1948 року українські землі потерпали від більшовицького атеїзму. Католицька Церква змушена була заховуватись у підпіллі. Жовківський монастир ліквідували і перевели до Крехова, бо ми не хотіли підписатися на «православіє». Дали нам два тижні на вивіз і ми фірами перевозили всі книжки, меблі, ікони, портрети, хресні дороги, і, між іншим, чудотворну ікону Страждаючої Матері Божої також зі собою забрали.
На саме Благовіщення у першу неділю місяця в церкві правилася востаннє наша Служба Божа. Нам загрожувало виселення з монастиря. Майже всі церкви в околицях переходили на «православіє». До Жовкви з’їхалося повно фір, люди заповнили весь ринок. Одна частина монахів уже виїхала із Жовкви до Крехова, залишилося нас тільки семеро: о. Модест Дацишин, о. Олексій Дуда, бр. Йосиф Гавришко, бр. Анертіс, бр. Тимочко Януарій, бр. Йосиф Тримблюк і я – Антоній. Нам повідомили, щоб ніякого слова прощання не говорили, а забралися тихо, бо в одинадцятій годині має правити вже православний священик. Коли прийшов час причащати, спожили Св. Тайни, взяли з Кивота пушку, а батюшка вже у вишитім фелоні в честь Благовіщення в захристії стояв і чекав закінчення св.. Літургії. Обидва наші священики поцілували престіл і зайшли до захристії, пізніше старші монахи попрощалися, а тоді пішов уже я, бо був наймолодшим із них за покликанням. Коли вступив на перші східки до престолу, то так церква ціла заревіла, як орган, я думав, що вікна повилітають – почався такий плач страшний. І коли я поцілував престіл, моє серце стиснулось із жалю, а по обличчю потекли сльози. Люди заметушилися, кинулися до престолу: одні хрести забрали, інші – Євангеліє, треті – обруси і свічники. За дві хвилині – голий кивот, в церкві більш нічого немає, виглядає, як кінець світу. Батюшка як побачив, що такий рух народ зробив, то так швидко скинув фелон ніби грім тріснув. Люди нас не пускали. Я, наймолодший, лишився ззаду. Один хлопець зі села Старої Скваряви викидав книжки з шафів і кричав:

-  Люди, забирайте все, то наших отців, ми нічого не залишимо тим ворогам – катам!!!

Я не міг поступитися навіть на крок, дехто з людей цілував у руку, а інші – у рукав, одні габіт хапають, інші – за каптур, а батюшка вчепився зі страху за мого пояса, як за коня з вуздечкою, щоб пройти поміж людьми – втік до келії і закрився на два замки.
Багато наших людей переносили тяжкі тортури і пропадали у засланні та у в'язницях, обороняючи Церкву, відстоюючи католицьку віру, обряд, а більшовики пхали своїх фальшивих священиків, щоб знищити в народі правдиву віру в Бога. У цілій Україні на монастирі постійно робили облави.
Митрополитові Йосифові Сліпому поставили вимогу: розірвати зв'язки з Римом і підпорядкуватися Москві: "возз'єднатися" з Російською Церквою. Від священиків і вірних УКЦ вимагали, щоб вони виступили проти єпископів і перейшли під Московський патріархат.

11 квітня 1945 року після обшуку в церкві св. Юра і митрополичій палаті НКВС арештувало Митрополита Йосифа, Єпископів Микиту Будку і Миколая Чарнецького, а також кількох священиків. Того ж дня в Станіславові арештували Єпископа Григорія Хомишина і його помічника Івана Лятишевського, а 21 вересня 1945 року - Єпископів у Перемишлі: Йосафата Коциловського і його помічника Григорія Лакоту. У  червні 1945 року НКВС арештувало в Берліні апостольського візитатора українців у Німеччині прелата Петра Вергуна. У березні 1946 року сталіністи звинуватили єпископів як "агентів Ватикану" у ворожій діяльності проти НКВС та у співпраці з німецькими фашистами. Митрополита Йосифа Сліпого і його помічника Микиту Будку засудили на 8 років, Єпископа Миколая Чарнецького  - на 5 років, а 80-річного Григорія Хомишина - на 10 років концтаборів, але він помер у київській тюрмі 28 грудня 1945 року.

Пригадую, що у часи підпілля я зайшов до о. Анатолія Байрака і там зустрів преосвященного Владику Миколая Чарнецького, який тоді повернувся вже з тюрми. Від арешту у Львові в квітні 1945 року до звільнення 1956 року Єпископ відбув 600 годин допитів і катувань. Його будили серед ночі, допитували,  немилосердно били та знущалися. Побував у 30-різних в'язницях і таборах примусової праці. Тричі перехворів  гепатитом. Владика сказав тоді мені при зустрічі: «Антонію, сама тюрма не була настільки страшною, настільки страшними були батяри, яких підсаджували у камери до священиків. Але Господь і їх навертав... Якось мене помилково вкинули у камеру, де помирав чоловік, який усе життя був затятим атеїстом, проте в останні хвилини свого життя він розкаявся і ревно промовляв Велику Дев'ятницю до Пресвятого Серця Христового, дорікаючи Богові, що помирає, не прийнявши Св. Тайни. Коли я опинився біля нього, зрозумів, що Господь змилосердився над ним і дав йому ласку навернення. Я ще встиг його висповідати та запричащати. Як тільки закінчив усе, відкрилися двері - і мене забрали з камери".
Прощаючись зі мною, Миколай Чарнецький попросив якнайбільше поширювати набожність до Пресвятого Серця Христового.

Через кілька тижнів після арешту єпископів енкавеесівці утворили ініціативну групу для перетягування українців-католиків до Російської Церкви. Очолювати групу доручили парохові Львівської Преображенської церкви Гавриїлу Костельнику. Йому допомогали священики: з перемишльської дієцезії - Михайло Мельник, а зі станіславовської - Антон Пельвецький. 24 і 25 лютого священиків Мельника і Пельвецького висвятили на Єпископів РПЦ. Костельникові дали титул протопросвітера РПЦ.

8-10 березня "ініціативна група" скликала "Собор" у Львові в соборі св. Юра. У ньому за списком взяло участь 214 священиків і 19 світських осіб. Тут фігурували імена осіб, які вже давно померли. На псевдособорі Костельник проголосив, що віднині вірні УКЦ поривають свої зв'язки з Римом і переходять у лоно Московського Патріарха. Потім учасники вислали вірнопідданчі телеграми до московського патріарха, до Сталіна і до Києва. У кафедральному соборі св. Юра відбулося святкування "нової унії" з Москвою. Пізніше делегація на чолі з Костельником поїхала до Москви. 5 квітня їх приймав Патріарх Олексій.

Хоч цей Львівський "Собор" був неканонічний, бо на ньому не було жодного українського католицького єпископа, проте сталінський уряд проголосив розпуск Української Католицької Церкви і приступив до ліквідації українських католицьких парохій. Понад 2000 священиків, монахів і монахинь були засуджені та перебували ув'язнення у тюрмах та концтаборах. Десять відсотків священиків виїхало за кордон, а частина духовенства перейшла у підпілля.

Пригадую, коли вигнали усіх монахів з монастиря на розстріл, тільки завдячуючи Божій ласці ми чудом залишилися живі. Один чоловік заступився за нас. Він колись жебракував і як приходив до монастиря, то ми завжди давали йому милостиню. Наш настоятель нам часто говорив:
- Бачите цього жебрака - дайте йому півзлотого. Прийде час і він вам допоможе.
І тут сповнилися слова ігумена. Цей чоловік, коли прийшла радянська влада і проголосили лозунг "Вся власть советам. Кто был никем, тот станет всем" пішов на службу до "наших визволителів". Йому і так не було чого втрачати, бо був бідний, а думав, що заживе у достатку. Звичайно, він дуже помилявся, проте Господь через його посередництво спас нас від смерті.

Ми часто сповідалися, бо думали, що вже от-от розтріляють, тоді як сьогодні намагаються скоротити св. Літургію, все рідше і рідше проводять суплікацію, хресні дороги, святі години, нічні адорації, приймають стоячи св. Причастя, відкидають дзвіночки - а ми за це страждали. За нашу правдиву віру і наші традиції віддали життя святі ісповідники, священики, владики, монахи і монахині.

Чим сильніше хлопець любить дівчину, то тим більше часу він хоче провести із нею, боячись розлуки. Тоді хіба ми по-справжньому любимо Бога, якщо важким тягарем для нас є перебування у церкві, молитва на вервиці, дотримання посту, сповідь? Ми забуваємо за Бога у хвилі радості, а нарікаємо на Нього у часі терпінь. А, може, ось в цю хвилину Він несе тебе на своїх руках, допомогає тобі, а ти не помічаєш цього через свою малу віру? Чи любиш Господа такою любов'ю, як Він любить тебе?

Світлої пам'яті о. Антоній Масюк, ЧСВВ