, командуючий Першим Українським фронтом, відправив туди підполковника Ніколаєва, який мав організувати розмінування.
З Ніколаєвим полетів кореспондент “Правды” Боріс Полєвой. Обидвох офіцерів поселили в келії, де встановили навіть польовий телефон. Опікувався гостями вісімдесятирічний чернець Сікст, який до вступу в монастир викладав у Варшавській жіночій гімназії російську мову та літературу, грав на роялі, був людиною непересічною.
Одного разу він запитав Полєвого: “Ви атеїст, так? Всі ви атеїсти… В Бога не вірите? Зовсім не вірите? Ну, це вже даремно, ви дуже збіднили свій світ. Але то ваша справа. Нe смію заперечувати… Одначе Матка Боска… О, це зовсім інше. Вам вона не показалася, ні?” Полєвой ухильно відповів, що не розуміється на образах. Сікст тоді заявив, що Богородиця їм не до вподоби. “Не сподобалась і не могла сподобатись, – твердив Сікст, – ось чому вона не захотіла вам явитися”.
Сікст був прозорливим монахом. У порівнянні з іншими образами Мадонни, які є втіленням юної чистої краси, Ченстохівська, писав Полєвой у своєму воєнному щоденнику, “є найбільш буденна: втомлена літня жінка з темним змореним обличчям пригортає до себе , здається, не сина, а внука. До того ж шрам на щоці.
Ікона старовинна… Просто не розумію, в чому сила, яка продовж багатьох віків притягує до неї сонми прочан мало не з усього світу. Зізнаюсь, ми з Ніколаєвим, колишні комсомольці і, певна річ, безбожники, яким несподівано судилося брати участь у рятуванні цієї релігійної святині, відходили від ікони розчаровані…”
І от на прохання Ніколаєва Сікст ще раз повів гостей до Матері Божої.“Дивіться на неї, дивіться і намагайтесь ні про що недумати. Забудьте, де ви, хто ви і чому ви тут.
Просто стійте і дивіться”, – сказав Сікст і відійшов убік. Гості намагались прислухатись до порад старого ченця. Але всілякі думки несамохіть крутилися в голові, та й втома давалася взнаки. “Я вже почав дрімати, – писав Полєвой, – але що це?
Розплющив очі. Ікона, принаймні лик і рука Богородиці, ніби заволоклися млою, розтанули, натомість із імли почало вимальовуватись інше обличчя: округле, зовсім юне. Воно проступало не відразу, а ніби окремими частинами – спочатку губи, брови, потім ніс, очі, прядка волосся, що виглядала з-під рами.
І ось уже цілком новий образ дивився на нас із іскристої діамантової ризи. Оправа, риза, дитина – все це зоставалось, як і раніше, але сама Богородиця невпізнанно змінилася.
Вона не була схожою на жодну з відомих Богородиць чи Мадонн, не скидалася на жодну з картин італійського Відродження, а якщо щось і споріднювало її з тими образами, то це риси людської чистоти.
Це була смуглява дівчина яскраво вираженого східного типу, дівчина літ п’ятнадцяти, шістнадцяти.
Здоров’я, фізичне і духовне, мовби проступало крізь смуглявість шкіри. Подовгасті очі, великі, мигдалеподібні, дещо зачудовано дивилися на нас, а припухлі, нещільно стулені губи викликали аж ніяк не релігійні емоції. Мені, – продовжує Полєвой, – спало на гадку, що дівчина ця скидалась на Суламіф, і не з Біблії, а в інтерпретації відомого оповідання Купріна”.
Поява Богородиці вразила Полєвого та його супутника. Вони розгубилися, не могли повірити, що таке сталося з ними, атеїстами і комуністами.
Коли Сікст покинув їх, вони повернулися до храму, ретельно оглянули чудотворну ікону з усіх боків.
Але ніякого секрету, ніякого фокусу, ніякого проекційного апарату, як гадали, не знайшли. І не могли знайти, бо поява Богородиці – одна з тих чудесних появ, які вкотре вже підтверджують існування надприродного світу.
І того, що навіть невіруючі та грішники мають ще час навернутися до віри і спасти свою душу…
Принаймні зустріч з Богородицею вплинула на тодішнього кореспондента центрального партійного органу газети “Правда”, і він наважився занотувати цю подію у своїх записках “Эти четыре года”, які вийшли 1978 року в Москві вже другим виданням. А я вирішив переповісти її.
Петро ШКРАБ’ЮК
З книги “Сто кроків до Храму: невідоме про відоме” / http://www.misionar.info
