На отця Іван чекаю в невеличкій, але чистій і ошатній сільраді. Тут священик частий гість. Із ним, як місцевим парохом, знаменитістю та живим свідченням Божого чуда, часто зустрічаються представники місцевої влади, віряни і маленькі бойки. Останні обліплюють чоловіка, мов бджоли квітку. А дітвору священик любить. Щедро обдаровує благословеннями, маленькими образками, ласкавими та добрими словами і теплими поглядами дідуся.
«Я у Господа щасливий, хоча, напевно, не достоїн такої Його доброти. Але на все свята воля Отця Небесного  та Сина Його Ісуса Христа», — повагом каже панотець, вдивляючись пронизливими сірими очима вдалеч. Про те, що хлопець із бойківського села Белеїв сусіднього Долинського району стане душпастирем ніхто й не думав. Завжди тихий, спокійний та розумний Іванко виділявся з-поміж ровесників. Згодом юнак , як і сотні односельчан працював у лісі, опанував фах тракториста й трудився на лісокомбінаті.
Але Бог кликав вірного сина. Іван поступив в Одеську семінарію, яку  закінчив за три роки (!!!). Два курси  опановував за рік. Бо Господня іскорка  жевріла в серці та кликала  до праці на рідних теренах. Проте  спочатку довелося потрудитися на парафії в селі Ніколаївка Бєлгород-Дністровського району на Одещині. Потім доброго священика перевели у Долинський район та дали дві парафії у Лолині й Новоселиці. Часи були важкі. Радянські чиновники пильнували за віруючими, а тим паче за священиком. А отець Іван  із молодою дружиною та трьома доньками не цуралися важкої селянської праці та особистим прикладом показували бойкам, що чесно жити й трудитися — справа богоугодна.
Минали роки, змінювалася влада, стала вільною релігія. А отець  Іван залишався таким самим—мудрим сільським філософом, ґаздою та душпастирем. На подвір’ї у панотця, в сусідньому селі Липовиця, де чоловік проживає, чималеньке господарство: корова, свині, птиця. Отець Іван і в церкві, і на господарці. Можна його побачити у полі з косою чи сапою, у лісі – із сокирою чи бензопилою, де заготовляє дрова на зиму. І в той й день, про який священик із великою острогою і не дуже охоче пригадує, він пішов лагодити вориння (огорожу — Авт.) на віддаленому кінці городу.
Раптово почалася гроза. Небо почорніло. Сонце миттю за хмари заховалося.  Полишивши роботу, чоловік побіг заховатися. Неподалік росли три ялини. До них і попрямував. А дощ лив, мов із відра, із налитих вологою темних хмар вдаряли батоги смертоносних блискавиць. «Я не пам’ятаю, чи сидів, чи стояв, — тихо мовить панотець. — Але побачив перед собою різкий відблиск світла, — а далі —темрява, згодом буйна зелень та спів пташок. Де я був кілька секунд — так і не згадаю. Напевно, до Творця збирався та вочевидь не пора було».
За кілька хвилин прийшов  до тями. Відчув босі ноги. Нестерпно боліли шия, груди, руки. Підвестися не міг, як і збагнути, де знаходиться та що з ним сталося. Із усіх сил почав гукати доньку. «Анно! Анно!», — здавалося кричав, а насправді кволо стогнав священик. На щастя, його почули лісоруби, які були на той час неподалік. Меткі бойки знайшли безпомічного панотця під ялинами та привели додому. Рідні птахами припадали біля чоловіка й батька. А він лише дивився широко відкритими очима і ще кілька годин нічого не розумів.
Це й не дивно, адже електричний розряд поцілив у металевий ґудзик на полотняному кашкеті, від чого головний убір наполовину згорів. Ще й досі в отця Івана на голові залишилася невеличка червона цятка, проте волосся  навіть не присмалило. Відтак блискавка перекинулася на ланцюжок з хрестиком, що висів на шиї. І диво з див: ланцюжок геть розплавився, на його місці з’явилися опіки, аж до м’яса. «Це мене святий Ілля, що громами порядкує,  поцілував», — жартує лугівський душ пастир.
А хрестик, який отцю Іванові  вручили ще у 1976 році, в день його урочистої посвяти у сан, — вцілів та відбив блискавицю (!!!). Відкинув її в землю біля правої ноги. При цьому електричний розряд «роззув» священика й відкинув  черевик метрів на п’ять. Отця Івана добросерді сусіди швидко доправили у рожнятівську районну лікарню. Медики віри не йняли, що добродій таким дивом вцілів від удару блискавиці. Чимдуж священика поклали у реанімаційне відділення.
Від стресу та опіків отець  Івана навіть ковток води не міг  зробити. Усе горло та голосові зв’язки були обпечені, але на подив найкращих бойківських лікарів уже за два тижні чоловіка виписали додому. Деякий час він не міг служити в церві, удар природної електрики спричинив дефект мови. Сьогодні отець Іван прекрасно говорить та дзвінким голосом співає на Літургіях. У нього дев’ять внуків і два правнуки. Чоловік радіє життю та славить Бога, постійно дякує Всевишньому, що врятував його та показав силу хреста. А із рятівним металевим виробом ніколи не розлучається, продовжує носити на грудях, але вже не на ланцюжку, а на шнурочку.
Грози, блискавок, грому чоловік  й досі не боїться. Каже, що коли буде воля Творця, то й так з життям попрощається, а  коли йому в небесах дозволять ще ряст потоптати, то й житиме допоки вік призначено. І світ може валитися, а без святої волі Бога жоден волосок із голови не впаде.

Сабіна РУЖИЦЬКА, vikna.if.ua