«… Маріє, тут на Колимі тільки що починається літо. Щодня сонце, хоч низенько й майже не заходить, пригріває щораз більше.
Душа радіє, що настали теплі дні, хоч комарі і всяка комашня ожила, але навкруги зазеленіли долини і навіть гори.
На жаль, літо тут так швидко проминає, як один день. Зате зима дуже холодна і довго-довго тягнеться. Я сам не знаю, як це все витримую.
Людина дуже слабе сотворіння і зіпсута гріхом. Невинні люди втрачають тут всяку гідність, бо над ними знущаються такі ж люди, яким все дозволено; маючи владу, вони глумляться над засудженими, скільки можуть.
Здається, що сам Господь Бог, покинув цей край. У нас на Україні на кожному кроці щось нагадує нам про Бога: церкви, хрести, фігурки, каплички, а тут нічого немає, крім Леніна на території табору. Тільки синє небо нагадує, що є Бог і все бачить…
Мабуть, цього листа отримаєш вже вкінці літа. Час дуже швидко біжить, а я аж на другому кінці світу.
Хочу, щоб ти нашу ниву під лісом засіяла пшеницею. Для дітей буде хліб чи якась паляниця. Дітей виховуй по-Божому. Звертай увагу, щоб вони в дома молилися і у школі добре навчались.
Щоб не засмучувати, їм про мене якнайменше розповідай… Наступного листа напишу через три місяці…
До зустрічі! – Твій Микола».
Марія, прочитавши листа від чоловіка, витерла з обличчя сльозу, задумавшись, положила його на стіл, але за хвилину знову стала перечитувати, розважаючи кожне слово.
На її плечі лягали тягарем невелика господарка, троє дітей і старенька мати. Лист з далекої Колими… За що? За що так далеко його запроторили? Добувати золото? Для кого? Для найбільшої у світі держави?
Незрозуміло, чому така велика держава завжди є бідною? Чому стільки жебраків у цій державі ходили і просили шматочка хліба, босі і голі? А зараз – податок заплати, молоко здай, м’ясо здай, яйця здай, шкуру зі свині також обов’язково здай. За деревце, за вулик – за все плати, бо все пораховано. Ось розум «вождя» і тих, які йому служать.
Марія ще раз прочитала листа і стала роздумувати: може, написати до Москви про помилування Миколи? Та що це дасть? Правду кажуть вони, «що Москва сльозам не вірить». Але і написати не пошкодить.
Майже три тижні Марія займалася листом, у якому просила помилування для свого чоловіка. Їздила на консультації до районних і навіть обласних юристів.
Хоч вони нічого не обіцяли, бо він був засуджений за український буржуазний націоналізм і підривну діяльність проти держави, будучи всього-на-всього сільським вчителем. Про це Марії нагадали в прокуратурі:
– Ми ж йому пропонували співпрацювати з органами влади, і ми б йому все простили. А тепер нехай сам на себе нарікає. У нього був шанс увійти в довір’я партії – не захотів.
В короткому часі після того, як Марія подала прохання про помилування Миколи, до хати увійшли облавники. Провірили, як кажуть, все до ниточки.
Забрали фотографії, всі листи, а також багато книжок довоєнного видання, які тепер забороняла влада. А невдовзі Марію викликали в прокуратуру і все їй пояснили:
– Ваше прохання було розглянуте найвищими інстанціями судових органів, і нам написали листа, щоб ми на місці виконали розслідування у справі арешту Вашого чоловіка.
З Вашого відома ми провірили Ваше помешкання. Згідно з нашими висновками, помилування не може бути в жодному разі. Забравши у Вас і ретельно дослідивши листи Миколи, ми виявили, що він був тісно пов’язаний з ворогами народу буржуазними націоналістами, які відбувають різні строки покарання, крім цього, його батько, уніатський священик, за антинародну діяльність також знаходиться на засланні.
Як кажуть, яблуко від яблуні далеко не відкотиться. Особисто Вас залишаємо без покарання, тільки через дітей. Ми маємо достовірні дані про те, як Ваш Микола переправляв ліки повстанцям у Карпати, знаємо, через кого і в якій кількості.
Думаю, що це все було відомо Вам, а може, і Ви цьому сприяли, але це вже нехай залишиться на Вашій совісті. Тож виховуйте дітей так, як цього вчить наш батько Сталін, по-ленінському, щоб виправдати себе і щоб вони могли себе реалізувати у радянському суспільстві.
Марія з районної прокуратури вийшла сама не своя. Ноги підкошувалися, руки опустилися, втрачала всю надію, що хтось їй може допомогти. Ідучи повз церкву, зупинилася, перехрестилася, прошептавши тихим голосом:
– Тільки на Тебе, Ісусе, вся надія! Що у людей неможливо, у Бога можливо.
Більше як одинадцять тисяч кілометрів розділяли подружжя Миколи і Марії Горішніх. Але Марія завжди жила духом свого чоловіка.
І навіть їй здавалося деколи, що він поруч з нею. На полі чи у хаті в неї було одне бажання: щоб її праця подобалася Миколі. Під час молитви завжди просила вона за щасливі дні і повернення додому свого чоловіка.
Наставала осінь. Марія хотіла якнайскоріше засіяти ниву, про яку писав її Микола. Для цього потрібно було зорати і обробити поле. Попросила сусідів, і вони допомогли зорати, поскородити й засіяти ниву.
На щастя, прийшов дощик, вкрилося поле зеленим килимом. Марія раділа і навіть діточок виводила, щоб показати, яке у них гарне поле, дякувала за те Богові і добрим сусідам.
– Чого радієш, Маріє, своїм полем? Ходять чутки, що будуть засновувати колгоспи і всі наші поля стануть колгоспними.
Тільки не знаємо, коли це буде: цього року чи на другий рік. Не дай Боже щоб ми зазнали голоду, як це було там на Україні. Та на все Божа воля, – відповідав далекий родич, коли Марія хвалилася полем, на якому так гарно зростали зелені паростки пшениці.
Настав п’ятдесятий рік. Всюди по селах у Західній Україні об’явили повну колективізацію і заохочували всіх вступати до колгоспів. Тож на зборах говорили:
– Цього року ми закінчуємо повну колективізацію по всій нашій країні. Тільки колективні господарства і спільне майно приведуть нас до світлого майбутнього комунізму, тому чим скоріше, тим краще, – говорилося у директивах партії.
Ще не закінчилися Різдвяні свята, як почалася компанія колективізації. В хату заходили озброєні солдати з партійними працівниками, а з ними сільські і районні начальники. Якщо в хаті не хотіли підписувати приготованої заяви, то господаря чи господиню забирали до сільської школи, де й заставляли підписати папірець про вступ до колгоспу.
Ще вранці Андрійко повернувся зі школи, пояснюючи:
– Нам вчителька сказала, що сьогодні навчання не буде і щоб ми йшли до дому.
Марія зрозуміла: прийшла черга записуватись до колгоспу.
Довго не прийшлось чекати, аж прийшли солдати, і Марія пішла з ними до школи, де вже були сусіди.
Найбільше дісталось тим, яких викликали першими. Вони впирались, не хотіли ставити своїх підписів на заздалегідь підготовлених заявах.
На коридорі було чути зойки, крики, лайки, і кожний, хто виходив, понуривши голову, обурювався:
– Вони б’ють, нелюди. Що хочуть, те і роблять.
За день таким способом усі селяни стали колгоспниками.
Коли учні прийшли на другий день до школи, то найперше їх заставили вчителі прибрати навчальні приміщення. Змивали кров з підлоги і парт, прибирали сміття.
Діти були стривожені, відчували, як знущалися над їхніми батьками, а що таке колгоспи, вони ще не розуміли. Але ці події залишилися у пам’яті на все життя, хоч у підручниках вони читали про щасливе своє дитинство.
На початку весни відбувалися збори майже щотижня. Людям об’являли, що весь інвентар, коні і навіть будівлі є колгоспною власністю, говорили:
– Колгоспник може утримувати: одну корову, свиню, десять курочок, козу… Стодоли, стайні треба розібрати і звезти якнайскоріше на колгоспний двір, а лісові дерева зрізати як матеріал для побудови колгоспних ферм.
Кожного дня щось забирали у людей, навіть дерева, які росли по дворах: дуби, клени, липи зрізали і звозили до колгоспу. У Марії не було великої господарки, тому що Микола працював вчителем.
Від батьків вона одержала невелику спадщину поля і город біля хати. Цього їм вистачало на прожиття. Але все ж таки і до неї навідались, розібрали невелику стодолу і зрізали два дубки й липу. Весною колгоспникам наділяли городи, найбільше до п’ятнадцяти сотиків. На одних зборах повідомляли:
– Усі поля є колективною власністю. Вся озимина, яку ви засіяли зерном, також є колгоспною. Вам будуть виплачувати зерном відповідно до вироблених трудоднів, тож не потрібно буде турбуватися, як зібрати урожай, обмолотити…
Про це все подбає колгосп. В скорому часі ви всі відчуєте, яким великим щастям є працювати в колгоспі.
Почалися перші колгоспні жнива. Для селянина жнива є особливою порою у році. Збирати урожай зі свого поля – радість для кожного господаря. І зрозуміти цю радість не кожному дається.
Спека, гаряче сонце, піт заливає очі, а женці зі серпами, косарі з косами йдуть на поле. Косять, жнуть, в’яжуть снопи, складають полукіпки, щоб якнайкраще зберегти Богом дане зерно, хліб наш насущний. Після цілоденної важкої праці під вечір косарі, співаючи пісень, йшли додому.
Марія зі серпом вийшла з самого ранку. Глянула на поле, яке було спадщиною її роду, і стало якось сумно, бо ще покійна старенька прабабуся говорила, що це поле завжди було наше, а тепер стало колгоспним. Ще цей рік, а на другий поорють межі, тільки буде в пам’яті, що тут десь була і наша нива.
Перехрестившись, помолилась коротко до Спасителя і до Матері Божої, нагнулася і стала жати пшеницю. Дякувала Богові, що буря не виложила і град не побив пшениці.
Наповнені колоски звисали донизу, а вона внизу брала у жменю стебельця, відрізала їх серпом і пучками вкладала у снопи. Така вже праця женця з давніх-давен.
Швидко зникає роса, а коли вже сонечко піднялося, прибігли діти: старший Андрійко, молодша Леся і найменший Василько. Для матері радість неабияка. Сідають на снопи і снідають у полі діти і мати.
А у матері на думці – Микола. Де він там? Хоч би подивися на своїх діточок, які вони милі, які дотепні, і мене б похвалив, що їх привела на світ. Ми тут хліб збираємо, а він золото добуває для найбільшої країни у світі.
Якийсь смуток охопив її, а ще, як згадала, що ця пшениця не для дітей, а для великої держави, то щось стиснуло її за горло, що слова не може до дітей сказати. Складає горшки на хустину і зав’язує у вузлик, аж тут доріжкою на коні бригадир під’їжджає:
– Слава праці! – привітався по-партійному.
Марія глянула на нього з-під лоба і відповіла по-своєму:
– Слава Богу навіки!
– Маріє, зіжнеш це поле і перейдеш ось там, на ниву, яка залишилась без господарів.
– Я тільки почала і не знаю…
– Хто знає? Тобі потрібні трудодні, за які ми будемо оплачувати зерном. А в тебе діти, а дітям треба хлібця. Хто про них подбає, як не ти? Тільки з поля додому не можна навіть зернини взяти.
Зрозуміла, це вам не якась господарка, чи що? Діти також нехай допомагають. Вони ж – майбутні, колгоспники.
Марія мовчала, ні слова не сказала, навіть не дивилася в його сторону, як від’їхав від неї. Замість розради, на серці залишилася досада. «Це він також причинився до арешту Миколи, думає, що цього ніхто не знає. Люди все знають», – щось снувалося в голові Марії.
Та діти тут же розвеселили маму. Леся, взявши серп, пробувала жати, а Андрійко показував, як його треба тримати в руці. Та серп був важкий і маленька рука не могла його довго вдержати.
Тоді мати взяла ручку дитини і серпом разом зжинали стеблини пшениці. Леся усміхалася: раділа, що також вміє жати.
Сонце припікало щораз гарячіше, мати зробила зі снопів холодок, де б діти могли відпочивати, Андрійко допомагав матері.
Більше як тиждень мати жала пшеницю, поки не вижала всієї ниви. Поскладала снопи в полукіпки, виконавши роботу. Кожного дня приїжджав бригадир і ставив у записній книзі трудодень. За свою ниву у неї було записано аж дванадцять трудоднів. А через день пішла працювати на друге поле згідно з розпорядженням бригадира.
Пішла чутка, що пшеницю обмолотять і заберуть, а люди залишаться з трудоднями без зерна.
Марія думала над цим, а тут дітей вже треба чимось кормити. Люди стали ночами обривати колосся, молотили снопи, щоб якимось способом хоч трохи придбати зерна.
Марія вирішила також запастись колосками, а то день-два, і заберуть снопи на тік, а там – охорона. У сусідів позичила тачку, вдома приспала дітей і пішла з тачкою вечерком у поле.
На небі зійшов місяць і котився по хмарах, як у Шевченка: «то виринав, то потопав». Марія стала посеред поля біля полукіпка, ножем відрізувала колоски зі снопів і клала їх у торбину, а потім декілька снопів положила на тачку. Взявши за ручки, штовхала цю тачку перед собою аж до свого дому.
Відпочивши хвилинку, подякувала, хрестячись, Богові, знову пішла з тачкою у поле і переживала лише за одне: щоб бригадир її не спіймав на гарячому. Тричі ходила в поле. Третім разом було дуже важко: ноги підкошувались, руки слабіли, піт заливав чоло, а на думці завжди був Микола. Чому так?
Така велика відстань їх розмежовує, а на думці тільки він є з нею поруч. І чим важче, тим більше серце переживає за нього. «Тут поле, а там під землею шахти», – снувалися думки у її зболілій голові.
Ледве допленталась з тачкою додому, положила снопи у сінях, а сама – до ліжка. Перехрестившись, «Отче наш», «Богородице Діво» – відсунула дитину і, стомлена працею, накрила її ковдрою.
– Мамо! – скрикнула Леся.
– Спи, спи, доню! – лягла біля дитини,заснувши твердим сном.
Пробудившись вранці, Марія видоїла корову і, вигнавши її на пасовисько, повернулася до хати. Від нічної перевтоми закривалися повіки, вирішила хоч хвилиночку перепочити. Пробудилася від крику, бо перед вікном бригадир на коні на весь голос горланив:
– Маріє, ти вже повинна бути на полі, а ти ще в дома. Зараз же, щоб ти була там… Як-не-як, жнива…
Марія зірвалася, вибігла на двір і мовчки слухала лайку бригадира, поки не поїхав з подвір’я.
На скору руку зготовила сніданок для дітей, нагодувала їх, взяла серп і пішла в поле. Не подумала, що бригадир помітив біля хати колоски і на стежці солому.
Коли Марія прийшла на обід, на дворі вже чекав на неї дільничний міліціонер. Він тут же заявив:
– Я зробив обшук Вашої господарки. Як виявляється, Ви обкрадаєте колгоспне майно. Хто Вам дозволяв з колгоспного поля додому нести снопи, колоски?
Марія дивилася на нього з якоюсь недовірою і не розуміла, що він говорить. Вона, як завжди, мовчала.
– Можливо, Ви не усвідомлюєте, що Вам грозить від трьох до п’яти років тюрми, – продовжував допит міліціонер, витягнувши з планшета акти, і почав щось записувати.
– Поясніть, що Вас заставило йти на злочин? Ви порушили радянський закон, зізнайтесь!
Андрійко стояв біля матері і дивився на злобного міліціонера. Тут же почав плакати, маленька Леся й собі заплакала. Тільки найменше дивилося невинними оченятами на свою матір.
– У Вас, мабуть, дітей немає. На собі я несла ті колосочки зі свого поля, яке я сіяла своїми руками, обробляла для цих діточок, бо голодні вони, а їх треба кормити. Невже ж ви не розумієте?
– Це будете пояснювати на суді, а тут мені розпишіться. Я від Вас більше нічого не вимагаю.
Марія поставила карлючкою підпис, відвернулась від міліціонера і плакала, плакала…
Поруч стояв, притулившись, Андрійко, а Леся обняла матір за шию, лицем пригорнулася їй до грудей, також плакала. Міліціонер вийшов з хати. Не минуло й години, як приїхали колгоспні «яструбки» возом і забрали шістнадцять снопів і колоски на колгоспний тік.
Через два тижні, у неділю, в сільській школі відбувався суд над Марією за розкрадання колгоспного майна. Марію звинувачували всі начальники: голова колгоспу, бухгалтер, ланкова, а найбільше бригадир, що хотів себе показати чесним членом у правлінні колгоспу.
– Як можна дійти до того, щоб красти наше з вами спільне добро… – говорив перед усіма бригадир.
Марія мовчала, лиш адвокат-жінка трохи заступалася і говорила, що вона заради дітей пішла на цей злочин. Люди були настільки застрахані, що ніхто не відважився заступитися за Марію, бо всі щось носили з полів, які тепер відійшли до колгоспу.
Прокурор вимагав три роки тюремного покарання, а дітей перевести на державне утримання і так позбавити Марію права материнства.
Жінки важко зітхнули, втираючи сльози, як почули такий строгий засуд. Була коротка нарада суддівської колегії, виступив суддя:
– Враховуючи всі ці обставини і що злочин вона зробила вперше, суд вирішив присудити Марії Горішній три роки умовно, відробляти трудодні у своєму колгоспі.
Всі зітхнули з полегшенням і стали розходитися по домівках.
Прийшла осінь. Люди, вже колгоспники, отримували відповідно до своїх трудоднів як заробіток пшеницю на складі зерна біля контори: хто мішечок, хто півтора, а хто половину мішка.
Марія також прийшла зі своїми дітьми. Її нарахували аж дев’яносто кілограмів зерна, але їй тут же відмовили згідно з судовим рішенням.
Мусила звернутися до голови колгоспу, щоб дозволив їй виписати це зерно в борг на наступний рік, на що він погодився. Зерно вона розділила на два мішечки і підводою повезла їх додому.
Цього зерна для неї вистачило з ощадністю на два місяці.
А далі? Як і всі, Марія вставала вранці і зимою засніженими стежками добиралася до районного містечка, щоб перед хлібним магазином зайняти завчасно довжелезну чергу і купити хоч дві буханки насущного хліба, бо більше не дозволяли.
Такі подорожі відбувалися по декілька разів на тиждень. Андрійкові пішов десятий рік. Тож і його примушувала вставати вранці і йти до міста займати чергу. Тоді було аж чотири буханки хліба.
Яка велика радість? А гроші? Продавала все, що могла, бо на першому місці все таки був хліб.
о. Мелетій БАТІГ, ЧСВВ http://www.misionar.info
