СВЯТЕ ПИСЬМО
1. Володарі християнських народів присягають вірність своєму народові, тримаючи руку на Євангелії. Так є у Франції, Англії, інших державах. Так є і в нас, в Україні. В Англії, наприклад, новому королю подають Євангеліє зі словами: “Тут є річ найвартісніша, яку світ має. Тут є мудрість, тут є королівський закон, тут – живе слово Боже”.
2. Євангеліє – велика святість. Ми його обкаджуємо, виносимо при Вході під час Літургії з запаленими свічками, з пошаною цілуємо, його слухаємо стоячи. Наші козаки, слухали Євангеліє з витягненими шаблями, що означало бути готовим кожної хвилини його боронити.
3. Російський письменник Мережковський ніколи не розлучався з Євангелієм: “Читаю його щоденно і читатиму, поки бачать очі і при кожному світлі: від сонця, від серця, в найясніші дні і в найтемніші ночі, щасливий і нещасливий, здоровий і хворий. Букви вже стираються, картки розсипаються, треба би його наново оправити, але шкода, а кажучи правду, маю страх хоч би на кілька днів з ним розлучитись”.
РУТИНА
4. Один мистець намалював таку картину: малий хлопець пише на своїй табличці шість нулів: 000 000. А коло нього стоїть ангел і золотим рильцем перед нулями ставить одиницю: 1 000 000. І з тих нулів постає один мільйон. А під тим написано: “Добрий намір!”
ФОРМУВАННЯ ВОЛІ
5. Один натураліст досліджував життя мурашок. Одного разу він зауважив, як мурашка, маючи щось в ротику, хотіла вилізти на дерево, але це їй не вдалось. Вона пробувала двадцять разів і двадцять разів падала. Врешті, за 21-м разом, вона таки вилізла на дерево.
6. Одного разу репортер відвідав Томаса Едісона, одного з найбільших американських винахідників, що зробив майже тисячу винаходів. Тоді Едісон працював над винаходом батареї. Зацікавлений репортер питає його, як довго він над своїм винаходом працює. “О, я вже зробив тисячу різних дослідів, і все ще не осягнув бажаної мети”. А тоді репортер з усмішкою на устах питає його, чи це його не знеохочує. “Ні, – каже Едісон, – бо я знайшов тисячу способів, як не можна зробити батареї”.
7. Сімнадцятилітній хлопець просить директора, щоб прийняв його до праці. Директор подивився на нього, вийняв цигарки і сказав:
Прошу запалити.
Дякую, я не палю.
Добре, ти прийнятий. Ти вже 53 сьогодні, що проситься до роботи, але перший, що не палиш. Ти подобаєшся мені, бо маєш характер.
8. До одного власника приходить молодий чоловік і проситься прийняти його на роботу. Власник відмовив. Виходячи від директора, хлопець зауважив на підлозі голку. Схилився і підняв її. Директор затримав його: “Ти прийнятий, бо маєш характер. Вірю що будеш сумлінний і обов’язковий у роботі”.
ОБРЯД
9. Папа Іван Павло ІІ, відвідуючи Америку, 4 жовтня 1979 року зайшов і до українського катедрального храму Непорочного Зачаття Божої Матері у Філадельфії. І там, при великому натовпі народу, він у своїй проповіді висловив найкращу похвалу для нашої Церкви й обряду. “Ви є частиною Божої родини, – каже Папа, – ви члени українського обряду, частина будівлі, яка побудована на підвалинах апостолів і пророків, наріжним каменем якої є сам Ісус Христос… Я бажаю також згадати ті речі, що їх ви зберегли, як вашу особливу духовну спадщину: слов’янську літургійну мову, церковну музику і численні форми побожності, які розвивалися впродовж століть і продовжують живити ваше життя. Ваше шанування цих скарбів українського обряду видно і в тому, що ви задержали ваше прив’язання до української Церкви і продовжуєте вірити, згідно з її унікальними традиціями”.
10. Польський кардинал Вишинський одного разу на празник св. Йосафата прийшов був на Службу Божу до василіянської церкви в Варшаві. Він уважно слідкував за відправою і був захоплений красою нашого обряду, глибоким змістом нашої Літургії, милим співом церковного хору. При кінці Служби Божої у своїй проповіді він так оцінив красу нашого обряду: “Ви не знаєте, щó ви посідаєте, який маєте скарб. А тим скарбом є ваш чудовий обряд, ваша Служба Божа, ваш прегарний спів”. Звертаючись до матерів, він сказав: “Матері, від вас залежить, чи цей обряд, цю красу свого обряду, свою чудову Літургію збережете, чи зумієте передати її своїм дітям, защепити її в серцях молодого покоління”.
11. Де духовно народився для нашої Церкви, обряду й народу наш митрополит Андрій Шептицький? У старенькій, дерев’яній греко-католицькій церкві в його родинних Прилбичах. Адже його батьки вже почувалися поляками й римо-католиками. А наша старенька, похилена церковця на малій дитині довершила чудо. Вона змінила його серце й душу. Ту дивну душевну переміну він сам описує: “Ще перед тим, як я навчився читати й писати, то серцем відчував красу нашої старої ікони. Я був, відай, дуже малим хлопчиком, коли в нашій старенькій, дерев’яній церкві в Прилбичах, стоячи перед іконостасом, відчував я ту якусь незбагненну емоцію, що її я нині назвав би артистичною… Гієратичні постаті в іконостасі, на мене звернений погляд Спасителя і Його Матері, та якась маєстатична темрява, в якій світили тільки свічки і їх відблиск на золотих тлах ікон, дим кадила, що підносився до неба разом зі звуками пісні, ¬– все це зробило на мене якесь таке глибоке враження, яке ледви коли в життю пам’ятаю”. А потім, як Станиславівський єпископ, він у пастирському листі писатиме до своїх вірних: “Бо я українець з діда-прадіда. А Церкву нашу і святий наш обряд полюбив я цілим серцем, присвятивши для Божої справи ціле своє життя”.
12. Візантійський історик Теофан записав таку розповідь про походження гимну Трисвятого. За патріарха Константинополя св. Прокла (434-446) навістив місто жахливий землетрус. Люди в страшному переполосі зібралися за його мурами на всенародне моління і просили милосердного Бога змилування. Під час того моління один хлопчина в захопленні, піднесений вгору, мав видіння. Він закликав голосно до св. Прокла і до зібраного народу: “Я бачу святих ангелів! Я чую їхній чудовий спів. Вони співають Богові гимн Трисвятого: “Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий безсмертний помилуй нас”. Вся зібрана громада вірних підхопила ці слова і мелодію та почала благально співати, долучуючи свою молитву до ангельської. Землетру припинився, не вчинивши сподіваної руїни міста. Св. Патріярх з того часу запровадив співання Трисвятого на св. Літургії.
ТЕРПІННЯ
13. Дня 14 лютого 1954 року Папа Пій ХІІ мав промову по радіо до хворих цілого світу. “Дозволь, – каже Папа, – щоб у темну таємницю терпіння впало проміння світла, що виходить з хреста Ісусового. Що Він злого зробив? Глянь, може над твоїм ліжком висить ікона Божої Матері! Що Вона злого зробила?.. Ісус і Марія терпіли і, певним є, що не за свої провини, а все-таки радо і з повним підкоренням волі Божій. Чи ти коли запитав себе, чому:
а) терпіння, що від людей – це наслідок гріха. Терпіння не вийшло від Бога, а від людини, яка переступила Божий закон. Терпіння зродилось з непослуху, з бунту людини. Воно – наслідок і кара за гріх первородний, а опісля за гріхи особисті кожної людини. Чи є на світі хтось без гріха? Св. євангелист Іван навчає: “Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає” (І Ів. 1,8);
б) терпіння від Бога, як досвід, проба. Господь Бог допускає терпіння для нашого добра. Нам важко це зрозуміти, але в цьому криється таємниця Божої любові. “Кого Бог любить, того досвідчає” – каже апостол Павло (Євр. 16, 6). Чи мати радо подає хворій дитині гіркі ліки? Чи лікар-хірург не зробить операції навіть власному синові задля його добра?
Терпіння служать для Божого прославлення. Хто більше прославив Бога через терпіння, як не Христос, Божа Мати, апостоли, мученики, святі? Про сліпонародженого учні запитували Ісуса: “Учителю, хто згрішив? Він, чи батьки його, що сліпий він народився?” “Ані він не згрішив, ані батьки його, – відказав Ісус, – але щоб ділам Божим явитися на ньому!” (Ів. 9, 2-3).
14. Каже побожна легенда, що під час великих переслідувань у Римі, апостол Петро рішився тікати від можливих мук. За містом з’явився йому Христос, і Петро Його питає: “Господи, куди ти йдеш?” А Ісус відповідає: “Іду до Риму, щоб ще раз вмерти на хресті”. Петро зрозумів Христові слова і повернувся до Риму, щоб там віддати своє життя за Христа.
15. Один мільйонер під впливом комуністичної пропаганди так захопився комуністичною системою, що вирішив на постійно переїхати до Москви, серця комунізму, щоб там зажити правдивим комуністичним раєм. Він продає всі свої маєтки, бере зі собою свої мільйони доларів і виїжджає до Москви. На наслідки його трагічного рішення не треба було довго чекати. По якомусь часі провід комуністичної партії пригадує йому, що їхня система не дозволяє на приватну власність, тому він мусить свої мільйони віддати на добро всіх громадян. Щойно тепер йому відкрилися очі, куди він потрапив. За спротив віддати свої мільйони його проголосили ворогом народу, і заслали на Сибір. Тут серед холоду й голоду він поволі починає думати про Бога. Тепер він потайки бере лекції християнського катехизму від католицького священика-в’язня. Опісля, однієї ночі, дістає св. Тайну Хрещення і на таємній Службі Божії приймає св. Причастя. Після свого навернення він каже до священика: “Чи не дивне воно, що давніше, коли я мав мільйони, я ніколи не думав про Бога. А тут, у цім смердячім концентраку, де голод і смерть завжди зі мною, Бог несподівано став для мене чимось дійсним. Тут повернулася мені віра в Бога та у вічне життя”. Цю подію подав у своїх спогадах італійський священик Леоні, колишній капелян італійської армій в Україні.
16. Німецький невіруючий філософ Артур Шопенгауер висміював релігію, кажучи, що релігія є лише для дітей і простих неписьменних людей, а філософ не потребує релігії. Коли ж він важко занедужав і терпів жахливі болі, голосно повторював:
– Боже мій, Боже!
– Що сталося? – промовив присутній лікар. – Та ж ти навчав, що філософ не потребує релігії і не потребує Бога!
Коли людина страшно терпить, тоді філософії без Бога замало, – відповів вмираючий.
17. У Римській імперії шістдесят мільйонів невільників не мали жодних прав. Більшість населення голодувала; половину заробітку римська влада забирала у виді податків; часто бували заворушення, повстання, і жорстокі розправи над повстанцями. Наприклад, у першому столітті перед приходом на землю Сина Божого, гноблені невільники під проводом Спартака збунтувалися проти Риму. Коли римське військо після завзятої боротьби остаточно придушило те повстання, шість тисяч невільників було розп’ято на хрестах. У першому столітті християнської ери, коли Ісус Христос був дванадцятилітнім юнаком, римляни придушили повстання жидів у Палестині, і кільканадцять миль від Назарету розіп’яли при дорогах дві тисячі жидів.
Доля християн була ще більше жалюгідною. Св. Павло писав свої останні послання у в’язниці, в часи володіння Нерона. Віруючих християн розпинали на хрестах, кидали на пожирання диким звірам, обливали їх смолою і живцем палили на арені, а дикий натовп поган насолоджувався цими видовищами.
18. Одного разу дорогою йшов втомлений мандрівник. З виразу його обличчя можна було пізнати, що мав якесь нещастя. Роздумуючи про людську несправедливість, через яку він мусів незаслужено терпіти, уже під сам вечір вступив він до при дорожнього заїду. Важкі думи проганяли сон і він почав нарікати на Бога. Щойно над ранком запав у важкий і твердий сон, в якому бачив дивне видіння. Він був на другому світі, де у великому залі висіли на стінах і лежали на столах сотні тисяч всяких хрестів. У тій хвилині він почув голос: “Ти нарікаєш на своє терпіння і не хочеш нести хреста, що його Бог вложив на твої плечі. Ось, маєш перед собою багато хрестів, і вибери собі такий, що тобі найбільше підходить”. Мандрівник почав шукати за таким хрестом. Одні були для нього задовгі, інші – закороткі; одні заважкі, інші – мали гострі краї і врізувалися в плечі. Навіть чудової роботи хрести, що блищали щирим золотом, не були йому до вподоби. Нарешті, по довгих пошуках, він знайшов один хрест, що видававсь йому найбільш підхожим формою, довжиною і тягарем. І він вибрав собі його. Як же почав до нього добре приглядатися, зараз же пізнав, що це був його власний хрест, бо на ньому було викарбуване його ім’я.
19. Один журналіст, що пережив землетрус в Перу, записав:
“Сьогодні я чув, як земля дрижала під моїми ногами…
Сьогодні я бачив людей, які бігали, плакали й ридали…
Сьогодні я бачив людей, які разом громадилися, дбаючи один за одного, за своїх сусідів, з якими вони вже роками не говорили…
Сьогодні я бачив людей, які ніколи не ходили на Службу Божу, обминали церкву; я їх бачив, як молилися… Вони тепер знають, як молитися. Вони пригадали. Що існує вище Єство, що є Бог, який стежить за ними, за кожним з осібна і всіма разом…
Сьогодні я бачив людей, які себе благословили; людей, обличчя й тіла яких пов’яли від віку та важкого труду, їх серця ствердли в численних несвятих ділах; багато з них шукало священика, щоб визнати свої гріхи…
Сьогодні… яким контрастом було бачити дітей, невинних і простодушних. Вони сміялися і бавилися, коли їхні батьки заходилися від страху і паніки…
Сьогодні вистачило кілька секунд, щоб люди згадали про Бога. Я думаю, що сама природа, засоромлена носити нас і нашу безвірність, задумала зворушити наші серця і заставити нас подумати про нашу маленькість в обличчі Божого маєстату. Які ми маленькі!
Ця хвилина у моєму житті – інший розділ, написаний Богом”.
ПОМЕРЛІ
20. В одному місті на цвинтарному мурі були написані такі слова: Всі, що входите туди, глядіть, якими є ми; чим ви є, тим ми були, чим ми є, тим будете ви.
ПОКЛИКАННЯ
21. Британський лорд Ернест Шаклетон в 1914 р. підготовляв експедицію на Південний полюс. Він потребував помічників-добровольців. В одному з лондонських часописів він подає оголошення такого змісту: “Потребую чоловіків на небезпечну подорож – мала платня, великі морози, довгі місяці цілковитої темряви, безустанна небезпека, непевне повернення. Почесть і признання – на випадок успіху”. Він дістає п’ять тисяч зголошень. З того він вибирає тільки 28 мужчин.
І справді, це була небезпечна подорож. Їхній корабель “Ендюренс” розбили льодові криги. Вони провели майже два роки на льодових островах і хоч не доставало їм поживи, і хоч обставини вимагали прямо геройського зусилля, то вони, врешті, таки затріумфували, і всі після одного-двох років щасливо повернулися додому, де від британського уряду отримали особливі відзнаки.
22. Покликання молодого Романа, майбутнього митрополита Андрія Шептицького, зродилося на основі пошани для духовного стану в його родині. Його батьки, а особливо його побожна мати Софія, часто молилися за покликання для своїх п’ятьох синів. Батько бажав мати сина священиком, але в латинському обряді. А тут його син забажав стати священиком у Чині св. Василія Великого для добра українського народу. батьки ніяк не могли зрозуміти, чому їхній син хоче покидати родинну Церкву й народ, і йти до чужого Чину та народу. На таку жертву вони не були готові. Це був для них тяжкий хрест. Його мати у своїх споминах пише: “Я одне розуміла, одне я бачила перед собою – якийсь величезний, незбагненний хрест простягав наді мною свої рамена, а в тому хресті Ромко, мій Ромко, що покидає обряд, в якому я його виховала; покидає все, що нас об’єднувало, покидає латинський костел, що після Бога мені над усе дорогий”.
Тепер батько ставить синові різні перепони, щоб його покликання випробувати. І так: батько терпить, син терпить, і мати терпить та молиться. Та син твердо стоїть при своєму. Такий стан тривав кілька років.
Усі досвіди, перепони Роман переносить спокійно, терпеливо, з молитвою. Одного разу він сказав до мами: “Я знаю докладно, що мене чекає. Поляки будуть мене уважати за українця, а українці будуть мене трактувати як поляка. Та дарма! Господь мене кличе, треба йти!”
Після аудієнції у Папи Льва ХІІІ, 25 березня 1888 р., батьки Романа Шептицького вповні годяться з волею Божою. Тепер вони самі 28 травня 1888 р. відвозять його на новіціят до Добромиля. Наприкінці свого життя його мати у своїх спогадах заявляє: “З усіх Божих дарів найдорожче для мене покликання нашої дитини до служби Господніх престолів”.
23. Свята Едіта Штайн походила з єврейської родини. Вона мала великі здібнощі до спекулятивної філософії. Хоч закінчила університет і стала асистенткою славного професора Гуссерля, не почувалася вдоволеною. Аж випадково попала їй у руки автобіографія св. Тереси – Учительки Церкви, і перед нею виринуло питання: “Чи Католицизм не криє в собі повноти правди?” Скоро пішла до міста, купила собі більший катехизм і служебничок латинської Служби Божої та й заглибилася в студії тих книжок. По двох тижнях пішла до пароха й просила уділити їй св. Тайну Хрещення. Парох почав отягатися й запитав: “А хто ж вас приготовляв до хрещення, де ви брали лекції катехизму?” “Я сама приготовлялася з оцих книжок”. Не було ради, – парох перевів з нею іспит з релігії. І навмисне ставив найважчі питання з теології. Яке ж велике було його здивування, що Едіта на всі питання чудово відповіла. Уже не було перешкоди, і відбулося її тихе Хрещення. Незабаром Едіта, як католичка, дістала працю в жіночій гімназії у Мюнстері. Крім цього, різні жіночі організації запрошували її до себе з доповідями й промовами при різних нагодах. Але й це життя її не вдоволяло, вона тужила за монастирським життям. Тому вступила до Сестер-Кармелітанок босих у Кельні. На її облечини з’їхалися не лише кревні і студенти, а навіть деякі професори, що описали це торжество в часописах. Після трьох років, в яких за дозволом настоятелів, Едіта – тепер сестра Тереса-Бенедикта, писала багато наукових статей, а навіть більше творів з ділянки філософії. Коли націонал-соціалізм у Німеччині зріс у силу, гестапо почало цікавитися її писаннями. Щоб монастир не мав клопотів, сестру Тересу-Бенедикту перенесено до нейтральної країни – Голландії, де вона замешкала в монастирі Кармелітанок в Ехт. Але й тут гестапо її знайшло. Її заарештували й вивезли кудись на Схід. Пізніше, через тайну кореспонденцію й зустрічі з деякими знайомими, вдалося виявити, що с. Тересу-Бенедикту 1942 року вивезено до концентраційного табору в Аушвіц, де 1943 її спалено.
24. Вулицями Жовкви ішов похорон. Хоронили підпільного священика. Люди співали побожні пісні. В той час один учитель-атеїст, перервавши урок, підійшов до вікна і заявив на весь голос: “Ось вже третього несуть. І так один по одному – і кінець”. В той момент один з учнів, підвівшись, сміливо заявив: “Ні, не кінець! Бо я буду священиком!”
ЧАС
25. Грецького філософа Талеса запитали: “Що найцінніше?” Він відповів: “Час, бо при його допомозі можна все набути”.
Зібрав і впорядкував - о. Василь Мендрунь, ЧСВВ
