У 1970-ті роки це ім’я знали не тільки в Італії, але й у всьому світі. Клаудіо Каналі — відомий рок-музикант 1970-х, член гурту «Квиток до пекла» («Biglietto per l’inferno»). Гурт записав однойменний альбом, який ввійшов у десятку популярної рок-музики того часу.
В 1990-х же роках Клаудіо Каналі пішов у монастир і став бенедиктинцем. Сьогодні він живе у монастирі Пресвятої Діви Марії Заступниці, що в Мінуччано (Тоскана).
Клаудіо Каналі народився 1 вересня 1952 р. в Мольтено, провінція Лекко у регіоні Ломбардія. Змолоду прекрасно грав на різноманітних музичних інструментах, зокрема на флейті, гітарі, ударних. Був вокалістом у різних рок-групах, долучився до групи «Квиток до пекла». Писав тексти пісень, які мали досить гострий зміст, оскільки були сповнені різкої та їдкої критики церковного кліру. За гостру антицерковну спрямованість групу навіть стали називати «голосом диявола».
Однак, як це часто буває, Провидіння покерувало долею Клаудіо так, що ніхто й уявити не міг. 1990 р., розпустивши групу, Клаудіо Каналі вирішує полишити мирське життя й податися в монастир. Так колишній рок-музикант задумав розпочати нове життя, радикально змінюючи напрям свого шляху, аби вибратися з пекла і дістатися раю.
Брат Клаудіо склав обіти 15 вересня 1994 року, присвятивши себе пустельництву, молитвам, відлюдництву, віддався роздумам над шуканнями Бога, прославляв своїм чудовим голосом Всевишнього і виготовляв у себе в келії кустарні вироби. Він і досі живе у монастирі Пресвятої Діви Марії Заступниці в Мінуччано.
Умілість і таланти брата Клаудіо були помічені монахами поблизького картезіанського монастиря Чертоза ді Фарнета, які звернулися до нього з проханням виготовити з мармуру скульптуру святого Бруно, засновника картезіанців. Роздуми брата Клаудіо про роботу над цією статуєю — надзвичайно цікаві.
Роздуми брата Клаудіо
До мене звернувся брат Джамп’єро з проханням зробити з мармуру скульптуру святого Бруно. Я ніколи не робив чогось такого. І це прохання давало мені змогу зрозуміти, чи наділив мене Всевишній даром, який дозволяє розвиватися ще й у цьому напрямку. Брат Джамп’єро знав, що я не мав жодного досвіду у виготовленні мармурових скульптур. Але, окрім безмежної любові до великого святого, він із великою милістю ставився до тих, хто прагнув помножувати свої таланти.
Труднощі з’явилися тієї миті, коли я опинився безпосередньо перед брилою мармуру. Попри те, що Провидіння надало в моє розпорядження всі інструменти, необхідні для праці, я не мав знань і досвіду. Я консультувався з майстрами-скульпторами, які ознайомили мене з мистецтвом скульптури; але вся моя впевненість миттєво випаровувалася, щойно я опинявся перед брилою білого мармуру.
Після кількох невдалих спроб зібратися до роботи, використовуючи різні вимірювальні інструменти й зазнавши повної поразки у прагненні знайти пропорції майбутньої скульптури, я звернувся з молитвою до Бога. Я молився і, поклавшись на волю Всевишнього та Божий промисел, взявся за створення статуї.
Із грубої необтесаної брили, на мій подив, раптом стала народжуватися форма. І я продовжив працю, супроводжуваний заохотливими словами настоятеля монастиря, що вселяли в мене надію.
Я мав повне відчуття, що в той час, коли я вирізьблював скульптуру, Бог вирізьблював мене. Мірою того, як від мармурової брили відсікалося все зайве, я відчував, що крок за кроком я й сам звільнявся від пихи, марнославства, від прагнення бути знаменитим, від прив’язаності до свого творіння.
Між тим, я продовжував працювати, і зрештою, на мій превеликий подив, у мене все вийшло. Звісно, це не шедевр. Але ця скульптура на всіх справила сильне враження.
Єдина перемога, яку я здобув, виконуючи цю роботу, полягала у пізнанні того, що хотів донести до мене Бог. А саме: в усвідомленні тієї думки, що я всього лише слуга, і що я виконав те, що мав виконати. Невипадковим доказом того, що Всевишній був моїм провідником (насправді випадковостей як таких узагалі не існує), є факт, що без будь-яких попередніх розрахунків мені вдалося закінчити роботу саме увечері 5 жовтня. А це означало, що скульптура була готова на 6 жовтня — день спомину великого святого.
День освячення статуї в монастирі Чертоза ді Фарнета назавжди залишиться в моїй пам’яті як щось грандіозне за незбагненністю задуму. Це один із тих дарів, які тільки Бог може дати. Я не знаю, чим можна було би це все обґрунтувати. І думаю, що я все-таки не заслужив такого дару від Всевишнього.
Обитель Чертоза ді Фарнета — діючий монастир. Там живуть 24 картезіанці, рахуючи монахів і братів-мирян, серед яких не бракує молодих, сповнених світла та любові. Як радісно бачити їх у білому вбранні! Як втішає і радує їхній григоріанський спів! Я співав разом з ними під час пам’ятного святкування Євхаристії за картезіанським обрядом. Мармурова статуя святого Бруно під час цього дійства височіла на п’єдесталі, прикрашеному квітами, у центральній наві поряд з амвоном. Після цієї воістину сакральної церемонії, статую перенесли у вівтар, де, все ще прикрашену квітами, її освятив настоятель. Схвильований, знічений, як ніколи раніше, після промови настоятеля Джамп’єро я прочитав свій текст, що його написав заздалегідь, знаючи, як приблизно відбуватиметься церемонія освячення статуї. Я читав його перед картезіанцями і настоятелем монастиря, які своєю стриманістю і великодушністю залучали до благоговійного преклоніння перед Всевишнім, проявляючи велич і благородство картезіанської духовності. Моє напруження розвіялося тільки тоді, коли картезіанці з великою теплотою і сердечністю стали розпитувати мене про статую. Дивовижний «аромат» того дня повертається до мене до сьогодні, і я знову й знову переживаю почуття прекрасної насолоди і радісного здивування.
Я дякую Богові та уповаю на те, що плоди цього великого дару приноситимуть радість іншим. Все в ім’я та на славу Бога.
http://www.misionar.in.ua
